Становлення та розвиток органів державної податкової служби

Надійність та ефективність податкової системи залежить від двох чинників: раціональності побудови податкової системи і рівня організації податкової служби держави.

Податкова служба – це сукупність державних органів, які організують і контролюють надходження податків, податкових і окремих видів неподаткових платежів.

Становлення податкової служби пройшло достатньо тривалу еволюцію.

Результати ретроспективно-історичного аналізу доводять, що організація процесу оподаткування залежить від рівня розвитку держави. Власне, останній визначав і методи фінансового забезпечення виконання державних функцій (доменеальні, регалії, податкові).

У Середньовіччі здебільшого використовувалися розкладні методи стягнення. Податки тоді вважалися екстраординарними доходами. У разі потреби в грошах монарх звертався до станів та общин, які (з досягненням згоди) розкладали між собою необхідну суму. Методи розкладання були довільні. Королівські васали збирали необхідну суму зі своїх людей, розкладаючи її відповідно до майнових статків чи просто грубо, поголівно.

Таке оподаткування не потребувало якихось особливих методів контролю, окрім грубої сили. Тому говорити тут про методику адміністрування податків не доводиться.

Водночас починається інтенсивне справляння усілякого мита (судового, за різні види державних послуг, за проїзд дорогами, за користування мостами тощо). Деякі феодали почали будувати мости у відкритому полі посеред дороги, змушуючи купців сплачувати мито. Причому далеко не всі сплачувані суми потрапляли до королівської скарбниці, залишаючись у руках феодалів. З огляду на такі штучні перешкоди розвитку торгівлі та привласнення королівських грошей виникла потреба втручання держави. З цією метою було запроваджено продаж посад, пов'язаних зі справлянням мита. Перший такий досвід демонструє Франція у XIV столітті. Влада продавала посаду, отримуючи необхідну суму до бюджету, а покупцеві надавала право справляти мито на свою користь.

При справлянні податків з міських жителів застосовувався принцип кругової поруки. Він полягав у тому, що на міську общину покладався обов'язок сплати визначеної на рік суми податків. Держава не обтяжувала себе контролем за кожним платником – відповідала за сплату загальної суми община.

З часом податки стають звичними доходами держави. Значна диференціація дохідних джерел, спричинена бурхливим розвитком господарства, зумовлює появу нових способів оподаткування. Їх множинність та складність уже потребують спеціальної методики справляння податків. Для її застосування виникає потреба у створенні цілого апарату фіскальної влади.

З XIX століття справляння за зовнішніми ознаками трансформується в оподаткування за ознакою дохідності. Подушні, промислові податки змінюються прибутковими. У свою чергу, прибуткове оподаткування потребувало зміни технології справляння. На порядок денний виноситься питання індивідуалізації платника. Фактично кожен громадянин (та юридична особа) мав декларувати доходи. Це передбачало необхідність вироблення єдиної методики їх визначення, обліку та контролю. Останнє потребувало збільшення й посилення фіскальних служб.

Саме по собі декларування у вигляді повідомлення про майновий стан було відоме податковій історії досить давно. Проте не існувало методики обробки та перевірки декларацій. Перевірятися могли лише зовнішні дані про заняття й промисел. "Жодного контролю, окрім власної совісті й кари небесної, не було". У Російській імперії навіть для купців (які могли не бути дворянами) ще з 1775 року (із запровадженням Катериною II гільдійського збору) діяло положення, згідно з яким оголошення капіталу купцем для віднесення його до І, II або III гільдії провадилося "по совісті", перевірки не здійснювалися і доноси не розглядалися.

Законодавство ж європейських держав навіть у XIX столітті дотримувалося принципу обережного й делікатного ставлення до платника. У Баварії, Гессені, Австрії заборонялося вимагати зазначення доходів з окремих джерел. Вважалося, що платник повинен заявити як велить сумління лише загальну суму. У Пруссії та Саксонії взагалі було прийняте рішення не застосовувати декларації, оскільки останні принижують суспільну та особисту свободу.

Проте нові капіталістичні реалії не відповідали патріархальним податковим манерам. Поняття дворянської честі або ж поступово забувалося, або було просто невідоме новому маєтному класу. Незаможний люд теж почав наслідувати своїх керманичів-роботодавців.

Податкові органи в XIX столітті почали застосовувати штрафні санкції. Для підвищення ефективності діяльності податкових органів перед державами постало завдання принципового їх оновлення.

