Проблема істини в пізнанні.

Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисні­стю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає ре­гулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конст­рукції, так і досвід, експерименти, практика.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життє­вого самоздійснення.

Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина - це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина - це не картина реальності влюдському розумінні, а складне процесуальне розумове утворен­ня, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пере­свідчуватись у можливостях знання.

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збаг­нути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, поста­ють однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:

Ø у позицію догматизму — перебільшення значення стало­го, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;

Ø у позицію релятивізму — перебільшення значення мінли­вості знань, проголошення усіх знань відносними;

Ø у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;

Ø у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.

Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обґрунтування знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В останньому випад­ку йдеться, насамперед, про наукові знання.

Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання. Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об'єктивних чи суб'єктивних) ознак істинності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовування та використання. Правдивість, як характеристику знання, окреслимо спеціально в останньому підрозділі даної теми.

В негативному плані якість знання оцінюється через поняття: а) омана коли знання сприймаються як достовірні, достатньо повні, хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; омана - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) по­милки - коли порушується правильність у змісті, формі або функ­ціонуванні знання; в) хиби (хибності) - коли знання свідомо пе­рекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує свій, спеціальний та більш чіткий критерій хибності).

У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповідності критеріям та нормам науковості до яких, в першу чергу, відносять: підтвердження фактами, підтвердження експериментальними перевірками, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність застосування наукової термінології, логічна та концептуальна несперечливість. Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація– відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння. Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об’єкт.

Аксіоматичний метод – спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом.

Гіпотетико-дедуктивний метод – спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно-пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти. Цей метод заснований на виведенні висновків з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою.

У науковому дослідженні застосовуються загально логічні методи та засоби дослідження: аналіз - реальний чи мислений поділ об’єкта на складові; синтез – поєднання елементів об’єкта у ціле; абстрагування – процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для послідовника властивостей; ідеалізація – мислитель на процедура, яка пов’язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об’єктів, що є принципово неможливим, ідеалізація тісно пов’язана з абстрагуванням та мисленим експериментом.