• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Сутність пізнавальної діяльності людини та проблема істини і її критерію.

Лекція 11.

Висновки

Людська свідомість - це унікальне явище дійсності. Будучи внутрішнім фактором людської життєдіяльності, за своїм змістом та можливостями вона виходить далеко за межі жит­тєвих потреб. Завдяки свідомості людина вибудовує у своєму знанні цілий універсум, що має внутрішню систему зв'язків та підпорядкувань. Свідомість пов'язана з продукуванням всеохоплюючих, еталонних, універсальних систем, відліку та предмет­них орієнтацій, завдяки яким людина створює поняття, принци­пи, ідеї, тобто такі форми знання та мислення, що мають усезагальний та необхідний характер.

За статусом буття свідомість є ідеальною (на противагу фізичному, чуттєво-матеріальному). Це означає, що вона фор­мує завершені, кінцеві та еталонні предметні характеристики реальності, набуваючи здатності вимірювати та оцінювати будь-що. З іншого боку, це означає, що свідомість не має просто­рово-часових вимірів.

Могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові та в розмаїтості її життєвих функцій.

Гносеологія як теорія пізнання

Пізнання є процесом ідеального освоєння сві­ту. .. Будь-яке наше пізнання починається з до­свіду.

Іммануіл Кант

Усі люди за своєю природою прагнуть здобу­вати знання.

Арістотель

Знання і могутність людини співпадають, адже незнання причини утруднює дію.

Френсіс Бекон

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська на­ука) під назвою "гносеологія" (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" - учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебіль­шого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослід­ження лише наукового знання.

Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія - це більше явище некласичної філософії. Для нашої філософської традиції епістемологічні студії були не характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на пер-ший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні гносеологічні підхо­ди, так і нові віяння, пов'язані із епістемологією.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як про­цес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, роби­ти свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звер­нути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.

Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом жит­тєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує те­орії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.

Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (при­родної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та іи.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямо­вана пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнанн;

по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт на­буває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі ак­тивної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробували зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметне насиче нішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності.

Сучасні гносеологія та епісте­мологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові наголоси:

Пізнання - це:

процес вироблення знань, створення образів, моделей теорій реаль-ності(це інформативний аспект пізнання);

прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвали­ни (це активістський або вольовий аспект пізнання);

бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).

Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знан­ня, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натх­ненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні ро­бить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та ба­жанням. Але якщо ми поставимо "остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, - то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомо­гою пізнання ми прагнемо розв'язання основних проблем нашого життя, ос­кільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.

Звідси стає зрозумілим, що саме пізнання замінює для людини те, що у тварин виконують інстинкти, тобто забезпечує особливий тип зв'язку люди­ни з дійсністю. Без пізнання немає людини як людини.

Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітли­ти й питання про можливості людського пізнання. Як звичайно,у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій.

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшу­ють ступені людської свободи.

Можливості людського пізнання:

гносеологічний оптимізм (людське пізнан­ня не знає меле і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання);

агностицизм (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання);

скептицизм (висловлення сумніву як у по­зитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).

Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати од­нобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого. Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або во­лосся. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.

Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціаль­ної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться кон­сервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси.

Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та інди­відуальному розвитку пізнання двох основних стадій:

* а) стихійної,яка є досить консервативною, належ­ним чином не усвідомленою;

* б) активно - дійової, яка є усвідомленою, свідомо органі­зованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлен­ня у різних видах пізнання:

життєво-досвідне пізнанняпостає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але не-розчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції пере-релігійно-містичне плетені зі знанням, бажанням тощо;

мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через пе­реживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям лю­дини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та жит­тєво, ніж наука;

наукове пізнання культивується спеціально через усвідом­лення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організо­ваним, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

релігійно-містичпе пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничи­ми та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого викорис­тання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для люди­ни того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;

екстрасенсорне пізнання, інтерес до якого особливо зріс на­прикінці XX ст., також залишається для нас багато в чому не­зрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасен­си, контактери .мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності по­стає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і ті найважливіші життєві зацікавлення.

