• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Кількість жертв голодомору.

Грудня 1922р. I Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану).

Таким чином,СРСР було утворено як федеративну державу, але це було лише пропагандистською вивіскою. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умов панування єдиної, унітарної правлячої партії РКП(б) був фікцією. Реальний статус республіканських комуністичних партій залишався на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-яке рішення прийняте московським ЦК, мало обов'язковий зобов'язувальний характер для кожної республіки.

26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд рад СРСР, який затвердив першу Конституцію СРСР. Формально кожна республіка мала право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї форми союзної федеративної держави, СРСР законодавчо оформлявся як жорстко централізована унітарна держава.

У травні 1925 р. прийняттям Конституції УСРР завершився процес входження України до складу СРСР.

3. Причини, суть і наслідки українізації.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".

Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].

4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е.Квірінга та другого секретаря Д.Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].

3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.

7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М.Хвильовий та М.Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

4.Процес форсованої індустріалізації в Україні.

Курс на індустріалізацію було проголошено на ХIV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 року), що було логічним продовженням плану ГОЕЛРО і вмотивовувалось рядом обставин:

1. До 1925 року, йдучи шляхом НЕПу, країна досягла довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для подальшого розвитку.

2. Значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребу індустріального розвитку.

3. Щезла надія на світову комуністичну революцію, з якою пов'язували свою стратегію російські більшовики, виникла необхідність пристосуватися до нових умов існування одної соціалістичної країни в капіталістичному оточенні і потреба зміцнити оборонну промисловість до початку нової війни.

Мета індустріалізації: перетворити країну з аграрної в індустріальну, із держави, що ввозить машини і обладнання, в державу, яка їх виробляє, забезпечити економічну самостійність і незалежність, зміцнити обороноздатність тощо.

Головні особливості індустріалізації в Україні:

1. Залучення в промисловість республіки відносно більшої частини коштів ніж в інші республіки [так, в першій п'ятирічці (1928–1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень в промисловість СРСР] .

2. Побудова в Україні промислових гігантів. У промисловості СРСР в 20–30-х роках ключовими вважалися 35 об'єктів вартістю понад 100 млн.крб. кожний, з них в Україні розміщувалось 12 (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.).

3. Нерівномірність в часі процесу здійснення індустріалізації [так, в роки першої п'ятирічки з 1500 підприємств, що споруджувались в СРСР в Україні побудовано 400; в другій п'ятирічці (1933–37 роки) з 4500 – 1000; а в третій, незавершеній (1938–41 роки) з 3000 – 600].

4. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо.

5. Витіснення приватного сектору в економіці України йшло вищими темпами, ніж в цілому по СРСР [якщо в цілому на початку 20-х років приватний сектор давав 25% виробництва промислової продукції, то в 1928 році на його частку припадало лише 12 % (по СРСР – 17 %)].

6. Індустріалізація в Україні вела до перекосів і деформацій у розміщенні продуктивних сил: прискорювався промисловий розвиток Дніпро-Донецького регіону, а інші регіони України значно відставали.

7. Завдяки модернізації промисловість групи ''A'' (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість групи ''Б'' (виробництво предметів споживання) (87,5% і 12,5% відповідно).

Індустріалізація в СРСР і цілому і в Україні зокрема відрізнялася від процесу індустріалізації країн Заходу:

Труднощі індустріалізації:

1. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на значній території, зі слабо розвиненою комунікаційною інфраструктурою (дороги, зв'язок, мости) .

1. Досить швидкі (форсовані) темпи вимагали всезростаючих капіталовкладень.

2. Нестача кваліфікованих кадрів.

3. Дефіцит необхідного обладнання для новозбудованих заводів і фабрик.

4. Нестача сировини і коштів тощо.

Найбільша проблема з вищенаведених – де взяти кошти? Сталінське керівництво вирішило цю проблему своєрідним чином (див. табл. – кошти), і особливе місце тут відводилось грабунку селянства, перекачуванню коштів із села в місто шляхом підвищення податків і цін на промислові товари та заниження цін на сільгосппродукцію.