Так, потребуючи грошей для ведення практично безперервних війн, російський цар Петро І у 1704 році створив новий урядовий підрозділ – спеціальний штат "прибильщиків". На нього покладався обов'язок проектувати ("вигадувати") нові податки. Безпосереднє стягнення здійснювали чиновники місцевих адміністративних підрозділів влади – збирачі та переписувачі. З часом надзвичайно продуктивна діяльність "прибильщиків" спричинила неабияке примноження кількості податків та зростання їх тягаря. Зі зниженням платоспроможності населення почало шукати шляхи ухилення від оподаткування, одним з яких був підкуп збирачів. Крім того, за відсутності контролю збирачі та переписувачі привласнювали частину державних грошей. Отримавши відповідну інформацію, розлючений цар навіть наказав: "Жалування їм не платити, оскільки схильність мають до крадіжок!" Але розуміючи неможливість поповнення скарбниці за допомогою такого наказу, Петро І створює ще два підрозділи: штат комісарів та майорські канцелярії. Завданням перших став нагляд за збиранням податків. Другі ж були слідчими органами для розслідування посадових злочинів.

Імператриця Катерина II ставить завдання щодо забезпечення ефективного надходження податків до скарбниці. З цією метою у 1780 році вона реформує систему управління державними фінансами і створює експедицію про державні прибутки. Необхідність посилення контролю за діяльністю чиновників спонукає її через деякий час поділити цей підрозділ на чотири служби з таким розподілом компетенції: І – забезпечення державних доходів, II – видатки держави; III – ревізія рахунків; IV – стягнення недоплат та штрафів.

Пізніше на базі названих підрозділів імператор Олександр І створив Міністерство фінансів, Державне казначейство та комісію Державного контролю. Фактично це означало підпорядкування податкових підрозділів Міністерству фінансів.

Наприкінці XIX століття податки стають головним доходом держави, забезпечуючи тій самій Російській імперії понад 50 відсотків надходжень до її бюджету. Це потребувало посилення їх адміністрування. З 1885 року у зв'язку з появою нових податків згідно з проектом реформування податкової системи, автором якої був міністр фінансів М.Х. Бунге, на місцях (у губерніях) створюється третій податковий підрозділ – податні представництва. Пізніше вони розпадуться на кілька представництв для справляння окремих нових податків (наприклад, зі спадщини). Усвідомлюючи згубність такої роздрібності фіскальних органів, М.Х. Бунге висуває ідею об'єднання їх у єдине податкове управління.

Західна Європа у питаннях творення та реформування податкових служб пішла значно далі. Європейці уже тоді переймалися налагодженням довірчих стосунків з платником. З огляду на це деякі держави почали практикувати залучення до справляння податків представників населення. Створювалися податкові підрозділи змішаного типу, де, крім чиновників, працювали обрані від громадськості представники.

Ускладнення сучасної технології адміністрування податків на початку XXI століття потребує високого рівня професійної підготовки службовців апарату фіскальних служб. Тому залучення громадськості до виконання бодай деяких функцій є проблематичним. Цей сегмент у сучасній структурі замінено можливостями впливу на фіскальні рішення з боку недержавних аудиторських та громадських правозахисних організацій. Прикладом можуть бути вітчизняні Ліга платників податків, Асоціація захисту прав платників податків, спілки підприємців та інші. Стосовно ж судового варіанта захисту, то він дістав розвиток аж до створення у деяких західних країнах спеціалізованих податкових судів.

Перші кроки до організації податкової служби в Україні були зроблені ще у 1990 році за часів колишнього СРСР на зорі зародження підприємництва.

Державну податкову службу України було створено рішенням Ради Міністрів УРСР від 12.04.90 № 70. У грудні того ж року Верховна Рада УРСР ухвалила Закон “Про державну податкову службу в Українській РСР”, а у 1993 році – Закон “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про державну податкову службу в Україні”.

На підставі зазначених законодавчих актів основне місце в системі податкових органів відводилось державним податковим інспекціям, які були створені на базі відділів державних доходів фінансових органів, підпорядкованих Міністерству фінансів.

Новостворена державна податкова служба підпорядковувалась на той час Міністерству фінансів України та складалась з Головної податкової інспекції України, державних податкових інспекцій в АР Крим, областях, районах, містах і районах у містах.

У такому вигляді податкова служба в Україні проіснувала майже до кінця 1996 року, тобто до того часу, коли поверхневе, косметичне вдосконалення перестало давати відчутні результати. У країні почало спостерігатися значне зростання заборгованості у частині платежів до бюджету, неконтрольований вивіз капіталу за кордон, розростання неофіційного сектора економіки. Виникла ситуація, коли податкова служба уже не мала змоги повною мірою виконувати функції, покладені на неї державою.

