Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






IV. Висновок

ІІІ. Зміст лекції

План

І. Вступна частина

І. Організація аудиторії

Хід лекції

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVII-XVIII СТ.

(.2013)

 

Підготувала

студентка-практикантка 501 групи

Шеремета Я. П.

 

Керівник:

к.і.н., доц. Герегова С. В.

 

До заняття

допускається

к.і.н., доц. Герегова С. В.

 

Чернівці – 2013

 

 

1.1 Привітання

1.2 Перевірка наявності студентів (3 хв.)

ІІ. Мотивація навчальної діяльності студентів

2.1 Оголошення теми і плану (2 хв.)

2.2 Оголошення мети та основних понять заняття (2 хв.)

2.3 Ознайомлення студентів з літературою (3 хв.)

ІІІ. Зміст лекції(60 хв.)

IV.Висновки(10 хв.)

 

 

Тема:Культура України в XVII-XVIII ст.

1. Становище української культури в XV-XVI ст.

2. Вплив української культури на розвиток культурних процесів Росії.

3. Культурно-мистецький процес на українських землях в XVI-XVIII ст.

4. Стан української освіти в XVIII ст.

 

Мета:Ознайомити студентів із основними моментами культурного життя на українських землях XVII-XVIII ст., проаналізувати внесок митців українського походження в культуру Російської імперії; простежити основні новації в українській культурній сфері цього періоду, визначити домінуючі стилі мистецтва; проаналізувати роль окремих особистостей у розвитку української культурної спадщини; визначити основні аспекти розвитку української освіти в даний період. Розвивати у студентів мислення, увагу, спостереження, творчу активність, виховувати почуття відповідальності, старанності та здатності до співробітництва.

Обладнання:ілюстрації

Ключові поняття:світська культура, українське "барокко", багатоголосний спів, вертеп, народна ікона, ктиторський портрет, сатирична література, козацькі літописи, ідея "сродної праці", братські школи, Київський колегіум.

ІІ. Список використаних джерел та літератури:

1. Апанович О. Культура козацтва. Деякі аспекти розвитку культури Запорозької Січі//Українська культура,- 1991. №1.

2. Білецький О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини XVII XVIII ст. - К., 1988.

3. Гсмбарович М. Скульптура та різьблення // Історія українського мистецтва: В 6 т. - К., 1968. - Т. 3.

4. Іванов В. Велич творця. Виповнюється 250 років від дня народження композитора Максима Березовського // Українська культура. - 1995. №9-10.

5. Ісаєвич Я. Перші українські академії // Київська старовина. 1998. - №6.

6. Ісаєвич Я. Українська культура в середньовіччі і на світанку нової доби // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Міжнародний збірник наукових праць. - Вип. 1. - К., 1992.

7. Крвавич Д. Львівська барокова скульптура: джерела інспірації // Українське бароко та європейський контекст. - К., 1991.

8. Макаров А. Людина бароко // Сучасність. - 1993. - №7, 8.

9. Макаров А. Світло українського бароко. - К., 1994.

10. Овсійчук В. Майстри українського бароко. Жовківський художній осередок. - К.: Наук, думка, 1991.

11. Українське бароко та європейський контекст / Відпов. ред. А.Федорук. Архітектура, образотворче мистецтво, театр і музика. - К.: Наук, думка, 1991.

12. Хижняк 3.1. Історія Києво-Могилянської академії. - 2-гс вид., доп. і перероблене. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008. - 203 с.

1. Загальні тенденції історичного розвитку українських земель в XVІІ-XVIІІ ст.

1648-1764 pp. – період гетьманської держави. Її очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів з метою розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На 1099 поселень їх було 866, у новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа на 746 учнів. За активної "допомоги" Російської імперії 1875 p. їх залишилось 52, тобто одна школа на 6700 учнів. Освічені люди були зайві в "українах" імперії.

Польський уряд ставився до українських шкіл не краще, перевага надавалася католицьким навчальним закладам.

