• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Міжнародний комерційний арбітраж.

Лекція 9 Виконання судових рішень. Правові засади діяльності третейських судів.

1. Загальна характеристика та правова природа інституту виконання судових рішень.

2. Види виконавчого провадження щодо рішень господарського суду.

3. Розстрочка та відстрочка виконання рішень господарського суду.

4. Наказ господарського суду і порядок його виконання.

5. Поняття та правові засади діяльності третейських судів.

6. Повноваження третейського суду щодо вирішення господарських спорів.

7. Договірне застереження щодо арбітражного розгляду справи. Міжнародний комерційний арбітраж, Міжнародна морська арбітражна комісія та Регламент.

1. Загальна характеристика та правова природа інституту виконання судових рішень.

Виконання судових рішень - це самостійний, особливий інститут господарського процесуального права. Виконання рішення госпо­дарського суду є завершальною стадією господарського процесу та здійснюється в процесуальній формі. Згідно зі ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду є обов'язковими на всій території України і виконуються в порядку, передбаченому розділом XIV Господарського процесуального кодексу України та Законом України «Про виконавче провадження». Цей Закон виз­начає умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку.

Виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадо­вих осіб, зазначених у Законі України «Про виконавче проваджен­ня», спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормати­вно-правовими актами, виданими згідно з цим Законом та іншими законами, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону під­лягають примусовому виконанню.

Виконавче провадження має різні тлумачення: як інститут адміністративного процесу, тобто сукупність норм, що регулюють відносини, які виникають між органа­ми та посадовими особами державної виконавчої служби, та іншими суб'єктами виконавчого провадження (наприклад, стягувачем та боржником) з приводу примусової реалізації виконавчих документів; як процедуру вчинення дій державним виконавцем, розпо­чинаючи з відкриття виконавчого провадження до його за­кінчення; як конкретну справу, що перебуває у відділі державної ви­конавчої служби та має свій реєстраційний номер.

Законом України «Про державну виконавчу службу» визна­чені основи організації та діяльності державної виконавчої служби і встановлене її головне завдання: повне й неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів.

Виконання судових рішень, постанов, ухвал одні автори роз­глядають як завершальну стадію господарського процесу, інші - цивільного процесу. Однак існує думка про належність виконавчо­го провадження до адміністративного процесу. Господарський про­цесуальний кодекс України взагалі обходить це питання, оскільки відповідний розділ називається «Виконання рішення, ухвали, по­станови» . Виконання судових рішень в окремих, прямо встановле­них - законодавством випадках проводиться не лише спеціально створеними органами (державними виконавцями), але й органами банківських установ та ін.

Учасниками процесуальних правовідносин у виконавчому про­вадженні є: суд, судді, державний виконавець; сторони у справі (стягувач і боржник) та їх представники; інші особи, що беруть участь у справі; особи, у яких знаходиться майно або грошові суми боржника; особи, які сприяють виконанню рішень: поняті, охоронці майна, експерти, перекладачі, представники органів внут­рішніх справ тощо.

Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інте­ресах якої видано виконавчий документ. Як правило, стягувачем є позивач, але ним може стати і відповідач, якщо в позові позивачу відмовлено і з нього стягуються судові витрати на користь відпові­дача. Стягувачем може бути й третя особа із самостійними вимога­ми на предмет спору, якщо її вимоги судом задоволені.

Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обо­в'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення. У виконавчому провадженні сторони можуть діяти особисто або че­рез законних чи договірних представників.

2. Види виконавчого провадження щодо рішень господарського суду.

Набрання рішенням, ухвалою, постановою господарського суду законної сили означає, що наявність чи відсутність прав і фактів, які лежать в їх основі, встановлені судом остаточно і ці встановлені судом права підлягають безперечному виконанню за вимогою упов­новажених осіб. Рішення, постанова, ухвала господарського суду, що набрали законної сили, набувають таких правових наслідків, як неспростовність, виключність, преюдиційність, здійсненність і обов'язковість для всіх підприємств, організацій, установ, посадо­вих осіб і громадян.

