• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція 11. Україна в період повоєнного десятиріччя (1945 – 1969 рр.).

План.

1. Відбудова та розвиток народного господарства: труднощі та досягнення.

2. Соціально – економічні та політичні процеси на західноукраїнських землях.

3. Суперечливий характер суспільного життя.

4.Розвиток УРСР в роки правління Хрущова.

5. «Шістедисятники».

Література.

1.Бойко О. Історія України – К., 1999.- С. 418 – 439.

2.Історія України: Курс лекція .У 2т. – Т.2. – С. 355 – 403.

3.Історія України /Під ряд. В.А. Смолія . – К.,1997. – С. 326 – 340.

4.Воронов І., Пилявець Ю. Голод 1946 – 1947. – К., 1991.

5.Коваль М. Українська РСР у період відбудови і розвитку народного господарства, 1945 – 1955рр. // УІЖ. – 1990. №4.

6.Курносов Ю. Суспільно – політичний розвиток Української РСР в 50- і – І половині 60-х рр. // УІЖ – 1990. – №5.

1.Процес об’єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу вже наприкінці війни. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися у процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Їх суть полягала у міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939 – 1945 рр. Західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею.

16 серпня 1945р. – між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського держкордону. Він закріплював рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких, кордон мав проходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5 – 8 км., а в деяких місцях на 17 км.(Немерів – Ялунка) і 30 км.(район Солонія і м. Крилов).

Остаточно радянсько-польський кордон було розмежовано в 1951р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. До Львівської обл. увійшли землі в районі м. Кристонополя (Червонограда), а до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

29 червня 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР було юридично закріплено рішення І з’їзду делегатів Народних комітетів Закарпатської України про з’єднання Закарпатської України з УРСР (від 26.11.1944 р.).

Радянсько-румунський договір від 10.02.1947 р., юридично закріплював право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину в рамках радянсько – румунської угоди від 28.06.1940р.

В результаті всіх цих змін кордонів, відбулось розширення території УРСР до 603,7 тис. км²., а населення збільшилося на 7 млн. чол. Намітились умови для консолідації і розвитку українського народу, піднесення його національної свідомості.

Таким чином, український народ на середину ХХ століття, з деякими територіальними втратами, зміг об’єднатися в своїх етнічних кордонах під владою однієї територіальної держави (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, в 1948 – 1949 рр. вона була постійним членом головного органа ООН – Ради безпеки.

Українська дипломатія у 50 – х рр. працювала у 16 міжнародних організаціях, підписала 60 мирних угод і конвенцій.

На міжнародній арені Україна ніколи не відхилилася від позицій, які займав СРСР. Та все ж вихід на міжнародну арену, вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

Першочерговим завданням після війни була відбудова зруйнованої у 1941 – 1944 рр. України. Погіршилась демографічна ситуація. Протягом січня 1941 р. – липня 1946 р. населення України зменшилось більш як на 9 млн. чоловік. Тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Матеріальні втрати України дорівнювали 1,2 трильйона карбованців, а за даними УІНРРА 100 мільярдам доларів. Було знищено 714 міст і містечок, 28 тисяч сіл, зруйновано 2 мільйона будинків, внаслідок чого понад 10 млн. людей залишилося бездомними. Київ знищено на 85%, Харків – на 70%, великих знищень зазнали Дніпропетровське, Запоріжжя, Сталіне, Кременчук, Полтава. Втрати в економіці: знищено більше як 16 тис. промислових підприємств і 28 тис. колгоспів та 870 радгоспів. Для виведення республіки з цього катастрофічного стану четвертий п’ятирічний план 1946 – 1950 рр. виділив для України 20,7% загальносоюзних капіталовкладень. Пріоритетним завданням була відбудова важкої промисловості. В 1945 – 1950 рр. на її розвиток було спрямовано 88% капіталовкладень. Значну їх частину було спрямовано у вугільну промисловість.

До кінця 40 – х рр. було відновлено довоєнний рівень промислового виробництва у вартісних показниках. За фізичним обсягом рівня виробництва 1940 р. вдалося досягти лише в середині 50 –х рр.

