Культура як знакова система

Культура виступає також – як світ знаків. Виступаючи як носії смислу, „оброблені” (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають символами, вираженими певними знаками.

Знак – предмет (явище, дія), що виступає носієм інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передавання.

Знаки й системи знаків досліджуються спеціальною наукою –семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охоплює дуже широкий діапазон об'єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) (російська, українська, англійська та ін.), а також штучні мови – мова математики, хімічна символіка.

До знакових систем належать різноманітні системи сигналізації, мови образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть бути засобами для відображення якогось змісту.

Ми живемо не тільки в світі речей, але й у світі знаків. Це – третя найважливіша характеристика культури.

Явища культури – це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто зміст, започаткований у них людьми.

Зрозуміти будь-яке явище культури – означає побачити в ньому не просто чуттєве, а і „невидимий” суб'єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає як знак, символ, текст (котрий потрібно не тільки спостерігати, а й усвідомлювати), воно стає фактом культури.

Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план. Але в цьому випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все змінюється, як тільки маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони вже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, знайдені під час розкопок, стають предметами давньої культури: вони цікавлять його насамперед як носії соціальної інформації, а для злочинця це лише засіб наживи – їх значення, культурна функція його не цікавлять. Меч – зброя, і тому коли він застосовується для захисту або нападу, то використовується як предмет, а не знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса, стає символом того, що його володар – воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни ХVІІ-ХVІІІ ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично не була зброєю – вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану. В „Скупом рьщаре” О.С. Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби батька, щоб надати їм "істинне", тобто практичне застосування. Але для самого барона золото – не засіб, що забезпечує можливість розкішно жити, а символ могутності та влади над людьми.

Макар Дєвушкін у „Бідних людях” Ф.М. Достоєвського соромиться дірявих підошов чобіт і вигадує особливу ходу, щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може спричинити багато неприємностей: промочені ноги, охолодження організму, застуду. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому соромно. Для нього найстрашніше те, що дірка на підошві – це знак бідності. Сором його спричинений саме знаковими властивостями його чобіт.

Знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменами, набувають не тільки творіння рук людини, але і природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіявши їх у свій духовний світ, люди наділяють їх „людським” (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці та боязливого зайця в народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана – природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією („Останній день Помпеї” К.П. Брюллова), то стає знаком, символом, у котрому люди усвідомлюють особливий „позаприродний смисл”. І це надає йому значення явища культури.

Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше, як культурний феномен. (Наприклад, хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною „величністю” чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність та її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно змінюються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).

Коли огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів – її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.

Насправді знак – це матеріальний предмет, що сприймається через відчуття, а його значення (зміст, інформація) є продуктом духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними "матеріальними оболонками" людських думок, почуттів, бажань. Для того, щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались та сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані в цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або, інакше кажучи, інформації та коду, в якому вона фіксується й транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

Культура являє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин та нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого у тварин відбувається генетичним шляхом, а також якоюсь мірою через безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідування їх (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою протягом життя, не успадковується нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід „з нуля”. Тому обсяг інформації, що наявний в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.

Будь-яка подія у сфері культури може стати явищем культури за умови, що вона буде відображена в тексті. Текст є носієм інформації. Лише за цієї умови культура спроможна виконувати функцію збереження і передачі інформації від покоління до покоління. В історії людської культури сформувалося два канали передачі інформації: один – генетичний, притаманний усій живій природі, по іншому каналу інформація передається від покоління до покоління засобами різноманітних знакових систем. Одиниці інформації англійський дослідник Р. Доукінс назвав мемами, тобто якщо в біологічному житті людства накопичується генофонд, то в культурному – мемофонд, який відображений у текстах. Зазначимо, що під поняттям "текст" розуміється усе створене людиною, тобто неприродне, абсолютизоване в книзі, картині, скульптурі й архітектурних пам'ятниках, одязі, в інформації на рекламному щиті, екрані комп'ютера. Тому можна припустити, що культура в найкоротшому визначенні – це „все те, що не природа”.

За висловом Ю.М. Лотмана та Б.А. Успенського, культура „є пристрій, що виробляє інформацію". Разом з цим вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві – це те саме, що математичне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову та програми опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови – знакові системи. Її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. В ній містяться програми людської поведінки, що відображають досвід багатьох поколінь людей. Отже, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

Таким чином, з інформаційно-семіотичної точки зору, світ культури постає в трьох основних аспектах: світ артефактів, світ смислів, світ знаків.Феномени культури – це будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища), що містять у собі смисли, тобто постають як знаки, котрі мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, в яких міститься соціальна інформація (схема. 1.1)

Виходячи з вищесказаного, можна сформулювати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури:

Культура – це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.

Схема 1. Інформаційно-семіотична структура культури

2.2. Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділіти кілька найбільш суттєвих.

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Кожен етап пізнання є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний та методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі та технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу й досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

2. Світоглядна функція культури проявляється у тому, що вона синтезує в цілісну та завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й, нарешті, у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.

3. Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Таким чином, символічний зміст культури, забезпечуючи живий зв’язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів з навколишнім середовищем.

4. Нормативно-регулююча функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Однак є цінності, не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести, наприклад, християнські 10 заповідей.

Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Так, цінність “демократія” в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, наприклад, в ліберальній Англії.

5. Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не лише до взаємопритягання, а й до взаємовідштовхування, що проявляється як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів. Історія засвідчує, що зближення культур, як правило, проходило на основі генетичної або функціональної спорідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибалтики і Скандинавії або Азербайджану і Туреччини.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з іншого – на здобуття національного суверенітету та збереження культурної самобутності.

6. Емоційно-естетична і виховна функція культури полягає у формуванні у людей засобами культурно-художнього впливу почуття прекрасного, виховання у них гідності, шани й поваги до національних та загальнолюдських цінностей, до людей, сім’ї, навколишнього природного середовища.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Культура як світ смислів	\|	Наука – сфера людської діяльності та одна з форм суспільної свідомості, функція якої – вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.