• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Формування резервів

Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Цей підхід базується на одному з принципів міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та звітності — принципі обережності, згідно з яким банки мають оцінювати якість своїх кредитних портфелів на звітну дату з погляду можливих втрат за кредитними операціями.

Для покриття цих втрат передбачається створення спеціального резерву перерахунком частини коштів банку на окремий бухгалтерський рахунок, з якого в разі неповернення кредиту списується відповідна сума. Якщо такий резерв не сформований, то втрати за кредитними операціями відшкодовуються за рахунок капіталу банку. Значні розміри кредитних ризиків можуть призвести до повної втрати капіталу і банкрутства банку. Отже, створення спеціального резерву для покриття нерозпізнаних кредитних ризиків дає змогу уникнути негативного впливу на розмір основного капіталу і є одним із способів самострахування банку.

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку — класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюється за встановленими для кожної групи нормами відрахувань, визначеними у процентному відношенні до суми кредитів даної групи. Критерії оцінки кредитів, кількість категорій та розміри відрахувань за кожною категорією на міжнародному рівні не стандартизовані, тому визначаються центральним банком кожної країни самостійно залежно від економічних умов та ситуації і можуть бути переглянуті з часом.

Згідно з Постановою НБУ від 6.07.2000. за № 279 «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» в Україні створюються загальний та спеціальний резерви. Перший формується одночасно з наданням кредиту, а другий при виникненні проблемних позичок.

Після класифікації кредитів та визначення розміру спеціального резерву на покриття втрат за кредитними операціями необхідно сформувати цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву — одна з найважливіших проблем у банківській практиці. Згідно з міжнародними стандартами резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дає змогу зменшити розміри оподаткованої бази на суму відрахувань до резерву і знижує величину податків. Завдяки такому підходу банки дістають стимул для проведення відрахувань та формування резерву в повному обсязі.

Але при цьому виникає загроза того, що банки намагатимуться ухилитися від виплати податків до бюджету, свідомо занижуючи якість кредитного портфеля і завищуючи відрахування до резерву. На практиці цей процес регулюється ринковими відносинами, оскільки завищення резерву зменшує не лише податки, а й прибуток, що залишається у розпорядженні банку. Це, у свою чергу, зменшує розмір дивідендних виплат, що негативно впливає на вартість акцій банку та призводить до відпливу капіталу.

Згідно з вищезгаданою постановою резерв по стандартних кредитах (загальний резерв) формується за рахунок нерозподіленого прибутку минулого року. Джерелом формування резерву по нестандартних кредитах (спеціального резерву) є витрати банку.

Застосування технології Stop loss. Згідно з цією технологією визначається припустима гранична норма втрат по деяких операціях, на які банк іде свідомо задля збереження своєї клієнтури.

Одним із засобів управління кредитним ризиком є визначення рівня непокритого кредитного ризику, тобто визначення можливих втрат, які повинні бути списані за рахунок резервного фонду або статутного фонду комерційного банку.

Непокритий кредитний ризик обраховується таким чином:

100% прострочених і сумнівних кредитів + 50% пролонгованих кредитів + 100% безнадійних кредитів — сформований страховий резерв.

Наступним методом управління кредитним ризиком або способом зниження кредитного ризику є проведення ефективної цінової політики, яка полягає у визначенні достатності рівня процентної ставки по кредитах і комісії.

Виходячи з різноманітних підходів до методології встановлення ставок, можуть бути розраховані номінальні (річні) та ефективні ставки.

Банківський процент виникає у випадках, коли одним із суб’єк­тів кредитних відносин виступає банк. Комерційні банки при укладенні кредитних угод самостійно домовляються з позичальником про розмір процентних ставок. Із розвитком ринкових відносин господарювання норма процента буде наближатися до середньої норми прибутків в економіці. У будь-якому випадку на розмір і динаміку ставки процента впливають як загальні, макроекономічні чинники, так і чинники приватні, що лежать на стороні самих учасників кредитного процесу, у тому числі окремих банків.

До числа загальних чинників відносять:

— співвідношення попиту і пропозиції позикових коштів;

— регулюючу політику НБУ;

— рівень інфляції в народному господарстві тощо.

