Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Підходи і критерії до типологізації та класифікацій політичного лідерства

Вивівши феномен лідерства за межі політичних партій і громадсько-політичних організацій та рухів, потрібно конкретизувати ознаки лідерства й лідера як особи (чи групи людей), яка консолідує зусилля оточення та активно впливає на нього для досягнення певних цілей.

Лідером може бути лише та особа, яка користується авторитетом серед оточення, виправдовує їхню довіру. Механізм реальної влади спирається або на повноваження суб'єкта, або на його авторитет, чи на те й інше разом. Влада, заснована на повноваженнях, передбачає обов'язкове підкорення суб'єкту, зумовлене наявністю у нього права й можливості примушувати. Усі повноваження зазвичай відображені в законодавчих актах і посадових інструкціях, їхній обсяг визначається місцем суб'єкта в ієрархії політичної влади і не залежить від індивідуальних здібностей тієї особи, яка його посідає. На відміну від повноважень авторитет дає змогу здійснювати владу без примусу, впливом самої особи суб'єкта.

Лідерство, отже, є виявом не авторитету влади, а влади авторитету. Оскільки лідера створює авторитет, він ніким офіційно не призначається і навіть не затверджується. Лідерство фіксує такі морально-психологічні відносини між суб'єктом і об'єктом політики, суть яких полягає у свідомому й добровільному підкоренні лідеру всіх тих, хто за ним іде. Визнання авторитету лідера оточенням та добровільне підкорення йому є однією з основних ознак лідерства.

Зазначене дає можливість з'ясувати співвідношення між лідерством і керівництвом у політиці. В їх межах здійснюється практично однаковий процес розвитку суб'єкт-об'єктних відносин, коли в суспільстві існують відносини підкорення і один суб'єкт має можливість впливати на інших. Керівництво й лідерство розрізняються мірою використання авторитету. Під керівництвом розуміють управління, яке здійснюється в межах офіційних повноважень, виконання волі керівника відбувається завдяки його владі.

На відміну від керівництва лідерство — це вплив особистого авторитету лідера на свідомість і поведінку певної спільності людей на базі їхніх цінностей і норм життєдіяльності. Політичний керівник, який не користується авторитетом, не є лідером, хоч би яку високу посаду він обіймав. Водночас політичним лідером може бути й така особа, яка формально не обіймає керівних посад ні в політичних партіях чи громадсько-політичних організаціях, ні в органах державної влади, але здобула визнання своєю політичною діяльністю, наприклад боротьбою за демократію, права людини, державну незалежність тощо.

Оскільки лідерство передбачає визнання авторитету тієї чи іншої особи, слід визнати наявність відносин лідерства між кандидатом у депутати і його виборцями під час виборів до представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Здебільшого це лідерство має ситуативний характер і після виборів зберігається лише в тому разі, коли депутат активно працює з виборцями свого округу, зміцнює свій авторитет, домагається переобрання. У системі владних відносин між органами місцевого самоврядування і громадянами політичними лідерами в масштабах відповідних територіальних громад на момент їх обрання, а в подальшому — залежно від збереження авторитету є, наприклад, сільський голова, мер, губернатор тощо. Сам факт обрання їх на відповідні посади означає визнання виборцями їхнього лідерства.

Немає жодних підстав обмежувати політичне лідерство лише вищим керівництвом держави та лідерами політичних партій і громадсько-політичних організацій. Феномен лідерства буває на всіх рівнях політичних відносин — від вищих органів держави до органів місцевого самоврядування, а також всередині політичних партій і громадсько-політичних організацій як у загальнонаціональному, так і в регіональному масштабі.

У політології існує кілька підходів до пояснення природи політичного лідерства. Одного разу лідерство розглядається як вплив на інших людей. Такий вплив має ряд особливостей: по-перше, він мусить бути постійним; по-друге, вплив має здійснюватися на все оточення лідера, яким залежно від масштабу лідерства може бути група, організація, соціальна спільність чи суспільство в цілому; по-третє, політичного лідера відрізняє явна перевага у впливі порівняно з впливом інших осіб; по-четверте, вплив лідера спирається на його авторитет або принаймні на визнання правомірності його керівництва.