Капіталовкладення в сільське господарство складали лише 7% загального обсягу асигнувань. Незабаром пущені в дію 2000 промислових підприємств відновлено електроенергетику. Великі труднощі залишилися в с/г, через посуху в 1946 р.; взимку 1946 – 1947 рр. прийшов на Україну голод.

За офіційними радянськими даними, в 1950 р. Україна вже виробила 47,8% всесоюзної продукції чавуну, 30,6 – сталі, 33,2 – прокату, 53 – залізної руди, 30 – вугілля, 38,4 – металургійного устаткування, 71,6 – цукру. Продукція с/г України в 1950 р. – дорівнювала тільки 91% проти стану 1940 р., відповідно легка промисловість лише 79% рівна 1940 р. Промислове виробництво на Україні в 1950 р. перевищило рівень 1940 р. на 15%. Однак це не привело до суттєвого підвищення життєвого рівня народу, оскільки тоталітарний режим традиційно нехтував випуском товарів широкого вжитку.

У серпні 50 – х рр. УРСР відігравала одну з головних ролей у єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стало одним з найрозвинутіших районів машинобудування.

У 1957 р. за кількість виробництва чавуну на душу населення України випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на 2 місце у світі, а за виробництвом сталі – третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічності.

По – 1-е, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках – затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо.

По – 2-е, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасиченими її промисловими підприємствами.

По – 3-е, зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. Першочерговим завданням в таких умовах було прискорення науково – технічного прогресу, здійснення значних структур зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Крім цього, потрібно було вирішити ще два завдання: нагодувати, одягти людей і зміцнити оборону країни.

Відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки України від війни, були значно більшими ніж в західних кранах. Поглибив ситуацію голод 1946 – 1947 рр. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а в західні країни активно використовували асигнування, що надходило від США відповідно до “плану Маршала ”. Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактору.

2.Після визволення України від нацистів на Західній Україні продовжилася радянізація, перервана війною. Як зазначав історик О. Субтельний продовжився процес приведення західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою у Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату.

Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР. Був проголошений курс на реконструкцію й розвиток як традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувна, газова та інші) так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна).

Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. За роки четвертої п’ятирічки у західних областях України були відбудовані та споруджені понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946 – 1950 рр. зріс у 3,2 рази.

Процес індустріалізації тут мав свої особливості.

По – 1-е, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% – загальної кількості підприємств України, то 1949р. вже 12,6% (у важкій промисловості – відповідно 8,1 і 16,8%).

По – 2 – е, суттєві якісні зміни у традиційних галузях західноукраїнських земель. продукція лісової промисловості стала базою для розвитку місцевих галузей – деревообробної, паперової, хімічної.

По –3 – е, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної – на Львівщині; взуттєвої та трикотажної – у Прикарпатті; рибопереробної – в Ізмаїльській обл. та ін.

По – 4 – е, відкриття у західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946 – 1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані газові родовища, які мали союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого у ті часи в Європі магістрального газопроводу Дашава – Київ, а 1951 р. газ з Західної України почала отримувати Москва.

Економічна модернізація вимагала значної кількості освічених, кваліфікованих робітників. Тому велика увага приділялась питанням освіти.

У 1950 – 1951 навчальному році у школах західних областей вже працювало понад 60 тис. вчителів (в 6 раз більше ніж у довоєнний період). Початковою освітою було охоплення всіх дітей шкільного віку. Наприкінці 1950 р. тут функціонувало 25 вузів – 1,5 рази більше, ніж у 1940 р. кількість студентів збільшилася у 10 разів.

З 1953 р. навчання у всіх вузах західноукраїнських областей велося переважно російською мовою, що призводило до русифікації населення.

Особливістю політичного життя у Західній Україні було формальне представництво у владних структурах місцевого населення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації КП(б)У місцеве населення становило лише 10%.

В свою чергу у номенклатурі обкомів партій Західної України, місцеві працівники становили тільки 12,1%. Причина: недовіра КП(б)У.

Радикальні зміни відбулися і у сільському господарстві західноукраїнських земель. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1950 р. – 7190 (колгоспи за одними джерелами об’єднували 93%, а за іншими 98% селянських господарств).

На початку 50 – х рр. суцільна колективізація у західноукраїнському регіоні була в основному завершена.

