НЕВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ

1. Невербальні засоби комунікації.Мовлення — основний, але не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією за допомогою багатьох інших засобів — жестів, міміки, постав тіла, одягу, зачісок, запахів, навіть предметів, які їх оточують (наприклад, меблів). Для співрозмовників значущими є прикраси, татуювання на тілі, ґатунок чаю або кави, що споживаються, тощо. Усе це називається невербальними повідомленнями. віт невербальних комунікативних компонентів, якими користується людина в ході міжособистісного спілкування, багатий, різноманітний і має довгу історію розвитку.

Невербальна та вербальна комунікації взаємодіють. Російські психологи В. Куніцина, Н. Казаринова і В. Погольша, які спеціально досліджували процеси взаємодії вербальних і невербальних компонентів спілкування, визначили функції невербальних повідомлень стосовно вербальних. Це: 1) доповнення (у тому числі дублювання і посилення) вербальних повідомлень; 2) заперечення вербальних повідомлень; 3) заміщення вербальних повідомлень; 4) регулювання розмови.

Невербальні засоби спілкування — елементи комунікативного коду, які мають немовиу (але знакову) природу і разом із засобами мовного коду служать для створення, передавання і сприйняття повідомлень. Невербальна комунікація може також застосовуватись і як засіб “пом’якшення” вербальної, традиційним є використання несловесних каналів комунікації й у діяльності найбільш закритих організацій – секретних служб і містичних братств.

Ученими встановлено, що різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні несуть від 60 до 80 % інформації. Це означає, що більша частина спілкування здійснюється без участі засобів мовного коду, але з орієнтацією на інші його складові: паралінгвістичні елементи, елементи інших семіотичних систем тощо.

До невербальних компонентів, як правило, відносять: акустичну, оптичну, тактильно-кінестезичну (повязану з тілесними відчуттями), ольфакторну (пов'язаиу із запахами) і темпоральну (пов'язану із часом) інформації у спілкуванні. Крім того, невербальними за своєю природою, хоча й знаковими, є компоненти інших семіотичних систем. Усіх їх інтерпретують як паралінгвістичні. У кожному компонентові невербальної комунікації виокремлюють певні складові частини. Так, в акустичній інформації, напр., виокремлюють екстралінгвістику (паузи, кашель тощо) та просодику (тембр, тон голосу, тональність тощо); в оптичній системі розрізнюють кінетику, проксеміку, графеміку та зовнішній вигляд людини. Розглянемо докладніше кінесику та проксеміку.

2. Кінесика(грец. kinesis — рух). Це один із найважливіших засобів невербального спілкування, який найбільшою мірою впливає на його перебіг. Р. Бірдвістел, засновник кінесики, визначає кінеми як елементарні акти людських рухів, за допомогою яких відбувається спілкування людей. Кінестетичні сигнали (міміка, жести, постава тіла тощо) можуть бути підсвідомими (неконтрольованими) і свідомими (контрольованими). Підсвідомі неконтрольовані) сигнали — це повідомлення, що надсилаються мозком і є зовнішнім віддзеркаленням насамперед емоційного стану людини. Свідомі (контрольовані) — це набуті, відпрацьовані сигнали. Деякі кінестетичні засоби увійшли в систему комунікації цілих націй, стали національно-культурними засобами комунікації (жести привітання, прощання тощо), напр., стягування брів — незадоволення, гнів; опущення куточків зімкнених губ — незнання; усмішка з одночасним примруженням очей — іронія, насмішка з когось. Зоровий контакт з мовцем, встановлений адресатом комунікативного акту, підтверджує включення останнього у процес спілкування, його зацікавленість у предметі розмови і у продовженні взаємодії. Однак відсутність зорового контакту зі співрозмовником не завжди свідчить про протилежне: напр., жінки зі Шрі-Ланки традиційно уникають прямого і тривалого зорового контакту з незнайомими чоловіками.

У спілкуванні носіями різного типу інформації є також жести, пов'язані з емоційними станами комунікантів. На думку американського дослідника А. Піза, мову рухів людського тіла можна зрозуміти шляхом аналізу «поведінки» частин тіла в різних ситуаціях спілкування. Він виявив різні типи емоційних станів людини, аналізуючи жести, очі, положення тіла тощо учасників психотерапевтичних сеансів. Розглянемо декілька жестів та їхнє значення: позитивне ставлення: голова вільна, голова трохи нахилена, палець лише торкається голови, пальці не зімкнені; упевненість: мовець тримає пальці хатинкою; жінки при цьому часто кладуть руки на коліна. очікування: потирання долонь.