Іншого разу феномен політичного лідерства пояснюється на основі структурно-функціонального підходу. Суспільство розглядається як складна, ієрархічно організована система соціальних позицій і ролей, а лідерство — як управлінський статус, керівна посада, становище в суспільстві, пов'язане з прийняттям владних рішень, організацією колективних дій.

У теорії політичного менеджменту й маркетингу лідерство розглядається як своєрідне підприємництво, здійснюване на специфічному — політичному ринку. Як на економічному ринку виробник пропонує споживачеві товар в обмін на гроші, так і на політичному ринку лідер в обмін на керівну посаду в державі пропонує виборцям специфічний товар — програму, способи вирішення тих чи інших суспільних проблем, конкуруючи з іншими претендентами на лідерство.

Кожен із цих підходів розкриває певний аспект політичного лідерства.

Функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.

Особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Це може бути як відносно невелика група людей, так і соціальна спільність — класова, етнічна, демографічна, професійна, територіальна, а також виборці певного округу чи країни в цілому. За будь-яких масштабів лідерства його конституенти мають вбачати у лідері виразника власних інтересів, інакше та чи інша особа лідером не стане.

На вираження інтересів завжди є багато претендентів, які конкурують між собою. Переможцем, тобто лідером, стає той із них, хто зуміє переконати оточення у перевагах поставлених ним цілей, пропонованих методів і засобів їх досягнення. Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником. У цьому полягає новаторська функція лідерства. Вона означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв'язання.

Інтегративна функція політичного лідерства полягає в тому, що на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Хоча на практиці це неможливо через суперечність в інтересах, лідер мусить прагнути максимально узгодити всі інтереси й таким чином залучити на свій бік якомога ширші верстви населення. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди. Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. Подолання кризових явищ і своєчасне розв'язання суперечностей сприяють розвитку інтегративних суспільних процесів і підтримці цілісності соціальної системи. Лідери, які відстоюють вузько групові або лише суто класові інтереси, діють на шкоду суспільству, сприяють його розколу, розпалюють соціальні конфлікти.

Організаторська, або прагматична, функція політичного лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя. Щоб організовувати і спрямовувати дії мас, політичний лідер повинен мати організаторські здібності, вміти завойовувати довіру мас, вести їх за собою. Невід'ємними складовими організаторської діяльності політичних лідерів є регулювання ходу суспільних перетворень та контроль за їх здійсненням.

Комунікативна функція політичного лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв'язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави — парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб'єктів політики.

Політичному лідерству притаманні також деякі інші функції.

 

 

Знання про політичне лідерство істотно розширює і поглиблює його типологія, яка може здійснюватись за різними ознаками. Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера, яка грунтується на трьох типах легітимності політичного панування. За цією ознакою виокремлюються відповідно три типи політичного лідерства — традиційне, харизматичне й раціонально-легальне. З огляду на важливість цієї типології звернемося до відповідних міркувань М. Вебера. «В принципі, — зазначає вчений, — є три види внутрішніх виправдань, тобто підстав легітимності... По-перше, це авторитет «вічно вчорашнього»: авторитет звичаїв, освячених споконвічною значущістю і звичною орієнтацією на їх дотримання, — «традиційне» панування, як його здійснювали патріарх і патримоніальний князь старого типу».

Традиційне лідерство, отже, грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріаль-ного, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів — це насамперед влада аристократичної знаті. У сучасних суспільствах традиційне лідерство виявляється, наприклад, у наслідуванні престолу в країнах з монархічною формою державного правління. Яскравим при кладом лідерства цього типу є членство у верхній палаті парламенту Великобританії довічних і спадкових лордів. Членство останніх, щоправда, нещодавно було припинено в законодавчому порядку.

Наступний тип легітимності політичного панування, за М. Вебером, це «авторитет небуденного особистого дару... (харизма), повна особиста відданість та особиста довіра, які викликаються наявністю якостей вождя у якоїсь людини: одкровень, героїзму та інших, — харизматичне лідерство, як його здійснюють пророк, або — у сфері політичного — вибраний князь-воєначальник, або плебісцитарний володар, видатний демагог і політичний партійний вождь».

Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес дослідників. Грунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово «харизма» (charisma) означає «милість», «благодать», «божий дар». У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.

За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці, пророки, видатні політики; харизматичними лідерами були засновники світових релігій — Будда, Христос, Магомет, великі завойовники — Олександр Македонський, Юлій Цезар, Наполеон Бонапарт. У XX ст. стали відомими такі харизматичні лідери, як В. І Ленін, Й. В. Сталін, А. Гітлер, Б. Муссоліні, Ш. де Голль, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Ф. Кастро та ін.

Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

Зі свого боку, щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч має бути наділений особливими психологічними й соціальними якостями: яскраво вираженим вольовим характером, цілеспрямованістю, здатністю справляти значний вплив на великі групи людей, умінням вселяти людям надію на краще майбутнє, чутливо вловлювати настрої мас та виражати спільну волю. Однак створюють харизматичного лідера все-таки не його риси, а маси, які хочуть бачити лідера саме таким.

У наш час харизматичний тип політичного лідерства найбільш характерний для відсталих країн або тих, що стають на шлях радикальних суспільних перетворень. Як правило, харизматичне лідерство вирізняється авторитарним стилем політичного керівництва, жорстким політичним курсом. Деякий час такий курс дає позитивні результати і користується активною підтримкою широких мас населення. В одних випадках харизматичне лідерство розтягується на десятиліття, в інших — воно не є довготривалим. У відносно сприятливі періоди суспільного розвитку харизматичне лідерство трансформується в більш демократичний тип лідерства — раціонально-легальний.

Концепція харизматичного типу політичного лідерства М. Вебера лежить в основі його теорії плебісцитарної демократії. На думку вченого, за допомогою цієї теорії можна було б уникнути тиранії бюрократів. У рамках плебісцитарної демократії народу та окремим індивідам відводиться роль пасивних учасників політичного процесу. Єдиною формою політичної участі для мас є участь у виборах і реалізація права на голосування.

Головною фігурою в системі плебісцитарної демократії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народом, перед яким він несе відповідальність. Такий лідер стоїть над бюрократичною адміністрацією. За М. Вебером, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами й демагогічною політикою, маючи незалежне від бюрократії джерело легітимізації своєї влади і не будучи сильно інтегрованим до бюрократичної ієрархічної структури, зміг би об'єднати навколо себе націю і захистити індивіда від наступу бюрократії. Головне призначення плебісциту, тобто загальних прямих виборів, М. Вебер вбачав у тому, щоб у результаті прямої участі всього народу в голосуванні створити харизматичний авторитет7.

Із веберівської теорії плебісцитарної демократії випливає важливий висновок про наявність рис харизми у загальнонаціонального політичного лідера, обраного на керівну посаду шляхом загальних виборів. Таким лідером є глава держави — президент у країнах із президентською і змішаною республіканською формами правління. Всенародно обраний президент ніколи не має усіх тих позитивних рис, які йому приписують. Риси харизми — імідж «батька нації», «рятівника», «захисника народу», «демократа», «реформатора», «незалежного керівника» тощо — йому створює перемога на загальних виборах із використанням виборчих технологій та засобів масової інформації.

Всенародно обраний загальнонаціональний лідер з рисами харизми може відіграти як позитивну роль у житті країни, як це зробили, наприклад, Ф. Рузвельт чи Ш. де Голль, так і вкрай негативну, встановивши терористичну диктатуру з усіма її згубними наслідками, прикладом чого можуть слугувати А. Гітлер і Б. Муссоліні. У політологічній літературі, присвяченій веберівській теорії плебісцитарної демократії, не без підстав висловлюється думка про причетність М. Вебера до краху Веймарської республіки і встановлення гітлерівської диктатури. Саме А. Гітлер став тим плебісцитарно-харизматичним лідером, який, згідно з теорією М. Вебера, покликаний був «захистити» маси від бюрократії.

Всенародне обрання загальнонаціонального політичного, лідера і наділення його таким чином рисами харизми потенційно містить у собі загрозу встановлення авторитарного правління.

