• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Висновок по першому питанню.

Як висновок по питанню необхідно зазначити, що зміст правового статусу засуджених передбачає собою наявність трьох елементів: суб'єк­тивні права, законні інтереси обов'язки засуджених.

Розвиток правового статусу засуджених в Україні багато в чому залежав від вимог міжнародної спільноти в галузі захисту прав людини, про це і піде мова в наступному питанні.

2. Закріплення правового статусу осіб, засуджених до кримінальних покарань, в міжнародних документах.

А. Спеціальні міжнародні стандарти поводження із засудженими ООН.

Найбільш детальні спеціалізовані загальносвітові стандарти стосовно позбавлення волі викладені в Мінімальних стандартних правилах поводження із ув’язненими. Їх попередником були Стандартні мінімальні правила поводження із ув’язненими, які були рекомендовані урядам – членам Ліги Націй її Асамблеєю ще у 1934 році.

Правила Ліги Націй стосувались класифікації ув’язнених, фізичних умов їх розташування, тюремних режимів, дисципліни, персоналу установ та сприяння особам, що звільнюються з місць позбавлення волі.

У міжнародному масштабі стан справ з цими правилами лишався без змін до кінця Другої світової війни. Організація Об’єднаних Націй, що виникла у 1945 році, свою увагу зосередила на проблемах соціально-економічного розвитку, забезпечення міжнародної безпеки, боротьбі із злочинністю та забезпеченні прав людини.

Прийняття у 1943 році Загальної декларації прав людини дало поштовх до більш гуманних та прогресивних принципів політики покарання, які витікали з демократичної переорієнтації та оновлення суспільства. У 1949 році Організація Об'єднаних Націй скликала свій орган міжнародних спеціалістів у галузі тюрмознавства, якийрекомендував переглянути Мінімальні стандартні правила поводження із ув'язненими, що були розроблені під егідою Ліги Націй.

Проект нових Правил був прийнятий на Першому конгресі ООН із проблем попередження злочинності і поводження із злочинцями 30 серпня 1955 року. На всіх наступних конгресах ООН Мінімальним стандартним правилам поводження із засудженими та їх застосуванню приділялась увага з метою розповсюдження їх на усі сфери тюремного ув'язнення. У 1957 році Правила були ухвалені Економічною та Соціальною Радою ООН. У 1977 році до них було додане додаткове Правило. У 1984 році Економічна та Соціальна Рада ухвалила процедуру ефективного виконання Мінімальних стандартних правил.

У наш час Мінімальні стандартні правила поводження із ув’язненими є одним з найбільш повних та докладних міжнародних документів, які визначають основи поводження з особами, які позбавлені волі.

У резолюціях, відповідно з якими Правила були введені в дію, та в безпосередньо в самих Правилах, вказано, що вони не мають обов’язкового статусу в міжнародному праві.

“Вони призначені лише для того, щоб на підставі загальновизнаних досягнень сучасної думки і з урахуванням основних елементів найбільш задовільних в сучасний час систем викласти те, що взагалі вважається вірним з принципової та практичної точки зору в галузі поводження із ув'язненими та управління установами.” (Стаття 1).

Як вказано у Вступі до Мінімальних стандартних правил, “Вони є мінімальними умовами, які розглядаються у якості допустимих Організацією Об'єднаних Націй, та, як такі, повинні також забезпечувати захист ув'язнених від поганого відношення, особливо у тому, що стосується підтримання дисципліни та застосування заходів з наведення порядку в пенітенціарних установах.”

Мінімальні стандартні правила поводження із ув'язненими в цілому стали ядром того, що отримало міжнародне визнання як допустима практика у кримінально-виконавчій системі.

Загальне визнання Правил міжнародними урядовими та неурядовими організаціями не визначає, що кожна їх окрема норма має силу, що зобов'язує до конкретної дії. Безпосередньо Правила виключають таке розуміння.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими складаються з двох частин:

· Частина 1. “Правила, які загально застосовуються.”

· Частина 2. “Правила, що застосовуються до особливих категорій ув'язнених.”

До категорії ув’язнених Правилами відносяться:

· засуджені;

· особи, що знаходяться під слідством;

· ув'язнені за цивільними справами;

· особи, що утримуються в тюрмах без надання звинувачення;

· душевнохворі;

· особи, що мають розумові недоліки тощо.

