Формування і розвиток основних властивостей типу вищої нервової діяльності в онтогенезі. Генотип і фенотип типологічних властивостей.

План.

Тема 5. Типологія і генетика вищої нервової діяльності.

Модуль 2. Фізіологія ВНД.

1.Формування і розвиток основних властивостей типу вищої нервової діяльності в онтогенезі. Генотип і фенотип типологічних властивостей.

2. Визначення типів нервової системи тварин і людини.

3. Питання щодо можливості успадкування умовних рефлексів.

У повсякденному житті, стикаючись з безліччю людей, ми помічаємо, що кожна людина по своїй поведінці відрізняється від інших людей. У основі характерних рис психіки і поведінки людини лежать її природжений темперамент і придбаний характер. Не дивлячись на велику різноманітність поведінкових реакцій і вчинків людини, все ж таки можна виділити декілька основних типів людей.

Одна з перших класифікацій людських темпераментів, що дійшли до нас, належить Гіппократу, причому значення її не втрачено і до теперішнього часу, оскільки описані їм чотири темпераменти (сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік), мабуть, дійсно є найтиповішими представниками людського роду. Правда, пояснення Гіппократом поведінкових відмінностей між людьми простим співвідношенням «життєвих соків тіла» (кров, лімфа і жовч) є наївним і не відображає суті речей. Відмінності в темпераменті людей обумовлені особливостями функціонування центральної нервової системи.

З сучасної точки зору для сангвініка характерні жвавість характеру, енергія і завзятість в досягненні мети, товариськість, відчуття міри, уміння тримати себе в руках, швидко пристосовуватися до змін свого життєвого стереотипу. Такі люди звичайно не схильні слідувати раптовим поривам душі, не втрачаються в різних життєвих обставинах і часто досягають великих професійних успіхів.

Основним в поведінці флегматика є спокій, врівноваженість і неквапливість. Такі люди відрізняються великою працездатністю, енергійні і наполегливі в досягненні цілі, нічого не роблять поспішно. Флегматик нелегко вступає в контакт з іншими людьми, важко реагує на різкі зміни умов життя, для нього характерні певний консерватизм поведінки, сила звичок і традиційних уявлень.

Характерною ознакою поведінки холерика є його дратівливість, імпульсивність, швидкість реакції, захопленість. Холерик може працювати в сприятливих життєвих обставинах «запоєм», не покладаючи рук. Проте часто навіть незначні сторонні подразники викликають у нього запальність, гнів і іноді майже виконана робота йде нанівець, про що сам холерик згодом жалкує.

Основною ознакою в поведінці меланхоліка є слабовілля, образливість, невміння настояти на своєму, боязнь будь-якої відповідальності, наявність комплексів неповноцінності, тобто те, що звичайно називається «слабкістю характеру». Життя для них здається повним незборимих труднощів, в звичних життєвих ситуаціях меланхоліки часто опускають руки, не доводять почату справу до кінця, важко сприймають зміни в житті.

Чи можна приналежність до певного темпераменту вважати мірою соціальної повноцінності людини? Існує певна думка, що, визначаючи тип нервової системи, ми тим самим як би визначаємо її «сорт», наприклад, сангвінік має нервову систему вищого сорту, а меланхолік — найнижчого. Така думка абсолютно не відповідає дійсності. Представники кожного з чотирьох типів по-своєму добре пристосовані до життя і в численних галузях людської діяльності знаходять своє місце.

Головною причиною того, що темперамент не визначає соціальної цінності людини, є керівна роль людської свідомості, яка підпорядковує собі всю поведінку. Тому почуття обов'язку утримує слабохарактерну людину від спокуси, виховання допомагає неврівноваженому холерику тримати себе в руках і т.д. З історії нам відомо немало прикладів видатних людей будь-якого темпераменту. Наприклад, судячи з біографічних даних і спогадів сучасників, до представників механхолічного типу відносилися Р. Декарт, Ч. Дарвін, М. В. Гоголь, Ф. Шопен; холеричним темпераментом володіли О. В. Суворов, О. С. Пушкін, І. П. Павлов; флегматиками були М. І. Кутузов, І. А. Крилов, І. А. Гончарів; сангвініками — О. І. Герцен, Б. Шоу, Ю. О. Гагарін і ін.

