Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Нарешті, статті 608 та 609 ЦК України передбачають припинення зобов’язання смертю фізичної особи та ліквідацією юридичної особи

Стаття 629 ЦК України проголошує принцип обов’язковості договору. Іншими словами ЦК закріплює принцип непорушності досягнутих сторонами правочину домовленостей, а відтак і закріплених в договорі відповідних умов. Однак, по-перше, після укладення договору в процесі його виконання може виникнути потреба у внесенні змін до умов договору за ініціативою однієї або обох сторін, по-друге, договір взагалі може бути припинений шляхом його розірвання або іншими способами.

Поняття зміни, припинення договору та їх правові підстави

В загальних положеннях про договори в ЦК безпосередньо визначаються підстави та правові наслідки лише щодо зміни та розірвання договору, але не містяться норми, які б конкретно визначали підстави та порядок припинення договору (крім його розірвання, яке є лише однією з підстав припинення договору). В главі 53 ЦК певну регламентацію одержали зміна і розірвання договору (статті 651—654). За таких обставин для визначення підстав та порядку припинення договору необхідно керуватися відповідними нормами про припинення зобов’язань (статті 598—609 ЦК), які у своїй переважній більшості стосуються припинення договірних зобов’язань, а також відповідними нормами ЦК, які регулюють окремі види договорів та окремих законів, за якими можуть бути передбачені спеціальні підстави їх припинення.

Зміна договору не спрямована на ліквідацію укладеного сторонами договору. Вона спрямована на зміну окремих його умов шляхом вчинення, як правило, обома сторонами відповідних юридичних дій, які фактично за своєю правовою природою є правочином, оскільки правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Зміна договору якраз і реалізується шляхом вчинення таких дій. Це означає, що на них мають розповсюджуватися відповідні правила про правочини. За загальним правилом, передбаченим ч. 1 ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, це можливо за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Значно складнішою є правова природа та сутність припинення договору, яка невіддільно пов’язана із сутністю цивільно-правового зобов’язання, у тому числі того, що виникло на підставі договору (договірне зобов’язання). Відтак правові засади припинення зобов’язання багато в чому водночас є і правовими засадами припинення договору.

Останнім часом в цивілістичній літературі активізувалися дослідження щодо формування концепції існування стадії порушеною договірного права та його захисту. Власне, зміна та припинення д говору також може супроводжуватися порушенням прав сторін, що потребуватиме застосування відповідних способів захисту.

Як вже зазначалося, у цивільному законодавстві не дається визначення поняття припинення цивільно-правового зобов’язання, а лише констатується його повне або часткове припинення та перераховуються підстави такого припинення.

В главі 50 ЦК «Припинення зобов’язання» відсутнє визначення припинення зобов’язання, в ній лише перераховуються окремі підстави його припинення. В цивілістичній доктрині досить поширеною є думка про те, що під припиненням зобов’язань необхідно розуміти припинення прав та обов’язків його учасників, які становить зміст зобов’язання.

Важливим є питання про встановлення моменту припинення договору та моменту припинення зобов’язання (договірного зобов’язального правовідношення). У юридичній науці відповідь на таке питання поки що не сформульовано. Тому для вирішення цієї проблеми необхідно звернугися до аналізу чинного законодавства.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Це фактично означає, що договір є чинним впродовж строку, визначеного договором, а в момент спливу такого строку можна припустити, що його дія припиняється, В договорі може і не визначатися строк його дії. На цей випадок у ЦК є певні застереження. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК, якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор маї право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із до говору або актів цивільного законодавства. Якщо наведену норму розповсюдити на договір, у якому не визначений строк його дії, то моментом завершення чинності договору має очевидно вважатися сплив семиденного строку, обчислюваного від дня пред’явлення кредитором вимоги.