Правила не дають можливості розподіляти їх застосування в залежності від “кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань, майнового, сімейного або соціального стану” ув'язнених (стаття 6.1).

У частині 1 Правил викладені основні вимоги до тюремного утримання. Вони встановлюють, що “ніхто не може прийматись до тюрми без дійсного наказу про ув'язнення, подробиці якого записуються до реєстру.” Підчас прийому до тюрми ув'язненому слід надати письмову інформацію, яка стосується правил поводження із ув'язненими, дисциплінарних вимог, дозволених способів отримання інформації та надання скарг. Осіб, що не знають грамоти, необхідно інформувати вголос.

Відомості про кожного ув'язненого повинні бути вірно записані. Різні категорії ув'язнених повинні утримуватись окремо, наприклад, чоловіки й жінки, засуджені та не осуджені, неповнолітні та дорослі тощо.

Умови утримання ув'язнених повинні відповідати санітарно-гігієнічним нормам.

Там, де ув'язнені утримуються уночі в камерах або кімнатах, кожен з них повинен утримуватися в окремій камері або кімнаті. Якщо ж вони утримуються у загальних камерах, то осіб, що в них утримуються, необхідно ретельно відбирати, “щоб бути переконаними у можливості їх спільного проживання в таких умовах.”

Всі приміщення, якими користуються ув'язнені, повинні відповідати санітарним вимогам (з точки зору об’єму та мінімальної площини, освітлення, опалювання та вентиляції тощо.)

Ув'язнені мають право на чистий та порядний одяг, постільну білизну, яка повинна регулярно замінюватись. Їм необхідно надавати достатньо поживну їжу та у достатній кількості питну воду (статті 17 - 20). Всі ув'язнені повинні мати можливість хоча б одну годину на добу проводити на свіжому повітрі (стаття 21).

Медичне обслуговування ув'язнених повинно мати під собою те, що кожна установа повинна мати на крайній випадок одного медичного працівника, який має пізнання у психіатрії.Медичне обслуговування повинно здійснюватись в тісному зв'язку з місцевими або державними органами охорони здоров'я. Кожен ув'язнений повинен підлягати медичному огляду при його прийнятті, а потім – за необхідністю. Лікар повинен щоденно приймати або відвідувати хворих ув'язнених та інших, хто скаржиться на хворобу. Специфічна медична допомога повинна надавитись ув'язненим жінкам, особливо у перед пологовий та післяпологовий періоди.

Оскільки тюрми є інститутами примусу і вимагають належного рівня керівництва і безпеки, Правила встановлюють, що “дисципліну та порядок слід підтримувати твердо, вводячи, однак, лише ті обмеження, які необхідні для забезпечення надійності нагляду та виконання належних правил спільного життя в установі.”

Ув'язнені не можуть призначатися у дисциплінарному порядку на роботу із обслуговування діяльності безпосередньо установи. Однак це правило не повинно перешкоджати функціонуванню системи самоврядування, за якою відповідальність за визначені види соціальної виховної або спортивної діяльності покладається безпосередньо на ув'язнених.

Законом або розпорядженнями компетентної адміністративної влади повинні завжди визначатись поведінка, яка складає дисциплінарне порушення, вид та час можливого покарання та орган, якому надане право його застосування (стаття 29). Ув'язнений повинен мати можливість навести своє виправдання.

Правила забороняють тілесні покарання, а також усі види жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність покарання.

Мінімальні стандартні правила виділяють такий спеціальний вид примусу, як “заходи утихомирення” (статті 33 - 34). Їх ніколи не слід застосовувати у якості покарання. Вони можуть бути використані лише для запобігання втеч, попередження нанесення шкоди, за медичними показниками і лише на той час, скільки це потрібно.

Для ув'язнених дуже важливі стосунки із зовнішнім світом. Правила у статті 37 визначають, що їм “слід надавати можливість спілкування через визначені періоди з їх сім’ями та друзями, що мають незаплямовану репутацію як у порядку листування, так і шляхом відвідування.” Ув'язнені також повинні мати доступ до газет, інших періодичних видань та радіо. В кожній установі слід мати бібліотеку.

Ув'язнені повинні мати можливість сповідати свою релігію та мати доступ до служителів цієї релігії. При досить великій кількості ув'язнених однієї конфесії кваліфікований служитель цієї релігії може бути взятий у штат тюрми (статті 41 і 42) .

