• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 6. Кредит у ринковій економіці

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, ко­мерційні банки мають можливість збільшити ліквідність своїх активів і вдатися через кредитування до емісії нових грошей. Коли норма резерву підвищується, то грошова маса в обігу зменшується.

Розробка та реалізація грошово-кредитної політики – це основна функція центрального банку.

Основними типами грошово-кредитної політики є:

1) політика грошово-кредитної рестрикції (політика "дорогих грошей") (весь інструментарій грошово-кредитної політики підпорядковується згідно з динамікою економіч­ного циклу, стисненню обсягів грошової та креди­тної емісії);

2) політика грошово-кредитної експансії (політика "дешевих грошей") (забезпечення доступності для суб'єктів економічної діяльності грошових і кредитних ресурсів).

До цілей грошово-кредитної політики можна віднести:

Стратегічні – можуть бути кінцеві цілі загальноекономічної політики держави.

Проміжні – дося­гнення такого стану деякими економічними змінними, який сприятиме досягненню стратегічних цілей.

Тактичні – носять корот­костроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Суб'єктами грошово-кредитної політики є:банківська система – центральний банк і комерційні банки; урядові структури – Міністерство фінансів чи казначейство, ор­гани нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи.

Для грошово-кредитного регулювання центральний банк використовує такі інструменти грошово-кредитної політики:

• здійснення операцій на відкритому ринку, де реалізуються дер­жавні цінні папери;

• регулювання резервної норми комерційних банків;

• зміна норми банківського процента.

Операції на відкритому ринку – це здійснення ку­півлі та продажу уповноваженими установами держави її цін­них паперів.

Коли центральний банк купує цінні папери, що перебува­ють у володінні комерційних банків, він здійснює таким спо­собом додаткову грошову емісію. При цьому, у зв'язку із зростанням резервів, збільшується кредитний потенціал коме­рційних банків.

Обов'язкові резерви – це частина (норма в процентах) банківських депозитів та інших пасивів, отриманих банком з інших джерел, яка, згідно з чинним законодавством або із вста­новленими нормативними актами має зберігатися у формі ка­сової готівки комерційних банків та їх депозитів у центральному банку.

Облікова ставка процента формується на базі надання центральними банками позик комерційним банкам. Такий кредит надається банкам, що зіткнулися з тимчасовими фі­нансовими труднощами, як правило, на короткий строк і під заставу державних цінних паперів.

Коли комерційний банк бере в центральному банку пози­ку, він збільшує на таку суму вільні резерви і кредитний по­тенціал. Це надає банкові-позичальнику можливість видавати додаткові кредити населенню та юридичним особам.

Облікова ставка відіграє опосередковану функцію – визна­чає комерційним банкам вартість кредитів центрального бан­ку. Якщо облікова ставка процента знижується, то в комерційного банку виникає зацікавленість в отриманні додаткових сум таких кредитів, і навпаки. Відповідно через зміну обліко­вої ставки збільшується або зменшується на грошовому рин­ку пропозиція кредитних ресурсів.

5.5. Фіскально-бюджетна й грошово-кредитна політика в системі державного регулювання ринкової економіки. "Сеньйораж" і монетизація бюджетного дефіциту

Фіскально-бюджетна політика – це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат.

Основними функціями фіскально-бюджетної політики є:

1. Вплив на стан господарської кон'юнктури.

2. Перерозподіл національного доходу.

3. Нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.

Дискреційна та недискреційна фіскально-бюджетна політика – це основні її типи.

Дискреційна фіскально-бюджетна політика – політи­ка, при якій уряд свідомо маніпулює податками та державни­ми видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та при­скоренням економічного зростання. Основні засоби – зміна програм суспільних робіт та інших програм, пов'язаних з витратами; зміна програм "трансфертного типу" (перерозподільчих); циклічні зміни рівня податкових ставок.

Недискреційна фіскально-бюджетна політика – це пасивна політика, пов'язана з автоматичною зміною в рівнях державних витрат і податків.

У сфері державного регулювання ринкової економіки є не­обхідність застосування цілісної внутрішньозбалансованої си­стеми заходів фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефек­тивними при перевищенні допустимого (більше 3-4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від'ємного сальдо платі­жного балансу.

