Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 6. Кредит у ринковій економіці

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, комерційні банки мають можливість збільшити ліквідність своїх активів і вдатися через кредитування до емісії нових грошей. Коли норма резерву підвищується, то грошова маса в обігу зменшується.

Розробка та реалізація грошово-кредитної політики – це основна функція центрального банку.

Основними типами грошово-кредитної політики є:

1) політика грошово-кредитної рестрикції (політика "дорогих грошей") (весь інструментарій грошово-кредитної політики підпорядковується згідно з динамікою економічного циклу, стисненню обсягів грошової та кредитної емісії);

2) політика грошово-кредитної експансії (політика "дешевих грошей") (забезпечення доступності для суб'єктів економічної діяльності грошових і кредитних ресурсів).

До цілей грошово-кредитної політики можна віднести:

Стратегічні – можуть бути кінцеві цілі загальноекономічної політики держави.

Проміжні – досягнення такого стану деякими економічними змінними, який сприятиме досягненню стратегічних цілей.

Тактичні – носять короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Суб'єктами грошово-кредитної політики є:банківська система – центральний банк і комерційні банки; урядові структури – Міністерство фінансів чи казначейство, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи.

Для грошово-кредитного регулювання центральний банк використовує такі інструменти грошово-кредитної політики:

• здійснення операцій на відкритому ринку, де реалізуються державні цінні папери;

• регулювання резервної норми комерційних банків;

• зміна норми банківського процента.

Операції на відкритому ринку – це здійснення купівлі та продажу уповноваженими установами держави її цінних паперів.

Коли центральний банк купує цінні папери, що перебувають у володінні комерційних банків, він здійснює таким способом додаткову грошову емісію. При цьому, у зв'язку із зростанням резервів, збільшується кредитний потенціал комерційних банків.

Обов'язкові резерви – це частина (норма в процентах) банківських депозитів та інших пасивів, отриманих банком з інших джерел, яка, згідно з чинним законодавством або із встановленими нормативними актами має зберігатися у формі касової готівки комерційних банків та їх депозитів у центральному банку.

Облікова ставка процента формується на базі надання центральними банками позик комерційним банкам. Такий кредит надається банкам, що зіткнулися з тимчасовими фінансовими труднощами, як правило, на короткий строк і під заставу державних цінних паперів.

Коли комерційний банк бере в центральному банку позику, він збільшує на таку суму вільні резерви і кредитний потенціал. Це надає банкові-позичальнику можливість видавати додаткові кредити населенню та юридичним особам.

Облікова ставка відіграє опосередковану функцію – визначає комерційним банкам вартість кредитів центрального банку. Якщо облікова ставка процента знижується, то в комерційного банку виникає зацікавленість в отриманні додаткових сум таких кредитів, і навпаки. Відповідно через зміну облікової ставки збільшується або зменшується на грошовому ринку пропозиція кредитних ресурсів.

5.5. Фіскально-бюджетна й грошово-кредитна політика в системі державного регулювання ринкової економіки. "Сеньйораж" і монетизація бюджетного дефіциту

Фіскально-бюджетна політика – це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат.

Основними функціями фіскально-бюджетної політики є:

1. Вплив на стан господарської кон'юнктури.

2. Перерозподіл національного доходу.

3. Нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.

Дискреційна та недискреційна фіскально-бюджетна політика – це основні її типи.

Дискреційна фіскально-бюджетна політика – політика, при якій уряд свідомо маніпулює податками та державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискоренням економічного зростання. Основні засоби – зміна програм суспільних робіт та інших програм, пов'язаних з витратами; зміна програм "трансфертного типу" (перерозподільчих); циклічні зміни рівня податкових ставок.

Недискреційна фіскально-бюджетна політика – це пасивна політика, пов'язана з автоматичною зміною в рівнях державних витрат і податків.

У сфері державного регулювання ринкової економіки є необхідність застосування цілісної внутрішньозбалансованої системи заходів фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні допустимого (більше 3-4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу.

