• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ 4

Тема: СИСТЕМА ОБЛІКУ І КАЛЬКУЛЮВАННЯ ЗА ПОВНИМИ ВИТРАТАМИ

Мета лекції:формування знань з сутності та основи побудови системи калькулювання за повними витратами, особливостей обліку витрат при використанні системи калькулювання за повними витратами.

ПЛАН:

1. Суть собівартості та завдання калькулювання собівартості продукції.

2.Методи обліку витрат і калькулювання собівартості.

Ключові поняття:калькуляційні одиниці, виробнича та повна собівартість продукції, собівартість реалізованої продукції, змінні та постійні загальновиробничі витрати, розподілені та нерозподілені постійні заіальновиробничі витрати, фактична та нормальна виробнича потужність, наднормативні виробничі витрати, адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати, собівартість центру відповідальності, пряма виробнича собівартість (маржинальна собівартість), однопередільний спосіб обліку витрат, спосіб багатопередільного калькулювання, спосіб еквівалентних коефіцієнтів, спосіб вилучення та розподілу витрат, метод середньозваженої собівартості, метод ФІФО, додані витрати, методи обліку витрат: подетальний, за виробами та групами виробів, подетально-поопераційний, напівфабрикатний та безнапівфабрикатний варіанти зведеного обліку витрат, способи калькулювання продукції: розрахунок за прямою ознакою, додавання витрат, вилучення витрат, коефіцієнтний спосіб, пропорційний (індексний) спосіб, комбінований і нормативний способи.

Собівартість продукції- важливий об'єкт управлінського обліку і якісний показник, який характеризує ефективність діяльності підприємства. Від рівня собівартості безпосередньо залежить величина прибутку та рівень рентабельності. Чим ефективніше функціонує підприємство, тим менша собівартість продукції (виконаних робіт, наданих послуг), тим більший прибуток і, таким чином, вища рентабельність.

Калькулювання собівартості продукції - одна із важливих функцій обліку, але, крім його основного призначення, калькулювання є важливою інформаційною базою для вибору виробничої стратегії та ціноутворення.

Важливим напрямом класифікації витрат у системі управлінського обліку є його групування за носіями. Калькулювання можна охарактеризувати як комплексну систему економічних розрахунків витрат виробництва та віднесення їх безпосередньо на носії цих витрат і (одиницю продукції, частину продукту, групу продуктів).

Відповідно до Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» підприємства зобов'язані складати фінансову звітність, яка характеризує фінансовий стан та фінансові результати діяльності підприємства за звітний період. Зокрема, для визначення собівартості реалізованої продукції, яка міститься в звіті про фінансові результати, попередньо розраховується собівартість незавершеного виробництва та готової продукції, як важлива складова балансу.

Крім того, дані собівартості можуть бути використані для внутрішніх потреб - інформаційного забезпечення менеджерів підприємства для здійснення таких важливих функцій:

- планування обсягів виробництва продукції в цілому по підприємству та на рівні структурних підрозділів, а також собівартості окремих видів продукції, оскільки планування собівартості продукції є частиною загального плану діяльності;

- контролю за дотриманням планової величини загальних витрат і собівартості одиниці продукції;

- прийняття короткострокових управлінських рішень, зокрема пов'язаних із визначенням обсягу реалізації, асортименту продукції, а також формування цінової політики підприємства.

Можна виділити три взаємопов'язані елементи процесу калькулювання собівартості:

- облік витрат на виробництво;

- облік виходу продукції (результату виробництва);

- обчислення питомої собівартості (собівартості одиниці продукції).

Метою калькулювання собівартості окремих видів продукції (робіт, послуг) є формування інформації про:

- величину витрат на всіх стадіях виготовлення цієї продукції;

- економічні показники, необхідні для контролю витрат, планування собівартості продукції, виявлення найвигіднішої продукції для впровадження у виробництво, прийняття управлінських рішень щодо раціонального витрачання всіх видів ресурсів та поліпшення фінансових результатів.

Калькулювання є джерелом інформації для вибору виробничої стратегії та ціноутворення, оцінки ефективності діяльності окремих підрозділів та роботи окремих керівників. Для цього в системі управлінського обліку виділяють окремі підрозділи (центри відповідальності), які є окремими об'єктами обліку.

Центр відповідальності - структурний підрозділ (відділ) підприємства на чолі з керівником, який володіє делегованими йому повноваженнями і відповідає за результати роботи даного підрозділу.

Об'єкт обліку - це сукупність витрат на виробництво, реалізацію та доведення продукту до споживача, згрупованих за різноманітними аспектами для забезпечення найбільш прийнятного їх рівня та постійного скорочення, а також забезпечення підприємству необхідного прибутку й прийняття управлінських рішень щодо збільшення цінності, що створюється в процесі діяльності.

За центрами відповідальності можна дати оцінку виконанню менеджерами чітко закріплених за ними обов'язків.

До основних завдань калькулювання можна зарахувати:

- достовірне обчислення фактичної собівартості одиниці окремих видів продукції (робіт, послуг);

- контроль за виконанням планових завдань величини собівартості продукції та дотриманням чинних норм і нормативів витрат;

- визначення рентабельності продукції (робіт, послуг) та чинників, які впливають на її рівень;

- оцінка ефективності роботи структурних підрозділів (центрів відповідальності);

- формування інформаційної бази для планування, аналізу витрат та прийняття рішень щодо ефективного використання ресурсів, поліпшення результатів діяльності та скорочення собівартості.

