Материки і океани – найбільші елементи рельєфу Землі.

Найбільш характерною рисою Землі – є антиподальність материків і океанів. Як пише Ю.О.Мещеряков (1981) в 95 випадках із 100 один кінець земного діаметра припадає на сушу, а інший – на океан. При розгляді глобуса видно, що Північному Льодовитому океану протистоїть Антарктида, північним материкам відповідає Південний океан, що опоясує Антарктиду. Антиподом Тихого океану є Африка і Європа. Австралії протистоїть Північна Атлантика, Північній Америці – Індійський океан і лише частина Південної Америки має антиподом сушу Південно-Східної Азії.

Антиподальність суші і океану на Землі проявляється і в більш загальному плані. Існує асиметричність північної і південної півкулі взагалі а також східної і західної півкуль. Північна півкуля виділяється як материкова, південна – як океанічна. В північній півкулі можна виділити пояс материкових піднять, що приурочені до 62°, що називається епейрогенічним колом. У південній півкулі на тій же широті виділяється пояс опускання, що немов би накреслює вісь Південного океану. У Північній півкулі широта 35° виділяється як орогенічна паралель тобто до неї тяжіє альпійська зона горотворення. А паралель 71° в північній півкулі – узагальнена границя між полярним басейном і північним материком, в південній – межі між полярним материком і Південним океаном, що його оточує. При співставленні західної і східної півкуль виділяють критичний меридіан λ=15°-165° з.д. що проходить через центри Тихого океану (λ =165°) і материка Африки (λ=15° сх.д.). Узагальненою межею між західною океанічною і східною материковою півкулями служить велике коло λ=105° сх.д.-75° з.д., що називається епейрогенічним меридіаном. Отже, рельєф Землі асиметричний як по відношенню до площини екватора, так і по відношенню до площини, проведеної через меридіан 105°-75°. Ця асиметричність і зумовила положення епейрогенічних процесів, в яких відбулось заложення найдавніших „ядер росту” континентальних ділянок земної кори. Це такі центри: південний полюс, африканський (φ=0°; λ=15° с.д.) або полюс східної (материкової) півкулі, сибірський (φ=62 °, λ=105 ° сх. Д.), канадський (φ=62°, λ=75 ° з.д.), скандінавський (φ=62 °; λ=15 °). Цікаво, що три останні центри знаходяться на пересіченні епейрогенічної паралелі північної півкулі (φ=62 °) з епейрогенічним меридіаном (λ=105 °-75 °) і критичним меридіаном (λ=15 °). Це три самостійних древніх ядра материків північної півкулі. В океанах самостійні центри наявні в Тихому океані з центром φ=0 °, λ=165 ° з.д. тобто в полюсі океанічної західної півкулі і Північний Льодовитий океан з центром φ=90 ° (на північному полюсі). До цих первинних океанів можна віднести Південний океан. Протилежності між материковою і океанічною півкулями пов’язані, мабуть, з особливостями фігури Землі, що являє собою трьохосний еліпсоїд. Велика вісь цього еліпсоїда співпадає з віссю Тихий океан – Африка. Меридіан малої осі земного еліпсоїда (105 °-75 °) відповідає межі між океанічною і материковою півкулями. Вчені висунули гіпотезу, згідно якої основна роль у деформаціях фігури Землі і створення найбільших рис сучасного рельєфу належала так званим припливам твердої Землі, зумовленими місячно-сонячним притяганням. Головним наслідком виникнення припливних деформацій явилось заложення западини Тихого океану і додатної форми – материка Африки. Ці дві мегаформи рельєфу – западина і виступ – є древніми нерівностями Землі, утворення яких дало імпульс до подальших ускладнень рельєфу Землі. По периферії западини Тихого океану утворилось компенсаційне кільце піднять (Азія, Австралія, Антарктида, Північна і Південна Америки). Це так званий ПОЯС КАРПІНСЬКОГО. По периферії підняття Африки виникли компенсаційні западини Індійського і Атлантичного океанів і Середземного моря. Так створилась асиметрія західної і східної півкуль.

Западини океанів не цілком тотожні областям поширення океанічної кори, а включають ділянки континентальної кори і в геоструктурному відношенні неоднорідні. А Тихий океан з однієї сторони і Атлантичний та Індійський з другої відрізняються не тільки будовою кори, але й верхньої мантії.

Виходить, що утворення ділянок земної кори континентального і океанічного типів з однієї сторони і сучасних континентів і западин океанів – з іншої відносяться до різних етапів історії розвитку Землі як планети. Тобто западини океанів в їх сучасних обрисах а також конфігурації материків порівняно молоді. В океанах трапляється кора материкового типу а в межах материків кора океанічного типу не виявлена. Отже, в процесі еволюції океанічні западини розростались за рахунок материкових виступів, а не навпаки. Взагалі розвиток літосфери виглядає так: кора океанічного типу-кора перехідного типу-континентальна кора. На перехідній корі можна простежити послідовність перетворення кори океанічного типу в кору континентального типу.

Розширення і поглиблення океанів в після –РZ час набуло планетарного значення. Ця тенденція геоморфологічного розвитку знаходилась у протиріччі з загальним напрямом геологічного розвитку літосфери (кора океанічного типу-континентального). Структурна неоднорідність ложа океанів свідчить, що вони виникли на відносно пізній стадії розвитку рельєфу Землі. Ця нова стадія, що почалась з МZ, протиречива по відношенню всієї попередньої історії рельєфу і структури. Якщо раніше відбувалось розширення континентальних масивів, то з початку МZ почалось роздрібнення масивів суші і формування глибоких океанічних западин та високо піднятих континентальних масивів. Це за І.П.Герасимовим і Ю.О.Мещеряковим геоморфологічний етап в історії Землі, що почався в кінці РZ початку МZ. Хоч навряд чи це вірно, бо рельєф існував і до початку РZ.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3. ПЛАНЕТАРНИЙ РЕЛЬЄФ ЗЕМЛІ	\|	Походження планетарних форм та їх особливості.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.024 сек.