Майно, яке засуджені не мають права утримувати при собі, повинно зберігатись у надійному місці. При пересуваннях ув'язнених за межами установи їх слід у максимальному ступеню ховати від сторонніх поглядів. Перевезення ув'язнених повинна здійснюватись в людських умовах за рахунок тюремного управління.

Засудженим слід без зволікань повідомляти про смерть або серйозну хворобу їх близьких родичів. Якщо дозволяють обставини, їм слід дозволяти відвідувати близьких родичів, що тяжко хворіють, самостійно або під охороною (стаття 44).

Правила виходять із декількох керівних принципів.

По-перше, ув'язнених карають позбавленням волі., тому тюремна дисципліна не повинна збільшувати страждання, які витікають з цього положення. У відповідності до статті 58 Правил “метою і виправданням вироку до тюремного ув'язнення або взагалі до позбавлення волі є в кінцевому рахунку захист суспільства та попередження злочинів, що загрожують суспільству. Цієї мети можливо досягнути лише в тому випадку, коли після відбуття строку ув'язнення і повернення до нормального життя в суспільстві правопорушник виявляється не тільки готовим, але і в змозі підкоритись чинному законодавству і забезпечити своє існування.”

По-друге, тюремний режим повинен, за можливістю, зменшувати різницю між життям у тюрмі та виттям на волі, особливо в тому, що стосується особистої відповідальності ув'язненого. Ув'язнені повинні бути відповідним чином підготовлені до життя на волі. “У поводженні з ув'язненими слід підкреслювати не їх виключення із суспільства, а ту обставину, що вони продовжують залишатись його членами. Суспільні організації, тому, слід використовувати всюди там, де це можливо у співробітництві з персоналом установ з метою повернення ув'язнених до життя на волі” (стаття 61).

Головна мета тюремного ув'язнення – прищепити ув'язненим бажання підкорятись закону після звільнення.

У кожній тюрмі повинні надаватись такі послуги, як:

· релігійне обслуговування;

· освіта;

· професійна підготовка і орієнтація;

· вивчення конкретних соціальних випадків;

· консультації з працевлаштування тощо.

По-третє, необхідний індивідуальний підхід. Слід приймати різні заходи безпеки до різних груп ув'язнених. Найбільш сприятливі умови створюються до ув'язнених, що утримуються у відкритих установах. Бажано, щоб число ув'язнених, які утримуються у відкритих установах, було не дуже великим з метою застосування якісного індивідуального підходу. Необхідно також проявляти турботу про ув'язнених після їх звільнення (статті 62 і 63).

Спеціальний розділ Мінімальних стандартних правил (статті 71 - 76) присвячені праці ув'язнених. Встановлено, зокрема, що “всі ув'язнені зобов’язані працювати у відповідності з їх психічними та фізичними здібностями, які завірені лікарем ” (пункт 2 статті 71). Разом з тим, бажано, щоб ув'язнені мали “можливість виконувати роботу за своїм вибором, якщо це пов’язано з вірним вибором ремесла та вимогами управління і дисципліни в установі ” (пункт 6 статті 71).

Згідно із пунктами 1 і 2 статті 72 Правил “організація і засоби роботи в установах повинні бути максимально наближені до тих, що прийняті за їх межами…, однак інтереси ув'язнених та їх професійна підготовка не повинні підкорятись вимогам отримання прибутку від тюремного виробництва”.

Значну увагу Мінімальні стандартні правила приділяють персоналу кримінально-виконавчих установ. Правила вимагають ретельно підбирати персонал, тому що “якісна робота тюремних установ залежить від сумлінності, гуманності, компетентності та особистих якостей цих співробітників”.

Тюремна адміністрація повинна неухильно прищеплювати своїм співробітникам переконання в тому, що вони виконують роботу великого суспільного значення. Співробітників тюремної адміністрації слід призначати у якості професійних штатних робітників тюремного управління, які користуються статусом державних службовців і отримують заробітну платню, яка дає можливість залучати до цієї роботи кваліфікованих фахівців. Цей персонал повинен мати добру професійну підготовку як при прийнятті на роботу, так і в подальшому.

Слід наймати фахівців: психіатрів, психологів, соціальних робітників, вчителів і викладачів професійних дисциплін.

З особливою увагою необхідно підходити до вибору директорів установ.

Співробітники мають право застосовувати заходи безпеки у випадку необхідності і в тому ступеню, в якому це необхідно. Взагалі співробітники, які мають безпосередній контакт із ув'язненими, не носять зброю (статті 46 - 54).