Дефіцит державного бюджету – це перевищення вида­тків бюджету над його доходами.

Дефіцит державного бюджету є основною причиною інфляції. Однак, дефіцит державного бюджету не є небезпечним для еко­номіки в цілому, якщо він знаходиться на рівні 2-3 % ВНП. У протилежному випадку він негативно відображається на фор­муванні грошової, кредитної систем і всієї економіки в цілому. Джерелами покриття дефіциту державного бюджету є: збільшення кількості грошей (емісія); збільшення випуску облігацій Міністерства фінансів (казначейст­ва); скорочення валютних резервів центрального банку; позики в зовнішніх кредиторів.

Внаслідок монопольного права друкування грошей уряд отримує дохід, що називається"сеньйораж"

Покупцями облігацій Міністерства фінансів (казначейства) можуть бути: центральний банк; комерційні банки; домашні господарства; іноземці (як приватний, так і суспільний сектори).

Купівля центральним банком державних боргових зобов'я­зань називається монетизацією бюджетного дефіциту.Монетизація дефіциту державного бюджету призводить до інфляції. У країнах з високою інфляцією населення, як правило, не купує нових державних боргових зобов'язань, валютні резер­ви центрального банку вичерпані, тому держава фінансує бю­джетний дефіцит шляхом емісії.

5.6. Суть, причини та наслідки інфляції

Інфляція – процес знецінення грошей, котрий проявляє­ться як постійне підвищення загального рівня цін у результа­ті перевантаження сфери обігу грошовою масою, не забезпеченою матеріальними цінностями.

Основними формами вияву інфляції є:

• знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці;

• поглиблення розриву між рівнями цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку в цілому;

• знецінення національних грошей щодо іноземної валюти;

• зниження валютного курсу національних грошей.

Серед причин інфляції можна виділити такі:

- зовнішні (зростання цін на світових ринках; скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі; від'ємне сальдо зовнішньо­торговельного балансу);

- внутрішні (деформація економіки; монополія держави на грошову емісію; монопольне положення великих виробни­ків і їх диктат цін на ринках; монополія профспілок на ринку праці та їх можливість впливу на рівень оплати праці; непомірно високі податки або процентні ставки за кредит).

Інфляція класифікується на такі види:

1) залежно від характеру інфляції і темпів наростання інфляційних процесів:

- помірна інфляція характеризується повільним зростанням цін (до 10% на рік);

- галопуюча інфляція (від 10% до 200% на рік);

- гіперінфляція (до 1000% на рік і більше).

2) залежно від зростання цін за товарними групами:

- збалансована інфляція – визначається пропорційною зміною цін на різні товари;

- незбалансована інфляція – визначає зміну цін різних товарів по відношенню один до одного в різних пропорціях

3) залежно від ступеня передбачення:

- очікувана інфляція – прогнозований ріст цін

- неочікувана інфляція – не прогнозований ріст цін

4) залежно від розповсюдження інфляційних процесів:

- локальна інфляція – має місце в рамках окремих країн

- світова інфляція – охоплює групу країн або цілі регіони.

Для країн, які залежать від зовнішньої торгівлі, існує за­гроза імпортованої інфляції. Вона виникає в разі підвищення цін на імпортовані товари за умови твердого валютного курсу.

Стагфляція – це інфляція, яка супроводжується стагнацією виробництва і високим рівнем безробіття в країні (одно­часне підвищення рівня цін і рівня безробіття).

Кількісну оцінку інфляційних процесів дають показники інфляції. Найбільш широко використовуваним показником ін­фляції є індекс росту цін, в тому числі індекси споживчих цін та індекси цін виробників.

Інфляція має цілий ряд наслідків:

1. Зниження життєвого рівня населення у формах:

а) зниження реальної вартості особистих заощаджень;

б) скорочення поточних реальних доходів.

При цьому поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умови індексації, оскільки протиінфляційні компенсації відстають від темпу зростання цін (при гіперінфляції важко передбачити рівень зро­стання цін) і не покривають скорочення доходів населення.

2. Ефект інфляційного оподаткування (зниження реальної вартості нако­пичених грошей).

Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та роз­ширення виробництва.

Некерована інфляція порушує управління економікою в цілому.

Серед протиінфляційних заходів можна виділити такі:

• грошові обмеження, обмеження доходів населення через замо­рожування заробітної плати;

• розв'язання проблем дефіциту державного бюджету. Дефіцит дер­жавного бюджету повинен покриватися не додатковою емісією грошей, а шляхом державних позик, які можна буде погасити,

• реформи оподаткування, скорочення податкових ставок;

• структурна перебудова і конверсія військового виробництва;

• регулювання валютного курсу;

• приватизація;

• засоби збільшення норм заощаджень та зменшення їх ліквіднос­ті;

• скорочення платоспроможного попиту в результаті проведення грошової реформи;

• підвищення процентних ставок за кредит;

• заморожування підвищення цін, коли має місце ріст попиту на ринку споживчих товарів і коли маса цих товарів не може збіль­шуватися.

5.7. Грошові реформи: поняття, цілі та види грошових реформ

Грошові реформи– це повна або часткова структурна перебудова державою наявної в країні грошової системи.

Головною функцією грошової реформи є стабілізація грошового обігу.

Грошові реформи у вузькому розумінні поділяються на такі типи:

Грошові реформи формального типу зводяться до впро­вадження нового зразка купюри з одночасним або поступо­вим вилученням функціонуючої.

Грошові реформи з деномінацією грошового обігу. Голо­вною метою є заміна через обмін грошових купюр дійсного масштабу цін.

Грошові реформи, конфіскаційного типу (з деномінаці­єю грошового обігу або без нього). Під час її проведення використовують диференційовану шкалу обміну старих грошей на нові.

Грошові реформи в широкому розумінні передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й структурну перебудову діючої системи грошово-валютних і кредитних відносин. Проведення структурної грошової реформи у широкому розумінні цього поняття передбачає також перехід від грошей адміністративно-командної економіки до грошей ринкової економіки.

Грошові реформи в широкому розумінні, у зв'язку з масш­табністю й різноплановістю структурних змін та інституційних перетворень, є тривалими у часовому вимірі. Вони проводяться, як правило, декілька років.

6.1. Кредит: необхідність, сутність, теорії, форми та види

Необхідність кредиту

Внаслідок розвитку процесів обміну товарами, виникає кредит. Кредитні відносини з'являються і розвиваються на підставі кругообороту капіталу, який є безперервним, але при цьому не виключаються коливання, приливи і відпливи грошових кош­тів, коливання потреб у ресурсах і джерелах їх покриття.

За допомогою кредиту як невід'ємного атрибуту товарного виробництва усувається невідповідність між часом виробництва і часом обігу, вирішується відносне протиріччя між тимчасовим накопиченням коштів та необхідністю їх ви­користання в народному господарстві.

Необхідність кредиту в умовах ринкової економіки тісно пов'язана з особливос­тями кругообороту індивідуальних капіталів. Також кредит необхідний для становлення нових підприємств малого та середнього бізнесу, впровадження нової техніки та технологій.

Завдяки кредиту зменшується час на задоволення господарських та особистих потреб; кредитори мають можливість отримати додаткові грошові кошти при передачі певної суми вільних ресурсів позичальнику.

Отже, необхідність кредиту викликана існуванням товар­но-грошових відносин. Його передумовою є наявність вільних коштів у суб'єктів економічних відносин та наявність поточ­них або майбутніх доходів у позичальників. Конкретні причи­ни, що зумовлюють необхідність кредиту, – коливання потреби в обігових коштах суб'єктів ринку, а також виник­нення потреби у створенні та відтворенні основного капіталу.

Сутність кредиту

Кредит – це економічні відносини між суб'єктами ринку з приводу перерозподілу вартості на засадах поверненості, строковості і платності.

Характерними ознаками кредиту в ринковій економіці є:

· позичальниками виступають суб'єкти господарю­вання, а кредиторами банківські установи;

· гроші, надані в позику, використовуються позичальником як капі­тал (на виробничі потреби);

· джерелом позикового процента є прибуток на позичені кошти;

· кредит використовується як механізм перерозподілу капіталів у суспільному виробництві та для вирівнювання норми прибутку.

