Соціалізація особистості.

Людина - єдина істота на Землі, яка є одночасно представником як біологічної, так і соціальної системи. Її соціальні риси виявлені у ставленні однієї особи до іншої, до суспільства в цілому. Вони формуються в процесі розвитку і самореалізації людини упродовж життя.

Соціалізація - це процес і результат становлення особистості, засвоєння нею цінностей, норм, орієнтацій, які характерні для певного суспільства (групи людей, сім'ї). Іншими словами, соціалізація - це процес, в якому індивідуум набуває властивостей, необхідних для життєдіяльності в суспільстві. Формування людини як носія певних цінностей, норм, установок, орієнтацій передбачає вироблення в неї саме таких властивостей та здібностей.

Будь-яке суспільство прагне сформувати людину фізично, психічно і соціальне здоровою відповідно до своїх моральних, інтелектуальних та фізичних ідеалів. Зміст цих ідеалів залежить від історичних традицій, соціально-політичного ладу суспільства. Крім психологічних механізмів соціалізації (знання, вміння, навички, керівництво, переконання, приклад, адаптація, навіювання, імітація тощо) відзначимо зовнішні чинники соціалізації, які називають інститутами соціалізації (сім'я, школа, установи та організації, неформальні групи, засоби масової інформації, громадська думка та ін.).

Процес соціалізації людини невід'ємний від засвоєння нею соціальних ролей. Коли людина реалізує свої права та обов'язки відповідно до соціальних сподівань, то вона виконує певну соціальну роль. Роль означає соціальну функцію конкретної людини, певну модель її поведінки, яка залежить від соціальних норм, очікувань, стосунків, взаємозв'язків між людьми в процесі спільної діяльності.

Становище, яке посідає людина в системі соціальних відносин при виконанні ролей, визначається поняттям соціального статусу. Статус людини охоплює її права, обов'язки та привілеї - це інтегрований індекс становища людини в суспільстві. За допомогою статусу оформляються, упорядковуються, регламентуються взаємини та поведінка людей в групах, мотивація соціальної поведінки. Важливими характеристиками статусу є престиж і авторитет як міра визнання оточуючими певних заслуг людини.

Самооцінка - здатність особистості оцінити особливості свого характеру, моральні якості, природні задатки, вчинки, зовнішність, а також процес і результат своєї діяльності. Самооцінка визначає взаємовідносини з оточуючими людьми, вимогливість до себе, сприйняття до успіхів та невдач. Розрізняють декілька видів самооцінки:

- за рівнем - висока, середня, низька;

- за усвідомленням - усвідомлена, неусвідомлена;

- за диференційованістю - диференційована, недиференційована;

- за предметом - особиста, діяльнісна;

- за збігом з оцінками інших людей - конфліктна, безконфліктна;

- за відповідністю з реальними можливостями особи - адекватна і неадекватна (занижена чи завищена).

Неадекватна, завищена чи занижена самооцінка деформує внутрішній світ особистості, спотворює її мотивацію та емоційно-вольову сферу, а відтак шкодить гармонійному розвитку особи, її психічному та соціальному здоров'ю.

Інколи виникають розбіжності між самооцінкою і оцінками інших людей. Якщо оцінки, зроблені іншими людьми, вищі від самооцінки, то така розбіжність може стимулювати розвиток особистості; якщо ж самооцінка перевищує оцінки сторонніх людей, то це може призвести до конфлікту.

Конфлікт - гранично загострене протистояння, що пов'язане з гострими емоційними переживаннями. Розрізняють внутрішні та зовнішні конфлікти. Внутрішній конфлікт зумовлюється протистоянням рівних за силою, але протилежних за напрямом потреб, мотивів, інтересів в однієї і тієї ж особи. Зовні він виявляється в нестійкому настрої, підвищеній чутливості і в разі значної тривалості може призвести до відхилень у поведінці.