Пенітенціарні установи і служби слід регулярно інспектувати, щоб перевірити, що вони керуються у відповідності із існуючими законами та іншими нормативними актами.

Після прийняття Мінімальних стандартних правил державам – учасникам було запропоновано кожні 5 років інформувати генерального Секретаря ООН про їх виконання.

В 1984 році Економічна та Соціальна Рада ООН ухвалила Процедури ефективного виконання Мінімальних стандартних правил, Вони зумовлюють необхідні дії, що повинні застосовуватись для реалізації Правил:

· прийняття Правил всіма державами (процедура 1);

· відображення Правил у національному законодавстві та інших положеннях (процедура 2);

· надання Мінімальних стандартних правил у розпорядження всіх осіб, особливо у розпорядження посадових осіб із підтримання правопорядку і персоналу виправних установ (процедура 3):

· інформування державами Генерального секретаря ООН один раз у 5 років про стан їх тюремної системи (процедура 4);

· регулярні доповіді Генерального Секретаря ООН на підставі отриманої інформації ті із залученням експертів про застосування Мінімальних стандартних правил;

· допомога ООН урядам держав у застосуванні Правил.

Б. Міжнародно-правові стандарти при покараннях та інших кримінально-правових заходах, які не пов'язані із позбавленням волі.

У серпні 1990 року Восьмий Конгрес ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками ухвалив Стандартні Мінімальні правила ООН відносно заходів, які не пов'язані із тюремним ув'язненням. Правила були розроблені Інститутом Азії та Далекого Сходу при ООН у Токіо. Звідси виходить їх скорочена назва - Токійські правила. У грудні 1990 року Токійські правила були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН.

На відміну від Мінімальних стандартних правил поводження із ув'язненими Токійські правила розповсюджуються на всю сферу кримінальною юстиції ( від стадії порушення кримінальної справи до наступної ресоціалізації винної особи). Вони утримують звід основних принципів для сприяння використання заходів, не пов'язаних із позбавленням волі, а також мінімальні гарантії для осіб, відносно яких приймаються кримінально-правові заходи, які не пов'язані із реальним позбавленням волі.

Правила мають характер рекомендацій і повинні застосовуватись “ з урахуванням політичних, економічних, соціальних та культурних умов кожної країни, а також мети та завдань її системи кримінального судочинства” (статті 1 та 2).

Токійські правила утримують у собі цілу низку заходів, які альтернативні тюремному ув'язненню (стаття 8.2):

· усні санкції, такі як зауваження, осудження, попередження;

· умовне звільнення від покарання;

· поразка у цивільних правах;

· економічні санкції та грошові покарання, такі як штрафи (одноразові та у розмірі денної ставки);

· конфіскація або постанова про експропріацію;

· повернення майна жертві або умовне покарання, або покарання з відстрочкою;

· умовне звільнення та судовий нагляд;

· виконання суспільно-корисних робіт;

· направлення до виправної установи з обов’язковою денною присутністю;

· домашній арешт;

· будь-який інший вид покарання, який не пов’язаний із тюремним ув'язненням;

· поєднання всіх заходів, що перелічені вище.

Після вступної частини, яка утримує загальні положення, Токійські правила зупиняються на перед судовій стадії, де є можливість застосувати альтернативні позбавленню волі заходи для уникнення тюремного ув’язнення, та на стадії винесення вироку. Далі вони розглядають період після винесення вироку та можливість заміни позбавлення волі альтернативними заходами на будь-якому етапі.

Нарешті, Правила визначають вимоги, які повинні надаватись до поводження із ув’язненими.

На всіх стадіях повинна бути забезпеченою повага людської гідності правопорушника. Під час виконання заходів, які не пов'язані із позбавленням волі, права правопорушників не повинні обмежуватися у більшому ступеню, ніж це санкціоновано компетентним органом, який виніс попереднє рішення.

Заходи, які не пов'язані із позбавленням волі, виключають проведення медичних та психологічних експериментів над правопорушником або невиправданий ризик надання йому фізичної або психічної травми.У процесі застосування таких заходів зберігається право правопорушника на особисте життя, а також на особисте життя його сім’ї.

Особова справа (досьє) правопорушника повинна вестись суворо і конфіденційно. Доступ до неї обмежується особами, які безпосередньо займаються розглядом справи правопорушника, або іншими особами, які уповноважені на це. При призначенні і виконанні заходів, які не пов'язані із позбавленням волі, правопорушник повинен мати можливість надавати запити або скарги до незалежних органів.

