Глобалізація та теоретичні суперечки навколо неї.

Становлення демократії в країнах сучасного світу відбувається під могутнім впливом складних та неоднозначних процесів глобалізації, які мають як своїх палких прихильників, так і не менш затятих противників. Оцінки глобалізації в сучасному академічному середовищі далеко неоднозначні: одні вважають цей процес якісно новим витком еволюції людства, поширенням і утвердженням західних демократичних ідеалів, прав і свобод у всьому світі, у той час як інші проголошують її латентною формою неоколоніалізму.

Виступи антиглобалістів можна було спостерігати наприкінці XX – на початку XXI ст. у різних куточках світу, передусім у країнах розвиненої демократії (Великій Британії, Німеччині, Франції, Канаді). Та найрадикальнішим антиглобалістським викликом і загрозою демократії стали атаки терористів у Нью-Йорку й Вашингтоні 11 вересня 2001 р. Аналітики відзначали, що їх наслідки можуть зайти настільки далеко, що не лише змінять розстановку політичних сил на міжнародній арені, а й спричиняться до обмеження прав людини в розвинених демократичних країнах. Отже, спробуємо з'ясувати, що таке глобалізація і як вона впливає на демократію в сучасному світі.

Ще декілька десятиліть тому слово «глобалізація» було мало вживаним, а процеси, які воно позначає, переважно йменувалися «інтернаціоналізацією». Під це поняття підводили різноманітні процеси виходу суспільного життя в усіх його вимірах (економічних, політичних, культурних, конфесійних та інших) за межі окремих країн і регіонів. У такому розумінні глобалізація розпочалася давно, її початковими формами були торгівля та завоювання нових територій, а їхнім підґрунтям – здебільшого економічні чи інші матеріальні інтереси. Вони стимулювали зміни в міжнародному праві, впливали на релігію й культуру.

Існують різні періодизації цього процесу. Та хоч би до якого періоду ми відносили зародження й перші кроки глобалізації-інтернаціоналізації, безсумнівним залишається факт, що приблизно 500 років тому цей процес вступив у нову фазу розвитку, її настання пов'язане з відкриттям і освоєнням Нового світу, створенням британських колоній у Північній Америці. Саме тут розпочалося поширення ліберальних та демократичних цінностей, а також їх втілення в життя в більш чистому вигляді, ніж це було можливе в Європі. Отже, відбулося не лише територіальне розширення старих держав, а й утворення політичних одиниць з домінуванням певних культурних цінностей.

Поступово територіальні завоювання та мілітарні шляхи інтернаціоналізації поступалися місцем торговельним і фінансовим. Тісну взаємозалежність розвинених країн світу продемонструвала Велика депресія 30-х років XX ст., що охопила цілі регіони й загальмувала розвиток торгівлі, стимулювавши водночас появу низки тоталітарних режимів. Фінансові та економічні кризи 70-х років XX ст. засвідчили ще більшу взаємозалежність країн та регіонів. З того часу стало очевидним, що логіка комерції й капіталу започаткувала нову епоху великих суспільних змін, які незабаром було названо глобалізацією.

Поняття «глобалізація» в науковий обіг увів американський вчений-економіст Р. Робертсон у 1985 p., але й сьогодні попри свою популярність воно залишається одним із найдискусійніших у суспільній науці. Якщо спробувати виокремити те загальне, що є у різних визначеннях глобалізації, то глобалізацію можна визначити як процес кількісного зростання та інтенсифікації політичних, економічних, соціальних, правових, культурних зв'язків і стосунків держав світу, усе більшої інтеграції людства.

Але в такому разі це поняття можна застосовувати і до давніх часів: переселенню народів, Римської імперії, Великим географічним відкриттям.

Деякі вчені взагалі не визнають, що глобалізація створює якісно нову ситуацію, являючи собою значний історичне зрушення. І. Валлерстайн в теорії глобалізації вбачає продовження теорії модернізації. Методологічною основою останньої виступала теорія єдиного індустріального суспільства, визнанням ліберальної моделі економічного і політичного устрою основою соціального прогресу і цілісності світу.