Сучасні системи калькулювання дають можливість вирішувати не лише традиційні завдання, а й прогнозувати економічні наслідки різноманітних ситуацій, до яких належать:

- доцільність подальшого випуску тієї чи іншої продукції;

- вибір найвигіднішого асортименту продукції;

- доцільність оновлення технологій та обладнання;

- оцінка якості роботи керівного персоналу.

До принципів калькулювання собівартості належать:

- науково обґрунтована класифікація витрат на виробництво;

- визначення об'єктів обліку витрат, об'єктів калькулювання т калькуляційних одиниць;

- вибір методів розподілу непрямих витрат;

- поділ витрат за періодами;

- вибір способів розрахунку собівартості калькуляційних одиниць.

Вибір методів розподілу витрат, встановлення об'єктів обліку витрат, об'єктів калькулювання та калькуляційних одиниць здійснюється з урахуванням специфіки галузі та особливостей діяльності підприємств.

Зміни економічних відносин зумовили те, що менеджери змушені переходити поступово від настанови ретроспективної до перспективної. При цьому облік має будуватися на запобіганні, а не на констатації того, що вже відбулося, має бути спрямованим у майбутнє, бо передбачати - означає випереджати. Калькулювання собівартості продукції повинно поступово переорієнтовуватися з трудомістких розрахунків із розподілу непрямих витрат та визначення точної фактичної собівартості на прогнозні розрахунки собівартості, складання обґрунтованих нормативних калькуляцій та організацію оперативного контролю за їх дотриманням у процесі діяльності.

В умовах ринкових відносин отримують подальший розвиток товарно-грошові відносини. При цьому собівартість виступає однією з основних економічних категорій, яка відіграє важливу роль у практичній діяльності кожного підприємства. Недооцінка товарно-грошових відносин у економіці, заперечення важливості їх активного впливу на підвищення зацікавленості людей унеможливлює підвищення ефективності діяльності та скорочення витрат.

Відсутність на вітчизняних підприємствах систематичної роботи щодо скорочення собівартості продукції в останні роки призвела до падіння рентабельності виробництва. Сучасний стан економіки України вимагає особливої уваги до собівартості продукції (робіт, послуг) для формування ефективного механізму управління витратами підприємств.

Тепер уже недостатньо лише того, щоб керівники підприємств знали, скільки коштує продукція, яку вони виробляють. Вони мають знати, як зробити, щоб її виробництво було вигідним. Для цього необхідний внутрішній аспект інформації про витрати.

Організація обліку витрат на виробництво та калькулювання собівартості продукції залежить від виду діяльності підприємства, прийнятої структури управління, характеру виробництва, номенклатури продукції, що виробляється, регулярності її випуску. Не менш важлива здатність і можливість функціональних служб підприємства обробити і ефективно використати інформацію, систематизовану та накопичену в бухгалтерському обліку (сформулювати необхідні висновки, прийняти оперативні й стратегічні рішення).

Важливою передумовою раціонального обліку витрат і калькулювання собівартості продукції є правильне визначення об’єктів обліку та об’єктів калькулювання.

Об’єктом облікувиробничих витрат є вироби, їх окремі частини (конструктивні елементи, вузли, деталі), групи виробів, виконані роботи, сукупність однорідних робіт, виробництва, процеси, фази й стадії технологічних процесів (переділи), окремі операції.

Об’єкт калькулювання– це одиниця продукції (робіт, послуг), тобто кінцевий продукт, виготовлений на підприємстві.

У деяких випадках виникає необхідність калькулювати продукт різного ступеню готовності (напівфабрикат). Тому в таких виробництвах об’єктом калькулювання є напівфабрикат або окремі частини (деталі) виробів. Доцільно використовувати також допоміжні об’єкти калькулювання, до яких належать відходи та забракована продукція.

Для оцінки незавершеного продукту (напівфабрикатів) необхідно калькулювати собівартість за окремими технологічними етапами (переділами), тобто незакінчених обробкою продуктів за центрами відповідальності та місцями виникнення витрат.

Місця виникнення витрат– це структурні одиниці, які характеризуються просторовою або функціональною відокремленістю, на рівні яких здійснюється первісне споживання виробничих ресурсів, а отже, виникають витрати, що підлягають плануванню, нормуванню, обліку та контролю для ефективного управління.

Якщо об’єктом калькулювання (носієм витрат) собівартості є одиниця виготовленої продукції різного ступеня готовності в натуральному вимірнику, прийнятому для обліку випуску продукції, частина продукту, окреме замовлення, то кількісним вимірником об’єкта калькулювання є калькуляційна одиниця.

До основних видів калькуляційних одиниць належать:

- натуральні кількісні (тонни, кілограми, метри, штуки, кіловат-години);

- умовно-натуральні (100 умовних пар взуття, 1 000 умовних консервних банок, 1 т умовного чавуну);

- вартісні одиниці (тис. грн.);

- умовні калькуляційні одиниці, які характеризують вміст корисної речовини в продукті (процент жирності в молочних продуктах, процент спирту в медичних препаратах);

- одиниці роботи персоналу або обладнання (машино-година, машино-день, тонно-кілометр перевезень, нормо-година роботи спеціаліста).