Об'єктом кредитних відносинвиступають грошові чи матеріальні цінності, щодо яких укладається кредитна угода.

Суб'єктами кредитних відносин є:

• кредитор – сторона, що передає вартість у грошовій чи натуральній формі іншому суб'єкту ринку на засадах поверненості, строковості і платності;

• позичальник – сторона, що одержує позику.

Теорії кредиту

До засновників натуралістичної теорії кредиту можна віднести англійських економістів А. Сміта (1723-1790 рр.) і Д. Рікардо (1772-1823 рр.).

Основні постулати цієї теорії:

· об'єктом кредиту є натуральні, тобто не грошові, матеріальні цін­ності,

· позиковий капітал ототожнюється з реальним капіталом,

· кредит виконує пасивну роль, а банки – це прості посередники.

Отже, кредит трактувався як засіб перерозподілу матеріальних цінностей у натуральній формі, не визнаючи ролі банків у створенні кредиту, участі кредиту в сприянні розширеного капіталістичного відтворення. Водночас представники натуралістичної теорії обґрунтували наступні положення щодо кредиту:

· кредит не створює реального капіталу;

· кредит залежить від виробництва;

· кредит залежить від позикового відсотка, від коливань і динаміки прибутку.

Основні концепції капіталотворчої теорії були сформульовані англійсь­ким економістом Дж. Ло (1671-1729 рр.).

Згідно з його поглядами, кредит займає становище, що не­залежне від процесу відтворення і йому належить вирішальна роль у розвитку економіки. Кредит ототожнювався з грішми і багатством. Кредит може створювати багатство і капітал, а банки є творцями капіталу, а не простими посередниками. Головні положення цієї теорії були використані Дж. Кейнсом і його послідов­никами, які обгрунтували принципи кредитного ре­гулювання економіки через зниження норми позикового від­сотка та відповідне розширення інвестицій, що призводить до збільшення виробничого і споживчого попиту, а відтак – до зменшення безробіття.

Послідовниками Кейнса виступили представники неокейнсіанської школи грошово-кредитного регулювання (П. Самуельсон, Л. Лернер, Дж. Гелбрейт). В основі їх поглядів – ідея Кейнса про активне втручання держави в господарські процеси, зокрема і за допомогою кредиту.

Капіталотворча теорія згодом отримує розвиток у теорії монетаризму (М. Фрідмен, А. Бернс, О. Файт), згідно з якою основними інструментами регулювання економіки є зміни грошової маси і процентних ставок, що дає змогу застосову­вати кредитну рестрикцію чи експансію.

Форми та види кредиту

Існують товарна і грошова форми кредиту, що визначаються залежно від об'єкту кредитних відносин. У товарній формі кредиту виникають кредитні відноси­ни між продавцями і покупцями, коли останні одержують то­вари чи послуги з відтермінуванням платежу (комерційний кредит, продаж товарів і надання послуг населенню в кредит тощо). У грошовій формі здійснюється рух переважної частини позикового фонду країни, тому й більшість позик надається і погашається грошима.

За суб’єктами кредитних відносин виділяють таківиди кредиту:

· комерційний – надається одним товаровиробником іншому у вигляді продажу товарів з відтермінуванням платежу і, як правило, оформляється векселем;

· банківський – надається банками, як правило, у грошовій формі; банки можуть виступати не тільки кредиторами, але й позичальниками;

·державний – надається юридичними та фізичними особами державі (в особі центральних та місцевих органів влади);

· міжнародний – надаються позичкові капітали одних країн іншим у тимчасове користування на засадах поверненості, строковості, платності.

Провідним видом кредиту в ринковій економіці є банківсь­кий кредит, що базується на використанні таких принципів:

• цільовий характер кредитування передбачає вкладення по­зичених коштів у конкретні господарські процеси;

• поверненість кредиту передбачає надання позики у тимчасове користування і повне повернення позичальником вартості основ­ного боргу;

• строковість кредиту вимагає повернення позики в строки, пе­редбачені кредитною угодою;

• платність кредиту полягає в тому, що за користування позикою клієнт сплачує банку додаткову суму у вигляді процентів;

• забезпеченість кредиту полягає у відповідності між вартістю майна, що є заставою позики, і заборгованістю за позикою.