Раціонально-легальний тип політичного лідерства, за М. Вебером, — це «панування в силу «легальності», в силу віри в обов'язковість легального установлення... і ділової «компетентності», обгрунтованої раціонально створеними правилами, тобто орієнтації на підпорядкування при виконанні встановлених правил — панування у тому вигляді, в якому його здійснюють сучасний «державний службовець» і всі ті носії влади, які схожі на нього у цьому відношенні» Раціонально-легальне лідерство, отже, базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники — політичні лідери — обираються через демократичні процедури. їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями.

Раціонально-легальне лідерство, яке грунтується на законі й називається іноді ще бюрократичним, є основним типом лідерства в сучасних демократичних державах. Лідери цього типу здобувають політичну владу, як правило, на основі виборів.

Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства.

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств (звідси і його назва: грецьк. plutos означає «багатство»). Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.

Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі. У своєму першопочатковому значенні термін «популізм» (від лат. populus — народ) означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму надали цьому термінові негативного значення: ним стали позначати діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. В сучасній політиці лідер-популіст — це діяч, який заграє з масами.

У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст виступає як харизматичний лідер демагогічного толку. Для популістського типу характерні: ставка на прості політичні рішення, які грунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярликів політичним противникам; загравання з масами, роздавання необгрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо.

Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду — професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.

У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив, який спирається на загрозу застосування примусу. Для авторитарного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації або аргументів, що не збігаються з його власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв'язки між членами найближчого оточення лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем. Авторитарний лідер намагається досягти активності підлеглих адміністративними методами. Найчастіше використовує займенник «я».

Особи з авторитарним стилем керівництва можуть стати лідерами здебільшого за умови, що вони спочатку обіймуть ту чи іншу керівну посаду, а вже потім, використовуючи свою адміністративну владу, домагатимуться громадського визнання. Авторитарний стиль лідерства є домінуючим за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Лідери авторитарного типу не прагнуть до поглиблення демократії і дотримуються апаратного способу висунення на керівні пости в ієрархії влади. Безпосередньою соціальною базою авторитарних лідерів є бюрократія.

Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням. Соціально-просторове положення демократичного лідера — всередині групи, а займенник, який він найчастіше використовує, — «ми». Повага до оточення, об'єктивність у спілкуванні активізують участь кожного у спільній діяльності, делегують відповідальність, розподіляють її між усіма і створюють атмосферу співробітництва.

Демократичний стиль лідерства притаманний тим політичним діячам, які спочатку завойовують громадське визнання, а вже потім обіймають керівні посади. Вони приходять до влади завдяки виборцям і відчувають залежність від їхньої реакції на свою діяльність. Лідери такого роду вважаються народними. Вони виявляють заінтересованість у розвитку політичної активності мас, їхня діяльність відкрита для громадськості.

Віддаючи безумовну перевагу демократичному стилю політичного лідерства (керівництва) перед авторитарним, його, однак, не можна абсолютизувати, бо у своїх крайніх проявах він пов'язаний з мітингуванням, демагогією, анархією і безвідповідальністю. Водночас авторитарний стиль лідерства за всіх його недоліків необхідний в екстремальних умовах, коли потрібні жорстка дисципліна, беззаперечне виконання розпоряджень, максимальна концентрація зусиль і ресурсів тощо.


Читайте також:

  1. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
  2. Алгебраїчні критерії стійкості
  3. АЛЬТЕРНАТИВНІ ПІДХОДИ ДО ВИДІЛЕННЯ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ
  4. В якості критеріїв для оцінки або вимірювання предмета завдання з надання впевненості не можуть використовуватись очікування, судження або власний досвід аудитора.
  5. Види критеріїв оптимальності
  6. Види підприємств по класифікаційних ознаках.
  7. Види планів щодо різних критеріїв
  8. Види та критерії вибору заходів медичного характеру
  9. Визначення поняття права. Значення загального поняття права. Різні підходи до визначення поняття права.
  10. Вимір дохідності та загальні підходи до оцінки ефективності управління інвестиційним портфелем.
  11. Вимоги до критеріїв прийняття управлінських рішень
  12. Вимоги до критеріїв прийняття управлінських рішень




Переглядів: 798

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Природа та сутність політичного лідерства. Його функції. | Сутність вождізму в політиці. Культ особи як максимально завищена оцінка ролі політичного лідера в історії.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.009 сек.