Образотворче мистецтво та архітектура Європи і США кінця XVIII - початку ХХ сторіччя

Новий соціальний статус мистецтва. У XIX ст. народився новий тип діяча мистецтва - “вільний художник”. Цей термін стосується не тільки живописців, але й усіх осіб творчої праці - скульпторів, музикантів, артистів. Майстер, який з часів Відродження працював за приватними замовленнями і був частиною прислуги аристократичного двору, тепер отримав можливість орієнтуватися на набагато ширшу й демократичнішу аудиторію. Самі діячі мистецтва набули тепер іншого соціального статусу, інтелектуального рівня, змінились психологічно і навіть зовні. Майстри мистецтв ставали інтеліґенцією у сучасному розумінні цього слова. Їх відрізняла не тільки освіченість, відданість ідеалам мистецтва, внутрішня незалежність, але й розвинена громадянська самосвідомість. Для кращих і найталановитіших з них вільнолюбність була не красивою фразою, а життєвим переконанням.

Однак, одержавши “свободу творчості”, вони одночасно втратили і свою, хоч і мінімальну, матеріальну забезпеченість. Долю мистецтва стали визначати комерційні закони. (“продаваність”). Смаки буржуа, які диктували тепер моду, разюче відрізнялися від рафінованого аристократичного смаку, були примітивними, а часто й просто віддавали вульгарністю. Новому, передовому доводилося долати не тільки аристократичні примхи, але й самовпевненість і грубість господаря гаманця. Образ художника, що гинув від голоду в мансарді, але не бажав йти на компроміс, який широко увійшов в той час в світову літературу, був навіяний реальним життям.

Однак поступово у буржуазному суспільстві збільшувалася питома вага освіченого прошарку, попередника сучасного “середнього” класу. Такі люди починають заповнювати художні виставки, концерти, театри, музеї, бібліотеки, які стали доступними. Перед діячами культури виникає нове завдання - просвіщати публіку, впливати на її смаки. З'являються перші газети і журнали, присвячені мистецтву, а з ними неординарного значення набуває художня критика.

Завдяки розвитку засобів зв'язку всесвітні центри мистецтва - Париж, Рим, Відень - стали доступні творчим особистостям різних країн. Видатні ж композитори, виконавці, актори починають відвідувати країни Європи, говорячи сучасною мовою, з гастролями.

Образотворче мистецтво. В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.

У роки Великої французької революції та імперії Наполеона розцвів талант видатного представника класицизму Жака Луї Давида. У його творчості античні традиції, раціоналізм, властиві класицизму, органічно злилися з політичними реаліями, що дозволяє говорити про революційний характер творчості Давида. Як заклик до революційної боротьби проти деспотизму була сприйнята французькою громадськістю його картина на сюжет римської історії “Присяга Гораціїв” (1784 р.). Кращим же твором Давида вважається картина “Смерть Марата” (1793 р.), написана під безпосереднім враженням від події. Трагізм сюжету, простота і лаконізм композиції, стриманість кольору і скульптурність - риси класицизму - роблять цю картину справжнім пам'ятником героям революції. У період правління Наполеона Давид написав декілька парадних портретів імператора (той призначив його “першим живописцем імперії”). Помер він в Бельгії, куди вимушений був емігрувати після реставрації монархії Бурбонів.

Класицизм, який трансформувався в академізм, тобто напрям, офіційно визнаний академіями мистецтв, проіснував усе XIX ст., але залишився на узбіччі магістральних шляхів розвитку образотворчого мистецтва.

Найбільш масштабною фігурою у живописі на рубежі XVIII- XIX ст. був іспанський художник і гравер Ф.Гойя, який повернув живопису своєї країни її минулу велич. Перші великі роботи його просякнуті любов'ю до життя, в них переважають світлі, веселі фарби. Але в 1792 р. Гойя важко захворів (він оглух і майже осліп), що позначилося і на творчості, зробивши її гостро трагічною. Гойєю створені приголомшуючі картини про героїчну боротьбу іспанського народу проти французьких окупантів (“Повстання 2 травня 1808 року в Мадриді”, “Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року”), серії офортів (гравюр на металі) “Капричос” (“Фантазія, гра уяви”), “Діспаратес” (“Божевілля”), “Лихоліття війни”. Ці серії відмічені найскладнішою образністю, багатим філософським підтекстом і справжнім новаторським баченням. Творчість Ф.Гойя мала величезне значення як для формування європейського романтизму, так і для становлення реалізму, з якими і пов'язані головні здобутки європейського живопису XIX ст.