Існує дуже багато різних класифікацій банківських кредитів. Так, види банківського кредиту поділяються:

1) за призначенням (на виробничі цілі (юридичним особам під заставу основних засобів та обігових коштів); споживчий кредит (фізичним особам);

2) за строками користування (короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 3 років), довгострокові (понад 3 роки);

3) за забезпеченням (забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації), незабезпечені (бланкові);

4) за ступенем ризику (стандартні, нестандартні, сумнівні, небезпечні, безнадійні);

5) за методами надання (у разовому порядку, відповідно до відкритої кредитної лінії, гарантійні (із заздалегідь обумовленою да­тою надання; за потребою);

6) за строками погашення (водночас, на виплату, достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника), з регресією платежів, після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

6.2. Процент за кредит

Процент за кредит або позиковий процент – це плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування позиченими коштами.

Показником, що кількісно характеризує плату за кредит, є норма процента або процентна ставка, що розраховується за формулою:

Н = Д/К * 100%, (12)

де Д – річний дохід на позиковий капітал;

К – середньорічна сума наданого кредиту.

Норма процента залежить від величини норми прибутку, яка є максимальною межею норми процента. Мінімальну межу норми процента точно визначити неможливо, але вона повинна покривати витрати кредитора, пов'язані з даною операцією, і приносити йому хоча б мінімальний дохід.

Основними видами процентних ставок є:

а) ринкова (формується безпосередньо на ринку позикових капіталів);

б) середня ( формується за певний період часу).

На розмір процентної ставки за кредити впливають такі фактори:

- макроекономічні (рівень інфляції; рівень облікової ставки центрального банку; попит та пропозиція на кредитному ринку);

- мікроекономічні (термін користування кредитом; розмір кредиту; рівень ризику).

Для нарахування простих процентів за депозитами і кредитами банків використовують наступну формулу:

К = (С х Т х П) / (360 х 100), (13)

де К – розмір плати за користування коштами;

С – сума кредиту чи депозиту;

Т – термін користування грошима (у днях);

П – процентна ставка.

Нарахування складних процентів здійснюється наступним чином:

FV = P x (1+R)ⁿ, (14)

де FV – розмір плати за користування коштами;

P – сума наданих коштів;

R – процентна ставка;

n – кількість періодів.

Джерелом оплати позикового процента є прибуток, що його отримує позичальник.

6.3. Функції та роль кредиту

Існують наступні функції кредиту:

Перерозподільча функція кредиту		Емісійна (антиципаціна) функція кредиту		Контрольна функція кредиту
суть		суть		суть
За допомогою кредиту відбувається перерозподіл вартості на засадах повернення з одного боку, здійснюється нагромадження грошових капіталів за рахунок збережень економічних агентів, а з іншого – їх розміщення серед інших агентів ринку		На основі кредиту здійснюється емісія грошей як платіжних засобів; методами кредитної експансії (розширення кредиту) і кредитної рестрикції (звуження кредиту) регулюєтьсмя кількість грошей в обігу		У процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів надання кредиту з боку суб’єктів кредитної угоди; при цьому банк здійснює як попередній, так і поточний контроль за діяльністю позичальника
роль		роль		роль
Дає змогу зосередити капітал у найбільш пріоритетних сферах економічної діяльності, здійснити переорієнтацію виробництва й стабілізувати економіку		Сприяє економії витрат грошового обігу; дозволяє прискорити обіг грошей, запроваджувати прогресивні системи розрахунків		Дає змогу мінімізувати кредитний ризик, реалізувати цільовий характер кредиту: стимулює позичальника раціонально й ефективно використовувати позичені кошти

Рис.9. Функції кредиту

Внаслідок зміни еконо­мічних умов у країні відбуваються зміни ролі кредиту та сфе­ри його застосування. Так, в умовах функціонування повноцінних грошей роль кредиту була незначною, бо зміна маси грошей незначною мірою залежала від застосування кредиту. Зменшення маси повноцінних грошей в обігу здійс­нювалося шляхом перетворення їх у скарб (без участі кредиту), і навпаки.