Отже, до об’єктів калькулювання можна віднести автомобіль відповідної марки, комбайн, 1 т концентрату, синтетичного каучуку, цементу, паперу, 1 ц цукру-піску, 1 кг хімреактиву, 1 000 шт. будівельної цегли, 1 000 куб. м водню, 1 000 квт.-год. Електроенергії.

Для цілей управління підприємство при необхідності може розширити перелік об’єктів калькулювання.

Важливою передумовою раціональної організації обліку витрат і калькулювання собівартості продукції є збіг об’єктів обліку витрат і об’єктів калькулювання. Ця обставина дозволяє при виготовленні одиниці продукції відносити на собівартість всі виробничі витрати прямо, а в разі виготовлення кількох виробів – лише ту частину витрат, яка безпосередньо пов’язана з випуском конкретних виробів, решта потребує розподілу за тим чи іншим умовним способом.

Однак не завжди об’єкти обліку та об’єкти калькулювання збігаються. Наприклад, в комплексному виробництві об’єкт обліку витрат, як правило, ширший, ніж об’єкт калькулювання, оскільки в одному й тому ж процесі виробляється кілька видів продукції одночасно. Це можна спостерігати в процесі переробки нафти, коли в результаті здійснення одного процесу одержують кілька видів продукції: бензин та низку побічних продуктів.

І навпаки, об’єкт обліку витрат може бути вужчим, ніж об’єкт калькулювання. Це спостерігається при організації обліку за окремими переділами. При цьому калькулюється кінцева продукція даного виробництва. Наприклад, в гірничорудній галузі об’єктом обліку є окремі переділи: рудник (добування руди), дробильна фабрика (подрібнення руди), збагачувальна фабрика (збагачення руди), фабрика коксування (коксування концентрату), а об’єктом калькулювання –кінцева продукція – окатиші, які пройшли всі переділи. Отже, і всі перелічені процеси.

В управлінському обліку процес обчислення собівартості включає не лише визначення фактичної собівартості, а й розрахунок собівартості:

- продукції (робіт, послуг) допоміжних виробництв, яка спожива­ється основним виробництвом;

- проміжних продуктів (напівфабрикатів) підрозділів основного виробництва, які використовуються на деяких наступних стадіях виробництва;

- продукції підрозділів підприємства для визначення результатів їх діяльності;

- всіх видів продукції та напівфабрикатів власного виробництва, що реалізуються на сторону;

- одиниці готової продукції (напівфабрикатів власного вироб­ництва), що реалізуються на сторону, виконаних робіт, наданих послуг тощо.

До основних етапів калькуляційних розрахунків у системі обліку собівартості продукції належать:

- групування первісних витрат за калькуляційними статтями витрат і за об’єктами обліку витрат;

- визначення витрат і калькулювання собівартості продукції допоміжних виробництв та віднесення їх на основне виробництво;

- визначення собівартості остаточного браку;

- оцінка зворотних відходів;

- оцінка незавершеного виробництва;

- розподіл витрат між готовою продукцією та незавершеним виробництвом;

- розрахунок собівартості кожного об’єкта калькулювання та його калькуляційної одиниці.

Методика групування витрат за об’єктами калькулювання є спільною для всіх підприємств. Вона включає в себе облік прямих витрат, узагальнення та розподіл непрямих витрат, узагальнення даних у регістрах бухгалтерського обліку.

На практиці розрізняють, як правило, два види собівартості: виробничу та повну.

Для різних цілей управління використовуються різні види собівартості та як одна й та ж собівартість не може однаково добре обслуговувати різні цілі.

Виробнича собівартістьвключає матеріальні витрати на технологічні потреби, витрати на оплату праці основних виробничих робітників та загальновиробничі витрати.

Повна собівартістьпродукції складається із собівартості реалізованої продукції та витрат періоду. До витрат періоду (невиробничих витрат) належать адміністративні витрати, витрати на збут та інші витрати, які, відповідно до вітчизняного законодавства та зарубіжної практики, не включаються до собівартості реалізованої продукції, а списуються безпосередньо на фінансовий результат діяльності підприємства.

Розглянемо методологічні засади формування різних видів собівартості продукції відповідно до вітчизняного законодавства.

Згідно з П(С)БО 16 передбачено такі види собівартості:

- виробнича собівартість продукції (робіт, послуг);

- собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг).

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включають:

- прямі матеріальні витрати;

- прямі витрати на оплату праці;

- інші прямі витрати;

- змінні загальновиробничі

- постійні розподілені загально-виробничі витрати.

До прямих матеріальних витрат включають вартість сировини та основних матеріалів, що становлять основу продукції, придбаних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені на конкретний об’єкт витрат

До прямих витрат на оплату праці включають заробітну плату та інші виплати робітникам, зайнятим виробництвом продукції, виконанням робіт або наданням послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені на конкретний об’єкт витрат.

