Концепції етногенезу (формування) українського етносу.

Серед величезної кількості теоретичних конструкцій можна вирізнити принаймні п'ять основних концепцій формування (етногенезу) українського народу. До них належать:

1) Автохтонна концепція. Поняття «автохтонний» (походить від грецького auths – сам і chtones – земля) означає належний за походженням до даної території (землі), місцевий, аборигенний. Наголосимо на існуванні автохтонного та міграційного підходів до проблеми походження українського етносу. Прихильники першого (М. Грушевський, В. Хвойко, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков) відштовхувалися від тези, що після появи первісної людини на території України вона вже ніколи не залишалася обезлюдненою, тому саме ці автохтони становили основну «генетичну підоснову», в яку вкраплювалися всі пізніші іншоетнічні елементи.

Прихильники міграціонізму (П. Шафарик, Л. Нідерле, М. Фасмер) доводили, що постійні потужні переселенські хвилі, які прокочувалися територією України, були настільки всеохоплюючими, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних спільнот. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала б бути першою батьківщиною слов'ян.

Автохтонна концепція спирається на теорію культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному ладі. Її суть полягає в тому, що етнічною основою українців вважається пізньопалеолітичне населення, яке мешкало на території сучасної України. Далі воно генетично еволюціонізувало в одне зі скіфських племен – неврів, від них – в антів, а потім – у русів періоду Київської Русі. На цій основі сформувалися українці.

2) Трипільська (трипільсько-арійська) концепція іноді вважається відгалуженням автохтонної теорії, бо обидві спираються на ідею безперервності. Вважається, що основи трипільскої теорії сформулював Я. Пастернак наприкінці XIX ст. Згідно з її положеннями самобутність українців зародилася безпосередньо на ґрунті трипільської культури, яка потім еволюціонувала у скіфське плем'я неврів, згодом – в антів і далі – у спільноту часів Київської Русі. Частина прихильників цієї теорії заперечує етнічну спільність українців зі слов'янами.

3) Ранньослов'янську концепція. Її прихильники пов'язують витоки українців безпосередньо із проблемою походження слов'ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Український етнос як частина слов'янського світу з'явився не раніше V ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях.

4) Києворуська (давньоруська) концепція має два, зумовлені ідейними факторами, відгалуження. Представники одного стверджують, що Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу, який склався з південноруських союзів племен – волинян, полян, деревлян, хорватів, уличі», тиверців. В Давньоруській державі консолідуючим ядром виступали руси-українці, а інші спільноти, зокрема й пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму.

Прихильники другої точки зору, яка стала витвором радянської ідеології, доводять, буцімто в Києворуській державі склалася т. зв. давньоруська народність, на основі якої вже потім почали формуватися три східнослов'янські народи – українці, росіяни та білоруси.

5) Пізньосередньовічна концепція. Її суть полягає у доведенні, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у XII–XIII ст., а завершився лише у XIV–XV ст., після монгольської навали, яка й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки щодо питання про виникнення східнослов'янських народів. Насправді ж виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя, є невиправданим хоча б тому, що таким чином фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування.

Під впливом радянської ідеології була відроджена вже призабута реакційна великодержавна концепція, яка у вузьких колах учених дістала назву «теорія колбочки». Вона почала формуватися ще в другій половині XIX ст., коли представники великоросійської історичної школи стали визнавати виникнення та існування українців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечуючи їхній самостійний розвиток. У 60–80-х рр. XX ст. «теорія колбочки» набула статусу офіційної концепції етнонаціонального розвитку слов'янських народів, що входили до складу СРСР.

Окрім вищеназваних, є й інші теорії походження українського народу, що ґрунтуються на основі антропологічних ознак, які з'являлися внаслідок кровозмішування. На такій основі в кінці XIX ст. виникла «азіатська теорія», прихильники якої коріння слов'ян-українців шукали серед скіфо-сарматських племен та інших численних кочових народів, що почергово перебували на території України.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII–XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. – початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім «Україна» став домінуючим.

Спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін. Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» – кордону зі Степом, або від слова «країна», інша версія – «край» як батьківщина, вітчизна.

Що ж до самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Це можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець». Тобто, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Типологія культури.	\|	Концепції етнонаціонального характеру українців.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.