Підготовка власних кадрів вищої ланки розпочинається у Львові, а на початку XVII ст. зосереджується в Києві, де особливої слави й популярності зажила Києво-Могилянська академія.

Завдяки високому освітньому рівню суспільства в Україні XVI – початку XVII ст. формуються світоглядні засади, що базуються на філософських поглядах Аристотеля. Вони були покладені в основу методики викладання логіки, діалектики, фізики, метафізики та естетики. Цей напрямок був поширений в усій Європі. Звичайним явищем вважалося вивчення творів античних та середньовічних філософів.

Найяскравішими представниками цієї епохи були мислителі-філософи Ф. Прокопович та Г. Сковорода. Відходить від релігійних догматів література; визвольна війна продиктувала свої теми – подвиги народу та його героїв. Так, з релігійного до світського напрямку в літературі приходять Д. Туптало, К. Зінов'єв, С. Яворський та ін. Г. Сковорода робить спробу ввести в літературний обіг живу народну мову.

Наприкінці XVII ст. набувають популярності драма, зокрема великодня, де біблійні теми поєднуються із сюжетами буденного життя, а також історичні та моралістичні спектаклі. Перевага віддається вітчизняній історичній тематиці. В антрактах розігруються комічно-побутові та сатиричні інтермедії; мова їх максимально наближена до побутової, народної. Не згасає інтерес і до вертепу.

Окрему групу становлять літературні твори, в яких висвітлюється протест проти імперської політики Росії щодо України. Це, зокрема, твори С. Дивовича "Разговор Великороссии с Малороссиею" (1762), де йдеться про права українців на історичну суверенність та почуття національної гідності, та В. Капніста "Ода на рабство" (1780), в якій ідеться про становище України, що перебуває "під ігом тяжкія держави".

Після злету в XV-XVI ст. наступні XVII-XVIII ст. стали періодом руїни не тільки державності, а й культури. І все ж, незважаючи на тяжке становище, Україна намагається зберегти ідею незалежності, прагнення до суверенітету. Вони не згасали протягом усього XIX ст.

 

2. Вплив української культури на розвиток культурних процесів Росії.

У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної Європи. Чигирин став центром, куди приїздили для політичних і ділових контактів посли Молдавії, Швеції, Валахії, Польщі, Туреччини. Велися переговори з Францією, Англією. Це була не тільки гетьманська, а й політична столиця України.

Проте починаючи із середини XVII ст. Москва намагається знівелювати, підкорити Україну, асимілювати її так, щоб навіть слово "Україна" зникло. Обмежувалася суверенність, а невдовзі й автономія. Метою політики Московської держави було підкорити український народ духовно, позбавити його наукового й освітнього потенціалу. Московії потрібні були кадри – від учителя до вченого, а в тогочасній Росії таких навчальних закладів практично не було, єдиним джерелом наукових кадрів, близьких за вірою і мовою, була Україна. Ще до переяславських угод Московія зверталася по інтелектуальну допомогу до Києва, але нестабільна політична ситуація не давала змоги виконати прохання. Після возз'єднання з Україною до Москви поїхало багато вчених, учителів, фахівців з різних галузей знань.

При дворі царя Олексія Михайловича українські культура та освіта були дуже популярними. Випускники Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький, учитель царських дітей, Єпіфаній Славенецький, Феодосій Сафонович та інші активно впливали на становлення московської культури: зароджуються театр, хоровий спів, література, а за царя Федора, вихованця С. Полоцького, при дворі стало загальною модою все українське – від одягу до столу.

Істотний вплив справляла й українська церква: будуються храми в українському стилі, а розписують їх майстри з України, поширюється українське бароко, багатоголосні співи привезли із собою українські співаки. Боярин Ртищев та школи, керовані ним, запрошують учителів з Києва. Надходять з України і книги – "Требник" та "Лифос" П. Могили, твори І. Галятовського, М. Смотрицького, І. Гізеля та ін. "Руно орошенное" Д. Туптала витримало 8 видань. До Москви виписували багато шевців, кравців, садівників. Туди перебирались учені, письменники, педагоги, ченці. Граматика М. Смотрицького та "Історія' І. Гізеля були обов'язковими підручниками в московських школах. За словами А. Архангельського, "кияни, незважаючи на упередження супроти них в Москві, з другої половини XVII ст. були господарями становища в московській Русі. Найкращі, найвидатніші її діячі".