В ЦК є також норми, які передбачають особливі правила щодо строку дії договору. Так, якщо строк найму не встановлений, зазначається в ч. 2 ст. 763 ЦК, договір найму вважається укладеним на невизначений строк і кожна із сторін такого договору може відмовитися від нього в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Таким чином, за наведених обставин договір найму припиняє свою дію в момент спливу одномісячного або тримісячного строку, обчислюваного з дня попередження наймодавцем наймача про відмову від договору.

Дещо іншою буде ситуація у тих випадках, коли законом встановлені максимальні (граничні) строки найму окремих видів майна (наприклад, земельних ділянок). Згідно з ч. З ст. 763 ЦК, якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна зі сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору. Отже, у цьому разі абсолютно однозначно законодавець визначає не строк чинності договору, а власне момент його припинення.

У разі необхідності визначення моменту припинення чинності договору завжди необхідно враховувати конкретну підставу його припинення. Наприклад, чинність договору припиняється у разі смерті кредитора (якщо зобов’язання нерозривно пов’язане з його особою) в день його смерті. Якщо ж припинення договору здійснюється за домовленістю сторін шляхом його розірвання, то цей момент можуть визначити сторони.

У зв’язку з викладеним постає також питання про те, чи припиняється у зв’язку з припиненням чинності договору саме зобов’язання як правовідношення, за яким боржник зобов’язаний вчинити на користь кредитора певну дію (утриматися від певної дії), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Знову ж таки ні законодавство, ні цивілістична наука на таке питання відповіді не дають. У цьому аспекті важливим може виявитися зміст ч. 4 ст. 631 ЦК, згідно з якою закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Зміст наведеної норми дає підстави для цілком логічного висновку про те, що незважаючи на припинення чинності договору кредитор у разі порушення його прав має право на застосування до сторони-порушника мір цивільно-правової відповідальності. Іншими словами, з припиненням чинності договору певні правові зв’язки в контексті положень ч. 4 ст. 631 ЦК мають зберігатися. Наприклад, у разі невиконання підрядником виготовлення речі в обумовлений договором строк, він не звільняється перед замовником від обв’язку виконання договірного обов’язку в натурі. Доречно при цьому зауважити, що не виникає подібних проблем у визначенні моментів закінчення строку договору та його припинення і застосування вищезазначених правових наслідків лише тоді, коли зобов’язання виконується належним чином в строк дії договору.

Важливо у цій проблемі і те, що зі спливом чинності договору, який не одержав свого завершення шляхом виконання його умов, хоч і припиняється дія самого договору, якщо сторони його не пролонгували, але продовжується функціонування зобов’язального правовідношення лише у частині невиконаних обов’язків.

За загальним правилом, передбаченим ст. 599 ЦК зобов’язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Із змісту наведеної статті вбачається, що за таких обставин момент виконання і припинення договірного зобов’язання збігаються.

Стаття 531 ЦК передбачає можливість дострокового виконання зобов’язання боржником, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту. Думається, що у разі прийняття кредитором достроково виконаного повною мірою припиняється договір не зобов’язання в момент дострокового виконання зобов’язання.

Одним із недоліків конструкції загальних норм ЦК, які регулюють припинення зобов’язання, є відсутність чітких застережень у визначенні правових підстав та наслідків припинення договору. Звичайно, щоб їх встановити, необхідно робити пошук спеціальних норм, які регулюють відносини, пов’язані з конкретними підставами припинення договірних зобов’язань. Так, в ст. 291 ГК України, зокрема передбачено, що договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації об’єкта оренди; ліквідації орендаря; загибелі об’єкта оренди; розірвання договору за згодою сторін або на вимогу однієї з них з підстав, передбачених ЦК України та в порядку, встановленому ст. 188 ГК України. З наведеного вбачається, що, по-перше, закінчення строку договору є підставою його припинення; по-друге, в наведеній статті визначаються підстави припинення договору, окремі з яких (розірвання договору, ліквідація суб’єкта господарювання) визначені одночасно як підстави припинення господарського зобов’язання. Це означає, що підстави припинення договору і підстави припинення договірного зобов’язання можуть співпадати, але які в законодавстві певною мірою протиставляються. Інша справа, що перші відображають припинення правових зв’язків між сторонами договору як правову чину внаслідок настання відповідного юридичного факту, другі — причиняють припинення зобов’язання — правовідношення між кредитором і боржником внаслідок настання того самого юридич¬ного факту.