Діяльність українських і польських політичних партій, громадянських організацій, наукових, торговельних, промислових товариств і установ було заборонено.

Переважними методами здійснення соціалістичних перетворень стали тиск, терор, масові репресії, депортація населення. З метою остаточного знищення опору нововведенням з боку західноукраїнського населення, сталінський тоталітарний режим повів активну боротьбу проти УГКЦ, яка була одним із важливих чинників суспільно – політичного життя цього регіону.

Після смерті А. Шептицького (1.11.1944 р.) пішли арешти українців й розстріли ієрархів церкви, священників. На довголітнє заслання до концтабору було відправлено нового митрополита Й. Сліпого. У 1946 р. (8 – 10.03.) був проведений інспірований органами КДБ т. зв. Собор греко-католицької церкви, який підпорядкував її російській православній церкві, скасувавши Берестейську унію 1596 р. однак значна частина духовенства і вірних противилась цьому неканонічному акту і продовжувала таємно дотримуватись греко-католицьких обрядів.

Активну боротьбу у підпіллі продовжувала ОУН, яка діяла паралельно з УПА. Боротьба УПА, яку підтримували широкі верстви місцевого населення, набула з боку НКВД тотального характеру і велось надзвичайно жорстоко. Між 1946 і 1949 рр.було вислано до Сибіру близько 500 тис. західних українців. З метою дискредитації повстанців, спеціальні загони НКВС переодягалися у форму УПА, грабували, ґвалтували і мордували українських селян. Однак УПА продовжувала боротьбу, розділяючись на малі, більш рухливі загони, про спорядочні дії яких радянські джерела інформували навіть у 1956 р. УПА діяла також у т. зв. Закерзонні – на території Посяння, Холмщини, Лемківщини. У квітні – серпні 1947 р. в результаті кривавої операції “Вісла”, проведеної польським урядом, було знищено значну частину, бійців УПА, а більшість 140,5 тис. осіб українського населення повністю виселено з рідної землі і розселено по всій Польщі. В результаті ослаблення УПА, радянський режим зумів повністю завершити колективізацію на Західній Україні усіх 1,5 млн. селянських господарств.

У серпні 40 – х рр. українське населення Закерзоння стало жертвою насильницької депортації, яке до середини 1946 р. здійснювалося у напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. – у глиб Польщі. Суттю операції “Вісла” було “очищення” території Південно – Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців – переселенців у польському середовищі.

3.Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого – посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Цим обґрунтовувався процес боротьби не тільки проти “націоналізму”, а й проти “космополітизму” та “низькопоклонства” перед Заходом.

У 1946 р. побачила світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б). Про журнали “Звезда” і “Ленінград” спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка. Про кінофільм “Большая жизнь” та ін., що стали “бойовою програмою” нової ідеологічної атаки. Цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов “Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в ,, Нарисі історії української літератури”, “Про журнал сатири і гумору “Перець”, “Про журнал “Вітчизна” та інші. У всіх цих постановах, як правило, містилося три тези: 1) критика націоналізму; 2) вказівка на недостатнє висвітлення у художній творчості проблем сучасності; 3) заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова компанія морально – політичного тиску на суспільство, керована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим. Перший її етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти “націоналізму” і наступив він після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України . Відверто публічному цькуванню і прямому звинуваченню у “націоналізмі” було піддано М. Рильського (“Мандрівка в молодість”, “Київські октави”), Ю. Яновського (роман “Жива вода”), І. Сенченка (повість “Його покоління”), О. Довженко (кіносценарій “Україна в огні”) та інші.

Після того як КП(б)У знову очолив Л. Каганович у 1947 р. атмосфера ідеологічної нетерпимості стала ще чіткішою. Так виступаючи у серпні 1947 р. на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У він заявив: “Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без критики старих”.

У серпні 1947 р. ідеологічній атаці була піддана велика група науковців республіки. ЦК КП(б)У ухвалює постанову “Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України академії наук УРСР”. Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова та інші.

Другий етап кампанії морально – політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти “низькопоклонства” перед Заходом, а згодом – і проти “космополітизму”. Сигналом атаки проти космополітів стала редакційна стаття “Про одну анти терористичну групу театральних критиків” (газета “Правда”, січень 1949 р.).