Після Полтавської битви становище Російської імперії зміцнилося і водночас посилився тиск на Україну. Петро І ще активніше використовував потенціал української культури для Росії. Так, Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, Феофан Прокопович – заступником президента святійшого Синоду. У Синоді й навчальних закладах усіх рівнів було багато українців. Майже всі єпископські кафедри були за ними, що сприяло поширенню освіти. Так, Гаврило Бужинський був префектом слов'яно-греко-російської академії, Сільвестр Головацький – ректором Казанської колегії, Варлаам Ієницький заснував семінарії в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Вельямін Пуцек-Григорович та Іларіон Рогалевський – Казанську духовну академію та ін. В окремих єпархіях українці працювали як місіонери. І. Кульчицький, єпископ Іркутський, заснував школи для монголів, І. Нерунович навертав у православ'я тунгусів, Ф. Лещинський виконував місію серед камчадалів та калмиків. Російський Синод, ураховуючи їхній досвід, у 1742 p. звернувся до Київської академії з проханням узагальнити методики проповідей християнства серед калмиків.

Українці мали великий авторитет як педагоги. Після заснування нових шкіл Синод наказав відрядити до Московії учителів, аргументуючи це тим, що "у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики та піїтики". Вони запроваджували свої методи навчання, мову, підручники. Характерно, що О. Сумароков скаржився на педагогів-українців, які зіпсували російську мову, оскільки всі школи були укомплектовані ними.

Посланці Києва сприяли поширенню у Москві силабічної поезії, драматичної літератури і самого театру. Росіяни ознайомилися з драматичним доробком С. Полоцького, Д. Туптала, Ф. Прокоповича, Л. Горки, С. Ляскоронського; були засновані театри в Казані, Тобольську, Новгороді та інших містах.

Оскільки вихідці з України вільно володіли грецькою, латинською, німецькою, французькою, польською, італійською, турецькою мовами, вони працювали в різних установах, в усіх закордонних посольствах – у Лондоні, Парижі, Пекіні, Лейпцигу, Варшаві.

Українські вчені заклали підвалини російської науки: економіст А. Рубановський, агроном Є. Десницький, орієнталіст С. Тодоровський та ін. Звичайним явищем було те, що вихідці з інших країн у Росії ставали національною гордістю. Так, українець В. Капніст став "російським" поетом, українці М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель – творцями "російської" музики, Боровиковські батько і син стали гордістю "російського мистецтва" та ін.

Отже, освітні, мистецькі, наукові впливи України на формування і розвиток російської культури незаперечні.

 

3. Культурно-мистецький процес на українських землях

в XVI-XVIII ст.

 

Цей період характеризувався посиленням зв'язків із західною культурою, широким використанням античної та європейської спадщини. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи – волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Так, згідно зі статутом Львівського цеху живописців кандидат у майстри повинен був вільно володіти як іконописним, так і світським жанром. Від нього вимагалося вміння малювати вершника або розп'яття, портрет на весь зріст особи, яку йому вкажуть. Це завдання він повинен був зробити без "куншту", із фантазією, не користуючись зразками.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони – так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві – популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист", що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних діячів – від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава зображений Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П'ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська.

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.

У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіційне аристократичне бароко "високе", "середнє" та "низове". Останнє тісно пов'язане із фольклором. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Форма набуває самостійного значення.

 

У кам'яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки. Самобутній прийом композиції храму – тридільна триверха (рідко одноверха) споруда та хрестовидні п'яти-, семи-, дев'ятидільні споруди з 5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенська – у Сумах (1703), Катерининська – у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок –поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689-1709) та ін.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм "українського" бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев'яної архітектури.

Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко – багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами – Львовом, Києвом – сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І. Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

Українська музика доби бароко – найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як "київський розспів" він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

Історії Запорозької Січі присвячено численні розвідки – від суто популяризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками це явище висвітлюється по-різному: і як цілісний процес, і як окремі його складові чи персоналії. Протягом останнього століття побачили світ ґрунтовні праці Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М. Грушевського, І. Крип'якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василенко, В. Антоновича та багатьох інших. Нині інтерес до козацької доби істотно підвищився.

Першоджерела історії виникнення, становлення і розвитку Запоріжжя тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодичними виданнями минулого століття склалося враження, що автори відтворювали не справжню, а емпіричну історію. І лише у 1841-1845 pp. А. Скальковський, який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, увів в обіг оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини наукового підходу до проблеми. Щоправда, він сам так і не зміг повною мірою осягнути значущості цих матеріалів.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов'язує їх із процесами в сусідніх державах – Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусідів – російського царя Олексія Михайловича. Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо.

Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовський –громадський діяч часів Руїни. "Літопис Самовидця" має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, а наступні – авторські. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки – події визвольної війни 1648-1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.

Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 p. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об'єктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою.

Літопис Г. Граб'янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького – до Б. Хмельницького та після його смерті. Г. Граб'янка вводить у літопис словник незрозумілих слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був опублікований 1793 p. у журналі Ф. Туманського "Российский магазин".

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" С. Величка. Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649-1652 pp., автор доносить до читача багато джерел. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

"Літопис" С. Величка за жанровими особливостями належить до художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: "...король хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго до кончины: "Из этих лотриков-козаков образуется когда-то самостоятельное государство"".

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявленням. Про це влучно сказав І. Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка і їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була... головною заслугою козацьких літописів".

Феофан Прокопович народився в Києві 1677 p. Рано втратив рідних, жив під опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокоповича. Його твори активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну платформу. Він зробив спробу відділити філософію від теології, щоправда, на рівні ідеалістичних систем, коли ідея Бога відокремлюється від особистісної форми і переходить у філософський абсолют. У коло його інтересів входили проблеми просвітницької абсолютистської держави, що відображали інтереси буржуазії та дворянства. Твори Ф. Прокоповича, В. Татищева, Я. Кантемира були тим грунтом, на якому виросли Г. Сковорода, М. Ломоносов та інші просвітники XVIII ст.

Григорій Сковорода (1722-1794) – самобутній український мислитель. Син козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його прогресивних поглядів та педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори "Діалог. Имя ему – Потоп Зміин" та "Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе". Мислителя хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

Філософська концепція Г. Сковороди грунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – людини; "символічного" світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г. Сковороди вплинули на розвиток передової філософської та суспільно-політичної думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.

У другій половині XVIII ст. культурний процес і культурний розвиток українського народу значно активізувалися, власне XVIII ст. стало періодом великого культурного піднесення, у суспільстві відбулося соціальне розмежування і почався природний процес формування культурних блоків — феодального класу і народних мас.

 

4. Стан української освіти в XVIII ст.

 

В Україні спостерігається відносно високий порівняно з Росією рівень письменності. У багатьох селах функціонують школи, де навчаються діти старшини, козаків і селян. Так, на Слобожанщині була 131 трирічна церковнопарафіяльна школа.

Наука й освіта вищого рівня зосередились у Київській колегії (з 1701 p. - Академія). Києво-Могилянська академія була першим і найкращим за значенням вищим навчальним закладом України. В її стінах здобували освіту українські діти і діти слов'янських народів. Студенти Академії продовжували навчання, що було нормою, у провідних європейських навчальних закладах. З неї вийшло чимало талановитих і обдарованих державних діячів, науковців, письменників і митців: Ф. Прокопович, Г. Сковорода, М. Березовський, Д. Бортнянський, І. Григорович-Барський, Н. Згурський, О. Шумлянський та ін. Академія мала велику бібліотеку, яка наприкінці XVIII ст. налічувала близько 10 тисяч томів з різних галузей знань на всіх європейських мовах, якими вільно володіли студенти.

