Методи саморегуляції емоційного стану під час спілкування.

Важливу роль у педагогічній роботі відіграє емоційне самопочуття на різних етапах спілкування: в процесі підготовки до діяльності, в період її здійснення.

Самопочуття педагога не є особистою справою, бо його настрій відбивається на учнях, колегах і батьках учнів. Кожне слово педагога не лише несе інформацію, а й передає ставлення до неї, створює певну атмосферу у навчанні. Досягти оптимального внутрішнього стану у педагогічній діяльності важко, бо сама вона емоційно напружена. За словами В.О. Сухомлинського «це робота серця і нервів, це буквально щоденна і щогодинна витрата величезних душевних сил. Наша праця – це повсякчасна зміна ситуацій, що викликає то посилене збудження, то гальмування» (В.О. Сухомлинський «Сто порад учителеві»). Педагог повинен уміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і збереження свого здоров'я. Для цього важливо працювати над таким синтезом якостей і властивостей особистості, які дадуть змогу упевнено, без зайвого емоційного напруження здійснювати свою професійну діяльність:

- педагогічний оптимізм;

- впевненість у собі як у педагогові, відсутність страху перед учнями;

- уміння володіти собою, відсутність емоційного напруження;

- наявність вольових якостей (цілеспрямованість, самовладання, рішучість).

Усі ці якості характеризують психологічну стійкість у професійній діяльності. В основі її – позитивне емоційне ставлення до себе, учнів, праці. Саме позитивні емоції активізують, надихають педагога, додають йому впевненості, позитивно впливають на стосунки з учнями, батьками, колегами. Негативні емоції гальмують активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають тривожність, страх, підозру.

Здатність володіти собою, зберігати самоконтроль, здійснювати саморегуляцію в будь-якій ситуації незалежно від сили зовнішніх чинників, що провокують емоційний вибух називають емоційною стабільністю. Це одна з шести провідних здібностей до педагогічної діяльності, разом з комунікативністю, перцептивною здібністю, динамізмом особистості, оптимістичним прогнозуванням і креативністю.

Здатність управляти собою є елементом педагогічної техніки як форми організації поведінки педагога. Педагогічна техніка– це вміння використовувати власний психофізичний апарат як інструмент виховного впливу, це комплекс прийомів володіння собою (своїм організмом, емоціями, настроєм, мовленням, увагою і уявою) і прийомів впливу на інших (вербальними і невербальними засобами).

Педагогічну техніку можна умовно поділити на внутрішню і зовнішню відповідно до мети її застосування.

Зовнішня техніка – втілення внутрішнього переживання особистості педагога в його тілесній природі: міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці.

Внутрішня техніка – створення внутрішнього переживання особистості, психологічне настроювання педагога на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і почуття.

Першим елементом внутрішньої техніки є регуляція емоційної сфери – формування емоційної стійкості в професійній діяльності. Для цього необхідно дотримуватися мажорного тону, виховуючи у себе доброзичливість і оптимізм. Допомагають розумне захоплення спортом, працетерапією, танцювальною терапією, що дають «м'язову радість»; створення зон захисного збудження (бібліотерапія – читання книг, музикотерапія, спілкування з природою та ін.), здатність грати, гумор. Всі ці способи впливу пов'язані з підключенням до тієї діяльності, яка приносить задоволення. Вони важливі не тільки тому, що допомагають зняти напругу, а і тому, що дають можливість залучати учнів до духовних цінностей, що близькі педагогу, вчать їх керуватися такими ж способами.

Вплив на емоційну сферу складний, і не завжди педагог спроможний досягти рівноваги, прагнучи викликати позитивні реакції. Для регуляції самопочуття важливо звернутися до вольової сфери. Можна виділити два шляхи вольового впливу:

1) пряме звернення до власного почуття обов’язку у зв'язку з усвідомленням соціальної ролі професії, ціннісними установками. Механізм впливу: гальмування власних дій, які не збігаються з переконаннями, надзавданням; збудження активності у напрямку досягнення обраної мети життя і діяльності. Формула педагога: «Я мушу це зробити, бо моє завдання ...» Цей спосіб саморегуляції дуже складний, оскільки пов’язаний з вихованням спрямованості в цілому, установок, але і дуже надійний, бо сформовані переконання не дають педагогові відійти від обраної мети. У критичних ситуаціях такий педагог завжди зможе сказати собі, стримуючись від запальності: «Я не можу собі дозволити ...»;

2) непрямий вольовий вплив на самопочуття через контроль свого фізичного стану. Глибину емоційних переживань можна міняти, впливаючи на їх зовнішній прояв. Контролю піддається м'язове напруження, темп рухів, мовлення, дихання, а їх зміна автоматично впливає на психічний стан.

