Суспільно-політичне і духовне життя. Рух дисидентів в Україні

Якщо в галузі економіки робилися спроби (імітація) реформ, то в політичній сфері компартійне керівництво, особливо брежнєвського періоду, намагалося за всяку ціну зберегти існуючий режим.

Під кінець „хрущовської відлиги” ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особи – Сталіна. Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним.

Характерними рисами „брежнєвського” курсу в ідейно-політичному і духовному житті були:– перетворення КПРС і її бойового загону – Компартії України на стрижень державної структури і зосередження в її руках усієї повноти влади. Ці положення знайшли законодавче закріплення в Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978р., в яких наголошувалось, що КПРС є „керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи, всіх державних і громадських організацій”;– підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах, профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення;– зростання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;

– заідеологізованість суспільно-політичного і духовного життя, згортання демократії і гласності, масовий наступ на релігію, посилення атеїстичної пропаганди і боротьби з проявами „українського буржуазного націоналізму” та егоїзму. Але в суспільстві не зникли ідеї боротьби проти режиму.

Один із виявів останнього – формування наприкінці 50-х – на початку 60-х років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л. Лук’яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін.

У 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов’язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі „Україна” в день прем’єрного показу кінофільму „Тіні забутих предків” представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз’яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї „парасолі гласності”, котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

Проте адміністративно-командна система робила все, щоб виключити національний фактор із суспільних відносин. У 1967 р. в структурі КДБ було створено „п’яте управління” по боротьбі з „ідеологічними диверсіями”, а в дійсності – з інакомисленням. Цьому підпорядковувалися і гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності – радянського народу, про його „загальнонаціональну гордість” і т. п. Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок з Москви розцінювалась як прояв націоналізму і нещадно присікалась. Перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест, який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у збільшенні інвестицій в її економічний і духовний розвиток, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у „м’якотілості” щодо українського націоналізму і потуранні економічному „місництву”.

Для В. Щербицького, який замінив П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК КПУ, вищим орієнтиром були інтереси і настрої Москви, а не населення України.

У січні–травні 1972 р. в Україні розпочалися нові масові арешти. Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стало створення в 1976 р. Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Тихий та ін. У 1977–1978 рр. відбулися суди над провідними членами групи. Репресивні дії поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску на суспільство.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціально-економічний розвиток України в 60-80-х рр. Наростання кризових явищ	\|	Суспільно-політичне і духовне життя. Рух дисидентів в Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.