Сутність вождізму в політиці. Культ особи як максимально завищена оцінка ролі політичного лідера в історії.

За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, регіону, країни в цілому. Воно може бути індивідуальним і колективним (коли лідером виступає група чи організація, наприклад партія). На рівні малої групи лідерство має індивідуальний характер і виступає як механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організовує дії групи. Тут важливу роль відіграють особисті риси лідера, особливо його здатність приймати рішення, брати на себе відповідальність, знаходити оптимальні шляхи й засоби задоволення групових інтересів.

Сучасний американський політичний психолог М. Дж. Хер-манн залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв'язку між лідером і його констатуєнтами та ситуації, в якій здійснюється лідерство, виокремлює чотири збірних образи лідерства: «прапороносця» (або великої людини), «служителя», «торговця» і «пожежника».

Лідерів-«прапороносців» вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Для розуміння цієї форми лідерства необхідно знати особисті якості людини, яка очолює своїх прихильників у русі до деякої мети. Такий лідер визначає характер того, що відбувається, його темп, формує політичну проблематику.

Образ «служителя» засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера.

Для лідера-«торговця» важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. У цьому разі лідерство грунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.

Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред'являє їх кон-ституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуацією події і проблеми. їхні дії визначають насущні вимоги моменту.

На практиці більшість лідерів використовують усі чотири образи лідерства в різному порядку й поєднанні.

Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. Лідери-консерватори виступають за збереження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише мінімальні зміни. Лідери-реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Лідери-революціонери налаштовані на радикальні і всеосяжні зміни в суспільстві аж до зміни основ суспільного ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби політичного керівництва.

За видами розрізняють формальне і неформальне лідерство. Формальне лідерство — це керівництво як реалізація інституціоналізованих владних повноважень. Воно пов'язане зі встановленими правилами призначення керівника й передбачає функціональні відносини. Неформальне лідерство базується не на формальних повноваженнях, а на авторитеті лідера, його визнанні оточенням.

У політиці формальний, інституціональний аспект є головним. Тому дуже важливо, щоб формальний керівник був також авторитетною особою. Але так буває не завжди. Можливі три варіанти поєднання лідерства й керівництва. Перший: керівник не є лідером, тобто не користується авторитетом у підлеглих. Така ситуація може скластися не тільки в масштабі групи чи організації, а й країни в цілому, причому не лише коли неавторитетна особа посіла керівну посаду, а й у результаті втрати керівником колишнього авторитету.

Другий варіант: збіг керівництва й лідерства, за якого формальний керівник виступає одночасно й авторитетною особою. Це найкращий випадок.

Третій варіант: суто неформальне лідерство, за якого лідер не є керівником. У політиці неформальне лідерство, як правило, нетривале й незабаром доповнюється зайняттям якоїсь керівної посади в громадських політичних об'єднаннях чи органах державної влади. Зрештою, саме зайняття такої посади, особливо у вищих органах державної влади, є однією з основних цілей діяльності політичного лідера. Зайнята посада, своєю чергою, стає засобом досягнення інших цілей, далеко не завжди офіційно проголошуваних.

У лідерстві на рівні соціальної спільності принципове значення мають не стільки особисті риси лідера, скільки його здатність адекватно виражати інтереси тієї чи іншої спільності. Лідер мусить уміти сформулювати такі інтереси у вигляді конкретних політичних вимог, визначити тактику та ефективні засоби боротьби за їх задоволення. Лідерство на цьому рівні може мати як індивідуальний, так і колективний характер, коли виразником інтересів соціальної спільності виступає політична партія чи громадська організація. Лідер на рівні соціальної спільності найчастіше є керівником партії чи громадської організації.

Індивідуальне політичне лідерство на загальнонаціональному рівні характеризується низкою особливостей. Це, по-перше, лідерство дистанційне, коли відсутні безпосередні контакти лідера з його конституентами. Спілкування лідера з масами опосередковується засобами масової комунікації, організаціями та посадовими особами державного апарату. Головну роль у формуванні іміджу такого лідера відіграють саме засоби масової інформації, причому цей імідж може суттєво відрізнятися від того, що є насправді. Розрив між іміджем загальнонаціонального політичного лідера й реальністю залежить від рівня розвитку демократії, особливо політичної культури суспільства.

Загальнонаціональне політичне лідерство, по-друге, є багаторолевим. Прагнучи мати всебічну підтримку, лідер орієнтується на різноманітні соціальні інтереси: найближчого оточення, соціальних спільностей, виборців, політичних партій, громадських організацій тощо.

Третьою особливістю загальнонаціонального політичного лідерства є його корпоративний характер. Лідер такого масштабу ніколи не виконує свої численні ролі сам. На нього працює ціла корпорація, яка складається з найближчого оточення, чиновників, апарату та активістів політичних партій, працівників підконтрольних засобів масової інформації тощо. Загальнонаціональний політичний лідер є тією чи іншою мірою символічною фігурою.

Ще однією особливістю загальнонаціонального політичного лідерства є його нормативно-правова обмеженість. Лідер такого масштабу, як державний діяч, діє у чітко визначеному нормативно-правовому просторі, який визначає реальні масштаби його влади та шляхи її здійснення. Дії лідера докладно регламентуються нормативними актами, протоколами, правовими традиціями, звичаями тощо.