Згідно деяким психологічним критеріям, всіх індивідів можна розділити на екстровертів, інтровертів і невротиків (Д. Юнг, Айзенк). Екстроверт відкритий по відношенню до різних зовнішніх дій, інтроверт, навпаки, замкнутий до всього, що поза ним, а у невротика легко виникають різні депресивні стани в різних життєвих ситуаціях. На думку Айзенка (1947), два чинники — невротизм і екстроверсія-інтроверсія — є фундаментальними параметрами особистості людини.

І. П. Павлов показав, що різні темпераменти обумовлені індивідуальними варіаціями сили процесів збудження і гальмування, їх рухливості і врівноваженості. По співвідношенню цих основних типологічних ознак І. П. Павлов виділяв чотири основні типи вищої нервової діяльності тварин.

Живий тип (сангвінік) — сильний, урівноважений, рухомий тип нервової системи. У тварин цього типу в лабораторних умовах легко і швидко утворюються і зміцнюються умовні рефлекси (достатня сила нервових процесів), легко виробляються диференціювання (врівноваженість нервових процесів) і здійснюються переробки сигнального значення умовних подразників (висока рухливість нервових процесів). У природних умовах у таких тваринних визначені агресивність і стійкість в боротьбі за існування виявляються одночасно з великою витримкою в досягненні мети і здатністю швидко реагувати на зміни зовнішнього середовища.

Спокійний тип (флегматик) — сильний, урівноважений але інертний тип нервової системи. У тварин цього типу в лабораторних умовах швидко утворюються і зміцнюються умовні рефлекси, легко виробляються диференціювання, що свідчить про достатню силу і врівноваженість нервових процесів, але переробка сигнального значення умовних подразників відбувається важко (певна інертність нервових процесів). У природних умовах у таких тваринних спостерігаються значна завзятість в досягненні мети і витримка, що одночасно поєднується з певним консерватизмом поведінки.

Нестримний тип (холерик) володіє сильним неврівноваженим типом нервової системи. У лабораторних умовах у таких тваринних достатньо швидко утворюються і зміцнюються позитивні умовні рефлекси, але диференціювання виробляється дуже важко і часто зривається, що свідчить, перш за все, про неврівноваженість нервових процесів з переважанням сильного збудження над гальмуванням. У природних умовах в поведінці таких тваринних спостерігається сміливість за відсутності витримки.

Слабкий тип (меланхолік) не можна охарактеризувати за допомогою трьох типологічних ознак через загальну слабкість нервових процесів, що приводить до швидкого розвитку стану позамежного гальмування навіть при відносно помірних по силі подразниках. У лабораторних умовах у таких тваринних виробляються дуже нестійкі умовні рефлекси, а спостерігаючи за їх поведінкою в природі, можна назвати їх боягузами, оскільки вони не проявляють ніякої завзятості в досягненні мети, уникають сильних подразників, тікають побачивши ворога, швидко відмовляються від переслідування здобичі і т.п.

Описані чотири типи нервової діяльності є основними, які зустрічаються в природних умовах у людини і тварин. Правда, в такому «чистому» вигляді такі типи виявляються порівняно рідко. У житті переважно існують різні проміжні форми з переважанням властивостей того або іншого типу.

І. П. Павлов вважав, що шляхом комбінації трьох типологічних властивостей теоретично можна виділити 96 варіацій типів вищої нервової діяльності. Подальше вивчення типологічних особливостей поведінки лабораторних тварин (собак, морських свинок, щурів) показало, що у них можна виділити 4 варіації сили нервових процесів, 3 — врівноваженості і 10 — рухливості. Шляхом їх комбінації можна виділити 120 типів вищої нервової діяльності.

Окрім трьох типологічних властивостей, відкритих І. П. Павловим, згодом була знайдена четверта, додаткова ознака — динамічність, - яка визначає швидкість утворення позитивних і гальмівних тимчасових зв'язків (У. Д. Небиліцин). Психологічні дослідження показали, що кожна з чотирьох властивостей (сила, врівноваженість, рухливість і динамічність) необхідно ще характеризувати за принципом «трьохчленності» (по збудженню, гальмуванню, врівноваженості). Згідно такому підходу, можна виділити 12 кількісних характеристик індивідуальних особливостей поведінки людини .