Рішення, ухвали, постанови господарського суду набирають законної сили негайно після їх прийняття, але законодавець пе­редбачив не негайне виконання рішення, а лише негайне набрання законної сили рішенням, ухвалою, постановою господарського суду після їх прийняття.

Як зазначалося вище, ст. 115 ГПК України передбачає, що рі­шення, ухвали, постанови підлягають обов'язковому виконанню на всій території України і виконуються в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Ця обов'язко­вість виконання підсилюється встановленою законодавцем у ст. 83 ГПК України відповідальністю за їх невиконання.

За змістом ст. 121-2 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядає виключно місцевий господарський суд, який відповідну справу розглянув у першій інстанції. Слід зазначити, що виконання рішення, ухвали, поста­нови господарського суду є невід'ємною частиною судового проце­су, тому господарські суди не повинні порушувати нове проваджен­ня за скаргою на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби. Унаслідок цього така скарга не підлягає оплаті державним митом. Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець здійснює примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом. У той самий час відповід­но до положень ст. 121-2 ГПК України представляти в судах Дер­жавну виконавчу службу мають органи, визначені у ст. 1 зазначе­ного Закону. Встановлений у ч. 1 ст. 121-2 ГПК України десяти­денний строк для подання скарги є процесуальним і тому відповід­но до вимог ст. 53 ГПК України може бути відновлений за наяв­ності поважних причин його пропуску.

В ухвалі про час і місце розгляду скарги на дії органів Державної виконавчої служби господарський суд повинен зобов'язати заяв­ника надіслати копію скарги цьому органу, іншій стороні виконав­чого провадження або прокурору. Невиконання цього припису ухвали не є перешкодою для розгляду скарги, однак може бути під­ставою для його відкладення.

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій гос­подарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залеж­но від їх змісту постанову державного виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, чи визнає недійсни­ми наслідки виконавчих дій, або зобов'язує орган Державної вико­навчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, чи визнає доводи скаржни­ка неправомірними і скаргу відхиляє.

Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи без­діяльність органів Державної виконавчої служби. Через це така скарга не підлягає оплаті державним митом.

Відповідно до вимог ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» уразі, якщо викладена у виконавчому документі резолютивна частина рішення є незрозумілою, державний вико­навець має право звернутися до суду, який видав виконавчий до­кумент, із заявою про роз'яснення такого рішення чи змісту доку­мента. Господарський суд першої інстанції, який видав наказ, зо­бов'язаний розглянути заяву державного виконавця у 10-денний строк з дня її надходження і за необхідності дати відповідне роз'­яснення рішення чи змісту наказу. Роз'яснення рішення, ухвали здійснюється господарським судом за правилами ст. 89 ГПК Укра­їни. В ухвалі про роз'яснення судових рішень господарський суд може визначити порядок та умови здійснення виконавчого провад­ження.

3. Розстрочка та відстрочка виконання рішень господарського суду.

Згідно з ч. 1 ст. 121 ГПК України за наявності обставин, що усклад­нюють виконання рішення або роблять його неможливим, за зая­вою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання в судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника й у надзвичайних випадках, залежно від обставин спра­ви, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухва­ли, постанови, змінити спосіб і порядок їх виконання.

Відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішен­ня на новий строк, який визначається господарським судом. Роз­строчка означає виконання рішення частками, встановленими го­сподарським судом, із певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частки має визначатися господарським судом.

Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розумі­ти прийняття господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання в порядку й у спосіб, раніше встановлений. Наприклад, зміна способу виконання рішен­ня можлива шляхом видозміни форми виконання (грошової чи май­нової), зазначеної в рішенні, тобто за відсутності в боржника майна в натурі, присудженого позивачеві, або грошових коштів, достат­ніх для покриття його заборгованості. Підставою цієї дії можуть бути конкретні обставини, пов'язані з неможливістю виконання сторонами рішення в строк або встановленим господарським судом способом. Зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови може мати місце, наприклад, у випадках, коли боржник не виконує певних дій, вказаних у рішенні суду, або коли у боржни­ка відсутнє майно, яке він повинен віддати стягувачеві. У першому випадку суд може надати стягувачеві право виконати за рахунок боржника ці дії з наступним поверненням витрат, а в іншому - стя­гнути вартість майна.

Згоди сторін на вжиття заходів, передбачених ст. 121 ГПК Укра­їни, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обме­жений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстро­чки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстроч­ку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу й порядку ви­конання рішення, господарський суд повинен ураховувати матері­альні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.

При відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, по­станови господарський суд на загальних підставах може вжити за­ходів щодо забезпечення позову. Вони можуть бути застосовані як з ініціативи господарського суду, так і за заявою сторони або про­курора. Порядок застосування, перелік заходів до забезпечення позову та інші питання регулюються розділом X ГПК України.

Заяву про надання відстрочки, розстрочки, зміни способу й по­рядку виконання рішення слід розглядати за правилами ГПК Укра­їни. Заявник повинен подати докази надіслання другій стороні копії цієї заяви та доказів на її обґрунтування. Сторони мають бути по­відомлені про час і місце розгляду заяви. Відстрочку, розстрочку або заміну способу та порядку виконання господарський суд за вла­сною ініціативою чи за заявою сторони повинен здійснювати лише в тих випадках, коли є достатньо доказів про те, що у сторін з поваж­них причин немає можливості виконати рішення у встановлений строк чи встановленим способом, але, перш за все, повинен урахо­вувати такі самі наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення та не допускати їх настання.

Про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання виноситься ух­вала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. У необ­хідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезна­ходженням боржника або державному виконавцю. Ухвала про від­строчку або розстрочку виконання рішення, зміну способу та по­рядку виконання рішення, ухвали, постанови підлягає виконан­ню на підставі п.6ч.1ст.3тап.4ст.18-1 Закону України «Про виконавче провадження », тому відповідний наказ у такому випад­ку не видається.

Питання про поновлення виконання судового рішення роз­глядається судом касаційної інстанції під час прийняття постано­ви, про що зазначається в постанові касаційної інстанції. Ухвалу про поновлення виконання судового рішення може бути винесено після закінчення перегляду оскарженого судового рішення й ухва­лення судом касаційної інстанції постанови.

Гарантією захисту майнових прав суб'єктів господарювання є передбачений ст. 122 ГПК України поворот виконання рішення, по­станови господарського суду. Ця стаття регулює підстави та поря­док повернення майна, грошових сум та інших предметів, одержа­них стягувачем при скасуванні чи зміні рішення, згідно з яким вони були передані стягувачеві. Рішенню про повернення майна та інших предметів передує перегляд судового рішення в апеляційному чи ка­саційному порядку або перегляд справи за нововиявленими обстави­нами . Повернення майна та інших предметів як наслідок перегляду справи можуть мати місце у разі постановления нового рішення про повну чи часткову відмову у задоволенні позову, або припинення про­вадження у справі, або залишення позову без розгляду.

4. Наказ господарського суду і порядок його виконання.

У частині 1 статті 116 встановлено вид виконавчого доку­мента, що видається на виконання рішення господарського суду. Вико­нання рішення господарського суду здійснюється на підставі наказу. Наказ видається стягувачу, тобто особі на користь якої постановле­но рішення. Такою особою є позивач у справі або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

У роз'ясненні Президії Вищого господарського суду України від 28.03.02 р. № 04-5/365 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» зазначається, що відпо­відно до статті 116 ГПК виконання рішення господарського суду прова­диться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судо­вим рішенням законної сили. За змістом статей 116 і 117 ГПК видавати накази мають право виключно місцеві господарські суди після вирішення ними спорів у першій інстанції. У разі скасування або зміни рішення міс­цевого господарського суду за результатами його перегляду в апеляцій­ному або у касаційному порядку апеляційна чи касаційна інстанція у ре­золютивній частині своєї постанови має зобов'язати господарський суд першої інстанції видати відповідний наказ.