Припиненням чинності договору не завжди зникають правові зв’язки між суб’єктами договірного зобов’язального правовідношення. Певна частина цих зв’язків може зберігатися, зокрема, щодо невиконаних обов’язків або щодо правозахисних відносин в межах встановлених законом строків позовної давності.

Підставами припинення можуть слугувати різноманітні юридичні факти, які передбачаються цивільним законодавством. Так, у новому ЦК України передбачені такі підстави припинення зобов’язань:

1) припинення зобов’язання виконанням,

2) припинення зобов’язання передаванням відступного ;

3) припинення зобов’язання зарахуванням ;

4) припинення зобов’язання шляхом зарахування у разі заміни кредитора ;

5) припинення зобов’язання за домовленістю сторін, у тому числі шляхом новації ;

6) припинення зобов’язання прощенням боргу ;

7) припинення зобов’язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі;

8) припинення зобов’язання смертю фізичної особи (така підстава також передбачалася в ст. 223 ЦК УРСР);

9) припинення зобов’язання неможливістю його виконання;

10) припинення зобов’язання ліквідацією юридичної особи .

Усі перераховані підстави припинення зобов’язання уявляють собою водночас і підстави припинення договору.

Таким чином, у главі 50 ЦК передбачено загалом 10 підстав припинення зобов’язань (статті 599—609 ЦК України). Однак при цьому обов’язково необхідно враховувати, що цей перелік не є вичерпним, і окремі підстави припинення зобов’язання можуть передбачатися договором або нормами інших статей ЦК та інших законів. Не здійснюючи поки що детального аналізу окремих підстав припинення як договору, так і зобов’язання, загалом можна констатувати, що підставою їх припинення можуть слугувати як дії, які є правочинами, так і інші юридичні факти, зокрема, події, юридичні акти державних органів та органів місцевого самоврядування, юридичні вчинки, які можуть бути, як правило, правомірними, але і водночас неправомірними (наприклад, знищення індивідуально визначеного майна внаслідок неправомірних дій третіх осіб). Таким чином, правова природа підстав припинення цивільних зобов’язань (у тому числі договірних), може бути надзвичайно різноманітною. Важливо також відзначити, що підстави виникнення договірних зобов'язань не можуть співпадати з підставами їх припинення, про що свідчить наступне. Так, якщо підставою виникнення договірного зобов’язання є лише договір, укладений сторонами або на підставі судового рішення, то підставою припинення такого зобов’язання можуть бути більш різноманітні юридичні факти.

Найпоширенішим і логічним способом припинення будь-якого зобов’язання звичайно ж є належне його виконання,юридичною метою якого в кінцевому випадку є набуття суб’єктами договірного зобов’язання відповідно до закону права на майновий результат виконання . Природно, що у цьому разі має припинятися правовий зв’язок між суб’єктами зобов’язального правовідношення. Однак, як нам вважається, це загальновизнане юридичною наукою правили може бути поставлене під сумнів.