Добре відомо, чим емоційніше людина, тим більш жестів використовує вона в процесі комунікації. Так, просто неможливо уявити собі спілкування італійців, іспанців або арабів, дуже емоційних за своєю природою, без жестикуляції та постійної зміни виразу обличчя. Японці, навпаки, скоріш за все не дозволять собі показувати якісь знаки пальцями, міняти вираз обличчя тощо.

Слід зазначити, що використання жестів завжди культурно визначено. Так, за словами російської дослідниці Т.С. Глущенко, жест “крутити дулі” і в російській і в американській лінгвокультурах означає в цілому, що щось не вийшло, або не вийде тощо. Але в штаті Техас цей жест позначає сексуальне приниження.

Положення людського тіла значуще для комунікації. Поза, як мимовільна або вмисна постава тіла, теж є знаком, що має комунікативний сенс і виявляє не тільки душевний стан людини та її манери, але й ставлення до співрозмовника. У різних культурах існують певні традиції щодо розміщення тіла у просторі. Якщо в Японії соціальну та культурну значущість має покірлива поза і не заведено сидіти, заклавши ногу на ногу чи схрестивши їх, то у США в певних комунікативних ситуаціях не є осудливим покласти ноги на стіл перед співбесідником.

Міміка, тобто вираз обличчя, також відіграє важливу роль в процесі спілкування. Міміка є показником почуттів, емоцій, настроїв людини – оцінюється співрозмовником на рівні підсвідомості. Наприклад, стиснуті губи співрозмовника можуть бути розцінені як спроба словесної атаки, насуплені брови – як вираз незадоволення.

Міміка належить до ідіоетнічних ознак. Якщо, наприклад, французам притаманна рухлива міміка, то фіни значно стриманіші, а серед японців і донині поширене обличчя-маска, що не дає проникнути в душу й дізнатися, що в ній діється. Важливим невербальним знаком етикетного спілкування є усмішка. На думку чеського соціолога І. Томана, дружня усмішка усуває настороженість, долає перешкоди у спілкуванні з людьми. Фахівці кажуть про так звані етикетні усмішки, які віддзеркалюють культурно-специфічні нормативи виявлення емоцій і відносин у процесі спілкування. Наприклад, японці усміхаються часто, навіть у таких ситуаціях, коли усмішка здалася б європейцеві недоречною. Вияв особливості японської культури – небажання нав'язати партнерові власні негативні емоції, турботи. Або відома американська усмішка, яка може неоднозначно сприйматися європейцями.

3. Проксеміка(лат. ргохіmus — розташований близько) — просторові стосунки людей у процесах спілкування. Цей термін належить сучасному американському вченому Е. Халлу, який першим дослідив просторові чинники та їх вплив на комунікацію. Він тлумачить проксеміку як спосіб структурування і використання людьми мікропростору, напр., відстань між учасниками спілкування та їх розміщення, форма столів під час вирішення ділових питань тощо.

Важливе значення для перебігу комунікації має простір, у межах якого перебувають її учасники, оскільки відстань між співрозмовниками впливає на його „комфортність”. Але „комфортність” – національно обумовлене поняття. На близькій відстані прийнято спілкуватися в арабів, японців, французів, греків, італійців, іспанців, на середній – у шведів, англійців, німців, австрійців, швейцарців, на великій – у білого населення Північної Америки, австралійців, новозеландців. Ось чому азійці відгукуються про американців як про холодних і неприязних людей, а ті вважають їх занадто фамільярними, бо азійці ще мають звичку під час діалогу торкатися співрозмовника, тобто встановлювати тактильний контакт.

Тактильні контакти звичайно виступають як метакомунікативні маркери окремих фаз спілкування. Особливо велике значення вони мають на початку і в кінці бесіди. Найбільш поширеним серед них є рукостискання – символ довіри та знак поваги. Кожна нація має свої традиції рукостискання: у США воно тверде і руку тиснуть 2-3 рази, у Німеччині – це один твердий потиск, у Франції та Бельгії – рукостискання легке й швидке. В арабських країнах чоловіки часто, перш ніж привітатися, накривають руку одягом. Тут при зустрічі обнімаються, злегка торкаючись щоками та поплескуючи один одного по спині та плечах. У Японії прийнято, вітаючись, вклонятися, а в ряді країн, напр., Франції, Іспанії, неодмінним елементом привітання є обійми та поцілунок (від одного до трьох).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
КОМУНІКАТИВНИЙ АКТ ТА ЙОГО ОЗНАКИ. ЗАКОНИ УСПІШНОЇ КОМУНІКАЦІЇ	\|	КУЛЬТУРА ТА МОВА. МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.