З’явившись як самостійний напрямок досліджень в 50-ті роки ХХ ст. в умовах розпаду європейських колоніальних імперій і появою великої кількості «молодих націй» в Азії, Африці, Латинської Америки, теорія модернізації передбачала формування цими країнами характеристик, притаманним сучасним західним суспільствам. При цьому теорія виходила з передбачень: по-перше, що теорія модернізації – лінійний процес і тому менш розвинуті країни повинні пройти аналогічний шлях, які в свій час проходили більш розвинуті країни. Елітні групи для витягування своїх країн з відсталості повинні цілеспрямовано спрямовувати соціальні зміни, копіюючи досвід західних країн. Витіснення традицій і формування інститутів західного капіталізму (демократії і ринку) вважалися універсальним рецептом вирішення проблем відсталості країн, що розвиваються.

Концепт глобалізації в цьому смислі для деяких авторів означав тріумф ліберальної капіталістичної моделі розвитку, про що свідчив крах світової капіталістичної системи (Ф. Фукуяма цю подію прокоментував як «кінець історії»). За думкою І. Валлерстайна, це призводить до ігнорування реальних проблем, що є перед нами, а також нерозуміння реальної кризи, в якій ми опинились. Звідси його висновок про глобалізацію як абсолютне невірне толкування сьогоднішньої реальності – обмані, нав’язаним нам владними групами.

На його думку «транснаціональні товарні ланцюжки добре відомі з тих часів, коли система ще зароджувалася (цикл розвитку сучасного капіталізму датується автором, починаючи з 1450 року – Єнін Максим), і набула глобального характеру ще в другій половині XIX сторіччя».

На думку американського вченого, світова капіталістична система виникла в період «довгого XIV століття» і в своєму розвитку пройшла кілька етапів: «... Історична географія сучасної нам структури характеризується трьома головними моментами. По-перше, це етап історичного формування, що тривав з 1450 по 1750 рік, коли світо-система модерніті охопила велику частину Європи (за винятком Росії та Оттоманської імперії), а також деякі частини Американського континенту. По-друге, це потужна експансія з 1750 по 1850 рік, коли в систему були включені Росія, Оттоманська імперія, Південна і окремі частини Південно-Східної Азії, значні території в Західній Африці, а також решта обох Америк. По-третє, - останнє розширення в період 1850 - 1900 років, коли в систему розподілу праці були інкорпоровані Східна Азія, ряд регіонів Африки, території Південно-Східної Азії та Океанії. На цьому етапі капіталістичне світове господарство вперше знайшло воістину глобальний характер».

Світова система являє собою капіталістичне світове господарство, і це означає, що нею керує прагнення до безмежного накопичення капіталу. Світова система підрозділяється на ядро, напівпериферію і периферію. Домінуюче становище у світовій економіці займають держави ядра (багаті держави), які експлуатують країни світової системи. Це високорозвинені держави Західної Європи, США, Канада, Японія та Австралія. Периферія (бідні держави) - забезпечують сировинними матеріалами держави ядра і експлуатуються ними. До держав периферії відносяться найбільш бідні, слабкі і відсталі держави, розташовані головним чином в Африці на південь від Сахари, Азії та Латинської Америки.

Напівпериферія (держави із середнім доходом) займає проміжне положення між експлуатували та країнами-експлуататорами. Найбільш розвиненими серед них є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг.
Теорія І. Валлерстайна виходить з того, що ТНК зацікавлені в експлуатації світових ресурсів і дешевої робочої сили за межами ядра. Без цього ядра не змогли б зберегти досягнутий комфортабельний рівень життя.
І. Валлерстайн вказує на тенденції, які свідчать про кризу, що наближається світової капіталістичної системи.