До інших прямих витрат включають всі інші виробничі витрати, які безпосередньо відносять на конкретний об’єкт витрат, зокрема, відрахування на соціальні заходи, плату за оренду земельних і майнових паїв, амортизацію, витрати на брак, які становлять вартість остаточно забракованої продукції (виробів, напівфабрикатів), та витрати на виправлення браку за вирахуванням:

- остаточно забракованої продукції за справедливою вартістю;

- суми, що відшкодовуються працівниками, які допустили брак;

- суми, одержані від постачальників за неякісні матеріали і комплектуючі вироби.

Загальновиробничі витрати поділяють на постійні та змінні.

До змінних зазальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування та управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляють на кожен об’єкт витрат із використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат) відповідно до фактичної потужності звітного періоду. Фактична потужність – це фактичний обсяг діяльності, який існував у звітному періоді.

До постійних зазальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування та управління виробництва, що залишаються незмінними (або майже незмінними) відносно зміни обсягу діяльності.

Постійні загальновиробничі витрати розподіляють на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат) при нормальній потужності. Нормальна виробнича потужність – це очікуваний середній обсяг діяльності, який може бути досягнутий за умови звичайної діяльності підприємства протягом кількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва.

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) включає:

- виробничу собівартість продукції (робіт, послуг), реалізованої протягом звітного періоду;

- нерозподілені постійні загальновиробничі витрати;

- наднормативні виробничі витрати.

Витрати, які не включаються до собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на

- адміністративні,

- витрати на збут

- інші операційні витрати.

Однак, якщо підприємство не в змозі буде відшкодувати витрати, пов’язані з операційною діяльністю, зокрема, спрямовані на обслуговування та управління підприємством, реалізацією (збутом) продукції та інші, передбачені П(С)БО 16, воно не забезпечить рентабельність, а відтак не зможе вижити. Отже, всі витрати – виробничі та невиробничі – мають бути відшкодовані.

До адміністративних витрат належать:

- загальні корпоративні витрати (організаційні, на проведення річних зборів, представницькі);

- на службові відрядження й утримання апарату управління підприємством та іншого загальногосподарського персоналу;

- на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів загальногосподарського призначення (операційна оренда, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона);

- винагороди за професійні послуги (юридичні, аудиторські, з оцінки майна);

- на зв’язок (поштові, телеграфні, телефонні, телекс, факс); -амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання;

- на врегулювання спорів у судових органах;

- податки, збори та інші передбачені законодавством обов’язкові платежі (крім податків, зборів та обов’язкових платежів, що включаються до виробничої собівартості продукції (робіт, послуг);

- плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків;

- інші витрати загальногосподарського призначення.

Витрати на збутвключають витрати, пов’язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг):

- на пакувальні матеріали для затарювання готової продукції на складах;

- на ремонт тари;

- на оплату праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут;

- на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);

- на передпродажну підготовку товарів;

- на відрядження працівників, зайнятих збутом;

- на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів, пов’язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);

- на транспортування, перевалку й страхування готової продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов’язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки;

- на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;

- інші витрати, пов’язані зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг

До витрат на збуту торговельних організаціях включають витрати обігу:

- за винятком адміністративних,

- інших операційних,

- фінансових витрат.

До інших операційних витрат включають:

- витрати на дослідження та розробки відповідно до П(С)БО 8 «Нематеріальні активи»;

- собівартість реалізованої іноземної валюти, яка для цілей бухгалтерського обліку визначається шляхом перерахунку іноземної валюти в грошову одиницю України за курсом Національного банку України на дату продажу іноземної валюти плюс витрати, пов’язані з продажем іноземної валюти;

- собівартість реалізованих виробничих запасів, яка для цілей бухгалтерського обліку складається з їх облікової вартості та витрат, пов’язаних з їх реалізацією;

- сума безнадійної дебіторської заборгованості та відрахування до резерву сумнівних боргів;

- втрати від операційної курсової різниці (тобто від зміни курсу валюти за операціями, активами та зобов’язаннями, що пов’язані з операційною діяльністю підприємства);

- втрати від знецінення запасів;

- нестачі й втрати від псування цінностей;

- визнані штрафи, пеня, неустойка;

- витрати на утримання об’єктів соціально-культурного призначення, інші витрати операційної діяльності.

Отже, відповідно до законодавства України, зокрема П (С)БО 16 «Витрати», передбачено визначення таких видів собівартості залежно від ступеня готовності продукції та її реалізації:

- виробнича собівартість;

- собівартість реалізованої продукції.

Усі види собівартості використовуються у фінансовому обліку, зокрема для оцінки запасів та визначення величини прибутку (збитку) від операційної діяльності під час складання форми фінансової звітності 2 «Звіт про фінансові результати».

Однак, з метою підготовки інформації для управління собівартістю, важливо враховувати особливості вимог, які висуваються до інформації в системі управлінського обліку.

Можна виділити три основні напрями (цілі) здійснення обліку виробничих витрат і калькулювання собівартості продукції:

- планування та контроль діяльності;

- прийняття управлінських рішень;

- оцінка залишків запасів та обчислення фінансового результату.
Для реалізації вказаних цілей на підприємствах необхідно формувати такі види собівартості:

- собівартість центру відповідальності – для планування та контролю за технологічними процесами, а також діяльністю відповідальних виконавців;

- повну виробничу собівартість – для формування цін та інших оперативних рішень за нормальних обставин;

- пряму виробничу собівартість (неповну або маржинальну) – для визначення цін та інших оперативних рішень і за специфічних обставин (в умовах недозавантаження потужностей).