Дефіцит державного бюджету – це перевищення видатків бюджету над його доходами.

Дефіцит державного бюджету є основною причиною інфляції. Однак, дефіцит державного бюджету не є небезпечним для економіки в цілому, якщо він знаходиться на рівні 2-3 % ВНП. У протилежному випадку він негативно відображається на формуванні грошової, кредитної систем і всієї економіки в цілому. Джерелами покриття дефіциту державного бюджету є: збільшення кількості грошей (емісія); збільшення випуску облігацій Міністерства фінансів (казначейства); скорочення валютних резервів центрального банку; позики в зовнішніх кредиторів.

Внаслідок монопольного права друкування грошей уряд отримує дохід, що називається"сеньйораж"

Покупцями облігацій Міністерства фінансів (казначейства) можуть бути: центральний банк; комерційні банки; домашні господарства; іноземці (як приватний, так і суспільний сектори).

Купівля центральним банком державних боргових зобов'язань називається монетизацією бюджетного дефіциту.Монетизація дефіциту державного бюджету призводить до інфляції. У країнах з високою інфляцією населення, як правило, не купує нових державних боргових зобов'язань, валютні резерви центрального банку вичерпані, тому держава фінансує бюджетний дефіцит шляхом емісії.

5.6. Суть, причини та наслідки інфляції

Інфляція – процес знецінення грошей, котрий проявляється як постійне підвищення загального рівня цін у результаті перевантаження сфери обігу грошовою масою, не забезпеченою матеріальними цінностями.

Основними формами вияву інфляції є:

• знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці;

• поглиблення розриву між рівнями цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку в цілому;

• знецінення національних грошей щодо іноземної валюти;

• зниження валютного курсу національних грошей.

Серед причин інфляції можна виділити такі:

- зовнішні (зростання цін на світових ринках; скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі; від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу);

- внутрішні (деформація економіки; монополія держави на грошову емісію; монопольне положення великих виробників і їх диктат цін на ринках; монополія профспілок на ринку праці та їх можливість впливу на рівень оплати праці; непомірно високі податки або процентні ставки за кредит).

Інфляція класифікується на такі види:

1) залежно від характеру інфляції і темпів наростання інфляційних процесів:

- помірна інфляція характеризується повільним зростанням цін (до 10% на рік);

- галопуюча інфляція (від 10% до 200% на рік);

- гіперінфляція (до 1000% на рік і більше).

2) залежно від зростання цін за товарними групами:

- збалансована інфляція – визначається пропорційною зміною цін на різні товари;

- незбалансована інфляція – визначає зміну цін різних товарів по відношенню один до одного в різних пропорціях

3) залежно від ступеня передбачення:

- очікувана інфляція – прогнозований ріст цін

- неочікувана інфляція – не прогнозований ріст цін

4) залежно від розповсюдження інфляційних процесів:

- локальна інфляція – має місце в рамках окремих країн

- світова інфляція – охоплює групу країн або цілі регіони.

Для країн, які залежать від зовнішньої торгівлі, існує загроза імпортованої інфляції. Вона виникає в разі підвищення цін на імпортовані товари за умови твердого валютного курсу.

Стагфляція – це інфляція, яка супроводжується стагнацією виробництва і високим рівнем безробіття в країні (одночасне підвищення рівня цін і рівня безробіття).

Кількісну оцінку інфляційних процесів дають показники інфляції. Найбільш широко використовуваним показником інфляції є індекс росту цін, в тому числі індекси споживчих цін та індекси цін виробників.

Інфляція має цілий ряд наслідків:

1. Зниження життєвого рівня населення у формах:

а) зниження реальної вартості особистих заощаджень;

б) скорочення поточних реальних доходів.

При цьому поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умови індексації, оскільки протиінфляційні компенсації відстають від темпу зростання цін (при гіперінфляції важко передбачити рівень зростання цін) і не покривають скорочення доходів населення.