Зовнішній конфлікт виникає між особами чи групами осіб, які прагнуть досягнути несумісні цілі, або додержуються несумісних цінностей і норм, або в конкурентній боротьбі прагнуть досягнути одну ціль. Природно, що існують міжособистісні суперечності. У доброзичливій суперечці вони легко вирішуються, проте якщо сторони обстоюватимуть безальтернативно свою позицію, то можуть перерости у конфлікт.

Учасниками зовнішнього конфлікту бувають окремі особистості, соціальні групи, організації, держави, відтак розрізняють такі типи конфліктів: особистість - особистість, особистість - група, група - група та ін.

Конфлікт суттєво залежить від соціально-психологічного середовища, в якому він виникає і розвивається. Вплив учасників конфлікту та умов його перебігу здійснюється через опосередковуючу ланку, якою є образи конфліктної ситуації, створені кожним учасником конфлікту. За співвідношенням між образом конфліктної ситуації і реальністю виділяють такі випадки:

- адекватно усвідомлений конфлікт, коли конфліктна ситуація об'єктивно існує та її учасники правильно розуміють сутність себе, інших та ситуацію в цілому;

- неадекватно усвідомлений конфлікт, коли конфліктна ситуація об'єктивно існує, проте усвідомлюється конфліктуючими сторонами з певними відмінностями від реального стану речей;

- конфлікт без взаємодії, коли конфліктна ситуація об'єктивно існує, проте не усвідомлюється учасником конфлікту;

- удаваний конфлікт, коли об'єктивно конфліктної ситуації немає, однак відносини між сторонами сприймаються як конфліктні.

Розв'язання зовнішніх конфліктів можливе завдяки перетворенню самої об'єктивної ситуації, а також унаслідок зміни образів конфліктної ситуації учасників конфлікту. Для розв'язання таких конфліктів використовують одну із таких тактик:

- на основі його сутності та змісту;

- з урахуванням його цілей;

- з урахуванням його функцій;

- з урахуванням емоційно-пізнавального стану його учасників;

- з урахуванням його можливих наслідків;

- з урахуванням етики стосунків сторін, що конфліктують.

Поведінка в кожному конкретному конфлікті визначається ступенем прагнення задовольнити власні інтереси та інтереси протилежної сторони. За Томасом-Кілменом, розрізняють п'ять стилів поведінки при розв'язанні конфліктів залежно від рівня активності (пасивності) сторін спільності (індивідуальності) їхніх дій. Це стилі:

- конкуренції, коли використовуються активні власні (індивідуальні) дії;

- ухилень, який характеризується пасивними індивідуальними діями;

- пристосувань, що характеризується пасивними спільними діями;

- співпраці, коли використовуються активні спільні дії;

- компромісу, який поєднує в собі ознаки інших стилів розв'язання конфліктів. Зауважимо, що немає однозначних рекомендацій, за яких умов обирають ту чи іншу

тактику чи використовують той чи інший стиль розв'язання конфліктів.

У розв'язанні внутрішніх конфліктів важливу роль відіграють психічні захисні

механізми, до яких відносяться:

- механізм витіснення, згідно з яким події конфлікту не усвідомлюються (витісняються із пам'яті);

- механізм витіснення, за яким потреба, яку не можна задовольнити, знецінюється , а відтак зберігається особисто для себе високий рівень свого іміджу;

- механізм компенсації, згідно з яким будь-яка людина, котра не мала задоволення від спілкування з іншими людьми, шукає місце, де вона може домогтися успіху і здобути повагу;

- механізм ідентифікації, за яким людина прагне поставити себе на місце іншої людини, брати приклад з ідеалу;

- механізм проекції, згідно з яким людина надає партнеру по спілкуванню власні позитивні та негативні риси.

Врешті зауважимо, що не варто завжди уникати будь-яких конфліктів, адже з одного боку, безконфліктне життя - це цілковита ілюзія, а з іншого - боротьба протилежних поглядів є одним з найважливіших стимулів соціального розвитку особистості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Психологічні особливості людини.	\|	Раціональне та здорове харчування.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.