На думку Б. М. Теплова (1955), разом із загальними типологічними властивостями, що характеризують нервову систему в цілому, існують ще парціальні (часткові) типологічні властивості, що відображають особливості функціонування окремих областей кори (наприклад, слухової, зорової), що має велике значення для визначення спеціальних природжених здібностей людини.

Тип нервової системи природжений і в цілому змінити його не можна. Проте ще І. П. Павлов експериментально довів можливість зміни окремих властивостей темпераменту. Так, у нестримного холерика, у якого сильний процес збудження не урівноважений менш сильним процесом гальмування, можна шляхом тренування добитися значного підвищення сили гальмівного процесу і привести його в певну рівновагу з процесом збудження.

І. П. Павлов вважав, що шляхом тривалого тренування можна укріпити нервову систему навіть слабкого типу, тим більше що слабкий тип володіє високою чутливістю, завдяки якій він успішно пристосовується до умов життя (У. Д. Небиліцин). Людина з вираженими властивостями слабкого типу згодом, в сприятливих умовах життя і виховання, може з успіхом вирішувати будь-які життєві задачі. Загальний тип нервової системи мало впливає на засвоєння знань. Набагато більше значення в цьому плані має спеціально людський тип вищої нервової діяльності (розумовий, художній і середній). Проте темперамент робить чіткий вплив на успішність засвоєння практичних знань. При цьому якнайкращих успіхів досягають сангвініки, у холериків дещо затягнутий початковий період навчання і можливі зриви, флегматики насилу освоюють кожну нову задачу, а у меланхоліків рухові навики виробляються насилу і легко загальмовуються, що необхідно враховувати при професійному відборі і навчанні. Проте людина з будь-яким типом нервової системи може оволодіти вершинами культури і стати повноцінним членом суспільства.

Формування і розвиток основних властивостей типу вищої нервової діяльності в онтогенезі. В ранній період онтогенезу у собак звичайно спостерігається високий рівень збудливості, потім поступово він знижується і виявляється чітке розділення тварин на «сильніших» і «слабкіших» (У. А. Трошихин, Л. Н. Козлова, 1964). У щурів у віці від 1 до 25 міс. відбувається поступове, хоча і нерівномірне, зниження сили збудження. У 2-річних щурів виробітку нових тимчасових зв'язків украй утруднена або навіть неможлива (У. А. Трошихин і ін., 1971).

З віком у щурів відбувається посилення процесу внутрішнього гальмування (згасаючого і умовного гальма), що пов'язане зі зниженням збудливості кори головного мозку.

Збудливість кори головного мозку — один з наймінливіших параметрів, що характеризують вищу нервову діяльність тварин і людини. Кіркова збудливість в онтогенезі спочатку підвищується, потім знижується, хоча терміни цих змін у різних тварин відрізняються. Рівень збудливості визначає багато показників вищої нервової діяльності: ступінь прояву позитивних і

гальмівних умовних рефлексів, неврівноваженість у бік збудження або гальмування, генералізованість, швидкість утворення порядкових умовних рефлексів і переробки сигнального значення умовних подразників.

У представників слабкого типу нервової системи комплекс, характерний для дуже низької збудливості кори, виявляється вже до періоду статевої зрілості, у тварин середнього типу по силі нервових процесів — в зрілому віці, а у тварин сильного типу нижчий рівень збудливості виявляється в старечому віці. Отже, у тварин слабкого типу передчасно, на початку зрілості, починає виявлятися тенденція до старечої неспроможності, що і визначає їх типологічні особливості. У тварин сильного типу ці ознаки відстрочені до кінця зрілого віку, знаменуючи собою старість.

В процесі онтогенезу відбувається еволюція рівня кіркової збудливості, що спричиняє за собою зміни ряду основних показників вищої нервової діяльності з різною інтенсивністю у різних особин і на різних етапах онтогенезу, але в межах понять «сильний» і «слабкий» типи нервової системи.

У. А. Трошихин і ін. (1971) пропонують розділити на декілька етапів процес розвитку основних властивостей вищої нервової діяльності і їх організацію в цілісне поняття «тип нервової системи».

Перший етап характеризується відносною однорідністю основних властивостей вищої нервової діяльності. У цей період тварини мають високу збудливість кори, слабкий процес гальмування, хорошу рухливість нервових процесів з переважанням процесу збудження.