2. Ефект інфляційного оподаткування (зниження реальної вартості накопичених грошей).

Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та розширення виробництва.

Некерована інфляція порушує управління економікою в цілому.

Серед протиінфляційних заходів можна виділити такі:

• грошові обмеження, обмеження доходів населення через заморожування заробітної плати;

• розв'язання проблем дефіциту державного бюджету. Дефіцит державного бюджету повинен покриватися не додатковою емісією грошей, а шляхом державних позик, які можна буде погасити,

• реформи оподаткування, скорочення податкових ставок;

• структурна перебудова і конверсія військового виробництва;

• регулювання валютного курсу;

• приватизація;

• засоби збільшення норм заощаджень та зменшення їх ліквідності;

• скорочення платоспроможного попиту в результаті проведення грошової реформи;

• підвищення процентних ставок за кредит;

• заморожування підвищення цін, коли має місце ріст попиту на ринку споживчих товарів і коли маса цих товарів не може збільшуватися.

5.7. Грошові реформи: поняття, цілі та види грошових реформ

Грошові реформи– це повна або часткова структурна перебудова державою наявної в країні грошової системи.

Головною функцією грошової реформи є стабілізація грошового обігу.

Грошові реформи у вузькому розумінні поділяються на такі типи:

Грошові реформи формального типу зводяться до впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням функціонуючої.

Грошові реформи з деномінацією грошового обігу. Головною метою є заміна через обмін грошових купюр дійсного масштабу цін.

Грошові реформи, конфіскаційного типу (з деномінацією грошового обігу або без нього). Під час її проведення використовують диференційовану шкалу обміну старих грошей на нові.

Грошові реформи в широкому розумінні передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й структурну перебудову діючої системи грошово-валютних і кредитних відносин. Проведення структурної грошової реформи у широкому розумінні цього поняття передбачає також перехід від грошей адміністративно-командної економіки до грошей ринкової економіки.

Грошові реформи в широкому розумінні, у зв'язку з масштабністю й різноплановістю структурних змін та інституційних перетворень, є тривалими у часовому вимірі. Вони проводяться, як правило, декілька років.

6.1. Кредит: необхідність, сутність, теорії, форми та види

Необхідність кредиту

Внаслідок розвитку процесів обміну товарами, виникає кредит. Кредитні відносини з'являються і розвиваються на підставі кругообороту капіталу, який є безперервним, але при цьому не виключаються коливання, приливи і відпливи грошових коштів, коливання потреб у ресурсах і джерелах їх покриття.

За допомогою кредиту як невід'ємного атрибуту товарного виробництва усувається невідповідність між часом виробництва і часом обігу, вирішується відносне протиріччя між тимчасовим накопиченням коштів та необхідністю їх використання в народному господарстві.

Необхідність кредиту в умовах ринкової економіки тісно пов'язана з особливостями кругообороту індивідуальних капіталів. Також кредит необхідний для становлення нових підприємств малого та середнього бізнесу, впровадження нової техніки та технологій.

Завдяки кредиту зменшується час на задоволення господарських та особистих потреб; кредитори мають можливість отримати додаткові грошові кошти при передачі певної суми вільних ресурсів позичальнику.

Отже, необхідність кредиту викликана існуванням товарно-грошових відносин. Його передумовою є наявність вільних коштів у суб'єктів економічних відносин та наявність поточних або майбутніх доходів у позичальників. Конкретні причини, що зумовлюють необхідність кредиту, – коливання потреби в обігових коштах суб'єктів ринку, а також виникнення потреби у створенні та відтворенні основного капіталу.

Сутність кредиту

Кредит – це економічні відносини між суб'єктами ринку з приводу перерозподілу вартості на засадах поверненості, строковості і платності.

Характерними ознаками кредиту в ринковій економіці є:

· позичальниками виступають суб'єкти господарювання, а кредиторами банківські установи;

· гроші, надані в позику, використовуються позичальником як капітал (на виробничі потреби);

· джерелом позикового процента є прибуток на позичені кошти;

· кредит використовується як механізм перерозподілу капіталів у суспільному виробництві та для вирівнювання норми прибутку.