Собівартість центру відповідальності включає сукупність витрат на виготовлення відповідним центром усієї продукції та містить лише ті статті витрат, за які відповідає керівник даного структурного підрозділу. Собівартість центру відповідальності застосовується для контролю та оцінки діяльності центру.

Повна виробнича собівартість - включає змінні витрати і постійні виробничі витрати, які доцільно віднести на собівартість конкретного виду продукції.

Неповна виробнича собівартість (пряма, або маржинальна) включає змінні витрати, які можна прямо віднести на собівартість конкретного виду продукції.

Крім розглянутих видів, існують форми собівартості, які можуть набувати кожного розглянутого виду, а саме: планова, нормативна та фактична.

Планова собівартість – це вид собівартості, основою якої є середні норми витрачання різних видів ресурсів. Планова собівартість розраховується на рік та за кварталами і протягом року не змінюється. Вона є максимально допустимою величиною, відхилення в більшу сторону від якої вважається небажаним явищем.

Нормативна собівартість – вид собівартості, яка ґрунтується на використанні нормативного методу обліку витрат і калькулювання собівартості продукції або його елементів. На відміну від планової, нормативна собівартість змінюється відповідно до зміни норм і нормативів, а розраховується на основі поточних норм витрачання мате­ріальних і трудових ресурсів.

Фактична собівартість характеризує величину фактичних витрат, які існували в процесі виробництва та реалізації продукції. Аналіз порівняння фактичної з плановою собівартістю дає змогу визначати величину відхилень (залежних та незалежних від діяльності підприємства).

Методи обліку витрат на виробництвопродукції це сукупність способів та прийомів, у процесі яких здійснюється групування й розподіл виробничих витрат за об'єктами калькулювання (носіями витрат) для обчислення собівартості окремих видів та одиниць продукції.

Залежно від кількості продукції розрізняють такі види собівартості:

- собівартість одиниці продукції;

собівартість усього обсягу продукції.

Залежно від об'єкта обліку (замовлення, переділ, процес) виділяють такі методи калькулювання собівартості: попроцесний, полередільний, позамовний.

Важливим критерієм методів та форм калькулювання собівартості є повнота включення витрат звітного періоду в калькуляцію.

Залежно від повноти включення витрат у собівартість продукції розрізняють:

- повну виробничу собівартість;

- неповну (пряму) виробничу собівартість.

Повна собівартість продукції включає всі види витрат підприємства, пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції, причому може бути використаний будь-який метод: попередільний, попроцесний або позамовний.

Неповна (пряма) виробнича собівартість включає змінні витрати на виробництво і визначається за окремими видами продукції. Вона базується на групуванні витрат на постійні й змінні та калькулюванні маржинальної собівартості, яка відображає індивідуальну собівартість. Методом обліку та калькулювання собівартості, що дозволяє визначити маржинальну собівартість, є директ-костинг.

Отже, директ-костинг- це метод калькулювання неповної собівартості, що включає лише прямі змінні витрати, величина яких змінюється пропорційно обсягу діяльності.

До важливих критеріїв класифікації методів обліку витрат, спрямованих на їх ефективний облік, належать:

- оперативність формування собівартості;

- відповідність величини собівартості заздалегідь встановленим стандартам.

Залежно від оперативності формування собівартості продукції розрізняють такі методи:

- облік витрат і калькулювання фактичної собівартості;

- облік витрат і калькулювання нормативної собівартості.

Величина середньої собівартості, розрахована на основі методу обліку фактичних витрат, не дає змоги виявити більш рентабельні види продукції, управляти виробничими витратами та підвищувати конкурентоспроможність продукції.

Принципова відмінність методу обліку за нормативними витратами втому, що в собівартість включаються витрати, які базуються на чітко визначених нормах (стандартах). Прикладом методу, побудованого на визначенні нормативної собівартості й багато в чому подібного до вітчизняного нормативного методу є стандарт-кост.

Особливості ринкових відносин, розширення та ускладнення завдань, які належить вирішувати підприємствам, вимагають подальшої деталізації класифікації методів обліку витрат та калькулювання собівартості продукції.

Це необхідно не лише для визначення фінансового результату діяльності, а й для планування, контролю та прийняття управлінських рішень у процесі постачання, виробництва та реалізації продукції (робіт, послуг) (табл.).

Таблиця 4.2. Ознаки класифікації методів обліку витрат

Традиційна система обліку побудована на визначенні фактичної собівартості продукції, тому жодні управлінські рішення на її величину вплинути не можуть. Навіть використання нормативного методу, який базується на виявленні відхилень нормативних витрат від фактичних після здійснення виробничого процесу, не забезпечує управління витратами.

Традиційна система обліку й калькулювання собівартості продукції характеризує фактичну діяльність підприємства в цілому, а існуючі методи не дають змоги одержати важливу інформацію за альтернативними аналітичними напрямами: групами виробів, покупцями, ринками збуту, сферами діяльності та центрами відповідальності.