Літературні та театральні критики Борщагівський, Гозенпуда і інші отримали призвісько “безрідних космополітів”.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі дискусій.

Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 р.), яка піддала нищівній критиці генетику. Жертвами “ лисинківщини ” стали: академік М. Гришко, проф. Гершензон, Л. Дегоне, І. Поляков та інші.

Приводом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала опублікована в газеті “Правда” стаття, від 2.07.1951 р. “Проти ідеологічних перекручень у літературі”. У якій вірш В. Сосюри “Любіть Україну”, написаний ще в 1944 р. називався “в основі своїй ідейно порочним твором”, під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про “серйозні ідеологічні помилки”, гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича “Б. Хмельницький”.

Пошуки ідеологічних відхилень призвели до нападок не тільки на діячів української чи російської, а й єврейської культури. Багато єврейських письменників, вчених, художників було репресовано за звинуваченням у “космополітизмі”. Була навіть сфабрикована “Змова” єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою “міжнародного єврейства” заволодіти Кримом і відокремитись від Радянського Союзу.

З 1946 по 1951 рік було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Незважаючи на те, що у більшості випадків об’єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожен випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набирає величезних розмірів фетишизація російської культури та історії. Ідеологія і політична тактика сталінізму носили відкрито великоруський націоналістичний характер.

Ідеологічний наступ сталінського режиму був зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників.

Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення “холодної війни”, способом посилення культурно – ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога – важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. Всі ці компанії будучи в цілому суттєвим гальмом духовного розвитку народу, все ж не могли зупинити його поступу. Вони давали можливість режиму консервуватися, а командно – адміністративній системі стабілізуватися.

4. Після смерті Сталіна – певне послаблення податкового пресу, відміна обов'язкових поставок державі, тощо. То вже 1955р., у 2 рази зменшено розміри присадибних ділянок, 1956р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах; ще в 1956р. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко одержували на трудодні.

У процесі кардинальних змін в економіці в ході реформ невпинно зростав суб'єктивний фактор (вплив Хрущова), що зумовило появу волюнтаристських нереалістичних надпрограм. У галузі аграрної політики чітко визначилися щонайменше три такі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна.

1-ша Освоєння цілинних земель. Започатковано на лютнево-березневому (1954р.) Пленумі ЦК КПРС (28 – ЗО млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Реалізація цієї програми вичерпувала ресурси з України і суттєво послаблювала с/г республіки. За оцінкою історика-аграрника І. Русинова приріст врожайності зерна по СРСР навіть на 1ц з га, в цей час був би рівнозначним результату освоєння цілини.

2-ою надпрограмою стало постійне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших диво культур.

3-я надпрограма – це грандіозний хрущовський проект у тваринництві. Її суть, за словами Хрущова, полягала в тому, щоб у найближчі роки наздогнати США щодо виробництва м'яса ,масла і молока на душу населення. Ця програма була висунута навесні 1957р.

“Гонка за лідером” вимотувала сили, енергію та ресурси, закінчилась тим, що виробництво продукції тваринництва у республіці 1964р. впало до 92% рівня 1958р.

Починаючи з 1958р. у с/г виробництві почався спад. Якщо у період від 1950 до 1958р. обсяг валової продукції с/г України зріс на 65%, то з 1958 до 1964р. – лише на 3%. Таке саме становище складалося загалом по країні.

Причини спаду:

1. Певна децентралізація командної системи не означала ні її знищення, ні її усунення від управління господарством. Посилений адміністративний тиск на колгоспи.

2. Надпрограми поглинали значну частину матеріальних і людських ресурсів, консервували екстенсивний характер розвитку с/г.

3. Реформи здійснювались непослідовно, суперечливо, хвилеподібно, в режимі “вперед – стоп – назад”, несучи на собі значний вплив суб'єктивізму.

4. У 1958р. було прийнято рішення про викуп колгоспами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних бюджетах (4,2 млрд. крб.).

У лютому 1957р. запроваджуєтся нова система управління, що мала органічно поєднати централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік, країв, областей.

Це був територіальний принцип управління через ради народного господарства, що створювались в економічних адміністративних районах.

На територій СРСР було створено 105 таких районів, а в УРСР – 11. Під контроль раднаргоспів України передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957р. їм. були підвладні 97% заводів республіки.