Відповідно до частини 2 статті ст.. 116 ГПК наказ видається стягувачеві під розписку або надсилається поштою. Якщо наказ надсилається поштою, він повинен бути надісланий стягувачеві рекомендованим чи цін­ним листом. Копія наказу засвідчується працівником служби діловод­ства або іншою відповідальною особою (секретар суду, відповідальний секретар суду, інші працівники, які входять до складу судових палат, від­ділів тощо) і залучаєть­ся до матеріалів справи. На звороті копії наказу, яка залишається у справі, проставляється відмітка про відправку наказу і засвідчується підписом працівника, що здійснював відправку.

Частина 1 статті 117 ГПК встановлює, що в наказі господарсь­кого суду зазначається: найменування господарського суду; номер справи; дата прийняття рішення; дата видачі наказу; строк дії наказу; резолютивна частина рішення; найменування стягувача; найменування боржника; адреси стягувача і боржника; найменування і номери рахунків у банках стягувача і боржника.

Вимоги до виконавчого документа, зокрема, й наказу господарсько­го суду, встановлено також у ст. 19 Закону України «Про виконавче про­вадження». У виконавчому документі повинні бути зазначені: назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ; дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ; найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фі­зичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стя­гувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуаль­ний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб — платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому ви­конанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце робо­ти (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо; резолютивна частина рішення; дата набрання чинності рішенням; строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадо­вою особою та скріплений печаткою.

Ст. 118 ГПК встановлює строк для пред'явлення наказу гос­подарського суду для виконання. Цей строк становить три роки. Перебіг строку для пред'явлення наказу господарського суду до виконання почи­нається з дня: прийняття рішення, ухвали, постанови; закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання рі­шення; винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред'яв­лення наказу до виконання.

5. Поняття та правові засади діяльності третейських судів.

Закон України «Про третейські суди» регулює порядок утво­рення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює ви­моги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.

Третейський суд — недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (ст.2 Закону).

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст.3 Закону).

Сутність третейського розгляду полягає в тому, що обидві сторони довіряють вирішення спору і винесення рішення третій особі. У цьому істотна відмінність третейського розгляду цивільних справ від інших форм захисту суб'єктивних цивільних прав державними органами та громадськими організаціями.

Мета третейського вирішення господарських справ — урегулювання правових конфліктів, що виникли, і забезпечення добровільного виконання обов'язків. В остаточному підсумку третейський розгляд правових спорів «може сприяти вихованню поваги до закону, підвищенню правової свідомості, розумінню необхідності виконання обов'язків».

Розгляд у третейському суді існує як альтернатива судовій формі захисту. Однак вона не протистоїть, а доповнює діяльність судів по розгляду й вирішенню господарських справ.

Необхідність третейського розгляду викликана наступними причинами:

1) необхідність розвантаження судів загальної юрисдикції і господарських судів, не здатних впоратися із завданням своєчасного і правильного розгляду та вирішення за умов відсутності альтернативних форм вирішення цивільних справ;

2) необхідність забезпечення заінтересованим особам найбільш кваліфікованого вирішення їх справи по суті;

3) необхідність скорочення строків розгляду справ і витрат, пов'язаних з їх розглядом;

4) необхідність забезпечення заінтересованим особам найбільш сприятливих умов збереження таємниці особистого життя та комерційної таємниці при розгляді цивільної справи.