Перша тенденція – руйнування сільського укладу життя. Протягом п'ятисот років капіталісти залучали людей з сільської місцевості на роботу, які, не маючи політичного впливу, погоджувалися працювати за більш низьку заробітну плату. Його руйнація підриває здатність капіталістів зберігати колишні масштаби прибутків.

Друга тенденція – екологічна криза. Величина прибутку завжди частково визначалася тим, що капіталісти не відшкодовували повних витрат виробництва. Наприклад, скидання заводом хімічних відходів у річку і економія витрат на її очищення. Але зараз екологи все частіше відзначають скорочення територій, які ще можна забруднити, дерев, які можна вирубати і т.д. Світ стоїть перед вибором між екологічною катастрофою або збільшенням витрат на охорону навколишнього середовища, що загрожує можливостям накопичення капіталу.

Третьою небезпечною тенденцією для капіталістів є демократизація світу. Для збереження стабільності в своїх державах ще в XIX ст. капіталісти збільшили витрати на соціальні потреби: дітей і людей похилого віку, освіту і медичне обслуговування. Сьогодні ж аналогічних благ очікують робочі в самих різних регіонах, а рівень їх вимог значно підвищився. Природно, витрати на соціальні потреби передбачають зменшення накопичення капіталів. Тому вже незабаром світ опиниться перед альтернативою власного шляху розвитку. В іншому випадку його чекає хаос і руйнування.

Безумовно, підкреслення глибокого зв’язку капіталізму зі світовим ринком, а також циклів його експансії є плідним висновком для наукового пізнання. Однак, виказуючи увагу тенденціям капіталістичного розвитку, не менш важливо відмітити зрушення в сучасному капіталістичному виробництві й глобальних відносинах влади, що складаються в останні десятиліття і багато в чому є унікальною ситуацією.

В нашому розумінні глобалізація являє собою вищу стадію інтерналізації світових господарських зв’язків, яка пов’язана з революцією в галузі телекомунікації і комп’ютерних технологій та становленням глобальної економіки, головними діючими агентами якої стають транснаціональні корпорації. Спробуємо пояснити дану позицію, а також більш детально розглянути ключові соціальні, політичні та культурні процеси, що відбуваються під впливом економічних та інформаційно-технологічних факторів.

На нашу думку, серед вітчизняних соціологів принципово новий зміст в явищі глобалізації представив А. Арсеєнко. Автор дійшов висновку, що її сутністю є інтенсифікація планетарної діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК), перетворення їх на самостійний і потужний чинник суспільного розвитку [2, с. 43]. Глобалізація світового господарства та відновлення влади економічної еліти в розвинутих капіталістичних країнах пов’язане з новим поворотом до неоліберальної економічної політики та мислення на Заході, рішучим розривом з попередньою конфігурацією капіталізму, яка домінувала у країнах капіталістичної світ-системи в період «золотої доби капіталізму» 1945 – 1973 рр. і набула назви кейнсіанського компромісу.

Кейнсіанство, як «класовий компроміс» між капіталом і робочим класом, визнавалось гарантією стабільності в країні. У розвинутих капіталістичних країнах політичні еліти активно втручались в промислову політику. Планування економічного розвитку, контроль над свободою руху капіталу, перерозподіл прибутків на основі інтеграції робочих профспілок у процеси переговорів з роботодавцями, визначення рівня соціального благополуччя й створення розгалуженої системи соціального забезпечення робили економіку їх країн соціально орієнтованими. Але, як виявилось, кейнсіанська політика лише до певного часу забезпечувала високі темпи економічного розвитку і вже наприкінці 1970-х рр. вичерпала свої можливості. У світі намітилась криза накопичення капіталу, скорочення обсягів податкових зборів, безробіття та інфляція стрімко пішли вгору. Відповіддю на процеси економічної стагнації і став неоліберальний проект, підтриманий на початку 1980-х рр. Р. Рейганом і М. Тетчер. Його реалізація полягала в звільненні фінансових ринків від національного контролю, масштабній приватизації й виході держави зі сфери соціального забезпечення. Передбачалось, що мінімізація державного втручання в економіку, вільний рух капіталу, як в рамках окремих країн, так і в світовому масштабі, здатне відродити економічне зростання.