Наприклад, із змісту ст. 655 ЦК випливає, що у разі виконанні! продавцем свого обов’язку з передачі проданого майна, а покупцем прийняття та оплати цього майна в обумовлений договором строк, договір має вважатися припиненим. Зрозуміло, що виконання буде вважатися належним, якщо виконання цих обов’язків було вчинено відповідно до договору або закону, зокрема відповідно до вимог ст. 664 ЦК, якою визначається момент виконання обов’язку продай ця передати товар. І це логічно, адже обидві сторони належним чи норм виконали свої обов’язки. Однак складнішою виявиться ситуації в окремих конкретних договорах купівлі-продажу. Показовими у цьому плані є норми, які встановлюють гарантії якості товару. Договором або законом може бути встановлений строк (гарантійний строк), протягом якого продавець гарантує якість товару (ч. 2 ст. 675 ЦК) Відповідно до ч. З ст. 680 ЦК, якщо на товар встановлено гарантій ний строк, покупець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками товару, які були виявлені протягом цього строку, а якщо ж недоліки товару виявлені покупцем після спливу гарантійного строку або строку придатності, продавець несе відповідальність, якщо покупець доведе, що недоліки товару виникли до передання йому товару або з причин, які існували до цього моменту. Отже, може скластися ситуація, за якої продавець і покупець можуть виконати усі умови договору купівлі-продажу і вважати правовідносини купівлі-продажу припиненими, але, незважаючи на це, покупець впродовж гарантійного строку зберігає право на пред’явлення до продавця вимог згідно з правилами ст. 678 ЦК, які продавець зобов’язаний виконати, якщо він не доведе, що недоліки виникли після передання товару покупцеві внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили, Більше того, покупець може пред’являти до продавця вимоги з приводу неналежної якості товару, на який не встановлено гарантійний строк, за умови виявлення недоліків протягом розумного строку, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна — в межах трьох років від дня передання товару покупцеві, якщо договором або законом не встановлений більший строк (ч. 2 ст. 680 ЦК).

Наведене може дати підстави для певних висновків щодо моменту припинення договору купівлі-продажу як зобов’язання: 1) договір купівлі-продажу припиняється в момент виконання сторонами дог опірних обов’язків; 2) договір купівлі-продажу припиняється після ті конання договірних обов’язків в момент спливу гарантійного або претензійного (наприклад трирічного щодо недоліків нерухомого мийна) строку.

Припинення зобов’язання переданням відступного є новелою для цивільного законодавства. Однак з правової точки зору ця підстава хоч і передбачена окремою статтею в ЦК (ст. 600), але багато в чому вона за своєю правовою природою може відноситися до припинення зобов’язання за домовленістю сторін, передбаченого частиною 1 ст. 604 ЦК. Спільною ознакою цих двох підстав припинення зобов’язання є те, що в обох випадках воно відбувається за узгодженим волевиявленням сторін, яке набуває як юридичний факт ознаки правочину. Це означає, що на вчинення відступного поширюються усі правила про вчинення правочинів, як і на інші правочини, спрямовані на припинення договору. Тому з огляду на сказане можемо стверджувати, що особливої потреби у закріпленні спеціальною статтею положень про відступне не існує. Вони могли б цілком логічно і юридично коректно бути закріплені в ст. 604 ЦК після частин 2—4 про новацію окремою частиною п’ятою. Звичайно це не означатиме, що підстави припинення договору за обопільною згодою сторін не мають особливостей. Вони існують і можуть бути вельми істотними як за своєю спрямованістю, так і за своїми правовими наслідками.

Наприклад, якщо за ст. 600 ЦК відступне полягає у переданні боржником кредиторові грошей, іншого майна тощо, а розмір, строки і порядок такого передання встановлюється сторонами, то при розірванні сторонами договору майнові правові наслідки можуть бути значно різноманітнішими, оскільки в принципі на кожну із сторін можуть покладатися певні майнові та інші обов’язки, у тому числі відповідні санкції.

В юридичній науці зверталася увага на розпливчатість норм Ст. 604 ЦК про новацію, яка на думку авторів може давати підстави кваліфікувати як новацію зміну будь-якої умови договірного зобов’язання щодо місця, способу, строку виконання тощо.

Відповідно новацією можна називати, наприклад, внесення змін по договору у зв’язку зі збільшенням кількості (ваги) продукції, що поставляється, зміною асортименту. Тому цілком слушно автори висловлюють свою незгоду з існуючою конструкцією норм про новацію, яка дійсно може одержувати різне тлумачення в договірній, і судовій практиці. Тому найбільш оптимальним виходом з цієї суперечливої ситуації має бути в перспективі внесення змін до ч. 2 ї ї . 604 ЦК в напрямі конкретизації правових ознак новації.