Значну увагу правила приділяють нагляду за правопорушниками, який має за мету ”скоротити рецидиви правопорушень та сприяти такому входженню правопорушника у життя суспільства, який би звів до мінімуму ймовірність повторного скоєння злочинів”. У рамках заходів, які не пов'язані із позбавленням волі, повинні здійснюватись такі заходи, як індивідуальна робота, групова терапія, програми за місцем проживання правопорушників.

Токійські правила визнають можливість зміни або відміни заходів які не пов'язані із тюремним ув'язненням, при порушенні умов їх відбування. Однак таке рішення повинно прийматися лише після ретельного дослідження обставин справи і з урахуванням принципу економії примусових заходів.

Особливе значення надається кваліфікації персоналу, який працює із засудженими без позбавлення волі. Підкреслюється необхідність забезпечення його професійної підготовки, відповідний службовий стан, посадови оклади та пільги і “надання широких можливостей щодо просування у службі.”

Разом з тим необхідно заохочувати участь громадськості, яку слід розглядати як таку, що надається членам суспільства у вигляді можливості внести свій вклад до справи захисту інтересів суспільства.

Добровольці, які приймають участь у роботі із засудженими, повинні пройти належну підготовку, страхування проти нещасного випадку, тілесного ушкодження при виконанні своїх обов’язків. Їм необхідно повертати “дозволені витрати, які вони несуть при виконанні своєї роботи.”

В. Міжнародні стандарти поводження з неповнолітніми злочинцями.

У зв’язку з особливим становищем неповнолітніх злочинців, їх уразливості, можливості застосування меншого покарання за скоєні злочини міжнародною спільнотою були вироблені окремі документи щодо захисту неповнолітніх, у тому числі і у системі кримінальної юстиції.

У 1989 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція про права дитини. У відповідності до статті 37 цієї Конвенції держави, що приймають у ній участь, повинні забезпечити, щоб до жодної дитини не були застосовані катування та інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види поводження або покарання. Ані смертна кара, ані довічне тюремне ув’язнення, яке не передбачає можливості звільнення, не повинні призначатись за злочини, що скоєні особами, яким не виповнилося 18 років.

Жодна дитина не повинна позбавлятись волі незаконним або будь-яким іншим вільним чином. Арешт, затримання, тюремне ув’язнення дитини повинні здійснюватись згідно із законом і використовуватись лише у якості останнього заходу та на протязі якомога більш короткого терміну часу.

Кожна дитина, що позбавлена волі, має право на гуманне відношення та повагу невід'ємної гідності його особистості з урахуванням потреб осіб його віку. Зокрема, кожна дитина, що позбавлена волі, повинна бути відокремлена від дорослих злочинців, якщо тільки не було прийнято до увагу ту обставину, що в інтересах дитини цього робити не слід, та мати право підтримувати зв’язки із своєю сім’єю шляхом листування і побачень, за винятком особливих обставин.

Кожна дитина, що позбавлена волі, повинна мати право на беззаперечний доступ до правової та іншої відповідної допомоги.

Конвенція орієнтована на таке поводження з неповнолітніми злочинцями, яке “допомагає розвитку у дитини почуття гідності та значущості, закріплює у нього повагу до прав людини та інших основних свобод і за яким ураховується вік дитини та бажаність сприянню його реінтеграції і виконанню корисної ролі у суспільстві.”

Стану неповнолітніх ув’язнених в системі кримінальної юстиції спеціально призначені Мінімальні стандартні правила, які стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх, які отримали скорочену назву – Пекінські правила.

Пекінські правила були запропоновані Сьомим конгресом ООН з попередження злочинності та поводженню із правопорушниками, який було скликано у вересні 1985 року, і прийняті Генеральною асамблеєю у листопаді 1985 року.

Пекінські правила мають в цілому рекомендаційний характер і повинні здійснюватись “у контексті економічних, соціальних і культурних умов” які існують у кожній державі, що є членом ООН.

Правила проголошують, що “неповнолітньою є дитина або молода особа, який у рамках існуючої правової системи може бути притягнутий до відповідальності за правопорушення у такій формі, яка відрізняється від форми відповідальності, що застосовується до дорослих злочинців.” Вони не уточнюють вік, з якого неповнолітні можуть притягуватись до відповідальності за правопорушення або визнаватися дорослими, однак вказують, що слід надавати відповідних зусиль для розповсюдження принципів судочинства для неповнолітніх на молодих повнолітніх людей.