Конкретні прийоми:

- регуляція м'язового напруження. Для активізації емоційного стану слід напружити групи м'язів, наприклад, правої руки, даючи собі команду, що хочу бути сильним, енергійним, або, навпаки, розслаблюємо м'язи, додаючи уявлення про вагу і тепло в руці. Треба лише знати, яким емоційним реакціям відповідає певна група м'язів. При емоціях страху, наприклад, найбільше напружуються артикуляційні і потиличні м'язи, на їх розслаблення і слід звернути увагу, відчуваючи цей стан;

- контроль і регуляція дихання. Контроль за диханням, зниження його темпу, збільшення глибини зменшують хвилювання. Тому педагогу радять справлятися з непродуктивним збудженням на початку уроку за допомогою простого способу: подивитися на клас, тричі глибоко вдихнути і видихнути, привітно посміхнутися, а потім привітатися.

Реакції такого типу називаються психосоматичними. Вони діють як рефлекси, тобто приводять до обов'язкових, запрограмованих змін. Це пояснюється міцним зв'язком фізичного і психічного стану. Впливаючи на фізичний стан, можна викликати певні психічні реакції.

Механізм керування психосоматичними реакціями покладений в основу таких прийомів, як зміна темпу мовлення і руху. Якщо педагог на уроці хоче заспокоїтися, пригасити хвилювання, йому необхідно почати повільно ходити по аудиторії, пояснювати в повільному, рівномірному темпі. За кілька хвилин спрацює саморегуляція організму, яка залежить лише від його вольового зусилля.

Окрім вказаних способів керування психічним станом через вплив на емоційну та вольову сферу, дуже важливо користуватися і такою комплексною системою саморегуляції, що задіює і емоції, і волю, і свідомість людини, – самонавіюванням. Досягають його за допомогою аутогенного тренування (АТ).

АТ складається із спеціальних вправ, спрямованих на формування в людини навичок свідомого впливу на різні функції організму, – навичок самонавіювання. Аутотренінг, як правило, охоплює три основні етапи: 1) розслаблення (вхід у стан релаксації); 2) самонавіювання на тлі стану релаксації (вплив за допомогою спеціальних формул на певні установки); 3) вихід із стану релаксації.

Для того, щоб процес самонавіювання пройшов успішно, необхідно:

- прийняти зручну позу, закрити очі і зосередитися на своєму емоційному стані; усвідомивши його, визначити мету роботи над собою. Наприклад, „Я схвильований, мені необхідно заспокоїтися”;

- підібрати формули самонавіювання відповідно до мети. Словесна формула повинна бути чіткою і лаконічною, не містити частинки „не”. Послідовність словесних формул така: хочу – можу – буду – є ( „Я хочу бути спокійним і впевненим, я можу бути спокійним і впевненим, я буду спокійним і впевненим, я спокійний і впевнений”).

Для успішного самонавіюння необхідні систематична робота, тренування психофізичного апарату, який поступово стане слухняним інструментом у педагогічній діяльності.

У всіх зазначених прийомах саморегуляції психічного стану основою внутрішньої техніки педагога є увага і уява. Завдяки здатності переключати увагу, зосереджувати її на емоційно привабливих об’єктах, на певних фізичних діях можна регулювати свій психологічний стан. А здатність яскраво уявляти, бачити внутрішнім зором ті картини, які хочемо навіяти собі, допомагає викликати саме ті емоції, що пов’язані із заданими образами. Брак розвинутої уваги та уяви нерідко є причиною невміння керувати собою. Певних прийомів удосконалення цих психічних процесів можна навчитися, ознайомившись із системою вправ у театральній педагогіці, таких як: дії в „передбачуваних обставинах”, „якби...” та ін. Ці вправи дають змогу педагогу уявити необхідну ситуацію, викликати оновлені почуття та пережити їх у реальній педагогічній взаємодії.

Питання для самоконтролю.

1. Що таке професійно-педагогічне спілкування?

2. Чим відрізняється професійне педагогічне спілкування від непрофесійного?

3. Основні компоненти професійно-педагогічного спілкування.

4. Дати визначення педагогічного спілкування.

5. В чому полягає специфіка педагогічного спілкування?

6. Які ознаки педагогічного спілкування на суб’єкт-суб’єктному грунті?

7. Чим відрізняється взаємодія педагога і учня при функціонально-рольовому та особистісно орієнтованому спілкуванні?

8. Основні етапи комунікації, що складають структуру педагогічної взаємодії за В.А. Кан-Каліком.

9. Яких правил слід дотримуватися педагогу, щоб оптимізувати взаємодію на кожному етапі?

10. У чому полягає сутність комунікативного завдання?

11. Як називав педагогічну працю В.О. Сухомлинський у своїх порадах учителеві?

12. За допомогою яких методів і прийомів педагог може керувати своїм психічним станом?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Комунікативне завдання. Переведення дидактичних завдань в сферу комунікативних.	\|	Педагогічні конфлікти і шляхи їх вирішення.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.