Нова система управління, безумовно мала позитивні наслідки: сприяла поліпшенню розподілу праці та її кооперації у межах економічного регіону,швидше стала формуватися виробнича і соціальна інфраструктура, повніше використовувалися місцеві ресурси та ін. А, також сприяла проведенню Україною, як і ін. республіками чіткішої незалежної економічної політики.

Разом з тим нова система мала серйозні недоліки: неспроможність забезпечити єдність технічної політики, гальмування впровадження нової техніки; фактичне збереження централізованого планування та ін. Ситуацію не врятувало укрупнення в 1962р. раднаргоспів і створення республіканських раднаргоспів та Вищої Ради народного господарства СРСР. Централізм як основний принцип діяльності командно-адміністративної системи знову набирав сил.В жовтні 1965р. раднаргоспи були ліквідовані. Перебудова усієї системи управління на початку 50-х рр. була процесом об'єктивно необхідним, але ні наука, ні політика, ні практика виявилися непідготовленими до здійснення такої перебудови. Крім того, територіальний принцип управління, який базувався на децентралізації, одразу вступав в серйозне протиріччя з домінуючим принципом централізму.

Разом з тим, хрущовські реформи створили базу, яка сприяла зростанню добробуту населення СРСР. Так, в Україні 1951-1958рр. прибутки середнього робітника зросли на 230%. У 1957р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали 10% заробітків трудящих.

Сума вкладів жителів України в ощадних касах зросла з 2,7 млрд. крб. 1950р. до майже 19,7 млрд. крб. 1960р.

Скорочено і запроваджено п'ятиденний робочий тиждень.

Селяни отримали паспорти, яких не мали з моменту запровадження паспортної системи 1932р.

Значних розмірив набуло і житлове будівництво, лише за 1956 – 1965рр. було введено в дію понад 182 тис. м² загальної (корисної) площі. Це означало, що 18 млн. осіб отримали житло. У побут багатьох людей увійшла нова техніка – телевізори, магнітофони, пральні машини та ін.

Спроба Хрущова домогтися істотного підвищення життєвого рівня народу в кінцевому результаті закінчилося провалом. Уряд змушений був провести в 1961р. грошову реформу, зменшити асигнування на виробництво предметів споживання.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. дедалі більше проявлялися негативні наслідки непродуманого реформаційного експериментування.

Дефіцит товарів, 30% підвищення роздрібних цін на м'ясо та масло, замороження заробітної плати, відмова від обіцяного зниження прибуткового податку тощо – все свідчило про надто низький рівень життя населення.

Отже “відлига” торкнулася лише окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбулися, сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задумки ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. До того ж межі “відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця і докорінним чином оздоровити суспільство.

Суспільне – політичне життя в СРСР, а отже й радянської України у II половині 50-х років – першій половині 60-х рр. характеризувалося частковим відходом від сталінізму, деякою демократизацією життя. Вона пов'язана з перебуванням на посаді першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова.

Кардинальні зміни в – СРСР почалися вже після смерті Сталіна 5 березня 1953р., їх суть полягала у лібералізації всього суспільного життя. В 1953-1955рр. була зроблена спроба перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність “припинення політики культу особи”.

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Було припинено кампанію проти націоналізму, уповільнено процес русифікації, зростала роль українського фактору у різних сферах суспільного життя. Саме за помилки у проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953р. було увільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Так, на 1 червня 1954р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР – 75%, а серед відповідальних за великі підприємства – 51%. У 1958р. українці становили 60% членів КПУ.

У 1954р. в зв'язку з помпезним відзначенням 300-річчя возз’єднання України з Росією Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954р. прийняла указ “Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР”.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів. В Україні за період з 1953 по 1961рр. було реабілітовано 290967громадян.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу реабілітації став XX з'їзд УСПРС, який відбувся 14 - 25 лютого 1956р. 25 лютого 1956р. під час засідання XX з'їзду М.С. Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену культові особі Сталіна. Жорсткій критиці була піддана центральна постать тоталітарного режиму, ідол десятків мільйонів людей, символ єдності і могутності радянської системи. Проте ця критика не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи всі вади системи до культу особи. Зокрема стверджувалось те, що культ не змінив “глибоко демократичного, дійсно народного характеру радянського ладу”. Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з'їзд започаткував важливі зміни у суспільстві. Боротьба за утвердження демократичних засад у всіх сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені стратегією політичного курсу партії.