Ідеологічним підґрунтям неолібералізму були праці Л. фон Мізеса, Ф. Гайєка, М. Фрідмана, ідеї яких історично пов’язані з критикою соціалістичних ідей, кейнсіанства та державного втручання в економіку. За свідченням Д. Харві, формуванню суспільної згоди про неолібералізм як начебто єдину гарантію свободи в суспільстві, що легітимізувало класовий проект транснаціонального капіталістичного класу, передувала масована ідеологічна обробка, протистояти якій народні маси виявились не здатними. Потужному ідеологічному впливу піддались корпорації, засоби зв’язку та багато інших інститутів, що складають громадянське суспільство: університети, школи, церковні спільноти, професійні асоціації [додаткова література, 6, с. 59].

Технологічною передумовою глобалізації стала революція в галузі телекомунікації і комп’ютерних технологій. Завдяки наявності цифрових засобів комунікації просторово-часові співвідношення у поєднанні соціальних практик та суспільної координації кардинально змінювались.

Однією з основних характеристик глобального середовища є стискання часу й простору. Такі технологічні винаходи як кредитна карта, факс, комп’ютер та мобільний телефон уможливлюють координацію соціальної практики в реальному часі незалежно від просторового розташування. Влада в цьому випадку значною мірою звільнювалась від просторових детермінацій, а зв’язки та залежності глобального світу почали складатись в мобільні мережеві структури.

Розвиток мережевих структур ТНК, пов’язаних з інформаційними базами і вузлами управління в різних куточках планети, відбувався паралельно розповсюдженню світових комунікаційних мереж. Це створило умови для вільного переміщення транснаціонального капіталу, що не має жорсткої прив’язки до місцевості.

Звільнення регулювання всіх форм державного втручання в економіку, а також фінансових ринків від національного контролю в поєднанні з новими технологічними можливостями дало можливість гнучким і динамічним мереженим структурам ТНК екстерналізувати соціальні та екологічні розходи, підвищуючи ефективність виробництва одночасно зі зниженням соціальної захищеності народних мас.

Власники і акціонери ТНК, організовуючи свій бізнес за мережним принципом, не прив’язані до конкретної місцевості, тому, аналізуючи ефективність своїх інвестицій, можуть легко перемістити підприємство в іншу місцевість, в якій існують кращі умови і де можна отримати кращий прибуток. Турбуючись тільки про власний бізнес, вони можуть безперешкодно залишити локальну спільноту без роботи та джерел існування.

Обслуговуючи інтереси транснаціонального капіталу, політичні еліти в таких умовах відриваються від інтересів і потреб народу. Конкуруючи за інвестиції, вони змушені створювати максимально комфортні податкові умови для ТНК, часто зневажаючи соціальним захистом своїх громадян, а також охороною навколишнього середовища. Тим самим вихолощується традиційний смисл для демократії «як правління у відповідності з волею народу».

Проголошенні в епоху модерного (індустріального суспільства) демократичні практики, які знайшли своє втілення в проекті національних держав, в умовах зростаючої відкритості світу почали зазнавати ерозію від необмеженого поширення ринкового порядку.