Найзначнішим явищем романтизму виявився живопис Ежена Делакруа. У 1824 р. він виставляє в Салоні (щорічні виставки, які влаштовуються академією мистецтва у Квадратному салоні Лувра, звідки і походить назва як самих виставок, так і офіційно визнаного напряму в мистецтві - салонне мистецтво) свою картину “Різня на Хіосі”, сюжетом якої послужив справжній епізод визвольної війни грецького народу проти турецьких поневолювачів, які вбили в 1821 р. на цьому острові понад 40 тисяч чоловік. Чітка громадянська позиція Делакруа, незвичайна свіжість живопису і життєвість образів викликали поляризацію думок серед глядачів і знавців - бурхливе захоплення з одного боку (“Він - полум”яний геній!”) і хвилю обурення з іншого (“Це різня живопису”).

Найбільш відома картина Делакруа “Свобода на барикадах” також написана по слідах реальної події і викликала такі ж суперечки. Конкретному епізоду вуличних боїв революції 1830 р. художник надав символічного і тому позачасового звучання. Свободу на картині втілює француженка з трикольоровим революційним знаменом. Вона поривчасто обернулася до тих, кого кличе за собою на бій, і вся фігура її - героїчний порив. Слідом за нею грізною хвилею рухаються повстанці: майстрові і буржуа, дорослі і діти - символи основних сил революції. Колір, барвисті плями, їх гармонійна єдність стають основою живопису, кольором же створюється і певний настрій. Живописна система Е.Делакруа являла новий крок у розвитку образотворчого мистецтва.

Піднесення реалізму як художнього методу почалося у графіці. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом'є, чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О.Бальзака. Дом'є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками. Коли літографія (різновид гравюри) “Гаргантюа” - карикатура на Луї Філіппа, який заковтує золото і “віддає” навзамін ордени і чини - була виставлена у вітрині, біля неї збиралися натовпи народу. За неї художник був засуджений на 6 місяців в'язниці і великий штраф. У 1834 р. О.Дом'є створив кращі свої літографії: “Законодавче черево”, “Всі ми люди, обіймемось!”, “Цього можна відпустити на волю”. У них він дав колективний портрет палати депутатів, викрив бездарність, жадібність і жорстокість з лицемірством влади заможних. Він же створив зображення кривавої розправи влади з робітниками - “Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року”, яке було пронизане глибоким трагізмом. Заборона в 1835 р. політичної карикатури змусила Дом'є обмежитися побутовою сатирою.

Позиції реалізму в живописі в середині сторіччя зміцнив Гюстав Курбе. Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. Так були сприйняті і “Каменярі”, і “Похорон в Орнані”. На першій картині фігури старого і молодого робітника, вся колірна гама полотна створюють враження сумного, безрадісного життя, заповненого одноманітною, втомливою працею. На іншій картині зображене “товариство” невеликого провінційного містечка Орнан - батьківщини художника - під час поховання на місцевому кладовищі. Контраст урочистості траурної церемонії і нікчемності людських пристрастей навіть перед обличчям смерті викликав і у критики, і у публіки бурю протестів, що зробило Курбе “знехтуваним”: в 1875 р. його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвав його “Павільйон реалізму” і розмістив у ньому 40 робіт, зокрема програмну картину “Майстерня художника”. У каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: “Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи... бути не тільки художником, але й людиною, одним словом - творити живе мистецтво - таким є моє завдання”. Він став членом Паризької комуни, а після її розгрому був вимушений емігрувати до Швейцарії.

Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним у художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет.

У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії. Величезний внесок у нього зробили російські “передвижники” - учасники демократичного об'єднання “Товариства пересувних художніх виставок”, створеного в 1871 р. І.М.Крамськой, І.Є.Репін, В.І.Суриков, В.Г.Перов, О.К.Саврасов, І.І.Шишкін, І.І.Левітан, А.І.Куїнджі збагатили образотворче реалістичне мистецтво психологізмом, майстерністю соціального узагальнення і поетизацією рідної природи.