Новелою цивільного законодавства є введення до ЦК ст. 605 про припинення зобов’язання прощенням боргу, під яким розуміється звільнення кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. На перший погляд, прощення боргу є одностороннім актом кредитора. Насправді ж це не так, адже боржник в принципі може з цим і не погодитись. Однак його згода очевидно презюмується кредитором. Тому можна вважати, що припинення договірного зобов’язання шляхом звільнення кредитором боржника від його обов’язків здійснюється фактично за домовленістю між ними.

Однією з умов вчинення прощення боргу є недопущення порушення прав третіх осіб щодо майна кредитора. Законодавець не дає переліку можливих порушень прав третіх осіб. Очевидно такими прушеннями можуть бути випадки такого прощення боргу, внаслідок якого треті особи можуть понести певні майнові втрати. Наприклад, такі втрати може понести комітент, який передав комісіонеру товар на оплатну реалізацію, один з учасників права спільної власності у разі прощення боргу по оплаті переданого кредитором — співвласником спільного майна за договором купівлі-продажу. Прощення боргу може обмежуватися для кредиторів державної та комунальної цінності.

В ЦК не визначаються вимоги до односторонньої заяви про зарахування. Проте цілком очевидно, що у ній мають бути зазначай реквізити про заборгованість заявника і її підставу та про заборгованість другої сторони перед заявником з іншим зобов’язанням Зрозуміло, що така заява має бути направлена другій стороні у встановленому порядку. Згоди другої сторони на зарахування на підставі заяви не потрібно. В літературі зазначалося, що така заява може бути зроблена однією стороною іншій стороні безпосередньо,ч и може бути оформленою у вигляді зустрічної позовної заяви. Така думка є вірною в тій частині, що сторона має право звернутися і позовною заявою до суду, але дещо некоректним є твердження про зустрічність позовної заяви. Інша справа, що сторона, яка отримали заяву про зарахування може оспорити її шляхом звернення з «зустрічним» позовом до суду.

При вчиненні дій щодо зарахування необхідно враховувати встановлені законом обмеження, оскільки відповідно до ст. 602 ЦК допускається зарахування зустрічних вимог:

1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;

2) про стягнення аліментів;

3) щодо довічного утримання (догляду);

4) у разі спливу позовної давності;

5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до ст. 606 ЦК зобов’язання може припинитися також у поєднання боржника і кредитора в одній особі. Така підстава мас об’єктивний характер, що не залежить від волі сторін. В самому законі не розкриваються випадки, в яких відбувається поєднання боржника і кредитора в одній особі. Однак найбільш поширеними такі ситуації виникають при спадкуванні або реорганізації юридичної особи. Так, при спадкуванні це настає зазвичай тоді, коли спадкоємець успадковує майно або борги, що грунтуються на зобов’язанні, що виникло між спадкодавцем та спадкоємцем. Іншими словами, це відбувається у разі успадкування майна кредитора-спадкодавця боржником або у разі успадкування майна боржника-спадкодавця його кредитором. При реорганізації юридичної особи поєднання боржника і кредитора в одній особі відбувається, коли реорганізація здійснюється шляхом поділу, злиття, приєднання (ст. 107 ЦК).

Наступною підставою припинення зобов’язання є неможливість його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (ст. 607 ЦК). Фактично така сама норма мала місце в ЦК УРСР (ст. 222), але з тією особливістю, що в ст. 222 ЦК УРСР йшлося лише про обставини, за які не відповідає боржник.

З юридичної точки зору конструкція норми ст. 607 ЦК України (як і ст. 222 ЦК УРСР) є надзвичайно вразливою, адже вона не містить конкретних критеріїв для виявлення усіх можливих обставин, за які жодна із сторін не відповідає, але які слугують підставою припинення зобов’язань. Водночас і в цивілістичній доктрині ця проблема не знайшла належного вирішення. В ній однозначно визнається, що під дію наведеної норми не підпадають випадки неможливості виконання зобов’язання за обставинами, за які сторона несе відповідальність, оскільки за таких умов зобов’язання не припиняється, а лише змінюється шляхом покладення на таку особу обов’язку з відшкодування збитків, сплати неустойки тощо.