До найбільш характерних переваг третейського суду перед державним судом можна віднести наступні:

1) оперативність і ефективність вирішення спорів, спрощена процедура розгляду, можливість проведення розгляду поза місцем постійного перебування третейського суду, у тому числі безпосередньо за місцем перебування сторін спору;

2) конфіденційність третейського розгляду і створення умов для збереження комерційної таємниці;

3) наявність можливостей для вибору оптимального варіанта організації третейського суду;

4) створення позитивної судової практики і поява необхідних прецедентів правозастосування;

5) можливість побачити вузлові проблеми економічної і юридичної практики взаємовідносин у сфері цивільного обігу;

6) самооплатність третейського суду, економія коштів сторін, що сперечаються, оскільки розмір третейських зборів регулюється документами про третейський суд і може бути нижче, ніж державне мито (судовий збір) у господарському суді або суді загальної юрисдикції;

7) можливість залучення як арбітрів не тільки юристів, але і фахівців зі знанням економіки та технологій фондового ринку як арбітрів і експертів при вирішенні спорів;

8) примусове виконання рішень третейського суду за відмови відповідача від його добровільного виконання через систему виконавчого провадження.

6. Повноваження третейського суду щодо вирішення господарських спорів.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду за наявності укладеної між сторонами третейської угоди.

Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд/ регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди.

За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту.

Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, у якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною.

Недійсність окремих положень договору, контракту, що містить третейське застереження, не тягне за собою недійсність такого третейського застереження.

Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом (ст.12 Закону).

Якщо третейська угода укладена у вигляді третейського застереження, то вона вважається невід'ємною частиною угоди і щодо неї діють такі самі правила правонаступництва, що и до угоди в цілому.

Якщо третейська угода укладена у вигляді окремої угоди, то у разі заміни кредитора у зобов'язанні останній повинен повідомити нового кредитора про її існування. Зміна третейської угоди в такому випадку можлива лише за умови явно вираженої згоди іншої (інших) сторони (сторін) угоди.

Позовна заява подається у письмовій формі. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують: 1) наявність третейської угоди; 2) обґрунтованість позовних вимог; 3) повноваження представника; 4) направлення копії позовної заяви іншій стороні (опис вкладення про відправлення цінного листа, виписка з реєстру поштових відправлень тощо).

Компетенція третейського суду. Третейський суд з додержанням вимог Закону самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи.

Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно до переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті.

Сторона має право заявити про перевищення третейським судом меж його компетенції, якщо в процесі третейського розгляду виникне питання, розгляд якого не передбачений третейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи Закону. У цих випадках третейський суд повинен відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього відповідної компетенції.

З питань наявності чи відсутності компетенції третейський суд у зазначених випадках виносить мотивовану ухвалу.

Якщо третейський суд дійде висновку щодо неможливості розгляду ним конкретного спору внаслідок відсутності у нього компетенції, третейський розгляд припиняється, а витрати, понесені третейським судом, відшкодовуються сторонами в рівних частках.

При прийнятті позову третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передачу спору на розгляд третейського суду.

У разі, якщо третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди, він повинен відмовити в розгляді справи. Про відмову в розгляді справи виноситься мотивована ухвала, яка надсилається сторонам. При цьому заявнику разом з ухвалою повертаються позовні матеріали (ст.27 Закону).

Рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується у засіданні третейського суду.

Третейський суд вправі оголосити лише резолютивну частину рішення. У цьому випадку якщо сторони не погодили строк направлення їм рішення, мотивоване рішення має бути направлене сторонам у строк, який не перевищує п'яти днів з дня оголошення резолютивної частини рішення.

Кожній стороні направляється по одному примірнику рішення.

У разі відмови сторони одержати рішення третейського суду або її неявки без поважних причин у засідання третейського суду, де воно оголошується, рішення вважається таким, що оголошене сторонам, про що на рішенні робиться відповідна відмітка, а копія такого рішення надсилається такій стороні (ст.45 Закону).

Рішення третейського суду викладається у письмовій формі і підписується третейським суддею, який одноособово розглядав справу, або повним складом третейського суду, що розглядав справу, в тому числі і третейським суддею, який має окрему думку. Окрема думка третейського судді викладається письмово та додається до рішення третейського суду.

Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підписом керівника та круглою печаткою юридичної особи — засновника цього третейського суду. Підписи третейських суддів третейського суду для вирішення конкретного спору на рішенні третейського суду посвідчуються нотаріально.

Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду (ст.50 Закону).

Рішення третейського суду виконується зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні. Якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню.

Виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа (ст.55 Закону).

7. Договірне застереження щодо арбітражного розгляду справи. Міжнародний комерційний арбітраж, Міжнародна морська арбітражна комісія та Регламент.

Міжнародний комерційний арбітраж - те механізм розгляду комерційних (господарських) спорів між приватними особами (фізичних й юридичними), тобто приватноправових спорів. Стороною спору може бути й держава, але спір по-своєму змісту є приватноправовим і другою стороною спору є фізична або юридична особа. Відзначимо також, що термін "міжнародний" у понятті міжнародного комерційного арбітражу носить умовний характер, оскільки такий арбітраж допускається або засновується по національному праву й керується у своїй діяльності певними нормами національного права.

В остаточному підсумку по своїй природі він є національно-правовим інститутом, оскільки спори між фізичними і юридичними особами відносяться до національної юрисдикції. Термін "міжнародний" відноситься лише до характеру розглянутих спорів - комерційні спори міжнародного характеру, тобто спори, що випливають із міжнародної торговельної й іншої економічної діяльності приватних осіб. Іншими словами, це спори, що виникають між сторонами міжнародних комерційних справ.

Таким чином, міжнародний комерційний арбітраж - це механізм (організація, орган) по розгляду міжнародних комерційних спорів. Все сказане не означає, що міжнародний комерційний арбітраж - це єдиний спосіб розгляду міжнародних комерційних спорів. По-перше, вони можуть розглядатися й у системі державних арбітражних судів, якщо законодавство відповідної країни це дозволяє.

Міжнародний комерційний арбітраж не є елементом державної судової системи й у своїй діяльності не залежить від неї.

Звернення сторін в арбітраж або навіть тільки наявність угоди сторін про це виключає судову юрисдикцію. Це значить, що якщо одна зі сторін все-таки звернеться в суд, остання повинна або зі своєї ініціативи, або за заявою іншої сторони відмовити в прийнятті позовної заяви або припинити вже почате провадження в справі. Державні судові органи в принципі не вправі втручатися в діяльність арбітражу.

Міжнародній арбітражній практиці відомі два види арбітражу: арбітраж ad hoc (разовий арбітраж:) і інституційний арбітраж:. Інституційний, або постійно діючий, арбітраж створюється при національних торговельних (торгово-промислових) палатах, біржах, асоціаціях, союзах, товариствах і будь-яких інших організаціях, у тому числі функціонально є міжнародними. Для інституційного арбітражу характерна наявність постійно діючого органа, що, не приймаючи участі в дозволі споровши, виконує деякі адміністративно-технічні, консультативні й контрольні функції; наявність положення про нього (або уставу) і регламенту, що встановлюють правила арбітражного процесу; наявність списку арбітрів, з якого сторони вибирають арбітрів.

Арбітраж ad hoc утвориться сторонами для розгляду конкретної суперечки, після розгляду якого й винесення рішення він припиняє своє існування. Сторони вибирають місце проведення арбітражного розгляду, установлюють правила обрання арбітрів й арбітражну процедуру. Сторони користуються практично необмеженою автономією у виборі процедури рішення суперечки. Вони можуть детально погодити її між собою, можуть взяти за основу регламент якого-небудь існуючого інституційного арбітражу. Нарешті, сторони можуть домовитися про застосування одного з типових арбітражних регламентів, розроблених у міжнародні (міжурядових) організаціях спеціально для арбітражу ad hoc.

Є три арбітражних регламенти, розроблених під егідою ООН: Арбітражний регламент Економічної комісії ООН для Європи 1966 р., Правила міжнародного комерційного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії й Далекого Сходу 1966 р. й Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ 1976 р. Всі вони мають факультативний характер і застосовуються тільки в тому випадку, якщо сторони зробили посилання на них у своїй угоді. Причому сторони вправі домовитися про внесення будь-яких змін у правила регламентів.

Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (МКАС при ТПП України) є самостійним постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 року, Положенням про Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України й Регламентом.

МКАС при ТПП України приймає до розгляду спори, що відносяться до його компетенції, при наявності письмової угоди між сторонами про передачу йому всіх або певних суперечок, які виникають або можуть виникнути між сторонами у зв'язку з якими-небудь конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи носять вони договірний чи характер ні.

Арбітражна угода може бути укладене у вигляді арбітражного застереження в договорі або у вигляді окремої угоди.

Порядок звернення в МКАС і розгляду справ визначається Регламентом Міжнародного комерційного арбітражного суду, а розмір арбітражного збору, що стягує по прийнятому до розгляду справі - Положенням про арбітражні збори й витрати.

Рішення МКАС при ТПП України є остаточними й обов'язковими для сторін і при відмові від їхнього добровільного виконання приводяться у виконання в примусовому порядку по місцезнаходженню боржника відповідно до норм конвенції "Про визнання й приведення у виконання іноземних арбітражних рішень" (Нью-Йорк, 1958).

Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України (МАК при ТПП України) є самостійним постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 року, Положенням про Морську арбітражну комісію при ТПП України й Регламентом.

Морська арбітражна комісія дозволяє суперечки з договірних й інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні торговельного мореплавання незалежно від того, є сторонами таких відносин суб'єкти українського або іноземного або тільки українського або тільки іноземного права.

Морська арбітражна комісія приймає до розгляду спори, що ставляться до її компетенції, при наявності письмової угоди (домовленості) між сторонами про передачу їй всіх або певних суперечок, які виникають або можуть виникнути між сторонами у зв'язку з якими-небудь конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи носять вони договірний чи характер ні. Арбітражна угода може бути укладене у вигляді арбітражного застереження в договорі або у вигляді окремої угоди.

Порядок звернення до МАКУ й розгляди справ визначається Регламентом Морської арбітражної комісії, а розмір арбітражного збору, що стягується при подачі позовної заяви - Положенням про арбітражні збори й витрати, що є додатком до Регламенту.

Рішення МАК при ТПП України є виконавчими документами й прирівнюються до рішень державних судів.

Рішення Морської арбітражної комісії виконуються сторонами добровільно у встановлений нею термін, при відмові від їхнього добровільного виконання приводяться у виконання в примусовому порядку, у т.ч. за рубежем на підставі Нью-йоркської Конвенції 1958 р. "Про визнання й приведення у виконання іноземних арбітражних рішень".

По справах, що підлягає розгляду Морської арбітражної комісії, голова комісії може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення вимоги, зокрема , прийняти постанову про накладення арешту на судно або вантаж іншої сторони, які перебувають в українському порту.

Читайте також:

1. Внутрішній і міжнародний маркетинг
2. Внутрішній ринок – національний ринок – міжнародний ринок – світовий ринок
3. Географія світового транспорту. Зовнішні економічні зв'язки. Міжнародний туризм.
4. Елементи системи управління охороною праці, міжнародний стандарт
5. Етичні норми і сучасний міжнародний бізнес
6. Івано-Франківський фінансово-комерційний кооперативний
7. Івано-Франківський фінансово-комерційний кооперативний
8. Інвестиції в системі міжнародного руху капіталу. Міжнародний ринок прямих іноземних інвестицій
9. Комерційний акт – документ, що визначає нестачу, псування, крадіжку вантажу при залізничних перевезеннях. Є підставою для подання вимог стороні, яка допустила псування вантажу.
10. Лекція 5.1 Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України
11. Міжнародний банк реконструкції й розвитку – МБРР (International Bank for Reconstruction and Development – IBRD).
12. Міжнародний валютний фонд

Переглядів: 2008