В останній третині сторіччя на грані реалізму і декадансу з'являється новий напрям - імпресіонізм (від французького “імпресіон” - враження). Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і 8 виставок.

Точкою відліку послужила творчість Едуарда Мане. Його картини “Сніданок на траві” й “Олімпія” стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився. За рік до смерті в 1882 р. він написав одну з найбільш довершених своїх картин - “Бар у Фолі-Бержер”.

Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе Клода Моне, Огюста Ренуара, Каміля Піссаро, Альфреда Сіслея, Едгара Дега, Берту Морізо. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне “Враження. Схід сонця” і дало назву творчості цих художників.

Імпресіоністи запропонували нове бачення світу і нові принципи живопису. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення - фотографії). З'явилася свіжість і безпосередність в зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі - на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря.

Імпресіоністи ввели і нову живописну техніку, відмовилися від змішаних кольорів, почали писати чистими яскравими фарбами, густо наносячи їх окремими мазками (при сприйнятті, оптично змішуючись, для глядача вони давали потрібний тон).

Живописне завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністами - так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму. Це були Поль Сезанн, Вінсент Ван Гог, Поль Гоген. Вони вже не були однодумцями, але кожний з них шукав художні засоби і можливості для створення нового мистецтва, для пізнання не зовнішньої, а істинної суті речей. Своїм мистецтвом і життям вони заперечували буржуазний спосіб життя (відмовився від свого середовища син банкіра Сезанн, удачливий комерсант Гоген залишив кар'єру і сім'ю заради живопису і виїхав на Таїті, кинув проповідницьку діяльність Ван Гог). Не знайшовши гармонії в сучасному суспільстві, художники звернулися до природи, але прагнули відобразити вже не мить, а вічність. Творчість Сезанна, Ван Гога і Гогена справила великий вплив на весь подальший розвиток художньої культури.

Європейська скульптура на початку XIX ст. зазнала короткого періоду піднесення, пов'язаного з творчістю італійського скульптора Антоніо Канови і датського - Бертеля Торвальдсена, представників класицизму в скульптурі. Але вже в 20-і роки піднесення змінилося занепадом і застоєм. Романтизм привніс у скульптуру інтерес до особистості - у всіх європейських столицях встановлюються численні пам'ятники великим людям як минулого, так і теперішнього часу. Але загалом скульптура, яка майже повністю залежала від офіційних смаків, значно відставала від живопису. Повернув скульптурі її високе призначення в кінці століття великий французький майстер Огюст Роден, який став всесвітньо відомим ще за життя. Його мистецтво являє собою сплав різних тенденцій. Група “Громадяни міста Кале” є вищим досягненням реалістичної скульптури, в “Мислителі” можна відчути спорідненість з символізмом, а такі поетичні роботи, як “Поцілунок”, “Вічна весна”, зближують його з імпресіоністами.

Архітектура.Архітектура першої половини XIX ст. пережила свій розквіт у рамках класицизму. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з'являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.

У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від французького імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму. Будівлі і споруди в стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф.Шальгрен) - кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка прекрасно проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає знаменита скульптурна композиція - рельєф Ф.Рюда “Марсельєза”. Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.

З Франції класицизм і його різновид ампір поширилися у Росії, де досягли вершини в архітектурі Петербурга.

Образ міста на Неві склався саме у першій половині XIX ст., коли виникли основні його обриси у формі тризубця та численні комплекси: Васильєвського острову (арх. Тома де Томон), Адміралтейства (арх. А.Захаров) та Казанського собору (арх. А.Н.Вороніхін).

Вищим здобутком класицизму в Росії стали роботи зодчого К.Россі, який завершив створення ансамблів Палацової площі дугою й аркою будівлі Головного штабу і Сенатської площі – будовами Сенату і Синоду. В другій чверті сторіччя в Петербурзі був побудований за проектом архітектора О.Монферрана грандіозний Ісаакіївський собор.

Завдяки посередництву французьких містобудівників класицизм став поширюватися навіть у США, де став першим національним стилем під назвою “грецьке відродження”. У цьому стилі в Вашингтоні був зведений Капітолій - будівля конгресу США, і Білий дім - резиденція президентів.