При функціонуванні неповноцінних грошей збільшення або зменшення їх маси відбувається завдяки кредитним операці­ям, внаслідок чого роль кредиту зростає.

Ще більш важливою є роль кредиту в умовах інфляції, бо регулювання грошової маси в обігу за допомогою кредиту має велике значення для підтримання стабільності купівельної спроможності грошової одиниці.

У перехідній економіці роль кредиту зростає, розширюєть­ся сфера кредитних відносин, розвиваються методи кредиту­вання та управління кредитом, а саме:

• розширюється сфера застосування кредиту;

• вдосконалюються методи кредитування;

• починає використовуватися комерційний та іпотечний кредити;

• підвищується роль кредиту як джерела інвестицій.

Тема 7. Кредитні системи

7.1. Поняття кредитної системи

В теорії існує два підходи до визначення сутності кредитної системи:

- по-перше, кредитна система – це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини;

- по-друге, кредитна система – це сукупність банків та спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які здійснюють мобілізацію грошових ресурсів і надають позики

Однак в другому підході є такі недоліки:

1) немає основи об'єднання банківської та парабанківських систем;

2) відсутня мотивація об'єднання установ у парабанківську систе­му;

3) не всі парабанківські установи здійснюють позикові операції.

Структура кредитної системи країн з розвинутою ринковою економікою представлена на рисунку 10.

Рис.10. Структура кредитної системи

Економічною основою функціонування кредитної сис­теми є кредитні відносини, які виникають в господарському обороті у зв'язку з незбігом у часі витрат суб'єктів господа­рювання й отримання ними виручених від реалізації продук­ції коштів. У результаті, в одних підприємств виникає потреба в додаткових коштах для фінансування процесу ви­робництва, а в інших з'являється значна сума тимчасово ві­льних коштів. Вирішення цього протиріччя можливе за допомогою інститутів кредитної системи, в яких акумулюються тимча­сово вільні кошти одних суб'єктів ринку і надаються в тим­часове користування іншим, що відповідає економічним і соціальним потребам суспільства в цілому.

Необхідність і передумови кредитної системи як цент­ральної ланки економіки базуються: з одного боку – на роз­витку виробництва та розширенні торгівлі, що зумовлюють зростання обсягів грошового обороту, а звідси – необхідність його організації; а з іншого – виникає необхідність у специ­фічній формі підприємницької діяльності, пов'язаної з нагромадженням і розподілом тимчасово вільних коштів суб'єктів ринку. У зв’язку з цим і виникли інститути кредитної системи, які поділяються на три великі групи: цен­тральні банки, комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові установи (парабанки).

7.2. Банківська система: принципи побудови, цілі та механізм функціонування

Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, які здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.

Банк – це установа, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності і терміновості.

Банківська система– організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи ін­шій країні в цілком визначений історичний період.

Розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

• однорівнева банківська система;

• дворівнева банківська система.

Однорівнева банківська система передбачає горизон­тальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового об­слуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управ­ління.

Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень – центральні (емісійні) банки, клієнтами яких є банківські інститути та урядові структури. Нижній рівень – комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

За дворівневою системою відносини між бан­ками будуються в двох площинах: по вертикалі і по гори­зонталі. По вертикалі – це відносини підпорядкування між цент­ральним банком, як керівним органом усієї банківської сис­теми, і комерційними банками. По горизонталі – це відносини рівноправного партнерст­ва та конкуренції між комерційними банками.

Основними функціями банківської системи є:

1. Трансформаційна – зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єктам, банки мають можливість їх трансформовувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики.

2. Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

3. Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (ста­білізаційна), яка проявляється у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що рег­ламентують діяльність усіх ланок банківської системи – від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків; у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

7.3. Центральні банки, їх походження, призначення та функції

В умовах ринкової економіки центральні банки, як прави­ло, є установами юридичне незалежними від виконавчих ор­ганів влади, їх головне призначення – забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання і ко­ординація діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй дія­льності центральні банки мають керуватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

Можна виді­лити такі основні функції, притаманні центральному банку:

– грошово-кредитне регулювання економіки;

– емісійна функція;

– "банку банків" та банкіру уряду;

– банківський нагляд.