Це радикально змінює світове поле політики, руйнуючи Вестфальську архітектуру міжнародних відносин, основою якої була доктрина суверенності національної держави. Через зіткнення мережний і територіальної моделей організації соціального простору, елімінацією автономності політичного простору національних держав, принципів соціальної й екологічної відповідальності, між двома інститутами західного миру – ринком і демократією розвертається гострий конфлікт. В усьому світі намітилася тенденція, коли економічна еліта почала шантажувати власні уряди тим, що буде вивозити капітал за кордон, якщо на місцях її будуть обтяжувати високими податками й соціальними зобов'язаннями. Це підсилює тенденції розриву економічної еліти з національною культурною традицією, тими розв'язками й компромісами, на яких трималася національна згода. За допомогою нових засобів комунікації й транспорту капіталістична експансія імпліцитно спрямована на гомогенізацію й уніфікацію цінностей у світовому масштабі через поширення споживчих стандартів, розмивання місцевих культурних традицій, що послабляє в громадян почуття відданості до своєї Родини, і, відповідно, місце національної еліти в процесах державного будівництва. Відомий росіянин учений А. Панарін, уважаючи глобалізацію елітарним проектом нашого часу, пише, що прикриваючись соціал-дарвіністською апологетикою «природного ринкового відбору», справжня мета апологетів глобалізації полягає в демонтуванні не тільки соціальної держави, а й у ліквідації матеріальних і символічних досягнень націй, пов’язаних із засобами колективного соціокультурного самоствердження, які перешкоджають експансії ринкової системи.

Розмивання суверенітету національних держави також викликана переміщенням усе більшого обсягу влади на рівень наднаціональних структур. Еліти, які займають владний олімп наднаціонального рівня, одержують преференції визначати глобальні політико-економічні стратегії. Міжнародні економічні, правові, військові структури, усе в більшій мері виявляючи вплив на соціальний стан окремих країн, звільняються від зони юрисдикції національних урядів, міністерств, центральних банків і їх економічної політики (ВБ, МВФ, МБРР, ООН, НАТО й ін.). Одержання фінансової допомоги від таких міжнародних організацій як ВБ і МВФ стає можливим лише через виконання умов по мінімізації державного втручання в економіку, згортання багатьох соціальних програм і лібералізації зовнішньоекономічної торгівлі. Норми міжнародного права нерідко виступають особливим інструментом політичної експансії. Поширюючись під видом домінуючого у світі дискурсу демократії й прав людини, демократичні ідеологеми роблять легітимним порушення державно-територіальної цілісності, обмежуючи можливості еліти національних держав у регулюванні політичних, етнічних, релігійних протиріч. Балканський і Іракський кризи стали в цьому змісті одними з найбільше трагічних подій у другій половині XX ст.

Усі ці факти свідчать про наростаючу залежність політичної еліти держави від зовнішніх факторів, її дистанціювання від свого народу. Не маючи самостійних інституціональних структур, політичний простір національних держав втрачає свою територіальну основу, а функціональні можливості національних еліт у проведенні незалежної податкової політики, конструюванні соціокультурних ідентичностей, інтеграції й мобілізації народних мас істотно зменшуються. Процеси глобалізації вступають у протиріччя з таким ключовим компонентом ліберальної демократії, як підзвітність народним масам вибраних ними органів влади. Зниження функціональних можливостей національних еліт, і, як наслідок, зменшення сили національних держав як традиційної опори суверенітету, обумовлює протікання аналогічних процесів у сфері демократії, яка ідеально співвідноситься тільки з національною організацією політики й влади. Не воля громадян, виражена за допомогою демократичних механізмів, а економічні імперативи глобалізації й відповідні міжнародні зобов'язання починають відігравати вирішальну роль у процесі прийняття розв'язків на рівні окремих держав. Тому разом із транснаціоналізацією економічної діяльності, розв'язки, що стосуються життя народу, ухвалюються віддалено, часто анонімно, через непідконтрольних нами посередників. Незважаючи на безпрецедентне поширення по своїх масштабах демократії і її цінностей, сьогодні усе більш виразно проявляється недостатня ефективність існуючих демократичних інститутів. Оцінки народними масами якісних характеристик демократії все в більшій заходом виявляються негативно пофарбованими.Так, наприклад, міжнародне дослідження, проведене в 2002 р. в 47 країнах миру організацією Gallup International, показало, що в середньому 2/3 усіх опитаних не згодні з думкою про те, що в їхній країні реалізується визначальний принцип демократії – «правління згідно з волею народу». І хоча найчастіше подібного роду судження висловлюються жителями країн Близького Сходу (82%), Латинської Америки (78%), Тихоокеанського регіону (74%), Східної й Центральної Європи (70%) і Африки (69%), їх розділяє й більша частина громадян країн «класичної» західної демократії. Зокрема, у США й Канаді тільки 43% громадян ( проти 52%) уважали, що «воля народу» панує в процесі керування країною. У західноєвропейських країнах, які входять у Євросоюз, у середньому лише 33% громадян впевнені, що їхня країна управляється «згідно з волею народу» (проти 61% громадян, які висловили протилежну точку зору) [7, с. 5]. Симптоми кризи демократії у двадцятьох найбільш розвинених країнах із плюралістичною формою правління, яке знаходить свій прояв в ерозії довіри до її найбільш важливих інститутів, фіксуються й іншими міжнародними соціологічними опитуваннями останніх десятиліть.