Недаремно цей час, за влучним висловом російського літератора І. Еренбурга, дістав назву хрущовської “відлиги” або просто – “відлиги”.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки з 1953 по 1956рр. в Україні із союзного у республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957р. розширено юридичну компетенцію республік – вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено й інші права.

Активізується діяльність української дипломатії на міжнародній арені, наприкінці 1955р. УРСР була вже членом 29 міжнародних організацій. Україна стає більш відкритою для різнобічних контактів з іноземними державами.

Було розпочато процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. На протязі 1955 – 1956рр. в міністерствах, відомствах та органах управління, на місцях було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату.

Водночас, хрущовське керівництво розширило склад і права місцевих органів влади. В Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950р. до 381,5 тис. 1959р.

Січневою 1957р. постановою ЦК КПРС було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва та ін. Реформи які здійснювались в період Хрущова більшістю істориків оцінюються як такі, що не зачепили основ існуючої при Сталіні системи. Та все ж, незважаючи на те, що командно-адміністративна система залишилася, її головний принцип – централізм зазнав значної трансформації, адже суттю змін, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова.

На Пленумі ЦК КПРС в червні 1957р. групою осіб на чолі з Маленковим, Когановичем і Молотовим була вчинена спроба усунути М. Хрущова від влади. Хрущову вдалося відбити цю атаку і ще більше сконцентрувати владу в своїх руках (в 1958р. він стає ще й Головою Ради Міністрів СРСР).

У 1961р. на XXII з'їзд КПРС була прийнята третя програма партії – програма побудови комунізму. В суспільному житті за інерцією продовжували розквітати комуністичний романтизм та соціальна міфологія.

5.Хрущовська “відлига” 50-х рр. в суспільно-культурному житті країни породила таке явище , як шістдесятництво – рух творчої молоді яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні.

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби “інтернаціоналізм чи русифікація”. Цю працю Б. Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління. Провідною постаттю серед молодих поетів був В. Симоненко. У 1962р вийшла його збірка “Тиша й грім” 1964/65 рр. “Вино з троянд”, “Земне тяжіння”, “Подорож в країну навпаки”. Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965р., 1973р.) під заголовком “Берег чекань”. Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Л.Костенко, її збірки: “Проміння землі”, “Вітрила”, “Мандрівки серця”. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Лятошинського, .А. Кос-Анатольського, Ю. Мєйтуса, А. Штогаренка, братів Г. і П. Майбород, С. Людкевича та ін. Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородія, Т. Яблонської (“Xліб”, “Весна”, “Над Дніпром”, “Ренок” та ін.). Т. Яблонська разом з В. Зарецьким та ін. художниками “шістдесятниками” стала основоположницею і фундатором фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві.

Пік “відлиги” для України припав на кінець 50-х – початок 60-х. років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957р. – 53%, у 1958р. – 60%, 1960р. – 49%, а в 1965р. – 41% (рівень 1940 р.), далі лише неухильне зниження.

Важливим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е. Хемінгуея, А. Камю, А. Сент-Екзюпері, Ф. Кафки та ін.

Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні.

Відродився інтерес до власної культури, її багатств.

Поетичні вечори І. Драча, Ліни Костенко, М. Вінграновського та ін. збирали тисячні аудиторії.

Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика.

8 березня 1963р. в Москві відбулася зустріч М. Хрущова з мистецькою інтелігенцією, вона послужила “керівництвом до дії” для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40-х – поч. 50-х рр.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у І пол. 60рр. став самвидав, центри – Київ і Львів.

Читайте також:

1. I період – адаптаційний.
2. I. Грецький період (друга половина VII — середина
3. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
4. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
5. L2.T4/1.1. Засоби періодичного транспортування штучних матеріалів.
6. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
7. А. Сміт (1723–1790 рр.).
8. Антропологічна періодизація первісної історії
9. Багатофазний однопівперіодний випрямляч
10. Байки першого періоду творчості (1850-1870 pp.).
11. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни
12. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.

Переглядів: 1234