Соціальний стан студентів був досить різний – від дітей заможних родин до дітей міщан. Багато вихованців стали викладачами різних навчальних закладів України, Болгарії, Росії, Сербії, Чорногорії, Чехії та інших країн Європи й Азії.

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з найпопулярніших стали театральні вистави; авторами п'єс, режисерами й акторами були викладачі та студенти Академії. Вони відіграли важливу роль у зародженні українського театру. Обов'язковою дисципліною для всіх слухачів було вивчення поетики і музики, а любов до хорового співу українців загальновідома, тож і при Академії працювали великий зведений хор і оркестр. Театр, хор і оркестр зажили популярності серед киян. Академія стала взірцем для навчальних закладів України. За її типом відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Так, зокрема, Харківська колегія в 1727 p. на початку своєї діяльності стає центром освіти Слобожанщини; тут навчалося близько 500 студентів, викладались інженерні науки, геодезія, географія, артилерійська справа, іноземні мови.

Українська старшина, розуміючи роль і значення освіти для розвитку нації, настійно порушувала клопотання перед царським урядом про відкриття в Україні вищих навчальних закладів – університетів. Проте ці клопотання ігнорувалися.

На Правобережній Україні та в західнослов'янських землях розвитку освіти і науки заважало іноземне панування. Польські реакційні кола всіляко перешкоджали українському спрямуванню Львівського університету, єдиного вищого навчального закладу в Галичині, але активно підтримувались єзуїтські колегії та уніатські школи у Львові, Луцьку, Вінниці, Барі та інших містах, які мали яскраво виражений польсько-католицький характер.

На Буковині стан був ще гірший. За турецького панування тут не було майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У Закарпатті при активній політиці мадяризації працювала невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою "руською". І тільки наприкінці XVIII ст. у Мукачевому було відкрито семінарію.

У районах центральної України науковими осередками стали Київ, Харків, пізніше Одеса. Незважаючи на 30-річні репресії після мазепинського виступу, Академія продовжувала свої наукові традиції. Починаючи з 1844 p. вона активно працює; багато сил та енергії до цього доклали Д. Апостол і митрополит Р. Заборовський. Чергове своє піднесення Академія пережила в період гетьманування К. Розумовського. Тут працювали професори Г. Кониський, Ю. Щербацький, М. Максимович, Д. Ніщинський, С. Ляскоронський. За словами О. Оглобліна, вони зробили б честь кожному західноєвропейському університетові. Загалом за 150 років існування Академії в ній навчалося близько 25 тисяч українців, з її стін вийшла більша частина свідомої української інтелігенції, яка у XVIII ст. займала всі урядові місця, підготувала національне відродження XIX ст.

Наукова думка України активізувалася завдяки діяльності відомого філософа і просвітника Ф. Прокоповича. Він одним із перших приніс в українську наукову школу кращі набутки філософської наукової та світоглядної системи Європи. Він уводить у науковий і навчальний обіг Академії філософські погляди Р. Декарта, Дж. Локка, Ф. Бекона, новітні астрономічні дослідження, зокрема Г. Галілея. Активно бореться із схоластикою у читанні курсів, а після переїзду до Росії стає проповідником та ідеологом абсолютизму, одним із засновників Всеросійської Академії наук. Його послідовником став відомий вчений, філософ Ґ. Сковорода. Він декларував у своїх філософських концепціях просвітницьку діяльність, рівність народів, людей незалежно від їхнього соціального походження, мотивуючи тим, що кожен має право на особисте життя і свободу. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, через працю. Він був пропагандистом матеріалістичних положень, де практика була основою пізнання, а віра в безмежні можливості людського розуму відкривала йому всі шляхи. Г. Сковороді були притаманні ідеалістичні концепції, які знайшли вираження у спробі дуалістичної позиції бачення людини, що поєднує тілесне, тобто матеріальне, і внутрішнє, божественне.