Спочатку курс на індустріалізацію передбачав напружені, але реальні плани. Але незабаром Сталін проголосив форсований курс, не підкріплений ані коштами, ані взаємоув'язкою з іншими плановими показниками. Набирає обертів рапортоманія, офіційна пропаганда оголосила, що перша п'ятирічка виконана за 3 роки і 4 місяці, а насправді за багатьма показниками вона не була виконана взагалі.

Цікава деталь – політбюро ЦК партії своїм рішенням від 1 лютого 1933 року заборонило всім відомствам друкувати будь-які цифрові звіти про виконання п'ятирічних планів. Узагальнені дані наводились лише по випуску валової продукції, обчисленої в карбованцях. Напружені плани вимагали інтенсифікації праці. Розпалювався масовий ентузіазм через соціалістичне змагання, нагороди (запроваджено звання Героя Соціалістичної Праці), примус, страх тощо.

Підсумки і наслідки індустріалізації:

Важко підрахувати, в скільки разів зріс об'єм промислової продукції, оскільки тодішня статистика не є об'єктивною, але все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку:

1. Докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою с/г у загальному обсязі валової продукції.

2. В розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва.

3. Дрібна промисловість (кустарно-реміснича) вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою.

4. Посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – кожен 3-й). Відбувається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція.

5. За рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну; 3-тє місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі;; 4-е – за видобутком вугілля тощо].

Негативні тенденції у господарстві України, викликані індустріалізацією:

1. Домінування промисловості групи ''А'' над групою ''Б'' вело до недостачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до тотального дефіциту (з 1928 року – перехід до карткової системи розподілу в містах).

2. Гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сировини, обладнання, робочої сили (близько 40% капіталовкладень було заморожено).

3. Жорстка централізація управління промисловістю (так, 89% важкої промисловості було в загальносоюзному підпорядкуванні), відмова від саморегулюючих механізмів, формування яких розпочалося в роки НЕПу, орієнтація на адміністративно-командні методи управління.

4. Ставка на побудову підприємств-монополістів.

5. Деормування структури розміщення продуктивних сил.

6. Значне перевантаження екосистеми України, зростання техногенного навантаження на природу тощо.

Отже,процес індустріалізації в Україні мав свої особливості, а її наслідки були суперечливими і неоднозначними, несучи як позитивні зрушення, так і негативні тенденції. Однак ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів було пограбоване і поневолене село, демонтовано НЕП, запроваджено командно-адміністративні методи управління, створено атмосферу надзвичайного напруження, пошуку “шкідників”, що спричинило масові репресії.

5. Колективізація сільського господарства в Україні та її наслідки.

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927–1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25–30 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200–300 тисяч колгоспів).

Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система залишалась недобудованою. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільно, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації…” (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись весною 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун, або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями'' і їх посібниками-"підкуркульниками'' оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу'' зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

“Ліквідація” набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти – селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможніші "куркулі'', не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи, близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших заходів (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи – причому не в одному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже,внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

6. Причини та наслідки голодомору 1932–33 років.

В історичній літературі немає одностайності щодо причин голодомору 1932–33 років. Радянська історіографія заперечувала існування голодомору, а мільйони селянських жертв називала вигадкою націоналістів. Представники української еміграції не тільки стверджували наявність голоду, а й наголошували, що “голод 1933 року був організований спеціально для України”. У 1980 році цю думку про спеціально спланований проти українців голод детально аргументували два історики не українського походження – Роберт Конквест і Джеймс Мейс. Під впливом представлених документальних матеріалів у 1988 році спеціальна комісія американського конгресу визнала факт існування голоду і ствердила, що український голод 1932/33 років за своїм характером і розмахом рівнозначний етноциду. Подібного висновку дійшла у 1988–1990 роках незалежна Міжнародна комісія, складена з всесвітньовідомих юристів і вчених-правознавців. У результаті дискусій комісія визнала слушність думки, що сталінський режим хотів завдати смертельного удару українській нації як такій".