Наступною загальновизнаною тезою є висновок цивілістів про те, що обставини які обумовлюють неможливість виконання,носять фактичний (економічний, фізичний) або юридичний характер. До першої категорії обставин, як правило, відносять загибель індивідуально - визначеної речі як предмета зобов’язання. До обставин юридичного характеру в цивілістичній літературі відносять, зокрема, акти Кабінету Міністрів України про заборону бартерних операцій, інших актів державних органів про заборону вчинення дій щодо предмета зобов’язання. Однак, на наш погляд, такі обставини повинні спричиняти припинення зобов’язань лише тоді, коли сні» рони вжили усіх необхідних заходів до виконання зобов’язані. їй наявності цих обставин, але не змогли усунути існуючі перешкоди. В іншому випадку у боржника буде можливість не вживати заходів до виконання зобов’язання.

Так, зобов’язання припиняється смертю божника, якщо вони і нерозривно пов’язаним з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою і смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов’язаним з особою кредитора (ст. 608 ЦК). Іншими словами, зобов’язання не може припинятися зі смертю фізичної особи боржника, якщо воно безпосередньо не пов’язано з його особою, відтак воно може бути виконане іншою особою. Зобов’язання не може припинятися зі смертю кредитора, якщо воно не пов’язане з особой кредитора.

Лаконічною є також норма ст. 609 ЦК України, згідно з якою зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема, за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Наведений зміст статей 608, 609 ЦК України не дає повного уявлення про усі можливі конкретні випадки припинення зобов’язань і передбаченими в них підставами. Натомість ця прогалина певною мірою заповнюється нормами ЦК України, що регулюють окремі види договірних зобов’язань.

Такими, зокрема, є статті, в яких передбачається припинення зобов’язання внаслідок:

а) смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, які були користувачами майна за договором позички (ст. 835 ЦК);

б) смерті фізичної особи-наймача та у разі ліквідації юридичної особи-наймача або наймодавця (ст. 781 ЦК);

в) смерті відчужувача майна за договором довічного утримання (ст. 755 ЦК);

г) смерті довірителя або повіреного за договором доручення (ст. 1008 ЦК);

ґ) смерті комісіонера за договором комісії (ст. 1027 ЦК);

д) смерті вигодонабувача за договором управління майном (сі. 1044 ЦК);

е) смерті учасника договору простого товариства, який був кредитором за цим договором (ст. 1141 ЦК).

Аналіз змісту перерахованих статей дає підстави стверджувати, що в них лише фіксується факт припинення зобов’язання внаслідок і смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, але фактично ніяким чином не визначають конкретних правових наслідків такого припинення зобов’язання. Тому дію норм зазначених статей безумовно не може бути визнана ефективною, яку можна підвищити шляхом внесення істотних змін до норм, що регулюють припинення зобов’язань. На жаль, в цивілістичній науці відсутні істотні наукові дослідження. Як на наш погляд, для вирішення цих проблем необхідно провести спеціальні наукові дослідження.

Нарешті, необхідно зазначити, що крім перерахованих у ЦК України підстав припинення – зобов’язань, окремими законодавчими актами також можуть бути передбачені підстави припинення зобов’язань.

 


Читайте також:

  1. III.Цілі розвитку особистості
  2. III.Цілі розвитку особистості
  3. III.Цілі розвитку особистості
  4. Roboform - Ваш Особистий Зберігач Секретів!
  5. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
  6. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
  7. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
  8. А й насиллям над смертю
  9. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
  10. А/. Верховна Рада України.
  11. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
  12. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Форма договору та правові наслідки порушення порядку його укладення | Приклад 1

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.