Історія красномовства у східних слов’ян

Східні слов’яни, об’єднані Київською Руссю, особливо після хрещення 988 р., мали розвинуту культуру, у системі якої не останнє місце займала риторика. До наших днів дійшло славетне “Слово о полку Ігоревім”, яке містить “золоте слово” Святослава, “змішане зі сльозою”, що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найбільш відомими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (ХІ ст.) був першим руським митрополитом. У найвидатнішій своїй проповіді “Слово про закон і благодать” він виступає проти зазіхань Візантії на Русь, переконливо доводить містичність вчення про месіанство будь-якого народу. Його проповідям притаманні образність, емоційність і надзвичайна мелодійність.

Кирило Туровський (ХІ ст.) – блискучий оратор, творець величально-похвальних промов, якого називають “піснетворцем” Давньої Русі.

Слов’янська риторика часів розвитку української, російської, білоруської народностей увібрала в себе досвід латиномовних, грецьких та західноєвропейських риторик і поетик, кращі ідеї яких знайшли свій відбиток у діяльності гуманістів-просвітителів М. Ломоносова, Ф. Прокоповича та їх послідовників.

Перетворення та реформи ХVІІ ст. за часів Петра І не могли оминути і словесні науки, серед яких важливе місце займає риторика. У цей час з’являються такі блискучі зразки ораторського мистецтва, як “Про силу риторичну” Софронія Ліхуда, “Риторика” Михайла Качова, “Наука проповідей” Андрія Білобоцького та ін.

На той час величезну просвітницьку роль в Україні, Росії та, значною мірою, Білорусії відігравала Києво-Могилянська академія, яка мала статус європейського навчального закладу, а слава про її випускників-просвітителів сягала світового масштабу. Академія ставила високу і благородну мету: тут “наук визвольних навчаються й звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творять” .

Цей навчальний заклад виник на базі Київської братської школи, заснованої у 1615 р. У 1632 р. новий навчальний заклад, названий за іменем свого фундатора Петра Могили Києво-Могилянською колегією, одержав від Петра І статус вищої школи.

Хоча навчальна діяльність у цьому закладі і не була позбавлена схоластики та богословського спрямування, однак в основі своїй академія мала глибоконаціональне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів і академій, а її вихованці здобували різнобічну високу освіту. Серед них – багато визначних громадських діячів, політиків, державотворців, учених, художників, композиторів.

В академії вивчалося “сім вільних наук”, серед яких, крім граматики, арифметики, геометрії, філософії та музики, були риторика та піїтика. Цей предмет був чи не найпопулярнішим, бо мав постійне практичне застосування: спудеї створювали ораторські промови (орації), їх запрошували на різні урочисті світські та церковні події. До нашого часу дійшли описи ста вісімдесяти трьох підручників риторики, складених у цьому навчальному закладі.

Першим друкованим підручником риторики, писаним українською мовою, був підручник професора Іоаникія Галятовського, відомий у різних редакціях під назвами “Наука або Способ зложеня казаня” і “Ключ розумънія”. І. Галятовський, сам вихованець Київського колегіуму, а пізніше – його професор та ректор, займався проблемами історії, ботаніки, зоології, мінералогії та ін. наук. Риторичні твори цього видатного українського оратора тісно пов’язані з життям: це і релігійно-церковна полеміка з єзуїтом А. Пекарським “Розмова білоцерківська”, і заклик до боротьби з турецькими завойовниками “Лебід” та ін. Іоанікій Галятовський, Антоній Радивиловський та Лазар Баранович своєю проповідницькою практикою сприяли перетворенню української церковної проповіді на літературний жанр. Наступне покоління українських проповідників – Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Георгій Кониський – розвинули особливий жанр красномовства – панегіричний.

Феофан Прокопович – відомий український і російський оратор (1681 – 1736) – належав до числа найосвіченіших людей свого часу. Він автор багатьох трактатів і проповідей, та найбільше значення для розвитку риторики мав трактат “Духовний регламент”. У ньому автор виступає пристрасним пропагандистом петровських реформ. Уперше в історії вітчизняного ораторського мистецтва тут викладено деякі правила красномовства, в основу яких лягло вчення Арістотеля. Зокрема тут висуваються вимоги до поведінки проповідника під час промови: “Не слід проповіднику хибатися вельми, ніби в судні гребе. Не слід руками сплескувати, за боки братися, підскакувати, сміятися, та не треба і ридати; хоч як би і збурився дух, слід якомога дужче спиняти сльози”.