Національний банк України відповідно до своїх функцій здійснює такі операції:

– надає комерційним банкам кредити;

– веде рахунки банків – кореспондентів, здійснює розрахунково-касове обслуговування комерційних банків;

– купує та продає цінні папери, що випускаються державою;

– надає кредити банкам під заставу цінних паперів;

– купує та продає іноземну валюту;

– проводить операції з резервними фондами грошових знаків;

– організує інкасацію та перевезення грошових знаків й інших цінностей;

– інші.

7.4. Комерційні банки, їх види

Комерційні банки – це кредитні установи, функціями яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок коштів клієнтів, касове та розрахункове обслуговування, виконання валютних та інших банківських операцій.

Комерційні банки класифікуються:

–за формами власності (державні, приватні, кооперативні та змішані);

–залежно від кола здійснюваних операцій (універсальні, спеціалізовані);

–за організаційно-правовою формою діяльності (пайові, акціонерні товариства);

–за територією діяльності (регіональні, міжрегіональні, загальнонаціональні, міжнародні);

–за приналежністю до країн (національні, іноземні, спільні);

–за розміром статутного фонду (малі, середні, великі).

Банківські операції – це операції, спрямовані на вирі­шення завдань банків, тобто ті, що відображають банківську діяльність і, як правило, пов'язані з рухом особливого товару ­–­ грошей.

Можна виділити чотири групи банківських операцій: пасивні, активні, банківські послуги, інші операції. Пасивні операції – це операції, за допомогою яких утворюються банківські ресурси. Активні операції – це операції, які проводять банки з метою прибуткового використання і розміщення залучених у ході пасивних операцій коштів (операції з цінними паперами та кредитні операції). Банківські послуги здійснюють­ся банком за дорученням клієнта, за його рахунок, та, як правило, від його імені, тобто банк виступає агентом свого клієнта (звідси назва цих послуг – агентські). За виконання цих послуг банк отримує комісійну винагороду, розмір якої визна­чається угодою між банком і клієнтом. Найбільш типовим є розподіл банківських послуг на традиційні (послуги, пов'язані з виконанням розрахунково-касових, кредитних, валютних, депозитних операцій тощо) і не­традиційні (гарантійні, посередницькі, трастові, консультаційні тощо). До інших операції комерційних банків відносяться: операції з векселями; факторингові; лізингові; консорціумні; фондові; валютні; фінансування капітальних вкладень; міжбанківські тощо.

7.5. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути

Крім банків, існує безліч різноманітних кредитних установ, сукупність яких утворює парабанківську сис­тему, до складу якої входять:

1) спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) – діяльність яких орієнтується на обслуговування певних типів клієнтурі (не­рідко на пільгових умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для приватних банків (сільське господарство, будівництво, мале підприємництво);

2) поштово-ощадні установи – акуму­люють дрібні заощадження широких верств населення через поштові відділення і використовують ці кошти для кредиту­вання інших кредитно-фінансових установ та держави.

У світовій практиці до парабанків належать:

1. Інвестиційні компанії, фонди (випускають і продають власні цін­ні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам, а на отримані кошти купують цінні папери підприємств і бан­ків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді дивіден­дів за акціями інвестиційних компаній).

2. Лізингові компанії (купують предмети довгочасного кредитування (машин, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5-8 ро­ків і більше) фірмі-орендарю, яка поступового сплачує лізин­говій компанії вартість взятого в оренду майна).

3. Факторингові компанії (купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов'язану з постачанням товарів або наданням послуг).

4. Страхові компанії (утво­рюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов; страхові компанії володіють досить значними та стійкими грошовими ресурсами, які вони вкладають у довго­строкові цінні папери з фіксованими строками (в облігації промислових компаній).

5. Пенсійні фонди(утворюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій); володіють досить значними сумами грошових кош­тів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств).

6. Фінансові компанії (спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів на виплат, а також надають ко­мерційні кредити).

7. Ломбарди (надають кредити під заставу рухомого майна, як правило, це короткострокові (до трьох місяців) кредити на споживчі цілі).