Об'єктом кредитних відносинвиступають грошові чи матеріальні цінності, щодо яких укладається кредитна угода.

Суб'єктами кредитних відносин є:

• кредитор – сторона, що передає вартість у грошовій чи натуральній формі іншому суб'єкту ринку на засадах поверненості, строковості і платності;

• позичальник – сторона, що одержує позику.

Теорії кредиту

До засновників натуралістичної теорії кредиту можна віднести англійських економістів А. Сміта (1723-1790 рр.) і Д. Рікардо (1772-1823 рр.).

Основні постулати цієї теорії:

· об'єктом кредиту є натуральні, тобто не грошові, матеріальні цінності,

· позиковий капітал ототожнюється з реальним капіталом,

· кредит виконує пасивну роль, а банки – це прості посередники.

Отже, кредит трактувався як засіб перерозподілу матеріальних цінностей у натуральній формі, не визнаючи ролі банків у створенні кредиту, участі кредиту в сприянні розширеного капіталістичного відтворення. Водночас представники натуралістичної теорії обґрунтували наступні положення щодо кредиту:

· кредит не створює реального капіталу;

· кредит залежить від виробництва;

· кредит залежить від позикового відсотка, від коливань і динаміки прибутку.

Основні концепції капіталотворчої теорії були сформульовані англійським економістом Дж. Ло (1671-1729 рр.).

Згідно з його поглядами, кредит займає становище, що незалежне від процесу відтворення і йому належить вирішальна роль у розвитку економіки. Кредит ототожнювався з грішми і багатством. Кредит може створювати багатство і капітал, а банки є творцями капіталу, а не простими посередниками. Головні положення цієї теорії були використані Дж. Кейнсом і його послідовниками, які обгрунтували принципи кредитного регулювання економіки через зниження норми позикового відсотка та відповідне розширення інвестицій, що призводить до збільшення виробничого і споживчого попиту, а відтак – до зменшення безробіття.

Послідовниками Кейнса виступили представники неокейнсіанської школи грошово-кредитного регулювання (П. Самуельсон, Л. Лернер, Дж. Гелбрейт). В основі їх поглядів – ідея Кейнса про активне втручання держави в господарські процеси, зокрема і за допомогою кредиту.

Капіталотворча теорія згодом отримує розвиток у теорії монетаризму (М. Фрідмен, А. Бернс, О. Файт), згідно з якою основними інструментами регулювання економіки є зміни грошової маси і процентних ставок, що дає змогу застосовувати кредитну рестрикцію чи експансію.

Форми та види кредиту

Існують товарна і грошова форми кредиту, що визначаються залежно від об'єкту кредитних відносин. У товарній формі кредиту виникають кредитні відносини між продавцями і покупцями, коли останні одержують товари чи послуги з відтермінуванням платежу (комерційний кредит, продаж товарів і надання послуг населенню в кредит тощо). У грошовій формі здійснюється рух переважної частини позикового фонду країни, тому й більшість позик надається і погашається грошима.

За суб’єктами кредитних відносин виділяють таківиди кредиту:

· комерційний – надається одним товаровиробником іншому у вигляді продажу товарів з відтермінуванням платежу і, як правило, оформляється векселем;

· банківський – надається банками, як правило, у грошовій формі; банки можуть виступати не тільки кредиторами, але й позичальниками;

·державний – надається юридичними та фізичними особами державі (в особі центральних та місцевих органів влади);

· міжнародний – надаються позичкові капітали одних країн іншим у тимчасове користування на засадах поверненості, строковості, платності.