Значну увагу в цій праці приділено зовнішнім прийомам ораторського мистецтва – позі, міміці, жестам. Ф. Прокопович вважає, що стримане хвилювання, скупий жест завжди діють більше і виразніше, ніж надмірне пожвавлення оратора. Уміння володіти собою – запорука успіху. Чітко сформульоване тут і положення про те, що провідник повинен бути скромним, не возвеличувати себе, не пишатися своїм красномовством. Сам Ф. Прокопович був зразком такого оратора.

Саме після публікації “Духовного регламенту” Петро І видав відомий Указ 1724 р., яким категорично забороняв читання доповіді за текстом: “Панам сенаторам... заборонити промови читати з папірця, лише своїми словами, щоб дурість кожного усім була видна”.

Ф. Прокопович та його послідовники творчо використали досягнення античної риторичної думки – вчення про три стилі. Завдання високого стилю – хвилювати аудиторію, для чого добираються величаві способи викладу: прикрашувальні мовні засоби, змістові у вигляді алегорій, перифраз, гіпербол, персоніфікацій, спеціальні фігури. Високий стиль спирався на старослов’янську мову, на античну міфологію, барокову образність. Ним писалися епічні твори, героїчні поеми, трагедії, ораторські урочисті виступи.

Низький або “простий” стиль передбачав емоційно нейтральний, простий виклад, присвячений буденним предметам і темам, з використанням прикрашувальних слів і мовних засобів. Цей стиль ґрунтувався переважно на живій народній мові. Ним дозволялося писати сатиричні вірші, вірші-травестії, інтермедії, діалоги.

Властивості середнього стилю розкривалися у зіставленні з високим і низьким, він був ніби проміжною ланкою. Ним пропонувалося писати численні віршовані твори (елегії, оди, епіграми, дифірамби), ораторську прозу, історичні мемуари, філософські наукові твори, літописи.

Ці ідеї Ф. Прокоповича знайшли подальший розвиток у роботах М.В. Ломоносова – видатного російського вченого-енциклопедиста, творця першої наукової риторики в Росії, та в діяльності українського філософа-просвітителя Г.С. Сковороди.

У другій половині ХІХ ст. основним видом словесності проголошується художня література, риторичні проблеми обмежено судовими та частково академічними видами мовлення.

Цьому значною мірою сприяли праці відомого українського і російського філолога О.О. Потебні та його однодумців, які сконцентрували свою увагу на вивченні поетики. Тому в цей період у навчальних закладах не пропагувалися ораторські види промов, зокрема ділові, наукові, що негативно відбилося на якості освіти в Росії, а тим більше на розвитку мов гноблених великодержавною політикою Росії народів – українців, білорусів тощо.

Останньою “риторичною хвилею” в Росії початку ХХ ст. вважається відкриття в 1919 р. в Петрограді унікального у всесвітньому масштабі навчального закладу – Інституту Живого Слова. Тут готували педагогів загальноосвітньої школи, викладачів – спеціалістів з мистецтва мовлення, ораторів судових, духовних, політичних, а також письменників, ораторів тощо.

Програма містила і такі унікальні предмети, як теорія і історія ораторського мистецтва, історія декламації, ритміка вірша, прози тощо.

Демократична хвиля 20-х рр. ХХ ст. стимулювала розвиток риторики, однак зі зміною ідеологічної ситуації в країні надовго падає інтерес до її розробки.

Видатним українським оратором кінця ХІХ – початку ХХ ст., який увібрав у своє красномовство найкращі риси світової риторики, був І.Я. Франко. Його судові промови мали революційний вплив на молодь. Львівський процес 1878 р. над ним і його сподвижниками зібрав значну аудиторію. Особа звинуваченого І. Франка імпонувала молоді своїм характером, сміливим, натхненним виступом.

Промова, яку він виголосив “розумно і коротко”, справила, як писали львівські газети, велике враження “своєю ясною логікою і силою власної переконаності”.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Риторика в Давній Греції та Римі	\|	Сучасний стан розвитку риторики

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.