Отже, узагальнюючи, можна виділити в окрему групу думки дослідників, які акцентують увагу на національно-політичних причинах голодомору (Дж.Мейс, Р. Конквест, А.Безансон, Д.Соловей). Так, Р.Конквест стверджував, що "голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що були українцями-селянами".

Інша група (Н.Іваницький, В.Марачко, Н.Верт) наголошує на соціально-економічних причинах, "насильницьких хлібозаготівлях", "політиці продрозкладки" тощо.

Найбільш продуктивним і обгрунтованим видається синтетичний підхід на основі зіставлення різних концепцій – "тоді факти, пов’язані з голодом логічно складатимуться в цілісну картину" (С.Кульчицький, І.Касьянов, В.Даниленко).

Радянський режим заперечував факт існування голоду, тому кількість жертв голодомору обчислити дуже важко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 році в СРСР був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 року. Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису 1937 року, а тих, хто володів інформацією (безпосередніх виконавців), розстріляти. Це пояснює, чому в цифрах істориків і демографів, які намагалися встановити число померлих на основі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розбіжності. Найбільшу кількість жертв називає Р.Конквест – 7 млн. чоловік, з них 5 млн. в Україні, 1 млн. на Північному Кавказі, ще 1 млн. – в інших містах.

Група російських статистиків на підставі підрахунку середньомісячного рівня смертності виззначає, що в Україні у 1932–34 рр. померло близько 2 млн. чоловік. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку явно заниженою.

Опубліковані нещодавно дані перепису 1937 року показують, що чисельність населення УРСР між 1931 і 1937 роком зменшилася на 2,8 млн. чоловік. Однак ці цифри не дають повного уявлення про кількість жертв, оскільки частина померлих частково компенсувалась досить високим рівнем народжуваності у 1935–37 роках.

Український історик С.Кульчицький оцінює прямі втрати від голоду 3–3,5 млн. чоловік, а український демограф А.Перковський – 4 млн. чоловік.

Отже, Голод 1932–33 років став трагедією України:

1. Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару голод завдав непоправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади.

2. Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина.

3. На декілька поколінь голодомор інплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

4. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти.

5. Голод призупинив "українізацію" міст Сходу і Півдня України, після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок імміграції з Росії тощо.

7. Утвердження тоталітарного режиму та масових репресій в Україні в 20–30-х роках.

З кінця 20-х років, після розгрому “ухилів” і опозицій та остаточного зміцнення Сталіна при владі, чітко окреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка, по суті, означала повернення до методів “воєнного комунізму” та масового революційного терору. Йде активний процес утвердження більшовицького тоталітарного режиму, який означав всеохоплююче (термін totalis – з латинської – весь, повний) одержавлення радянського суспільства, всебічний контроль над всіма сферами суспільного життя з боку пануючої партії. Тоталітарний режим живе за принципом “заборонено все, що не наказано”.

Найхарактернішими ознаками утвердження тоталітарного режиму в Україні були:

1. Монополізація комуністичною партією влади, утворення однопартійної системи, знищення всяких проявів опозиції (до 1925 р. всі партії, які до того існували в Україні, були знищені).

2. Одержавлення правлячої партії, зрощення її з державним апаратом (ВКП(б) оголошувалась хребтом диктатури пролетаріату, а пізніше керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи; причому це закріплювалось конституційно.

3. Встановлення партійного контролю над економікою країни, утвердження командно-адміністративних методів управління.

4. Утвердження жорсткого контролю держави (партії) над суспільним життям (всі громадські організації діяли під контролем і керівництвом компартії, чим унеможливлювали небезпеку найменшої опозиційності і соціальної конкуренції).

5. Ставка на масовий терор і репресії як невід'ємну ознаку тоталітарного режиму.

Згортання ліберального непівського курсу насамперед проявилося у переслідуванні старої інтелігенції. Першим політичним процесом стала сфабрикована ДПУ ''Шахтинська справа'' (травень-липень 1928 року – судовий процес над 53-ма спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займались антирадянською шкідницькою діяльністю). Сталін використав ''Шахтинську справу'' для обгрунтування тези про загострення класової боротьби в міру розгортання будівництва соціалізму.

