Економічні ідеї революційної та радикальної демократії в українській економічній думці

Економічна думка цього періоду була безпосередньо пов'язана з вирішенням проблем кріпацтва. Аналізуючи її, слід звернути увагу на різні підходи до цієї проблеми представників консервативного та ліберального дворянства, а також буржуазії та її ідеологів. Передовсім слід звернути увагу на те, що навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х роках формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян. Таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846 — 1847), що утворилася в Києві, проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських народів на демократичній основі. Проте щодо способів розв'язання цього завдання кириломефодіївці не були одностайними. У товаристві утворилися два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші). Вивчаючи це питання, слід проаналізувати відмінності в поглядах представників названих напрямів щодо досягнення програмного завдання товариства. В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету, в питанні ставлення до кріпацтва стояв на позиціях дворянського лібералізму. Він не виступав за повне і негайне звільнення селян, а закликав лише до обмеження зловживань поміщиків. Як прогресивний мислитель і землевласник Каразін, проте, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Він виступав за реформування аграрних відносин, пропонуючи наділити селян землею у вічне користування, установити «межу залежності» селян від поміщиків, замінити панщину грошовим оброком. В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер суспільного й державного життя, усіх основних секторів економіки. Проте основне місце в його програмі економічного розвитку належало аграрно-селянському питанню. А.О.Скальковський (1808—1898) відомий економіст, статистик, працював у Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 року очолював статистичний комітет. Він не засуджував кріпацтво, але і не був запеклим противником його ліквідації. В аграрному питанні він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Слід звернути увагу на те, що його аграрна програма формувалась відповідно до основної практичної проблеми, що постала перед поміщиками півдня України, — забезпечення великого поміщицького господарства робочою силою. Скальковський був прихильником наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців, але за умови, що за цю землю селяни довічно платитимуть поміщикам (або відроблятимуть). Отже, його програма вичерпувалася встановленням напівкріпосницьких порядків. Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний статистик — виступає за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його поступового перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних відносин і присвячує свої праці аналізу тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Його перу належить ціла низка глибоких наукових досліджень. Найзначніша його праця — тритомний «Статистичний опис Київської губернії», яку М. Чернишевський назвав «одним з найдорогоцінніших надбань» російської науки XIX ст. У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, невластивих колишньому феодальному господарству. Особливу увагу вчений звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання Журавський розкрив науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обґрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками. Лише заміна праці кріпаків вільнонайманою працею, наголошує він, ліквідує це зло. Проте спочатку він не ставить питання про скасування кріпацтва, а лише розробляє рецепти для поліпшення становища селянства і підвищення продуктивності його праці. Журавський пропонує навчати селян ремесла, наближати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо. Загострення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення селянського революційного руху позначились на світогляді Журавського. Ще до офіційної постановки питання про ліквідацію кріпацтва він виступав за звільнення селянства і наділення його землею на правах повної власності без викупу. Щоправда, він пропонував залишити за селянами лише половину тієї землі, якою вони користувались. А це ставило селян у нову залежність від поміщиків, перетворювало їх не на самостійних виробників, а тільки на джерело дешевої робочої сили для поміщицького господарства. Отже, Журавський виступав за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його поступового перетворення на капіталістичне. Д. М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. Він критикує поміщицьке землеволодіння, проте не вимагає його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель, або передавання землі в довгострокову оренду. Посилаючись на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближалися за формою до капіталістичних ферм, досягли значних успіхів, він не заперечує можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке Струков уважав здатним теж нагромаджувати капітал. Останнє категорично заперечували дворянські ліберали. Виходячи з необхідності перебудови всієї системи «земельних порядків» у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного землеволодіння. У звільненні селян від опіки общини він бачить одну з обов'язкових умов розвитку самостійного селянського господарства. Якщо до офіційного оголошення урядом підготовки реформи головним було питання скасування кріпацтва, то в період безпосередньої підготовки реформи на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству.