8. Інші ( трастові компанії, кредитні товариства тощо).

7.6. Міжбанківські об'єднання

Нині у світі існує велика кількість різноманітних міжбан­ківських об'єднань, утворення яких базується як на доброві­льному об'єднанні самостійних банків («злиття»), так і на правах власності, контролю, централізованого управ­ління, прямого підпорядкування та залежності («по­глинання»).

Головними представниками міжбанківських об'єднань є:

• асоціативного комерційного типу – консорціуми та картелі

• корпоративного типу – концерни та трести

Банківський консорціум – це тимчасове об'єднання на договірній основі кількох банків для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій. Головною метою консорціуму є: збільшення обсягів операцій шляхом концентрації ресурсів, розподіл ризиків, що дає можливість обмежити втрати для кожно­го учасника консорціуму в разі неплатежів позичальників.

Банківський картель – об'єднання великих банків, в основі якого лежить угода про розподіл сфер діяльності (узгодження і проведення єдиної політики при встановленні процентних ставок та виплати дивідендів, умов кредитування тощо).

Банківський концерн– це монопольне об'єднання акці­онерних банків, де великий банк (головне акціонерне то­вариство) володіє контрольним пакетом акцій юридичне самостійних банків (дочірніх товариств), тим самим фак­тично встановлює фінансовий контроль за їх діяльністю.

Банківський трест – це монопольне об'єднання банків, яке утворюється шляхом об'єднання власності банків, що входять до його складу. При цьому останні втрачають юри­дичну, комерційну самостійність і підпорядковуються єдино­му органу управління. На відміну від концерну, трест базується не на акціонерній, а на пайовій формі власності.

В Україні перше асоціативне міжбанківське об'єднання створено 1992 року – Асоціація українських банків. Асоціа­ція об'єднує 130 банків.

7.7. Стійкість банківської системи та механізм її забезпечення

Забезпечення стійкості банківської системи залежить від аналізу фінансового стану банків. Основ­ними джерелами інформації для проведення аналізу фінансового стану комерційного банку є баланс; звіт про фінансові результати його діяльності.

Аналіз балансу дає комплексну характеристику діяльнос­ті банків на будь-яку дату, у ньому наведена інформація про наявність власних коштів, зміни в структурі залучених кош­тів, складові активів та ін. На підставі балансу можна зробити висновки про стан лі­квідності, дохідності, можливих перспектив розвитку банку.

Звіт про фінансові результати – це звіт про доходи і видатки банку (відображення фінансових потоків за певний період часу).

Забезпечення належного рівня ліквідності – одне з най­важливіших завдань управління банком. Ліквідність – здатність банку в будь-який момент часу виконувати зобов'язання перед вкладниками в грошовій формі на першу вимогу й на повну суму.

7.8. Нагляд і контроль за діяльністю комерційних банків

Контроль за банківською діяльністю – це комплекс заходів, спрямованих на забезпечення регулярного спосте­реження і періодичних перевірок фінансово-господарської ді­яльності, організації роботи банку та його підрозділів.

Головними цілями банківського контролю є:

• захист акціонерів і вкладників кожного конкретного банку від не­компетентного управління та зловживань;

• підтримка стабільності на фінансовому ринку шляхом поперед­ження "системного ризику".

Система контролю за діяльністю комерційних банків включає:

1) зовнішній контроль:

2) державний контроль (НБУ, ДПА, правоохоронні органи);

3) зовнішній аудит (незалежні аудиторські фірми);

4) внутрішній контроль:

5) внутрішній банківський аудит (ревізійні відділи банку);

6) ревізійні комісії.

Читайте також:

1. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
2. IV. Оцінка вигідності залучення короткотермінових кредитів
3. Акредитація органу з сертифікації
4. Акредитив
5. АКРЕДИТИВ
6. Акредитив та його форми
7. Аналіз дебіторської і кредиторської заборгованості
8. Аналіз ефективності кредитних операцій
9. Аналіз кредитного ризику банку
10. Аналіз кредиторської заборгованості підприємства.
11. Аналіз структури та якості кредитного портфеля
12. Аудит банківських та кредитних операцій

Переглядів: 2094