Залежно від об'єкта обліку та типу технологій, які використовуються на підприємствах (організаціях, установах), розрізняють позамовний, попередільний та попроцесний методи обліку витрат.

Позамовний метод обліку витрат використовується в індивідуальному та дрібносерійному виробництві, характерному для таких галузей, як суднобудування, авіабудування, машинобудування, металообробне та швейне виробництво, науково-дослідні, проектні та конструкторські роботи, аудиторські та консультаційні послуги, будівельна та видавнича діяльность. Позамовний метод використовується підприємствами, які займаються виготовленням меблів, пошиттям одягу за індивідуальними замовленнями, ремонтом автомобілів і телевізорів. Він використовується для калькулювання собівартості складних продуктів, які включають різні елементи. За цих умов собівартість складного продукту включає суму собівартостей окремих простих продуктів, що входять до його складу.

Для калькулювання собівартості замовлення необхідно:

- обчислити прямі витрати (матеріальні, трудові) на виготовлення деталей А і Б (кожної окремо);

- розподілити накладні (адміністративні) витрати між виробни­чими цехами;

- визначити собівартість деталей А і Б як суму прямих і накладних витрат;

- визначити собівартість замовлення, яка включає виробничу собівартість деталей А і Б, витрати, які існували в процесі комплектації, накладні (адміністративні) витрати, розподілені на дане замовлення, витрати, пов'язані зі збутом даного замовлення.

Основним обліковим регістром в умовах позамовного методу обліку витрат є калькуляційна картка (відомість) замовлення, яка відкривається на кожне замовлення і містить таку інформацію:

- вартість матеріалів, придбаних безпосередньо для виконання замовлення (на основі актів приймання, рахунків-фактур постачальників);

- вартість матеріалів, використаних на виробництво (на основі накладних-вимог на відпуск матеріалів, лімітно-забірних карт);

- заробітна плата робітників (на основі карток обліку виробітку);

- інші прямі витрати.

У картці аналітичного обліку витрат на виробництво за замовленнями відображаються найменування, тип і кількість замовлених виробів, назва замовника, термін виконання замовлення, виконавець, планова собівартість з урахуванням усіх статей витрат і ціна. Крім того, відображаються відхилення фактичних витрат від чинних норм із поясненням причин, що призвели до цих відхилень.

Після виконання замовлення в калькуляційну картку вноситься сума прямих і накладних витрат. Метод розподілу накладних витрат має бути передбачений в обліковій політиці підприємства.

Витрати цехів обчислюються за окремими замовленнями в розрізі статей калькуляції, а вартість сировини та матеріалів, палива та електроенергії - за окремими їх групами. При позамовному методі обліку кожному замовленню надається власний номер (шифр), який відображається в усіх документах, що стосуються даного замовлення.

Для визначення собівартості окремих замовлень попередньо здійснюють розподіл загальновиробничих витрат на основі відповідної бази (величини заробітної плати, кількості відпрацьованих годин, обсягу діяльності або величини прямих витрат).

Особливістю позамовного методу обліку є визначення витрат не за звітний період, а за окремими замовленнями. Фактична собівартість одиниці продукції (робіт) обчислюється після виконання замовлення як частка від ділення загальної суми витрат на кількість виготовленої за замовленням продукції (робіт). Якщо наприкінці звітного періоду замовлення повністю не було виконано, загальна сума витрат, відображена в калькуляційній картці, характеризує витрати незавершеного виробництва.

При передачі частково виконаного замовлення споживачеві оцінка здійснюється за нормативною (плановою) або фактичною собі вартістю раніше виготовлених аналогічних виробів з урахуванням зміні в їх конструкції, технології та умовах виробництва.

Приклад . Підприємство отримало замовлення № 1 і № 2, на виконання яких використано основних матеріалів на суму 5 000 грн. (в т. «ч. на замовлення № 1 - 3 000 грн., на замовлення № 2 - 2 000 грн.). Нараховано заробітну плату на суму 1 000 грн., у т ч. зарплату на замовлення № 1 - 600 грн., а на замовлення № 2 - 400 грн.

Загальновиробничі витрати на два види замовлень становили 800 грн. За базу розподілу прийнято основну заробітну плату.

Після розподілу загальновиробничих витрат на замовлення № 1 буде списано суму 480 грн. (800/1 000 х 600).

Відповідно, на замовлення № 2 спишуть загальновиробничі витрати на суму 320 грн. (800/1 000 х 400).

У картках аналітичного обліку замовлень будуть здійснені такі запис

Замовлення № 1:

Основні матеріали - 3 000 грн

Заробітна плата - 600 грн.

Загальновиробничі витрати - 480 грн.

Усього фактична собівартість - 4 080 грн.

Замовлення № 2:

Основні матеріали - 2 000 грн

Заробітна плата - 400 грн.

Загальновиробничі витрати - 320 грн.

Усього фактична собівартість - 2 720 грн.

Основні бухгалтерські записи, характерні для позамовного метод} обліку витрат, наведено в таблиці.

Таблиця.. Основні бухгалтерські записи, характерні для позамовного методу обліку витрат

*Для спрощення прикладу відрахування у соціальні фонди не наводяться.

При позамовному методі обліку витрати цехів визначаються за окремими замовленнями і статтями калькуляції.