Наведена типологія не вичерпує всієї багатоманітності виявів політичного лідерства. Крім того, навіть найретельніший теоретичний аналіз не може охопити всієї складності й багатоманітності політичного життя. Політична практика завжди багатша від теорії й породжує найчастіше комбіновані типи лідерства та їх різноманітні модифікації.

У світі існують країни, де провідної ролі у громадському житті грає таке явище, як вождізм. І навіть розвиток виробництва і модернізація економіки можуть здійснюватися у цього специфічного типу політичних відносин. Найбільше розвиток вождізм як інститут влади отримав сході, досягаючи найбільш зрілих форм в так званому «східному деспотизмі».

Для вітчизняної політології особливо на часі вивчення феномена вождізму, адже й Україна і найближчі сусіди зіштовхнулися з цим проблемою.

Вивчивши це явище, можна спрогнозувати у тому, до чого прагне владу у сучасної Росії, буде вона демократичної, чи ми повернемося поваги минулому, і ми керуватиме вождь, такий Сталіну. Цього не можна того, адже історично склалося отже наш народ звик підпорядковуватися якомусь правителю, котрий володіє абсолютною владою і вміє підкорити своєї волею маси. Навіть у сьогоднішньої Росії, прагне до демократії, збереглася така традиція минулого як передання влади по спадщині. Коли президент Єльцин спочатку призначив Путіна посаду голову уряду, і потім фактично передав йому своїх повноважень ще до його президентських виборів, відразу згадується досвід з історії Північної Кореї, де він ще за життя Кім Ір Сена став формуватися культу особи його сина Кім Чжон Іра, що надалі призвело до передачі влади по спадковості.

Що ж до найближчих до Росії країн, як-от Північна Корея, Китай, Туркменія, і навіть її давнього партнера Куби, то них вождізм продовжує відіграватимуть провідну роль у багатьох теренах суспільного і політичною життя. У декого з тих він є в завуальованих не таке явних формах, за іншими носить відкритого характеру. І, щоб проводити грамотну зовнішній політиці з цими країнами, необхідно враховувати особливості політичної культури, притаманні лише даній державі.

Останні події у світі також роблять тему вождізму актуальною для розгляду.

Останнім часом безліч засобів масової інформації висвітлюють події у світі, пов'язані із будь-якими проявами вождізму. Однак єдиного підходи до цієї проблеми немає. Хтось вважає, що з країнах вождізм – це природний тип політичних відносин, інші стверджують, що це явище згубно б'є по світі початку й цивільних свободах.

У книгах й підручниках по політології про вождизме говориться лише у рамках тоталітарних і авторитарних режимів. Як особливе явища, має свої тонкості й особливості, вождізм не розглядається. Можливо, це пов'язано з тим, що не досить накопичилося матеріалу на цю тему, але це молоде явище, історія якого продовжує розвиватися досі пір.

Для вивчення феномена вождізму недостатньо звертатися лише у політичним аспектам цього явища, важливо розглянути традиції, культуру того суспільства, де має місце даний тип панування. Хай не прагнув лідер до необмежену владу, суспільство, в традиціях якого є схильність до сліпій і беззастережному підпорядкування, будь-коли допустить його цього. Тому вождізм непоширене на Заході, де правничий та свободи є головними цінностями, а був закоріненим на Сході, де релігія вчить підпорядковуватися своєму правителю.

Феномен вождізму – це історичний та політичний питання, а й психологічний. Психологічний аналіз дасть зрозуміти, чому вождізм виникає, стаючи головною силою у суспільстві. Ще цілком можливо визначити, які якості лідера, його дії, риси характеру посприяли з того що він став всенародним кумиром.

Двадцяте століття- століття становлення індустріального суспільства, інтенсивно розвивалася наука і, це призвело до появи масових комунікацій. Дуже зросла чисельність державної машини, з'являються нові соціальні групи.

Початок ХХ століття супроводжувалося кризою, викликаним соціальними передумовами і I Світовий війною. Зросла безробіття, суспільство марганалізувалось невдоволення громадян зростало. Усі хотіли змін і було готові піти буде за ким завгодно, хто ці зміни пообіцяє.

За появи масових комунікацій можна було впливом геть величезні верстви населення. Завдяки цьому лідери висували привабливі гасла, доступні велику кількість людей. Це викликало у себе залучення мас до політичного життя. Зростає роль держави, відбувається етатизація суспільства. Саме тоді і вожді. Усю владу концентрується щодо одного політичному центрі, обсяг управління стає всеохоплюючим. За такої зростанні могутності структурі державної влади росте, і ідеологізація всі сфери життя населення, пропаганда і агітація не втомлюється працювати зміцнення авторитету вождя. Вона контролює усю інформацію, що надходить у народ.

Потому, як настає відносна стабільність, суспільство замирюється зі своїми лідером, починає йому довіряти, і потім і боготворить.

Так було в ХХ столітті можна було поява світ самого загадкового як важко яка піддається поясненню феномена – феномена вождізма.

Максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії - сутність культу особи. Це закономірне слідство і одна з передумов тоталітарного політичного режиму, хоч має місце і в авторитарних, а частково і в демократичних державах. Особа може увійти в історію як сатрап, деспот, тиран. Яскравий приклад тому політичні біографії Гітлера, Сталіна, Чаушеску, Хусейна і ще багато кого. Ідейні джерела культу особи лежать в тоталітарній ідеології, її претензії на монопольне володіння істиною тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Підходи і критерії до типологізації та класифікацій політичного лідерства	\|	Найтиповіші риси політичного лідерства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.