Цей міжнародний документ визначає принципи поводження з неповнолітніми - правопорушниками на усіх стадіях кримінального судочинства, до яких слід додавати відбування кримінального покарання. У пункті 1.6 Правил особливо підкреслюється необхідність розвитку системи судочинства і прийняття одночасно комплексу заходів для розробки прогресивної соціальної політики відносно неповнолітніх .

Поміщення неповнолітнього до виправної установи визначається як виключний захід, що повинен прийматись на мінімально необхідний термін.

Особливе значення Пекінські правила надають умовному звільненню неповнолітніх із виправних установ. Згідно пункту 28 Правил, воно “застосовується відповідними органами у якомога більш широких масштабах та у якомога більш короткі строки.” Умовно звільнені неповнолітні ув’язнені повинні отримувати допомогу і підтримку суспільства, а також знаходитися під наглядом відповідних компетентних органів. Слід надавати зусиль для використання таких форм виправних установ, як “виправні установи з послабленим режимом, виховні будинки, центри денної підготовки” та інші, їм аналогічні форми, що можуть сприяти “подальшій інтеграції неповнолітніх у життя суспільства.”

Для кримінально-виконавчої практики безпосереднє значення має частина Y Пекінських правил, яка встановлює принципи поводження з правопорушниками у виправних установах. Встановлюється, що завданням виховної роботи з неповнолітніми є “забезпечення опіки, захисту, освіти та професійної підготовки з метою надання їм допомоги для виконання соціально корисної ролі у суспільстві” (пункт 26.1). За загальним правилом, неповнолітні повинні утримуватись окремо від дорослих. Правила не конкретизують умови утримання неповнолітніх правопорушників. Вони посилаються на Мінімальні стандартні правила поводження із ув’язненими, які повинні використовуватись “за ступенем їх відповідності до поводження із неповнолітніми.”

Однак пізніше ООН повернулася до цього питання, і у Резолюції від 14 грудня 1990 року Генеральною Асамблеєю ООН були прийняті Правила ООН із захисту неповнолітніх, які позбавлені волі. Вони за своєю структурою схожі із Мінімальними стандартними правилами, однак визначають принципи і мету управління установами для неповнолітніх, підстави класифікації засуджених, фізичні умови відбуття покарання, умови праці, відпочинку, відправлення релігійних обрядів, порядок медичного обслуговування, дисциплінарні процедури, шляхи підтримання позитивних соціальних контактів, заходи ресоціалізації після звільнення тощо.

3. Права, обов’язки та законні інтереси осіб, які засуджені до кримінального покарання у виді позбавлення волі.

(питання винесене для самостійного опрацювання)

Стаття 114 Кримінально-виконавчого кодексу України визначаєправа осіб, які засуджені до позбавлення волі.Ми можемо порівняти їх з правами, передбаченими Правилами внутрішнього розпорядку, затвердженихНаказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 25 грудня 2005 р. №275

Також стаття 114 Кримінально-виконавчого кодексу України визначаєобов'язкиосіб, які засуджені до позбавлення волі. Ми теж можемо порівняти їх з обов’язками, передбаченими Правилами внутрішнього розпорядку, затвердженихНаказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 25 грудня 2005 р. №275

Стаття 114 Кримінально-виконавчого кодексу України забороняє певні речіособам, які засуджені до позбавлення волі. Ці заборони ми теж можемо порівняти із заборонами, передбаченими в & 17 Правил внутрішнього розпорядку, затвердженихНаказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 5 червня 2000 р. №110.

Окремо слід виділити цивільно-правовий статус осіб, які засуджені до кримінального покарання у виді позбавлення волі. Аналізуючи, можна зробити висновок, що він характеризується тим, що,

по-перше, засуджені залишаються суб'єктами різноманітних цивільно-правових відносин і володіють цивільною правоздатністю та дієздатністю;

по-друге, у зв'язку з каральною стороною покарання, вони обмежуються в низці цивільних прав, тобто обмежуються деякі елементи їх цивільної правоздатності;

по-третє, в силу фізичної ізоляції багато прав і обов'язків реалізувати просто неможливо.