Різновидом обліку витрат за замовленнями є облік витрат за контрактом, який застосовується компаніями з тривалим терміном виконання робіт (від кількох місяців до кількох років), причому кожен контракт розглядається як окремий об'єкт обліку витрат.

Згідно з контрактом може бути передбачено проміжні виплати, сума яких визначається на основі вартості виконаних робіт і має бути підтверджена актом замовника. Для визначення фінансового результату за конкретний період порівнюють величину доходу з собівартістю реалізованих робіт, для чого теж визначають собівартість незавершених і не зданих замовникові робіт.

Отже, до особливостей обліку витрат і калькулювання собівартості продукції при позамовному методі належать:

- ведення єдиного рахунка 23 «Виробництво» для відображення витрат;

- використання аналітичних рахунків (у картках аналітичного обліку) за кожним замовленням окремо;

- визначення витрат за окремо виконаними замовленнями, а не за звітний період.

Інформація, сформована на основі обліку витрат за окремими замовленнями, використовується для таких цілей:

- виявлення найвигідніших (прибуткових) замовлень;

- ідентифікації робіт для визначення договірних цін.

Суттєвою проблемою визначення собівартості окремих замовлень є розрахунок величини накладних витрат та вибір бази їх розподілу. Слід звернути увагу на умовність процесу розподілу накладних витрат. Адже, вибираючи ту чи іншу базу розподілу, ми заздалегідь визначаємо фінансовий результат діяльності, що може стати причиною необ'єктивного визначення рентабельності замовлень і негативно вплинути на формування продуктового портфеля.

Попередільний метод обліку витрат використовується на виробництвах, для яких характерна наявність цілої низки послідовних виробничих процесів (переділів).

Переділ-це частина технологічного процесу, що включає сукупність операцій, результатом яких є напівфабрикат, призначений для реалізації або для використання наступними переділами. При цьому собівартість продукції (напівфабрикату) кожного переділу складається і з суми витрат конкретного переділу та собівартості напівфабрикату, 1 який надійшов із попереднього переділу.

Особливість попередільного методу полягає у відображенні! прямих витрат у поточному обліку за переділами, а не за видами продукції, навіть за наявності кількох їх видів в одному переділі. При цьому об'єктом обліку витрат є окремий переділ.

Попередільний метод характерний для масових виробництв в умовах безперервного й нетривалого технологічного процесу.

До особливостей масового типу виробництв належать:

- випуск незначної номенклатури виробів у великій кількості;

- спеціалізація робочих місць на виконанні, як правило, однієї постійно закріпленої операції;

- значна питома вага механізованих і автоматизованих виробничих процесів і незначна питома вага ручних робіт.

Попередільний метод обліку витрат застосовується в гірничорудній, металургійній, текстильній, харчовій, цементній, нафтопереробній, целюлозно-паперовій, хімічній, скляній та інших галузях економіки, що використовують хіміко-фізичну технологію виробництва.

Попередільний метод передбачає ведення обліку витрат за окремими статтями.

На практиці виділяють кілька способів попередільного методу:

- простий однопередільний (одноступінчастий) спосіб;

- спосіб багатопередільного (багатоступінчастого) калькулювання;

- спосіб еквівалентних коефіцієнтів;

- спосіб вилучення та розподілу (для комплексних виробництв);

Попроцесний метод обліку витрат застосовується на підприємствах з масовим типом виробництва, невеликою номенклатурою продукції та кількістю незавершеного виробництва або відсутніми залишками. При використанні попроцесного методу обліку доцільно вести облік витрат за звітний період. Попроцесний метод калькулювання собівартості характерний для металургійної, гірничої, нафтопереробної, текстильної, хімічної, цементної, гумовотехнічної промисловості.

До виробництв, які використовують попроцесний метод обліку витрат та калькулювання собівартості, належать ті, що займаються виготовленням одного виду продукції, і ті, на яких відсутні запаси напівфабрикатів (готової продукції) або з незначною їх кількістю.

Якщо виробництво відповідає вказаним характеристикам, використовується простий спосіб калькулювання собівартості продукції. Витрати кожного підрозділу (переділу) накопичуються за звітний період на окремому аналітичному рахунку в розрізі синтетичного рахунка 23 «Виробництво». Собівартість одиниці продукції визначається як частка від ділення суми загальних виробничих витрат на загальний обсяг виготовленої продукції.

Умовна одиниця приймається як набір витрат, необхідних для виробництва однієї закінченої обробкою фізичної одиниці продукції. Наприклад, якщо ступінь готовності незавершеного виробництва, що становить 600 шт. фізичних одиниць, дорівнює 50%, то кількість умовних одиниць відповідно становитиме 300 (600 х 0,50) шт. або якщо над 75 одиницями продукції виконано 1/3 операції, то кількість умовних одиниць тановитиме 25 (75 х 1/3) шт Отже, для обчислення умовного випуску продукції необхідно враховувати кількість та ступінь незавершених обробкою одиниць продукції.

Умовна одиниця включає суму витрат на сировину й основні матеріали, на оплату праці основних виробничих робітників і вартість загальоновиробничих витрат (або сукупність витрат на сировину та матеріали і доданих витрат).