Що ж до романтизму, то він не створив власної школи архітектури, хоч його вплив вельми помітний у декількох “історичних стилях”: неоготиці, неоренесансі, романсько-візантійському стилі, необароко, які набули поширення в першій половині сторіччя. У неоготичному стилі побудований ансамбль англійського парламенту в Лондоні, вплив візантійського стилю відчувається в куполах знаменитої паризької церкви Сакре-Кер, в неоруському стилі (будівлі, споруджені в цьому стилі, містять риси, які беруть початок у давньоруській архітектурі, орнаменти, які запозичені з народної вишивки або відтворюють у камені різьблення по дереву) зведені будівлі, які остаточно оформили Красну площу у Москві, - Історичний музей і Верхні торгові ряди (нині – ГУМ).

До середини XIX ст. відкритим у світовій архітектурі залишалося питання про новий стиль. Звернення до старовини підготувало появу еклектизму (від грецького “еклектикос” - той, що вибирає) - архітектурної практики, основаної на змішуванні різних стилів. Еклектизм був, з одного боку, вираженням смаку буржуа, який використав пишний псевдоісторичний декор як свого роду рекламу, а з іншого - вираженням певних світоглядних поглядів європейця тих часів, який вважав свою цивілізацію зразковою, свою епоху - вершиною історії і не сумнівався, що має право розпоряджатися спадщиною інших віків і культур. Прикладом таких споруд можуть служити будівля паризького театру “Гранд-опера” і помпезний берлінський рейхстаг.

Міцніючий капіталізм і технічний прогрес поставили нові завдання перед архітектурою і особливо містобудуванням. Бурхливо росли міста, в яких з'явилися нові типи будівель: заводи, фабрики, вокзали, універсальні магазини, виставочні павільйони, нові типи видовищних споруд (цирки, театри). Поряд з особняками великої буржуазії будувалися багатоповерхові доходні будинки з квартирами, які здавалися у найм, бараки і казарми для робітників. З'явився міський громадський транспорт.

Першим містом, яке зазнало перебудови, став Париж. Незабаром після революції 1848 р. почалася реконструкція міста вузьких заплутаних середньовічних вулочок, зручних для будівництва барикад, у місто широких прямих авеню і кільцевих бульварів, які згодом стали знаменитими. Вони зв'язали центр і передмістя в єдине ціле. Незабаром за зразком французької столиці стали перебудовуватися Берлін, Відень та інші європейські столиці. Невід'ємною їх частиною стають громадські парки.

Значно просунулася будівельна техніка, стали широко застосовуватися нові матеріали (чавун, сталь, в кінці століття - залізобетон) і нові прийоми та методи будівництва. Але конструкції, створені на основі промислової технології, вважалися дуже грубими і негідними стати основою нового архітектурного стилю. Їх використовували поки що тільки при будівництві мостів, вокзалів, критих ринків, у спорудах всесвітніх промислових виставок. Першим прикладом застосування збірних конструкцій в будівництві став “Кришталевий палац” у Лондоні, споруджений для першої Всесвітньої промислової виставки 1851 р. Унікальною для XIX ст. спорудою була Ейфелева вежа у Парижі - висотна інженерно-технічна споруда, яка складається з гратчастих металевих конструкцій. І все ж основна маса будівель продовжувала оформлятися у традиційних архітектурних формах. Таким чином, на кінець XIX ст. між технічною і художньою сторонами архітектури виникають своєрідні “ножиці”, які з плином часу стали розходитися все більше і більше. Спроба подолати це розходження була зроблена новим напрямом в архітектурі, який отримав назву модерн (французькою - “сучасний”). Представники цього стилю в архітектурі використали нові технічні і конструктивні засоби, вільне, частіше асиметричне планування і сучасні матеріали в обробці фасадів і інтер'єрів будівель (кераміка, поливні кахлі) для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель і споруд.

У рамках модерну кінця XIX ст. у США виникла так звана чікагська школа архітектури, найбільш помітною фігурою якої став Луїс Саллівен, який запропонував тип висотної офісної будівлі з мінімумом декору - хмарочос. Модерн, так би мовити, завершив творчі пошуки будівельників XIX ст. і став сходинкою до архітектури сторіччя ХХ-го.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Золотий вік” світової літератури	\|	Музика, театр. Народження кіно

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.