На засуджених розповсюджуються загальні положення про право власності, спадкоємного права тощо. Засуджений, який є суб'єктом права особистої власності, зберігає право на майно, яке йому належало до арешту і яке знаходиться за межами УВП за умов, що його не конфісковано. Але він втрачає можливість фактично здійснювати правомочність володіння і користування цим майном.

Засуджений має право розпорядитися своїм майном (продати, здати в найм, подарувати), але тільки через довірену особу. Відповідно до норм Цивільного кодексу доручення осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі, засвідчується начальником УВП. Такі доручення прирівнюються до нотаріально засвідчених документів.

Засуджений, який перебуває в шлюбі і має майно, нажите під час подружнього життя, залишається суб'єктом спільної власності подружжя і у випадку своєї незгоди з діями іншого подружжя (продаж, обмін, дарування майна тощо) може захищати свої права в загальному порядку: вимагати через суд відшкодування матеріальних збитків або визнання угоди недійсною.

Стосовно майна, яке знаходиться у засудженого в УВП, то воно також піддано обмеженням: існує спеціальний перелік того, що засуджений може зберігати при собі (а значить, те, що до нього не входить, - заборонено); крім того, встановлений перелік предметів, речей і речовин, зберігання яких засуджений заборонено. Мета цих обмежень — виключити зловживання, елементи дармоїдства, порушення режиму, які можуть з'явитися внаслідок використання майна в умовах ізоляції. Угоди стосовно майна заборонені. Адміністрація УВП повинна вживати заходів до поновлення порушених прав засуджених щодо володіння, використання і розпорядження належним їм майном, повернення майна засудженим, якщо їх право володіння порушено іншими засудженими або особами.

У зв'язку з цим важливо знати, що до незаконних угод засуджених, пов'язаних із розпорядженням майном, застосовуються правові наслідки, передбачені цивільним законодавством, з однією лише особливістю, що вони застосовуються, як правило, в адміністративному порядку, а не судом. Так, ст. 49 ЦК передбачає, що угода, яка укладена явно (свідомо) проти інтересів держави і суспільства за умов умислу з обох сторін і у випадку виконання їх обома сторонами — веде до стягнення всього отриманого за угодою в дохід держави. У разі виконання угоди однією стороною, з другої стягується все отримане нею в дохід держави і все належне з неї другій стороні по відшкодуванню отриманого. За наявності умислу тільки у однієї сторони, все отримане нею за угодою повинне бути повернуте другій стороні, а отримане останньою або належне їй у відшкодуванні виконаного, стягується в дохід держави.

Інколи в колоніях зустрічаються угоди з майном, які здійснені засудженими під впливом обману чи насилля. У цих випадках, відповідно до ст. 67 ЦК, потерпілому повертається другою стороною все отримане нею за угодою, а за неможливості повернути в натурі, компенсується його вартість.

Засуджені можуть бути учасниками різних договірних відносин. Але обмежена правоздатність засуджених в деяких випадках впливає на обсяг договірних прав і обов'язків, на можливість особистої участі в договорі, а інколи і на можливість

Засуджений має право укладати договір найму житлового приміщення, яке належить йому на праві приватної власності, і отримувати квартирну плату за діючими розцінками, яка зараховується на його особовий рахунок. Норми сімейного права передбачають спрощений порядок розірвання шлюбу із засудженими до позбавлення волі. Таке правообмеження існує з метою захисту інтересів тієї сторони в шлюбних відносинах, яка не засуджена до кримінального покарання.

Закон заохочує розвиток корисної ініціативи і творчої активності засуджених до позбавлення волі. Вони визнаються авторами відкриття, винаходу, раціоналізаторських пропозицій, літературного твору. На них у цій частині розповсюджуються норми цивільного законодавства, що регламентують права і обов'язки авторів, і норми спеціальних законів, які регулюють авторські правовідносини.

Отримані за наукові відкриття, створення твору мистецтва, винахід чи рацпропозицію гонорари зараховуються на особові рахунки засуджених або за їх бажанням відправляються грошовим переказом родичам.

Читайте також:

1. IV. Висновок
2. IV. Висновок
3. Аудиторський висновок
4. Аудиторський висновок, у якому робиться відмова від надання висновку аудитора
5. Аудиторський висновок, у якому робиться відмова від надання висновку аудитора
6. Безумовно-позитивний висновок
7. ВИСНОВОК
8. Висновок
9. ВИСНОВОК
10. Висновок
11. ВИСНОВОК
12. Висновок

Переглядів: 1521