Другий етап характеризується великою пластичністю нервової системи і стрімким процесом «обростання» природжених властивостей типу нервової системи (темпераменту) різними емоційно забарвленими поведінковими реакціями (умовно- і безумовнорефлекторними), які за певних умов виховання можуть закріпитися на все життя і тим самим маскувати природжені типологічні особливості індивіда.

Третій етап характеризується відносною стабільністю і чіткістю прояву пристосовних реакцій. До кінця цієї фази розвитку з'являються перші ознаки старіння, що виражаються в деякому ослабленні процесу гальмування.

Четвертий етап характеризується повним зниженням реактивності і пластичності вищих відділів центральної нервової системи, трудністю або нездатністю утворення нових умовних рефлексів і непостійністю старих, розвитком неврівноваженості нервових процесів з переважанням гальмування і інертності, а також посиленням пасивно-оборонних поведінкових реакцій. Зрештою сильний тип нервової системи в глибокій старості придбаває риси слабкого типу.

Генотип і фенотип типологічних властивостей. Генотип характеризується природженими властивостями процесів вищої нервової діяльності, а фенотип складається з взаємодії природжених і придбаних властивостей під впливом умов життя. Найчастіше для вивчення природжених і придбаних особливостей вищої нервової діяльності людини використовують «близнюковий» метод. Експериментально-психологічне обстеження близнят виявило наявність генетичної детермінованості деяких типологічних властивостей нервової системи (сили, рухливості нервових процесів, переважання однієї з сигнальних систем), швидкості вироблення різних тимчасових зв'язків, індивідуальних особливостей пам'яті.

Індивідуальні особливості короткочасної образно-плотської несловесної пам'яті для зорового, слухового і тактильного аналізаторів також в значній мірі генетично обумовлені. Навпаки, словесно-логічна пам'ять переважно обумовлена впливом чинників зовнішнього середовища.

Дослідження особливостей ЕЕГ близнят показали, що практично всі характеристики альфа-ритму знаходяться під жорстким контролем генотипу. На відміну від альфа-ритму параметри бета-ритму мають набагато менший вплив генетичних чинників, тобто є пластичнішими. Крім того, генетичні впливи більше виявляються в правій півкулі, ніж в лівій, особливо слабкі впливи з боку генотипу виявляються на ЕЕГ лівій скроневій області мозку людини.

Генетична програма не є провідним чинником в розвитку інтелекту. Про це свідчить низька кореляція в показниках розумового розвитку однояйцевих близнят. Крім того, у немовлят спостерігаються лише незначні варіації фенотипів, але розкид в показниках розумового розвитку (ІК — інтелектуальний коефіцієнт) з віком різко збільшується .

Майже в кожній людині закладені потенційно необмежені розумові здібності, проте в даний час люди поки що не навчилися мобілізувати всю цю потужність «механізму думки», тому величезну їх більшість грандіозні можливості свого мозку використовують лише в абсолютно незначному ступені.

Як вже указувалося, генотип людини визначає не тільки її зовнішні (фізичні, біохімічні і ін.) особливості, але і багато його психічних властивостей. Проте не завжди ці природжені якості виявляються. Чому це відбувається і від чого залежить прояв природжених властивостей нервової системи?

Л. В. Крушинський в дослідах на собаках дійшов висновку, що для прояву у нащадків, наприклад, оборонної реакції (і, взагалі, для прояву різних форм поведінки) необхідний певний рівень загальної збудливості тварин. Але оскільки збудливість успадковується незалежно від характеру оборонної реакції, то ця реакція може випасти у окремих тварин одного посліду. Хоча в цих випадках спадкові завдатки оборонної реакції потенційні і повинні бути присутнім в організмі, сама ця реакція виявитися не може, оскільки не досягається поріг збудливості, необхідний для її прояву.

Для перевірки цієї гіпотези Л. В. Крушинський підвищував збудливість у такої, що «випала» з ланцюга, тварини різними фармакологічними речовинами, і тоді вона починала проявляти саме ту форму реакції (агресивну або пасивно-оборонну), яка, за генетичними даними, від неї і очікувалася. У тварини, у якої не повинно було бути ніякої реакції, теж

підвищувалася збудливість, але це не супроводжувалося змінами характеру оборонної реакції.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
За А. М. Вербаницьким, 1971).	\|	Індивідуально-набуті форми діяльності у безхребетних тварин.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.