Провідним видом кредиту в ринковій економіці є банківський кредит, що базується на використанні таких принципів:

• цільовий характер кредитування передбачає вкладення позичених коштів у конкретні господарські процеси;

• поверненість кредиту передбачає надання позики у тимчасове користування і повне повернення позичальником вартості основного боргу;

• строковість кредиту вимагає повернення позики в строки, передбачені кредитною угодою;

• платність кредиту полягає в тому, що за користування позикою клієнт сплачує банку додаткову суму у вигляді процентів;

• забезпеченість кредиту полягає у відповідності між вартістю майна, що є заставою позики, і заборгованістю за позикою.

Існує дуже багато різних класифікацій банківських кредитів. Так, види банківського кредиту поділяються:

1) за призначенням (на виробничі цілі (юридичним особам під заставу основних засобів та обігових коштів); споживчий кредит (фізичним особам);

2) за строками користування (короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 3 років), довгострокові (понад 3 роки);

3) за забезпеченням (забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації), незабезпечені (бланкові);

4) за ступенем ризику (стандартні, нестандартні, сумнівні, небезпечні, безнадійні);

5) за методами надання (у разовому порядку, відповідно до відкритої кредитної лінії, гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання; за потребою);

6) за строками погашення (водночас, на виплату, достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника), з регресією платежів, після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

6.2. Процент за кредит

Процент за кредит або позиковий процент – це плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування позиченими коштами.

Показником, що кількісно характеризує плату за кредит, є норма процента або процентна ставка, що розраховується за формулою:

Н = Д/К * 100%, (12)

де Д – річний дохід на позиковий капітал;

К – середньорічна сума наданого кредиту.

Норма процента залежить від величини норми прибутку, яка є максимальною межею норми процента. Мінімальну межу норми процента точно визначити неможливо, але вона повинна покривати витрати кредитора, пов'язані з даною операцією, і приносити йому хоча б мінімальний дохід.

Основними видами процентних ставок є:

а) ринкова (формується безпосередньо на ринку позикових капіталів);

б) середня ( формується за певний період часу).

На розмір процентної ставки за кредити впливають такі фактори:

- макроекономічні (рівень інфляції; рівень облікової ставки центрального банку; попит та пропозиція на кредитному ринку);

- мікроекономічні (термін користування кредитом; розмір кредиту; рівень ризику).

Для нарахування простих процентів за депозитами і кредитами банків використовують наступну формулу:

К = (С х Т х П) / (360 х 100), (13)

де К – розмір плати за користування коштами;

С – сума кредиту чи депозиту;

Т – термін користування грошима (у днях);

П – процентна ставка.

Нарахування складних процентів здійснюється наступним чином:

FV = P x (1+R)ⁿ, (14)

де FV – розмір плати за користування коштами;

P – сума наданих коштів;

R – процентна ставка;

n – кількість періодів.

Джерелом оплати позикового процента є прибуток, що його отримує позичальник.

6.3. Функції та роль кредиту

Існують наступні функції кредиту:

Перерозподільча функція кредиту	Емісійна (антиципаціна) функція кредиту	Контрольна функція кредиту

суть	суть	суть

За допомогою кредиту відбувається перерозподіл вартості на засадах повернення з одного боку, здійснюється нагромадження грошових капіталів за рахунок збережень економічних агентів, а з іншого – їх розміщення серед інших агентів ринку	На основі кредиту здійснюється емісія грошей як платіжних засобів; методами кредитної експансії (розширення кредиту) і кредитної рестрикції (звуження кредиту) регулюєтьсмя кількість грошей в обігу	У процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів надання кредиту з боку суб’єктів кредитної угоди; при цьому банк здійснює як попередній, так і поточний контроль за діяльністю позичальника

роль	роль	роль

Дає змогу зосередити капітал у найбільш пріоритетних сферах економічної діяльності, здійснити переорієнтацію виробництва й стабілізувати економіку	Сприяє економії витрат грошового обігу; дозволяє прискорити обіг грошей, запроваджувати прогресивні системи розрахунків	Дає змогу мінімізувати кредитний ризик, реалізувати цільовий характер кредиту: стимулює позичальника раціонально й ефективно використовувати позичені кошти

Рис.9. Функції кредиту

Внаслідок зміни економічних умов у країні відбуваються зміни ролі кредиту та сфери його застосування. Так, в умовах функціонування повноцінних грошей роль кредиту була незначною, бо зміна маси грошей незначною мірою залежала від застосування кредиту. Зменшення маси повноцінних грошей в обігу здійснювалося шляхом перетворення їх у скарб (без участі кредиту), і навпаки.

