Музична культура східних слов’ян

Музика в її різних формах відігравала велику роль в житті слов’янських племен. На це вказують численні грецькі, римські, візантійські історичні та літературні пам’ятки. Особливо підкреслюється в них любов слов’ян до співу, називаючи їх «піснелюбами».

Про слов’янські пісні, наприклад, згадує історик Прокоп (VІ ст.). Арабський письменник Якуб, захоплюючись слов’янськими піснями, характеризує їх як багатозвучні й приємні для слуха. «Вони насичують мою душу», – пише Якуб.

Музична культура давніх слов’ян – нелегка сфера для вивчення, бо науковці можуть спиратися тут лише на непрямі джерела (літературні свідоцтва, результати археологічних розкопок).

Існуючі в наш час фольклорні матеріали дозволяють стверджувати, що пісенна культура давніх слов’ян була представлена двома основними видами пісенної творчості: піснями календарно-обрядовими, зміст яких зумовлювався змінами пір року і формами землеробської праці, та родинно-обрядовими, які супроводжували життя людей від народження до смерті.

Зміст одних і других відображає в собі язичницький характер вірувань слов’ян, їх поклоніння різним божествам, які представляють зазвичай певні сили природи (земля, вода, вогонь), серед яких центральне місце займав бог сонця Дажбог (інше ім’я – Сварог).

До першого виду пісень (календарно-обрядових) входили трудові, пізніше – ігрові, хороводні, величальні та інші пісні.

Вигуки й приспівки, які включалися безпосередньо в трудовий процес, інтонувалися наспівно в ритмі праці (або полювання), що мало полегшити чи організувати колективні зусилля. Безперечно, вони мали насамперед прикладне, практично-господарське значення. Виникаючи і розвиваючись у процесі праці та освоєнні природи, вони своєрідно цей процес відображали. Стародавні трудові приспівки і ритмічно акцентовані вигуки, включені безпосередньо у виробничі процеси наших предків – землеробів, разом зі зміною чи зникненням цих процесів також змінювалися або ж зникали. Цим частково пояснюється те, що усна народна традиція не зберегла для нас найдавніших трудових приспівок.

Найбільші цикли календарних пісень зародилися ще в дофеодальному суспільстві і були присвячені наближенню нового землеробського року, приходу весни й розквіту природи, підготовці до збору врожаю й самому його зборові.

До найважливіших землеробських свят відповідно належали новорічне свято Коляди, яким відзначали «поворот на весну» після зимового сонцестояння; зустріч весни, відзначення розквіту природи-матері – «зелені свята», «русалії» (пізніше «русалчин» тиждень), пов’язані зі старовинним звичаєм плетіння вінків; поминання померлих (що, згідно з віруванням, мало сприяти підвищенню родючості землі).

Урочисто відзначалося в період літнього сонцестояння й старовинне свято Купала – сонця-вогню, після якого починався збір урожаю і «поворот літа на зиму».

До другого виду пісень (родинно-обрядових) належали старовинні пісні на народження людини й наречення її іменем, колискові пісні, пісні весільні, що відзначали період зрілості людини й одруження.

Дуже поширеними були різні види народної творчості, пов’язані з оплакуванням померлих членів роду, общини, сім’ї – похоронні голосіння та плачі.

Давні плачі над померлими, старійшинами роду, вождями мали характер епічної розповіді про життя й заслуги покійного. У давнину похоронні плачі виконувались по-різному: поодинці, а над близьким родичем – гуртом; під час похорону вождя – чоловіки й жінки разом, або тільки чоловіки. Описи похоронних обрядів та плачів у древніх слов’ян зустрічаються у староруських літописах та свідченнях мандрівників (арабів, греків) починаючи від І-го століття нашої ери.

Для розуміння процесу становлення і розвитку слов’янської культури важливо враховувати, що територія, яку займали слов’янські племена, увесь час розширювалась. На початок VІ ст. слов’янські племена просунулись за Дунай до Егейського моря, а до середини того ж століття досягли Адріатичного моря, а значна частина їх дійшла до Північної Італії. Наприкінці VІ ст. слов’яни з’явилися в Греції і поселилися в Мореї. У другій половині VІІ ст. слов’яни повсюдно заселяють Балканський півострів.

Для розуміння суті та своєрідності тих умов, в яких зароджувалась майбутня українська музика, важливо пам’ятати, що розвиток усього життя древніх слов’ян протікав ще до створення Київської держави, у безперервному і різноманітному спілкуванні (контактах) з іншими племенами. Південними сусідами слов’ян були скіфи. Північніше жили багаточисельні угрофінські племена. Багато з цих племен поступово змішувались зі слов’янами. Природно, що в цьому спілкуванні відбувався певний культурний «взаємообмін» – запозичення в мові, мистецтві, звичаях, іноді і в релігійних уявах.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Первісні музичні інструменти	\|	Музична культура античних міст Північного Причорномор’я

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.