Починаючи з 1929 року масові репресії в Україні прокотилися трьома хвилями:

1. 1929–31 роки (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української Автокефальної Православної Церкви, процес СВУ тощо).

2. 1932–34 роки (голодомор, постишевський терор, ''кіровська хвиля'').

3. 1936–38 роки (великий терор, єжовщина тощо).

Процес більшовицького терору буквально розчавив українську культурну еліту. Чистки набули тотального характеру. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 року залишилось лише 38. З 223 українських письменників, що зникли, 17 розстріляно, 8 покінчили життя самогубством, 175 заарештовано і заслано в табори, 16 пропали безвісти, 7 померли своєю смертю. Таких втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності. За підрахунками Ю.Лавріненка – одного з небагатьох, кому вдалося вижити, а пізніше виїхати на Захід, в УРСР в 30-х роках було ліквідовано майже 80% творчої інтелігенції. Масовий характер винищення національної еліти дав йому підстави назвати добу 20–30-х років ''розстріляним Відродженням''. За підрахунками М.Максудова – колишнього радянського демографа, який виїхав за кордон, людські втрати від репресій у 1937–38 роках становили щонайменше 4,5 млн. чоловік. Якщо порівняти це число із загальною кількістю українців у Росії й Україні, Польщі, Румунії, Чехословаччині (близько 40 млн. чоловік), то можна твердити, що сталінський терор призвів до здесяткування українського населення, тобто до загибелі кожного десятого українця.

Таким чином,підсумовуючи трагічну історію 20–30-х років, не можна не погодитись із думкою українського історика із Канади Богдана Кравченка: “Найбільшим досягненням українців у це десятиліття було те, що вони його пережили”. Масовим терором була фізично винищена найбільш активна та інтелектуальна частина нації і здійснено моральне розтління тих, хто вцілів. У душах надовго поселився страх, а страх перед владою – невід'ємний атрибут тоталітарної системи. Страх, який повинен привести до абсолютної покори. Було утверджено тоталітарний більшовицький режим з всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання партійної владної волі.

8.Становище українців Західної України

в 20–30-х роках.

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини. У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14–16%).

УРумуніїсеред національних меншин українці за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582 тисячі осіб (приблизно 3% населення), тим часом українські демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн. чоловік. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бесарабії біля Хотина і Аккерману.

У Чехословаччині згідно зі статистикою проживало 549 тисяч чоловік (38% загальної чисельності жителів). Близько 80% українців мешкало в Закарпатті, ще 15% – у Пряшівщині, окрім цього, чисельна українська громада проживала в Празі. Таким чином, всього у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тобто в 4–5 разів менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці 20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Загалом воно відображало особливості соціально-економічного і політичного життя цих держав.

Читайте також:

1. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
2. Біомаса - Кількість живої речовини на одиниці площі чи об'єму місцеперебування в момент спостереження. Визначається сумою біомаси усіх популяцій, що населяють дану екосистему.
3. В межах наукового підходу існує велика кількість концепцій, але найбільш переконлива – еволюційна теорія.
4. В однакових об'ємах різних газів за однакових умов (температура і тиск) міститься однакова кількість молекул.
5. Вимірювання інформації в теорії інформації (інформація, як знята невизначеність). Кількість інформації по Хартлі
6. Випишіть 3 партії, що на вибораз 1994р. набрали найбільшу кількість голосів, зазначте прізвища їх лідеорів, яку ідеологію вони ісповідували?
7. Виробіток – показник рівня продуктивності праці, який характеризує кількість продукції, що виготовлено на одиницю часу або приходиться на одного середньооблікового працівника.
8. Витрати одного блага, виражені в кількості іншого блага, яким довелося знехтувати (пожертвувати) називаються альтернативними витратами.
9. Вмінені витрати - це кількість одного товару, яким треба пожертвувати для збільшення виробництва іншого.
10. Вмінені витрати - це кількість одного товару, якою треба пожертвувати для збільшення виробництва іншого.
11. Вплив різних факторів на кількість і якість молока
12. Вплив соціально-економічних чинників на кількість населення.

Переглядів: 868