При функціонуванні неповноцінних грошей збільшення або зменшення їх маси відбувається завдяки кредитним операціям, внаслідок чого роль кредиту зростає.

Ще більш важливою є роль кредиту в умовах інфляції, бо регулювання грошової маси в обігу за допомогою кредиту має велике значення для підтримання стабільності купівельної спроможності грошової одиниці.

У перехідній економіці роль кредиту зростає, розширюється сфера кредитних відносин, розвиваються методи кредитування та управління кредитом, а саме:

• розширюється сфера застосування кредиту;

• вдосконалюються методи кредитування;

• починає використовуватися комерційний та іпотечний кредити;

• підвищується роль кредиту як джерела інвестицій.

Тема 7. Кредитні системи

7.1. Поняття кредитної системи

В теорії існує два підходи до визначення сутності кредитної системи:

- по-перше, кредитна система – це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини;

- по-друге, кредитна система – це сукупність банків та спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які здійснюють мобілізацію грошових ресурсів і надають позики

Однак в другому підході є такі недоліки:

1) немає основи об'єднання банківської та парабанківських систем;

2) відсутня мотивація об'єднання установ у парабанківську систему;

3) не всі парабанківські установи здійснюють позикові операції.

Структура кредитної системи країн з розвинутою ринковою економікою представлена на рисунку 10.

Кредитна система

Банківська система (банки)

Парабанківська система

Центральні (емісійні) банки

Комерційні (неемісійні) банки

СКФІ

Поштово-ощадна система

- лізингові компанії - факторингові компанії - брокерські і дилерські фірми - страхові компанії - пенсійні фонди - фінансові компанії

Універсальні

Спеціалізовані

- інвестиційні - інноваційні - облікові - ощадні - іпотечні

Поштові відділення, поштово-ощадні установи

Об’єднання банків, парабанків

Рис.10. Структура кредитної системи

Економічною основою функціонування кредитної системи є кредитні відносини, які виникають в господарському обороті у зв'язку з незбігом у часі витрат суб'єктів господарювання й отримання ними виручених від реалізації продукції коштів. У результаті, в одних підприємств виникає потреба в додаткових коштах для фінансування процесу виробництва, а в інших з'являється значна сума тимчасово вільних коштів. Вирішення цього протиріччя можливе за допомогою інститутів кредитної системи, в яких акумулюються тимчасово вільні кошти одних суб'єктів ринку і надаються в тимчасове користування іншим, що відповідає економічним і соціальним потребам суспільства в цілому.

Необхідність і передумови кредитної системи як центральної ланки економіки базуються: з одного боку – на розвитку виробництва та розширенні торгівлі, що зумовлюють зростання обсягів грошового обороту, а звідси – необхідність його організації; а з іншого – виникає необхідність у специфічній формі підприємницької діяльності, пов'язаної з нагромадженням і розподілом тимчасово вільних коштів суб'єктів ринку. У зв’язку з цим і виникли інститути кредитної системи, які поділяються на три великі групи: центральні банки, комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові установи (парабанки).

7.2. Банківська система: принципи побудови, цілі та механізм функціонування

Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, які здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.

Банк – це установа, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності і терміновості.

Банківська система– організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений історичний період.

Розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

• однорівнева банківська система;

• дворівнева банківська система.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень – центральні (емісійні) банки, клієнтами яких є банківські інститути та урядові структури. Нижній рівень – комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

За дворівневою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі і по горизонталі. По вертикалі – це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками. По горизонталі – це відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.