У 1996 році Президентом України було видано два Укази, що мали реформувати систему державної податкової служби: “Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій” від 22 серпня 1996 року № 760/96 та “Питання державних податкових адміністрацій” від 30 жовтня 1996 року № 1013/96. що були обумовлені об’єктивною необхідністю:

– не досягалась головна мета податкової діяльності – забезпечення своєчасних надходжень до бюджету коштів, необхідних для фінансування державних видатків;

– податкова служба діяла переважно як фіскально-конфіскаційний орган, спрямовуючи свої зусилля на легальний бізнес;

– податкова служба використовувалась як інструмент для вирішення складних соціально-економічних проблем.

Через кризовий стан в економіці, злиття її частини з кримінальним елементом, недосконале законодавство, застарілі методи роботи податкової інспекції виникли проблеми, вирішення яких вимагало принципово нових підходів. Це стосувалось і підрозділів з боротьби з кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування, які діяли в системі МВС України.

Крім того, необхідність реформування податкової служби була обумовлена значним ростом кількості суб’єктів господарювання; залученням в економіку країни іноземних інвестицій та створенням підприємств іноземних держав, що вимагало переходу до світових стандартів в оподаткуванні; збільшенням концентрації оподатковуваних оборотів у фізичних осіб; необхідністю створення інформаційного простору для державного контролю за товарно-грошовим потоком в країні, а також високим рівнем тінізації економіки; умовами оплати праці працівників податкової служби, що призвели до відтоку висококваліфікованих кадрів.

Першим Указом передбачалось, що ДПА України є центральним органом виконавчої влади, а державні податкові адміністрації в областях, районах, містах і районах у містах – самостійними одиницями, які не входять до складу місцевих державних адміністрацій. Одночасно ДПА України були підпорядковані підрозділи МВС з боротьби з кримінальними видами ухилень від оподаткування.

Одночасно в серпні 1996 року, згідно зі згаданим Указом Президента України, у складі Державної податкової адміністрації України було створено податкову поліцію, що з лютого 1998 року почала називатися податковою міліцією. Основою податкової міліції України стали штатні одиниці підрозділів з боротьби із кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування, які Міністерством внутрішніх справ України було передано Державній податковій адміністрації. Крім того, до складу податкової міліції увійшли працівники служби податкових розслідувань.

З метою забезпечення повноцінного функціонування новоствореної служби за рахунок перерозподілу її штатної чисельності було утворено й інші структурні підрозділи податкової поліції, у тому числі: оперативні, фізичного захисту, штабні, слідчі тощо.

Суттєві організаційні та кадрові заходи щодо забезпечення розвитку податкової служби знайшли відображення в другому Указі Президента України, яким Кабінету Міністрів України доручено встановити нові умови оплати праці та грошового забезпечення працівників податкових адміністрацій і податкової поліції, що передбачали вдвічі вищі посадові оклади осіб, які мають спеціальні звання, та осіб начальницького складу. Вжиті заходи позитивно вплинули на формування професійного ядра податкової служби.

У лютому 1998 року Верховна Рада України схвалила нову редакцію Закону України “Про державну податкову службу в Україні” та Закон України “Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв’язку з утворенням податкової міліції”. Після прийняття зазначених Законів державна податкова служба в Україні стала повністю легітимною.

Таким чином, була створена якісно нова державна податкова служба, відмінність якої, порівняно зі старою, полягає у наступному.

1. Податкова служба вийшла з-під підпорядкування Міністерства фінансів і стала центральним органом виконавчої влади України.

2. До складу податкової служби були передані спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ з боротьби з кримінальним ухиленням від оподаткування. Вони і стали прообразом нині діючої податкової міліції.

3. Докорінно змінена структура податкової служби та були виділені додаткові джерела фінансування для створення та розвитку матеріально-технічної бази служби.

4. Був створений відомчий вищий навчальний заклад для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців для податкової служби.

Сьогодні податкові органи країни забезпечують надходження більше 70% усіх доходів Державного та місцевих бюджетів. При цьому здійснюють контроль та супроводження понад 90 видів податків, зборів та обов’язкових платежів до бюджетів усіх рівнів та державних цільових фондів. Найбільш значимими джерелами доходів є, податок на додану вартість, податок з доходів фізичних осіб, податок на прибуток підприємств, акцизні збори та збори за використання природних ресурсів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття податкового менеджменту та його функції	\|	Податкова робота. Органи законодавчої та виконавчої влади, які забезпечують нормативно-правове регулювання податкової сфери

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.