Для обчислення загальної кількості умовної готової продукції використовують такі показники:

- «кількість продукції розпочатої й повністю закінченої протягом звітного періоду;

- кількість незавершеної обробкою продукції (незавершене виробництво) на початок звітного періоду;

- (кількість незавершеної обробкою продукції (незавершене виробництво) на кінець звітного періоду.

Під час використання попроцесного методу калькулювання собівартості продукції приймають такі припущення:

- прямі матеріальні витрати здійснюються в момент запуску продукції у виробництво;

- прямі трудові витрати і загальновиробничі витрати (додані

витрати) розподіляються рівномірно протягом усього виробничого

циклу.

Отже, кількість умовних одиниць продукції, розрахованих на основі матеріальних витрат, і кількість умовних одиниць, розрахованих на основі доданих витрат, не збігаються.

При попроцесному методі калькулювання застосовується метод середньозваженої собівартості або ФІФО. За умови його викорис­тання всі витрати, накопичені на рахунку 23 «Виробництво» (вартість незавершеного виробництва на початок періоду + витрати за звітний період), відносять на кількість умовних одиниць продукції.

Під час використання методу ФІФО передбачається, що спочатку будуть закінчені обробкою вироби, що перебувають у незавершеному виробництві. Лише після цього надходять у виробництво нові вироби. Метод ФІФО складніший порівняно з методом середньозваженої собівартості, але він забезпечує отримання точніших результатів. Розглянемо приклад попроцесного калькулювання з використанням методу ФІФО.

Крім розглянутих, виділяють також подетальний метод обліку витрат, метод обліку витрат за виробами та групами виробів.

Подетальний метод обліку витрат широко використовується в умовах серійних виробництв (подетально-партіонний метод), коли витрати на кожну деталь обліковуються за партіями цих деталей, а також в умовах масового та великосерійного виробництва, коли облік витрат здійснюється за операціями (подетально-поопераційний метод обліку).

При цьому в аналітичному обліку виділяють витрати окремих деталей. Характерною особливістю наведених варіантів подетального обліку є висока трудомісткість, тому великого поширення вони не отримали, хоч на деяких підприємствах використовуються.

Метод обліку витрат за виробами має свої особливості. Так, на відміну від подетального методу, витрати обліковуються за виробами в цілому, а собівартість одиниці продукції визначається як співвідношення суми витрат до кількості виготовлених виробів. Метод обліку витрат за виробами поширений на підприємствах деревообробної та меблевої промисловості.

Метод обліку витрат за групами виробів. В умовах масового виробництва споріднених виробів застосовується облік витрат не за окремими виробами, а за їх групами. Цей метод використовується в умовах укрупнення об'єктів калькулювання, а отримав поширення на машино-, приладобудівних підприємствах і в деревообробній промисловості. Використання методу обліку за групами виробів стало можливим в умовах спеціалізації виробництв із застосуванням уніфікованих деталей або окремих вузлів. Важливою умовою достовірного обчислення собівартості є, по-перше, вибір найбільш прийнятної бази розподілу витрат між окремими виробами та об'єднання в групи виробів приблизно однакової трудомісткості.

Поява методу обліку за нормативними витратами зумовлена пошуком оперативніших методів обліку витрат Нормативний облік витрат характеризується попереднім складанням нормативної калькуляції на базі діючих норм із подальшим виявленням відхилень та причин цих відхилень.

Вказані принципи зберігаються незалежно від об'єкта обліку (замовлення, виріб, група виробів чи процес). Тому метод обліку за нормативними витратами може бути використаний практично в усіх галузях підприємницької діяльності в поєднанні з попередньо розгля­нутими, а не як самостійний. Можна виділити два варіанти обліку витрат:

- без підрозділу фактичних витрат на витрати згідно з нормами та на відхилення від норм (метод обліку фактичних витрат);

- з підрозділом на витрати згідно з нормами і на відхилення від норм (нормативний метод).

Питання для самоконтролю:

1. Неповна собівартість, її структура та значення.

2. Повна собівартість продукції, її характеристика, склад та значення.

3. Планова собівартість продукції, її характеристика, склад та значення.

4. Нормативна собівартість продукції, її характеристика та значення.

5. Фактична собівартість продукції, її склад та значення.

6. Принципи розподілу непрямих витрат.

7. Мета та основні завдання розподілу непрямих витрат.

8. Характеристика простого одноступінчастого методу розподілу непрямих витрат.

9. Двоступеневий процес розподілу непрямих витрат.

10. Характеристика попроцесного методу обліку витрат.

11. Характеристика попередільного методу обліку витрат.

12. Характеристика позамовного методу обліку витрат.

13. Класифікація методів обліку витрат і калькулювання собівартості продукції.

Читайте також:

1. Вид заняття: лекція
2. Вид заняття: лекція
3. Вид заняття: лекція
4. Вид заняття: лекція
5. Вид заняття: лекція
6. Вступна лекція
7. Вступна лекція 1. Методологічні аспекти технічного регулювання у
8. Клітинна селекція рослин.
9. Колекція фонограм з голосами осіб, які анонімно повідомляли про загрозу вибуху
10. ЛЕКЦІЯ (4): Мануфактурний період світової економіки
11. Лекція - Геополітика держави на міжнародній арені
12. Лекція 02.04.2013

Переглядів: 2269