Основними функціями банківської системи є:

1. Трансформаційна – зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єктам, банки мають можливість їх трансформовувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики.

2. Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

3. Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційна), яка проявляється у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи – від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків; у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

7.3. Центральні банки, їх походження, призначення та функції

В умовах ринкової економіки центральні банки, як правило, є установами юридичне незалежними від виконавчих органів влади, їх головне призначення – забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання і координація діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй діяльності центральні банки мають керуватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

Можна виділити такі основні функції, притаманні центральному банку:

– грошово-кредитне регулювання економіки;

– емісійна функція;

– "банку банків" та банкіру уряду;

– банківський нагляд.

Національний банк України відповідно до своїх функцій здійснює такі операції:

– надає комерційним банкам кредити;

– веде рахунки банків – кореспондентів, здійснює розрахунково-касове обслуговування комерційних банків;

– купує та продає цінні папери, що випускаються державою;

– надає кредити банкам під заставу цінних паперів;

– купує та продає іноземну валюту;

– проводить операції з резервними фондами грошових знаків;

– організує інкасацію та перевезення грошових знаків й інших цінностей;

– інші.

7.4. Комерційні банки, їх види

Комерційні банки – це кредитні установи, функціями яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок коштів клієнтів, касове та розрахункове обслуговування, виконання валютних та інших банківських операцій.

Комерційні банки класифікуються:

–за формами власності (державні, приватні, кооперативні та змішані);

–залежно від кола здійснюваних операцій (універсальні, спеціалізовані);

–за організаційно-правовою формою діяльності (пайові, акціонерні товариства);

–за територією діяльності (регіональні, міжрегіональні, загальнонаціональні, міжнародні);

–за приналежністю до країн (національні, іноземні, спільні);

–за розміром статутного фонду (малі, середні, великі).

Банківські операції – це операції, спрямовані на вирішення завдань банків, тобто ті, що відображають банківську діяльність і, як правило, пов'язані з рухом особливого товару – грошей.

Можна виділити чотири групи банківських операцій: пасивні, активні, банківські послуги, інші операції. Пасивні операції – це операції, за допомогою яких утворюються банківські ресурси. Активні операції – це операції, які проводять банки з метою прибуткового використання і розміщення залучених у ході пасивних операцій коштів (операції з цінними паперами та кредитні операції). Банківські послуги здійснюються банком за дорученням клієнта, за його рахунок, та, як правило, від його імені, тобто банк виступає агентом свого клієнта (звідси назва цих послуг – агентські). За виконання цих послуг банк отримує комісійну винагороду, розмір якої визначається угодою між банком і клієнтом. Найбільш типовим є розподіл банківських послуг на традиційні (послуги, пов'язані з виконанням розрахунково-касових, кредитних, валютних, депозитних операцій тощо) і нетрадиційні (гарантійні, посередницькі, трастові, консультаційні тощо). До інших операції комерційних банків відносяться: операції з векселями; факторингові; лізингові; консорціумні; фондові; валютні; фінансування капітальних вкладень; міжбанківські тощо.

7.5. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути

Крім банків, існує безліч різноманітних кредитних установ, сукупність яких утворює парабанківську систему, до складу якої входять:

1) спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) – діяльність яких орієнтується на обслуговування певних типів клієнтурі (нерідко на пільгових умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для приватних банків (сільське господарство, будівництво, мале підприємництво);

2) поштово-ощадні установи – акумулюють дрібні заощадження широких верств населення через поштові відділення і використовують ці кошти для кредитування інших кредитно-фінансових установ та держави.

У світовій практиці до парабанків належать:

1. Інвестиційні компанії, фонди (випускають і продають власні цінні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам, а на отримані кошти купують цінні папери підприємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній).

2. Лізингові компанії (купують предмети довгочасного кредитування (машин, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступового сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна).

3. Факторингові компанії (купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов'язану з постачанням товарів або наданням послуг).

4. Страхові компанії (утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов; страхові компанії володіють досить значними та стійкими грошовими ресурсами, які вони вкладають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (в облігації промислових компаній).