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у лю­дини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предмет-но, ціннісно, інтелектуально.

За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Співвідношення мислення і чуття розг­лядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе фор­мування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживаєть­ся термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих власти­востей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприк­лад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання немож­ливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання.

Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах:

· відчуття фіксу­ють окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.);

· сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням пев­ного образу або певної проекції речей;

· уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчут­тя у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

· відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми мо­жемо бачити, відчувати й т.ін.;

· відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

· самі відчуття не дають нам надійного критерію для роз­межування суттєвого та несуттєвого.

Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: ра­ціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрак­тного мислення досить чітко виражають його особливості:

* поняття - це слова (терміни), що фіксують суттєві харак­теристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

* судження - це речення, які зв'язують між собою поняття так, щохід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

* умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення.

Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загально­го) та дедуктивний (рух думки від загального дочасткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об 'скту пізнання: якщо чуттє­ве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв 'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розгля­дає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є ста­більним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також має певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної ре­альності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосе­редньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, каже­мо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, прита­манне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не ба­чили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша - лікувати реальних хворих.

Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має пе­реваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєдна­ти поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчут­тях. Звідси - подальший - синтезу вальний рівень пізнання, на яко­му умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання ви­разно проявляються у його формах:

*досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

* експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

* практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціаль­них груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе запере­чити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звер­нення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.

Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислен­ня та до їх синтезу, v процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібна, воно еволюціонує, нарощуєть­ся, маючи певну внутрішню ритміку.

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності людини у створенні знання і у свідомій організації пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе кон­структивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матері­ал чуття та дають мож­ливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та поясню­вати, збільшуючи мож­ливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за хо­дом пізнання, його коригу­вання, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий харак­тер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однбічного тлумачення. Іак. за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюється відомим висловом "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив те­зою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наяв­ному в нашому досвіді), а ролі практики — до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але ко­жен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

Отже, багаторівпевість пізнання дозволяє побачити, як у його про­цесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відно­шення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.

Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики пе­ред людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність че­рез певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносе­ології як питання про істину в пізнанні.

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані "ідеальні об'єкти" ("ідеальне коло" в геометрії, "ідеальний газ" у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не залучаємо свої прагнення, уподо­бання, інтереси, ідеали, переконан­ня, проте всі дані інтелектуальні ут­ворення не 'можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності."

Основні концепції істини:

відповідності знань та уявлень дійсності (кореспондентська);

конвенціальна;

прагматична;

регулятивна;

когерентна.

Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та на­прямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші пред­метні "зрізи" певного об'єкта? На це запитання навряд чи існує якась пере­конлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів, їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, шо всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.

Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визна­вати таким (у науці або й повсякденному житті).

У науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логіч­ну иесуперечливість наукової теорії, що лежить в основі когерентної концепції істини. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як вищого ступе­ня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці кон­цепції істини мають свої досить помітні недоліки.

Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисні­стю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає ре­гулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конст­рукції, так і досвід, експерименти, практика.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життє­вого самоздійснення.

Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процесфункціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досв­ідно-практична складові частини.

Тому й ознаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні:

чуття засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого;

мислення фіксує суттєві та не­обхідні зв 'язки, характеристики, риси реальності;

практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій.

Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина --це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина - це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворен­ня, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пере­свідчуватись у можливостях знання.

Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і вод­ночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кініїе-вому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнан­ня, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного.

В дійсності ж ні ідеального, ні еталонне завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оц­інювати знання, проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій з світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збаг­нути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, поста­ють однобічні підходи до неї. які можуть виливатись:

* у позицію догматизму — перебільшення значення стало­го, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;

* у позицію релятивізму — перебільшення значення мінли­вості знань, проголошення усіх знань відносними;

* у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;

* у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.

Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обґрунту­вання знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні, В останньому випад­ку йдеться, насамперед, про наукові знання.

Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання.

Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об'єктивних чи суб'єктивних) ознак істиності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовування та використання. Правдивість, як характеристику знання, окреслимо спеціально в останьому підрозділі даної теми.

Важливо зазначити те, що означені характеристики можна застосо­вувати для оцінки не лише абстрактно-теоретичних знань, але також повсякденних, образних, містичних та ін.

В негативному плані якість знання оцінюється через поняття: а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, дос-таьньо повні, хоча мають такий ступінб неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; заблудження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) по­милки - коли порушується правильність у змісті, формі або функ­ціонуванні знання; в) .хиби (хибності) - коли знання свідомо пе­рекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує свій, спеціальний та більш чіткий критерій хибності).

У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповідності критеріям та нормам науковості.

підтвердження фактами

підтвердження експериментальними перевірками

узгодженість із принципами наукової теорії

коректність і точність застосування термінології

логічна та концептуальна несуперечливість

Розгляд суттєвих аспектів пізнання дав нам змогу пересвідчи­тись: пізнання є органічною складовою частиною людської жит­тєдіяльності. Завдяки пізнанню людина дістає можливість ста­витися до дійсності свідомо, зі знанням, оцінювати її, розуміти та збільшувати свої життєві можливості. Але акцентування лише позитивної сторони пізнання було б проявом однобічного підхо­ду до нього. Із глибин історії до нас дійшло свідчення зовсім іншо­го його тлумачення: "Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це го­нитва за вітром, бо у великій мудрості - велика журба. Хто до­дає знання, додає страждання" (Біблія, Проп., І, 17-18).

Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено та­кож давньогрецькими міфами (зокрема про царя Едіпа) та відомою ренесансною легендою про доктора Фауста. Французький філософ А. Берґсон пояснював негативні аспекти пізнання його обмеженістю, фрагментарністю, тим, що знання розтинає суцільність буття і тому неминуче його механізує, убиваючи життєвість. Спираючись на виділені основні змістові акценти в понятті пізнання (підрозділ 15.1), ми можемо додати, що негативні аспекти пізнання пов'язані також із бажанням з його допомогою володіти реальністю, використовува­ти пізнане виключно з утилітарними, проте - частковими та обме­женими цілями і намірами. Саме останні моменти дають змогу зро­зуміти, чому успіхи пізнання призвели до жахливої сучасної економічної кризи, чому потужним прискорювачем пізнавальної діяльності впродовж останніх століть були військові потреби і роз­робки в галузі створення зброї масового знищення людей.

Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підво­дить до думки, що його не можна відривати від цілісності людини, яка пізнає. Знання може мати суто інформативний характер, ха­рактер зовнішньої обізнаності і не зачіпати глибинних інтересів лю­дини. Таке знання легко перетворюється на засіб діяльності і навіть на товар.

Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентна зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом "поту і крові". У такому варіанті знання посіпає пов'язаним із намаганням досягти через пізнання най­важливішого для людини: самопізнання, вищих життєвих се.нсів, життєвого щастя та душевної рівноваги. Таке знання ми вже не можемо протиставляти пі людині, ні суцільності буття.

Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці по­зиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть тем­перамент можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання викорис­товується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда - це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здо­бутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсто­ронене, об'єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то прав­да синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість уза­галі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.

Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистісну позицію щодо світу і буття. Через це правдивість ха-рактеритзує щирістьвідношення до знань, відомостей, інформації.

Читайте також:

1. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
2. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
3. IV. Проблема антропогенних змін клімату або «парниковий ефект».
4. IІI. Формулювання мети і завдань уроку. Мотивація учбової діяльності
5. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
6. V. Питання туристично-спортивної діяльності
7. А. Це наявність в однієї людини кількох ліній клітин з різним набором хромосом.
8. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.
9. Абсолютність і відносність практики як критерія істини.
10. Автоматизація банківської діяльності в Україні
11. Автоматизація метрологічної діяльності
12. АДАПТАЦІЯ ОБМІНУ РЕЧОВИН ДО М'ЯЗОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Переглядів: 1455