Приватні чинники визначаються умовами функціонування конкретного банку, його положенням на ринку кредитних ресурсів, обраною кредитною і процентною політикою, ступенем ризикованості здійснюваних операцій.

Рівень процентних ставок по активних операціях банку формується багато в чому на базі попиту і пропозиції позикових коштів. На цей рівень істотно впливають:

— «собівартість» позичкового капіталу даного банку;

— кредитоспроможність позичальника;

— цільовий напрямок, термін, обсяг наданого кредиту;

— засоби забезпечення повернення кредиту тощо.

Що стосується витрат банку на проведення позичкових операцій, то вони складаються з двох комплексних груп витрат, кожна з яких містить у собі кілька елементів:

— витрати з залучення ресурсів, у тому числі: сплачені проценти по міжбанківських кредитах (включаючи кредити НБУ) і депозитах, проценти, виплачені підприємствам, організаціям за збереження грошей на поточних рахунках, проценти, виплачені по внесках фізичним особам;

— витрати з забезпечення кредитної діяльності банку, у тому числі: витрати на заробітну плату співробітників, зайнятих притягненням і розміщенням ресурсів, витрати на утримання апарату управління, включаючи представницькі витрати, амортизація ус­таткування, машин і механізмів, оплата послуг обчислювального центру, адміністративно-господарські, канцелярські, поштові, телеграфні та інші витрати.

Підрахувати дійсні витрати банку непросто.

Основні складності пов’язані з такими обставинами:

— міжбанківські кредити видаються під різні проценти, до того ж часто переглядаються. Через це необхідно робити регулярні перерахунки;

— НБУ встановлює верхню межу виплати процентів по таких кредитах, які зараховані на витрати банку. Отже, проценти, виплачені понад цю межу, не виключаються з оподаткованої бази і можуть покриватися лише за рахунок прибутку банку. Тоді реальні витрати з притягнення міжбанківських кредитів збільшаться на суму переплачених понад норми процентів і суму, що додатково доведеться віддати у вигляді податків;

— для розрахунку реальних витрат і відповідно до реальної процентної ставки з загальної суми залучених і позичених коштів повинні бути виключені всі гроші, що не використовуються банком у його активних операціях: суми, що утримуються у фондах обов’язкових резервів у НБУ і на коррахунку;

— необхідно мати механізм віднесення загальних витрат з забезпечення функціонування банку на його власну кредитну діяльність і відповідно правила визначення розміру тієї надбавки до ціни кредиту, що виправдана цими загальнобанківськими витратами.

Для практичних потреб можуть використовуватися різноманітні методи та формули розрахунку процентної ставки за кредит (цін кредитів).

Існує п’ять методів ціноутворення за кредитами, а саме:

— метод «вартість плюс»;

— метод «базова ставка плюс»;

— метод максимальних процентних ставок (кеп);

— метод «надбавки»;

— метод «аналізу дохідності клієнта».

Метод «вартість плюс»

Метод враховує вартість залучених коштів та всі витрати банку, пов’язані із наданням кредиту. Процентна ставка за кредитом охоплює:

— вартість залучення кредитних ресурсів для банку;

— операційні витрати, пов’язані з процесом кредитування (заробітна плата кредитних працівників, вартість обслуговування кредиту, контролю за ним, вартість управління забезпеченням тощо);

— премію за ризик невиконання зобов’язань клієнтом;

— премію за ризик, пов’язаний зі строком кредитування;

— бажаний рівень прибутковості кредиту, який забезпечує достатні виплати акціонерам банку.

Необхідною умовою застосування такого підходу до ціно-
утворення за кредитними операціями є наявність у банку ефективної системи обліку витрат за кожним кредитом, а також управлінської інформації.

Головний недолік методу — ігнорування ринкових чинників, таких як попит і пропозиція, стан кредитного ринку, конкуренція тощо, а також припущення, що банк точно може обчиcлити свої витрати в розрахунку на кожний кредит. Метод «вартість плюс» використовується на ринках із низьким рівнем конкуренції.

Метод «базова ставка плюс»

Сутність методу полягає у визначенні кредитної ставки як суми базової ставки і кредитного спреду. За базову ставку можна взяти ставку пропозиції міжбанківського регіонального ринку; ставку першокласного позичальника; ставки міжнародних ринків (LІBOR, FІBOR і т. ін.), інші ставки, що є загальноприйнятними на конкретних ринках.