5. Пенсійні фонди(утворюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій); володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств).

6. Фінансові компанії (спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів на виплат, а також надають комерційні кредити).

7. Ломбарди (надають кредити під заставу рухомого майна, як правило, це короткострокові (до трьох місяців) кредити на споживчі цілі).

8. Інші ( трастові компанії, кредитні товариства тощо).

7.6. Міжбанківські об'єднання

Нині у світі існує велика кількість різноманітних міжбанківських об'єднань, утворення яких базується як на добровільному об'єднанні самостійних банків («злиття»), так і на правах власності, контролю, централізованого управління, прямого підпорядкування та залежності («поглинання»).

Головними представниками міжбанківських об'єднань є:

• асоціативного комерційного типу – консорціуми та картелі

• корпоративного типу – концерни та трести

Банківський консорціум – це тимчасове об'єднання на договірній основі кількох банків для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій. Головною метою консорціуму є: збільшення обсягів операцій шляхом концентрації ресурсів, розподіл ризиків, що дає можливість обмежити втрати для кожного учасника консорціуму в разі неплатежів позичальників.

Банківський картель – об'єднання великих банків, в основі якого лежить угода про розподіл сфер діяльності (узгодження і проведення єдиної політики при встановленні процентних ставок та виплати дивідендів, умов кредитування тощо).

Банківський концерн– це монопольне об'єднання акціонерних банків, де великий банк (головне акціонерне товариство) володіє контрольним пакетом акцій юридичне самостійних банків (дочірніх товариств), тим самим фактично встановлює фінансовий контроль за їх діяльністю.

Банківський трест – це монопольне об'єднання банків, яке утворюється шляхом об'єднання власності банків, що входять до його складу. При цьому останні втрачають юридичну, комерційну самостійність і підпорядковуються єдиному органу управління. На відміну від концерну, трест базується не на акціонерній, а на пайовій формі власності.

В Україні перше асоціативне міжбанківське об'єднання створено 1992 року – Асоціація українських банків. Асоціація об'єднує 130 банків.

7.7. Стійкість банківської системи та механізм її забезпечення

Забезпечення стійкості банківської системи залежить від аналізу фінансового стану банків. Основними джерелами інформації для проведення аналізу фінансового стану комерційного банку є баланс; звіт про фінансові результати його діяльності.

Аналіз балансу дає комплексну характеристику діяльності банків на будь-яку дату, у ньому наведена інформація про наявність власних коштів, зміни в структурі залучених коштів, складові активів та ін. На підставі балансу можна зробити висновки про стан ліквідності, дохідності, можливих перспектив розвитку банку.

Звіт про фінансові результати – це звіт про доходи і видатки банку (відображення фінансових потоків за певний період часу).

Забезпечення належного рівня ліквідності – одне з найважливіших завдань управління банком. Ліквідність – здатність банку в будь-який момент часу виконувати зобов'язання перед вкладниками в грошовій формі на першу вимогу й на повну суму.

7.8. Нагляд і контроль за діяльністю комерційних банків

Контроль за банківською діяльністю – це комплекс заходів, спрямованих на забезпечення регулярного спостереження і періодичних перевірок фінансово-господарської діяльності, організації роботи банку та його підрозділів.

Головними цілями банківського контролю є:

• захист акціонерів і вкладників кожного конкретного банку від некомпетентного управління та зловживань;

• підтримка стабільності на фінансовому ринку шляхом попередження "системного ризику".

Система контролю за діяльністю комерційних банків включає:

1) зовнішній контроль:

2) державний контроль (НБУ, ДПА, правоохоронні органи);

3) зовнішній аудит (незалежні аудиторські фірми);

4) внутрішній контроль:

5) внутрішній банківський аудит (ревізійні відділи банку);

6) ревізійні комісії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 5. Грошові системи	\|	Тема 8. Валютні відносини і валютні системи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.036 сек.