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи. Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали головним чином ліберали. Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, об'єднаною в так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х роках у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Активними діячами «Старої громади» в Києві були: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Жите-цький, В. Беренштам, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач, В. Рубінштейн та інші. Діяльність громад мала, головно, культурницький характер. Основна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо. Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літературно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 pp. у Петербурзі. Він фактично був органом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозерський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвітленні національно-культурного руху українського народу. З економічних питань одним з центральних було, зрозуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу. Аналогічну позицію з цього питання займали й громадівці. Не зважаючи на надто помірковану національну програму громадівців («українофілів»), їхня діяльність зазнавала численних нападок реакційної преси, а згодом і урядових кіл. Уживання української мови, друкування й поширення українських книжок стали підставою для звинувачення їх у революційності та сепаратизмі. Київські громадівці у відповідь на такі звинувачення виступили з колективною заявою у пресі, де доводили свою «благонадійність». Проте навіть надзвичайно помірковане культурництво українофілів після поразки польського повстання було заборонене. Відновилося воно на нелегальній основі в кінці 60-х pp. Нову легалізацію громадівців пов'язано з відкриттям у Києві «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873). Бажано ознайомитися з літературою про діяльність цього Товариства. Його «Південно-Західний відділ» уже з перших днів розгорнув широку наукову роботу. В економічних статтях, уміщених у «Записках Південно-Західного відділу», розглядались питання торгівлі, історії промисловості, аграрних відносин, тяжкого становища селянства в пореформений період, але вимог, спрямованих на розв'язання аграрного питання в інтересах селянства, не висувалося. Аналогічно висвітлювався характер пореформених аграрних відносин і на сторінках газети «Киевский телеграф», яка протягом 1874—1875 pp. була органом громадівців. Газета, констатуючи тяжке становище селянства після реформи, не вимагає радикальної перебудови аграрних відносин. Вона апелює до уряду, закликаючи його зробити другий крок — поліпшити матеріальний стан селянства через перерозподіл податків. Слід зазначити, що газета приділяла значну увагу й робітничому питанню, у тому числі аналізу нових відносин, що складались між робітниками та їхніми наймачами. На сторінках газети розглядалися й інші економічні проблеми, пов'язані з розвитком капіталістичних відносин, зокрема нові форми організації капіталістичного виробництва — акціонерні компанії — та їхній вплив на становище робітничого класу. Проте навіть така надзвичайно поміркована діяльність громадівців стала причиною незадоволення реакційних кіл і уряду. Громади було знов заборонено. Ганебним Емським указом 1876 р. було заборонено друкування та ввезення з-за кордону книжок українською мовою, театральні вистави та викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою. Було закрито «Південно-Західний відділ географічного товариства», припинено видання «Киевского телеграфа». З цього часу легальна діяльність громадівців була повністю перенесена за кордон, де організувалось українське видавництво і куди емігрував М. Дра-гоманов, звільнений 1875 р. з Київського університету. Розглядаючи дальшу еволюцію поглядів громадівців, слід мати на увазі, що на ній позначились ті зміни, які відбувались у житті країни. У другій половині 70-х pp. у добу загального революційного піднесення, громадівці продовжували свою діяльність нелегально. Вони посилили зв'язки з революційною молоддю, надавали їй матеріальну допомогу. Виступаючи проти революційної боротьби, громадівці, однак, сподівались, що вона примусить уряд до певних поступок, до реформ. Частина громадівців великі надії покладала на дарування царем конституції. Зокрема такі ідеї проголошував О. Кістяківсь-кий. Інші громадівці не поділяли таких оптимістичних сподівань і вимагали спрямувати діяльність громади на організацію боротьби за розвиток української демократичної ідеї. Як центральне програмне завдання українофілів проголошувалося розв'язання «народно-національного, а не соціального питання», тобто утворення національної держави. Суспільно-політичній орієнтації громадівців найбільше відповідав так званий земський рух, тобто спроба утворення місцевих органів самоврядування. Громадівці навіть стверджували, що програма земців є такою самою, що й їхня, лише без національного забарвлення. З кінця 1879 p., тобто після арештів і заслань найрадикальні-шої частини громадівців, у роки жорсткої політичної реакції, українофіли не тільки зрікаються політики, а й намагаються примирити українство з урядом, довести свою непричетність до соціально-революційного руху. Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на характер діяльності громад, їхній склад, неодноразову заборону урядом їх функціонування. Необхідно уяснити також багатогалузеву спрямованість наукової роботи громад і з'ясувати проблематику економічних питань. М. П. Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик— один із лідерів Київської «Старої громади». М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він не був економістом, хоч суспільно-економічним проблемам присвячено значну частину його наукового доробку. У наукових працях, які друкувались багатьма європейськими мовами, М. Драгоманов висвітлює питання історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку, закликає до об'єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства. Неоціненними є заслуги Драгоманова в розвитку української національної ідеї. Він палкий прихильник возз'єднання українських земель, розвитку національної культури, борець із насильницькою русифікацією за право українського народу користуватися рідною мовою. Громадсько-політичну програму М. Драгоманова найповніше викладено в «Передньому слові» до першої збірки «Громада», що видавалась ним за кордоном. Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами «громадівства» (соціалізму), федералізму й анархізму. Велику увагу приділяв Драгоманов пореформеним аграрним відносинам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її антинародну спрямованість і писав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. А це погіршило становище селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістичні форми. Важливим у характеристиці світогляду Драгоманова є розуміння ним проблем капіталізму. На відміну від народників він не тільки не заперечував капіталістичного розвитку, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. Драгоманов правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Водночас, він бачив і негативні риси капіталізму — кризи, безробіття тощо. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва Драгоманов намагався використати політичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці західних економістів, він наголошував на необхідності їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки. Велику увагу приділяв Драгоманов тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму і пропонував заходи для його поліпшення: підвищення заробітної плати, створення належних умов праці, освіта тощо. Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності. Заслуговує на увагу розуміння Драгомановим майбутнього суспільства. Його він пов'язував із соціалізмом (громадівством), що, на його думку, є досконалішим, ніж капіталізм суспільним ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним. Для характеристики світогляду Драгоманова важливо з'ясувати його ставлення до марксизму. Він заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. Першочергове завдання соціалістів він бачив у завоюванні політичних свобод і здійсненні соціально-економічних реформ. Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в цілому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але як реформіст змикався з буржуазним лібералізмом.

Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку в пореформений період було революційне народництво, а також окремі громадсько-політичні діячі, які не поділяли народницьких поглядів. Аналізуючи погляди українських революційних народників слід передовсім з'ясувати для себе спільність як теоретичних засад, так і практичної, організаційної діяльності українських і російських народників. Однак мали місце й певні важливі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — специфічних форм селянського землеволодіння в Україні (тут не було общинної форми землеволодіння, а соціалістичні ідеали селянства українські народники вбачали не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі) і національних устремлінь багатьох українських ідеологів народництва, зокрема пов'язання ними економічних питань з національними, визнання необхідності ведення пропаганди українською мовою тощо. Усвідомивши загальну сутність революційного народництва в Україні, слід проаналізувати діяльність відповідних гуртків. Економічна думка в Галичині. До революційно-демократичного напряму можна віднести багатьох суспільних діячів західноукраїнських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павли-ка, І. Франка та інших. В. Навроцький (1847 — 1882) — видатний економ іст-ста-тистик, талановитий публіцист, етнограф. Його називають першим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму. У своїх економічних працях В. Навроцький розглядає різні сторони суспільно-економічного розвитку краю, але найбільшу увагу приділяє аграрному питанню. Він простежує процес майнової диференціації, що відбувається в галицькому селі, концентрацію землі в руках великих власників, гостро критикує так звану пропінацію (монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), викриває колонізаторський характер австрійської податкової системи. Навроцький був добре обізнаний з політичною економією Заходу і широко користувався в своєму аналізі економічними категоріями, передовсім трудовою теорією вартості і земельної ренти. Він чітко розрізняє умови формування диференційної ренти: різна родючість ґрунту і різна відстань від ринків збуту. Звертаючи певну увагу на становище робітничого класу, Навроцький найбільше співчуває селянству. На підставі значного статистичного матеріалу він аналізує еволюцію земельної власності й аграрних відносин у цілому. Навроцький критикує залишки кріпосництва, які погіршували становище селянства. Запропонувавши низку економічних заходів для його поліпшення (запровадження прогресивного прибуткового податку тощо), добробут краю і окремої людини він сподівався підвищити через належну освіту. О. Терлецький (1850 — 1902) — відомий учений і громадський діяч. Його наукова і громадська діяльність була досить активною і багатогранною. У формуванні його економічних поглядів велику роль відіграв В. Навроцький. Він, так само як і Навроцький, основну увагу у своїй науковій діяльності приділяє аграрному питанню. Розв'язати його Терлецький уважав за можливе революційним шляхом, а поки що пропонував створювати господарства, засновані на громадській власності на землю. Терлецький наголошував на необхідності глибокого дослідження соціально-економічних проблем і сам розглядав їх з демократичних позицій. Друковані праці Терлецького, сповнені гострої критики тогочасних суспільно-економічних відносин і уряду, що «обтяжував народ різними здирствами», часто вилучались із продажу. М. Павлик (1853—1915) — відомий діяч громадсько-політичного життя в Галичині був виразником інтересів трудового, або, як він писав, «робітного народу». Головну увагу у своїх працях він приділяє питанням усунення експлуатації та побудови майбутнього суспільства, котре Павлик, як і Терлецький, пов'язує із соціалізмом. Основу соціалістичного суспільства, на його погляд, становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Як і Драгоманов, він перехід до соціалізму вважав еволюційним процесом, хоч і не виключав революційної боротьби. І. Франко (1856—1916) — видатний український письменник, мислитель, історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням. Велику увагу він приділяв дослідженню економіки Галичини, становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земельна власність у Галичині» (1897), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодальних відносин у тім краї. Великого значення надавав Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук», оскільки є наукою про «суспільні зв'язки між людьми». Певний час він викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував, як він сам писав, «невеличкий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевсько-му і Марксу». Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу», який мав намір опублікувати як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і Франко почав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питанням політичної економії. Щоправда, він був не теоретиком у галузі політичної економії, а скоріше популяризатором економічної теорії, зокрема економічної теорії К. Маркса. Аналіз категорій політичної економії в нього підпорядковано іншим завданням: намаганням привернути увагу суспільства до економічних проблем і необхідності їх розв'язання. З метою пропаганди ідей соціалізму серед робітників Франко надрукував у газеті «Ргаса» серію статей під назвою «Робітниче питання». У цих статтях він широко використовує категорії політичної економії для аналізу економічних питань. Аналізуючи категорії політичної економії, Франко звертає особливу увагу на такі: товар, гроші, капітал, рента, заробітна плата та інші. Він послідовно стоїть на позиціях трудової теорії вартості. Франко визнавав неминучість перемоги соціалізму. Розвиток теперішнього суспільства, писав він, прямує «від капіталізму до соціалізму». Проте згодом він розчарувався у революційних теоріях К. Маркса, а шляхи переходу до соціалізму пов'язував тільки з еволюційним поступом. Даючи загальну оцінку світогляду Франка, слід урахувати його еволюцію і чітко проаналізувати, як змінювався його світогляд, зокрема погляди на проблеми суспільного розвитку.

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає вже в 70-ті pp. Його представники були пов'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому не соціалізм, а дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення для зміцнення дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ідеї народників знайшли відображення в працях земських статистиків. Типовим представником ліберального народництва 70-х pp. в Україні був П. Червінський (1849—1931). У 1876—1890 pp. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте, якщо більшість народників заперечувала можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то Червінський намагався довести таку можливість. Аналізуючи розвиток людського суспільства, він покладає в основу зміни типів народного господарства, теорію К. Маркса. Але, як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму. Тут община перешкоджає обезземеленню селянства і утворенню пролетаріату. Якщо на Заході капіталізм, пише Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна або штучно насаджувати, або затримати чи й зовсім припинити його розвиток. Сам він доводить можливість і необхідність запобігти капіталістичному розвитку Росії. Проте Червінський добре розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги технічного прогресу. Майбутнє країни він бачить у такій організації господарства, коли община використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво. Ідеї народників знайшли відображення в працях багатьох земських статистиків, зокрема О. Шликевича (1849—1909), В. Вар-зара (1851—1940), О. Русова (1847—1915) та інших. Необхідно розглянути ті економічні питання, що були предметом дослідження земських статистиків. М. В. Левитський (1859—1936) — найвідоміший представник ліберального народництва в Україні. Він, як і ліберальні народники в цілому, критикує капіталізм, заперечує можливість його розвитку в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники. Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, він виступає із закликом спинити, затримати його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє. М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, котрий розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався втілити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дрібним виробникам дешевого кредиту тощо. Найвідомішим теоретичним опрацюванням М. Левитського став «Артільний договір (для землеробських артілей)», який було перекладено багатьма європейськими мовами і який він наполегливо впроваджував у життя. Т. І. Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Розглядаючи напрями народногосподарського розвитку країни, він займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник — статистик, котрий оперував величезним статистичним матеріалом, що свідчив про розвиток капіталістичних відносин, він визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прогресивності. Але, як переконаний народник, Осадчий називав цей процес «украй небажаним». Розвитку капіталізму він протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Утворення української самостійної держави. Економічна політика перших українських урядів	\|	Розвиток політичної економії в Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.