Кредитний спред включає премію за ризик невиконання зобов’я­зань клієнтом та премію за строк надання кредиту, що відображає ризик тривалості періоду кредитування. Розмір кредитного спреду диференційований залежно від категорії клієнта та його кредитоспроможності. На міжнародних ринках для першокласних позичальників кредитний спред прирівнюється до нуля. При наданні кредиту позичальникам, які не належать до категорії першокласних, кредитний спред становить від 0,25 до 5% і вище. Прибуток банку, а також адміністративні витрати входять до складу базової ставки. Оскільки базова ставка складається як середньоринкова, то прибуток банку залежить від рівня його власних витрат.

Метод максимальних процентних ставок (кеп)

Кеп — це верхня межа процентної ставки, що пропонується клієнту незалежно від зміни ринкових ставок. Наприклад, якщо ставка становить «прайм-рейт» +2%, а кеп — 3%, то для базової ставки 8% кеп складатиме 13%. Це означає, що під час дії кредит­ної угоди процентна ставка не може перевищити 13%.

Метод «надбавки»

Метод «надбавки» полягає у визначенні кредитної ставки як суми процентних витрат залучення коштів на грошовому ринку та надбавки. Надбавка включає премію за кредитний ризик та прибуток банку. Здебільшого такий метод ціноутворення використовується для надання кредитів великим фірмам на короткі строки (до 30 днів), включаючи кредит «овернайт». Із розвитком ринку комерційних паперів великі компанії дістали змогу самостійно залучати кошти, не користуючись послугами банків.

Метод «аналізу дохідності клієнта»

Метод аналізу дохідності клієнта базується на врахуванні всіх взаємостосунків із конкретним клієнтом. Оцінюючі всі складові дохідності, особливу увагу приділяють розрахунку прибутковості тих видів операцій, які здійснюються клієнтом у цьому банку.

Такий метод потребує точного обліку всіх доходів та витрат, пов’язаних із кожним клієнтом, і застосовується насамперед для кредитування великих компаній, які мають постійні та різноманітні зв’язки з банком. Визначення ціни кредиту за таким методом має на меті зниження кредитної ставки нижче від загальноприйнятого рівня для заохочення найвигідніших клієнтів.

Доходи банку від операцій з клієнтом включають проценти та комісійні за проведення кредитних, валютних, факторингових, лізингових та інших операцій, за надання трастових, консультативних, інформаційних послуг. Витрати, пов’язані з клієнтом, складаються із заробітної плати банківських працівників, які його обслуговують, витрат на вивчення кредитної документації, на ведення, перевірку та обробку рахунків. Якщо різниця між доходами і витратами щодо суми кредиту перевищує середню норму прибутковості банку, то ставка за кредитом може бути знижена.

Метод аналізу дохідності клієнта має певні недоліки: складність, громіздкість, необхідність розробки докладної звітності за доходами та витратами з обслуговування кожного клієнта. Часто аналіз дохідності включає консолідовані дані не лише самого позичальника, а також і його дочірніх компаній, найбільших акціонерів та вищого керівництва. З розширенням спектра пропонованих банком послуг метод дедалі ускладнюється і потребує за­стосування автоматизованих систем обліку та аналізу. Але такий підхід до управління кредитними ставками може бути корисним для виявлення найприбутковіших клієнтів і видів банківських послуг та операцій.

Читайте також:

1. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
2. Алгоритм формування комплексу маркетингових комунікацій
3. Алгоритм формування потенціалу Ф2
4. Алгоритм формування статутного фонду банку
5. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
6. Аналіз використання прибутку та резервів його зростання
7. Аналіз ефективності формування та використання банківських ресурсів
8. АНАЛІЗ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ЇХ ФОРМУВАННЯ
9. Аналіз процесу формування маркетингових комунікацій
10. Аналіз руху та ефективності формування грошових потоків
11. Аналіз стратегічних альтернатив та визначення оптимальної стратегії формування фінансових ресурсів
12. Аналіз структури майна та динаміки джерел його формування

Переглядів: 1360