Джерела вивчення культури Київської Русі

Джерела вивчення культури Київської Русі 2. Матеріальна і духовна культура східних слов'ян 3. Особливості прийняття християнства 4. Писемність і літературна традиція 5. Освіта та наукові знання 6. Мистецтво Київської Русі

ПЛАН

ЕПОХИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

(ІХ – ХІІ ст.)

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: УІ-ХІ ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у ХУІІ-ХУІІІ ст. - Малоросія; ХІХ ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у ХУІІ ст., але тоді воно співіснувало з іншим - «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім «Україна» став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» - кордону зі Степом, або від слова «країна» інша версія - «край» як батьківщина, вітчизна, та ін.

Що стосується самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст., коли слов'яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного Причорномор'я, відомості про них з'являються у готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).

На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі “Про управління державою” розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і прорусів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: “Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Йому належить перший опис полюддя - збору данини київськими правителями з підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого Царгорода і назад.

Безіменний персидський географ Х сторіччя в “Книзі меж світу” повідомив багато найцікавіших відомостей про наших предків і їх звичаї, розказав про чудову землю з багатою природою, з красивими містами, населеними майстерними ремісниками. Всі ці джерела характеризують частіше за все зовнішні події східнослов'янської історії.

Основне писемне джерело - літопис Нестора “Повість временних літ”. Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець розповів нам, “звідки почалась Руська земля”. Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста.

Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика, етнографія. Археологія дозволяє робити висновок про рівень розвитку продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител полян та їх сусідів, предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони носили, зброї, якою захищали рідну землю. Дослідження при розкопках культових споруд і предметів дозволяє робити висновки і про релігійні переконання слов'ян. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано датувати час виділення праслов'ян з індоєвропейської спільності, відособлення східних слов'ян від західних і південних, доводить, що вже у другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів складав не менше двадцяти тисяч слів. Вони відображали всі сторони життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова “будинок", “рілля", “худоба", “страва”, назви знарядь і військового обладунку, прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку господарства, а слова "бог", “світобудова", “світ" та інші релігійні поняття - про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.

Вивчення культури Київської Русі у всьому її багатстві і різноманітті можливе тільки на основі комплексного використання всіх існуючих історичних джерел. До цих джерел, крім уже названих, безперечно належать фундаментальні праці видатного українського вченого М.Грушевського “Історія України-Руси”, північнонімецького хроніста другої половини ХІ ст. Адама Бременського (Гельмольда) “Хроніка слов'ян”, відомі “Ізборники Святослава” та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття моделі	\|	Матеріальна і духовна культура східних слов'ян

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.