Наслідки глобалізації.Вплив глобалізації на світову спільноту суперечливий: розв'язуючи одні проблеми, вона породжує інші. В галузі економіки глобалізація, з одного боку, розмиває кордони між світовим центром та периферією, а з іншого – породжує нові форми нерівності та відчуженості. Підвищуючи рівень розвитку значної кількості країн, вона водночас консервує, а то й збільшує відстань між бідністю та багатством у світі.

Завдяки економічній інтеграції і сучасним комунікаційним технологіям виникають нові рівні взаємозалежності, що руйнують кордони національних держав та уніфікують соціокультурні і регіональні особливості народів. Внаслідок інтенсифікації глобального інформаційного та промислово-фінансового обмінів нівелюються відмінності культур, що, з одного боку, поліпшує взаєморозуміння, а з іншого – сприяє зростанню негативного впливу маскультури. Тому деякі вчені вважають, що інформаційний вибух є найбільшою загрозою демократичним інститутам. Національна держава позбувається можливості представляти контингенти виборців, організованих за територіальною ознакою. Інститути й організації громадянського суспільства, що будувалися навколо демократичної держави, втрачають своє значення, перетворюючись на порожню шкаралупу, що дедалі менше відповідає потребам людей. Процеси глобалізації вступають в протиріччя і з таким ключовим компонентом ліберальної демократії, як підзвітність народним масам обраних ними органів влади. В цьому відношенні глобалізація вступає в конфлікт з ліберальною демократичною формою правління і, не дивлячись на безпрецедентне розповсюдження за своїми масштабами демократії та її цінностей, сьогодні все більше виразно проявляється недостатня ефективність існуючих демократичних інститутів. Оцінки народними масами якісних характеристик демократії все в більшій мірі виявляються негативно окрашеними. Так, наприклад, міжнародне дослідження проведене в 2002 р. в 47 країнах світу організацією Gallup International, виявило, що в середньому 2/3 всіх опитаних не згодні з думкою про те, що в їх країні реалізується визначальний принцип демократії – «правління згідно з волею народу». І хоча частіше всього подібного роду судження висловлюються мешканцями країн Близького Сходу (82%), Латинської Америки (78%), Тихоокеанського регіону (74%), Східної і Центральної Європи (70%) та Африки (69%), їх розділяє і більша частина громадян країн «класичної» західної демократії. Зокрема, в США і Канаді тільки 43% громадян (проти 52%) вважали, що «воля народу» панує в процесі управління країною. В західноєвропейських країнах, що входять до Євросоюзу, в середньому лише 33% громадян впевнені, що їх країна управляється «згідно з волею народу» (проти 61% громадян, що висловили протилежну точку зору).

Глобалізація посилює розрив між технологічно розвиненими і технологічно відсталими державами за умов швидкого розвитку науки, інформаційних технологій. І це при тому, що розрив у технологіях долати складніше, ніж розрив у капіталі, а, отже, він є найнегативнішим явищем сучасності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Судова гілка влади в демократичних державах. Система судової влади в Україні.	\|	Негативні наслідки сучасної глобалізації на межі ХХ-ХХІ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.