Великий внесок, не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі, байок, де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у літературному процесі почав користуватися живою українською мовою. Його філософська спадщина, літературні твори справили непересічний вплив на наступні покоління, розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського народу.

Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетично пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше романтичних домислів і міфології. Найвизначнішими з них є "Краткое описание Малороссии" (1730), твори Г. Покаса "Описание о Малой России" (1751), П. Симоновського "Краткое описание о козацком малороссийском народе" (1765), С. Лукомського "Собрание историческое" (1770). Найбільша цінність усіх цих творів у тому, що їхні автори доводять: український народ — це єдина спільність, яка має глибокі історичні корені.

Відсутність воєнних конфліктів, високий соціальний статус дали можливість українській старшині, а особливо її дітям, уже у XVIII ст. здобути високу і блискучу освіту в українських, російських та європейських навчальних закладах. Багато з них почали вести свої хроніки, щоденники, які стали цікавими документами епохи. На особливу увагу заслуговують "Дневник Петра Апостола" (1725-1727), "Дневник" (1735-1740) генерального підскарбія Я, Маркевича. Наукову і пізнавальну цінність має "Дневник" генерального хорунжого М. Ханенка, сучасника гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола.

У XVIII ст. між українською старшиною та російською адміністрацією через недосконалість законодавчої бази виникла конфліктна ситуація. Вона потребувала розробки перехідної системи, роботу над якою очолив гетьман І. Скоропадський. Він скликає комісію з українських правознавців, щоб зробити переклад, впорядкувати та пристосувати до місцевих особливостей Литовський Статут – "Саксон" і "Порядок". Незважаючи на активну і плідну діяльність комісії, роботу не було завершено. Комісії в 1734 p. було дано розпорядження зробити переклад "Прав, по которым судится малороссийский народ". Комісія повинна була внести поправки, скоротити чинні закони та скласти "Кодекс" – проект зводу нових законів для України. Працю було завершено в 1743 p.

Проте "Кодекс" затримав генерал-губернатор Д. Бібіков, потім сенат і лише в 1756 p. його одержав гетьман К. Розумовський. Він скликав комісію з представників генеральної та полкової старшини. Однак у 1759 p. "Кодекс" знову не було затверджено. Гетьман у 1763 p. скликав на раду старшину із 150 найвидатніших представників козацтва, але й цього разу перевагу було надано Литовському Статуту, "Кодекс" так і не було затверджено.

До комісії, що працювала над Статутом, входило 49 чоловік. Це були найкращі правознавці України того часу: В. Стефанович, М. Ханенко, Ф. Чуйкович, Н. Нечай, Л. Філевич та ін.

Цей документ засвідчив наявність в Україні висококваліфікованого правознавчого кадрового потенціалу і, власне кажучи, української правознавчої школи.

 

Таким чином, у XVIII ст. було закладено підвалини сприйняття нових течій, налагоджено мистецькі зв'язки з європейськими школами, кращі їх досягнення використано в практичній роботі, що, безумовно, збагатило і поглибило художнє життя України. Українська музика доби бароко – найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як "київський розспів" він набув поширення в Москві та інших містах Росії. У ХУІ-ХУІІІ ст. культура України досягла великих успіхів і стала провідною у Східній Європі, вбираючи в себе найкращі європейські взірці і пристосовуючи їх до національних традицій.

 

 


Читайте також:

  1. IV. Висновок
  2. Аудиторський висновок
  3. Аудиторський висновок, у якому робиться відмова від надання висновку аудитора
  4. Аудиторський висновок, у якому робиться відмова від надання висновку аудитора
  5. Безумовно-позитивний висновок
  6. Висновок
  7. ВИСНОВОК
  8. ВИСНОВОК
  9. Висновок
  10. Висновок
  11. Висновок




Переглядів: 1124

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.011 сек.