ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

У лютому 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Російська імперія, яку ще не так давно називали "європейським жандармом", розвалилась, як картковий дім.

Соціальна напруга, невдоволення продовженням світової війни, голод, розруха створили сприятливі умови для національно-визвольної революції в Україні. У Києві почали формуватися нові революційні органи, було практично ліквідовано царську адміністрацію, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. Перемога революції відкрила можливості для легалізації політичних партій і громадських організацій. На початку березня 1917 року в Україні виникають ради робітничих і солдатських депутатів, які на той час не відігравали провідної ролі в революції і на владу не претендували.

За ініціативою М. Грушевського та С. Єфремова створюється між-партійний політичний блок "Товариство українських поступовців" (ТУП), політичним ідеалом якого була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. Згуртування національних сил в Україні привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру—Української Центральної ради. До неї увійшли українські соціалісти, представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств тощо.

Офіційною датою заснування Центральної ради як громадсько-політичного центру вважається 3 березня 1917 року. Головою Ради було обрано видатного українського історика і громадського діяча М. Грушевського.

Провідна роль у ній належала українським соціал-демократам та українським есерам. Незабаром М. Грушевський також приєднався до українських есерів. До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Лідери Ради прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України.

8 березня було опубліковано відозву "До українського народу", яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоврядування, збирати кошти для українського національного фонду, творити нове вільне життя.

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація під синьо-жовтими прапорами, яка ухвалила резолюцію про доручення Центральній раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом.

Для підтвердження своїх повноважень Центральна рада скликала 5—7 квітня Український національний конгрес, який В. Винниченко назвав "першим кроком по шляху організації державності".

На Конгрес прибуло 900 делегатів від багатьох губерній, а також з Москви, Петрограда, Криму, Кубані, Холмщини і Галичини. Конгрес вимагав від Росії автономії України і визначення її території, санкціонував утворення Центральної ради, як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано 150 представників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських організацій, а також від національних менших, які проживали в Україні. Головою Ради залишався М. Грушевський. Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов.

Головною метою діяльності Центральної ради було єднання українського народу, відродження національної державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом.

Важливе значення для відродження державності мала українізація армії. У Києві відбулося віче українських офіцерів (близько 1000 осіб), яке ухвалило вважати себе Установчою військовою радою. Ініціатором створення української армії був палкий прихильник ідеї самостійної України поручник Микола Міхновський, відомий політичний діяч, адвокат за фахом. Паралельно виникає Український військовий клуб ім. П. Полуботка, у Києві розпочинається формування першої української військової частини - полку ім. Б. Хмельницького.

Об'єднати цей патріотичний рух взявся І Український військовий з'їзд, який відбувся в травні 1917 року. З'їзд приймає ухвалу про поповнення Чорноморського флоту українцями, а також укомплектування кількох кораблів Балтійського флоту українськими моряками. Делегати вимагали від Росії повернення козацьких клейнодів, що зберігалися в музеях Москви і Петрограда, відкриття українських військових шкіл, видання військових статутів і підручників українською мовою. З'їзд утворив Військовий генеральний комітет у складі 18 осіб на чолі з Симоном Петлюрою.

5—11 червня 19!7 року відбувся II Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому склад комітету було збільшено до 27 осіб. З'їзд затвердив статут Генерального військового комітету.

За кілька місяців, незважаючи на брак професіоналізму, членам Генерального військового комітету вдалося зробити чимало для українізації армії.

Проте значна частина діячів Центральної Ради не розуміла значення української армії для відродження державності. В. Винниченко підкреслював, що "не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій". Саме тому Центральна рада відмовилася від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, який пропонував надати у її розпорядження Павло Скоропадський.

Згодом, коли більшовицькі війська посунули в Україну, боронитися було майже нічим. За цю найбільшу з помилок керівництва Центральні ради Україна заплатила своєю державністю.

Не змогла Рада забезпечити і правопорядок в Україні, організувати роботу залізниць тощо. Все це позначилося на єдності її рядів, між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами почали виникати ідейні конфлікти.

Продовжуючи традиції українського національно-визвольного руху, Центральна рада свої звернення до народу оформлює у вигляді універсалів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ	\|	III Універсал

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.