Історичні форми мистецтва

В художній культурі Давньої Греції особливе значення мала музика. В багатьох світоглядних системах того часу (наприклад, у піфагорійській) музика наділялася містичною силою, вважалася одним із головних шляхів до істини буття. Всі інші мистецтва трактувались, власне, в контексті музичної специфіки. Чітко усвідомлювалася, наприклад, суто числова спорідненість музики і математики; головною астрономічною концепцією була теорія музики небесних сфер, яка втілювала музичноматематичне розуміння структури космосу; основна частина давньогрецької поезії й драматургії реально була не чим іншим, як словесними текстами малих жанрів вокальної музики та лібрето (якщо говорити сучасною термінологією) таких великих синтетичних (але, знову ж таки, музичних у своїй основі) творів мистецтва, як трагедія та комедія. Щодо останнього, то дослідник античного театру Д. Каллістов пише: “... до складу цього цілого входили і музика, і спів – хоровий і сольний, – і гра акторів, і танок, і декорації, і всякого роду сценічні ефекти... Вся будова спектаклю була підкорена законам музичної композиції й ритму”.

Характерно, що Есхіл, Софокл, Еврипід були насамперед композиторами, які, проте, створювали не тільки музику, а й “лібрето” до своїх драм. Особливо уславився як музикантінструменталіст і співак Есхіл, який часто виступав із власними п’єсами.

Слід урахувати й те, що термін “поезія” має досить тривалу історію, у процесі якої він зазнав чималих семантичних трансформацій. З давньогрецької мови слово “поезія” перекладається як “творчість”. “Поет” відповідно означало “творець”, “поетика” ж у найадекватнішій семантичній передачі сучасною українською означає “ремесло творчості”. Власне, непорозуміння з терміном “поезія” – це проблема української та деяких інших мов, у яких саме давньогрецький термін “поезія” був використаний для означення різновиду літератури – віршування. Але ж за цим терміном (у науковому принаймні вжитку) залишилось і його первинне, автентичне, так би мовити, давньогрецьке значення: “творчість”, “творення”. І українськомовна людина кожного разу, як натрапляє на термін “поезія” в науковому тексті, має для себе насамперед з’ясувати: про поезію в якому значенні тут ідеться? Можна окреслити ситуацію таким чином, що в українській мові на сьогодні маємо два словаомоніми: поезія як творчість узагалі (будьяка творча діяльність) і поезія як віршування, вид літературної творчості. Але є мови, які такого непорозуміння щаслико уникнули. Приміром, у німецькій мові слово Dichtung (поезія як рід літератури) походить від слова diktieren – диктувати. Таким чином, у німецькомовної людини не виникає вже з самого початку, від самого тільки заголовка, асоціацій між арістотелівською “Поетикою” і літературою, або між давньогрецькими музами ліричної, епічної і т. д. поезії (тобто творчості) та, знову ж таки, різновидом літератури. Для неї це від початку різні поняття, різні слова, різні терміни. Ми ж маємо розуміти, що муза, наприклад, ліричної поезії – це муза, яка допомагає людині “творити” музику на музичному інструменті; муза епічної поезії означає буквально “муза епічної творчості” і т. д.

Враховуючи зазначене щодо терміна “поезія”, з метою з’ясування системи мистецтв Давньої Греції логічно буде звернутися до переліку божеств, які опікувалися мистецтвами.

Не випадково богині – покровительки мистецтв навіть і називались “музами”, адже музика, як уже говорилося, була головним мистецтвом. Дев’ять грецьких муз (дочок Мнемосіни і Зевса, або, за іншим варіантом, Урана і Геї), що опікувались мистецтвом: Кліо, Евтерпа, Талія, Мельпомена, Терпсіхора, Ерато, Полігімнія, Ураніл, Калліопа. Очолював муз Аполлон. Іноді муз також називали годувальницями або супутницями Діоніса. Вважалося, що музи володіють даром передбачення, передрікання.

Евтерпа – муза ліричної поезії (власне, інструментальної музики). Зображувалася з подвійною флейтою – авлосом.

Ерато – муза любовної, еротичної поезії. Зображувалася з лірою в руках.

Калліопа (“та, що має прекрасний голос”) – старша з муз, спочатку богиня піснеспівів, у класичну епоху – покровителька епічної поезії. Зображувалася зі стилосом (паличкою для письма) і навощеними табличками або сувоєм.

Кліо – спочатку була музою героїчної поезії, а пізніше почала вважатися музою історії. Зображувалася зі сувоєм папірусу або пергаменту і з паличкою для письма.,

Мельпомена (“та, що співає”) – муза трагедії (спочатку вважалася музою всіх пісень, пізніше тільки тужливих, печальних). Зображувалася високою жінкою з пов’язкою на голові, у вінку з виноградного листя, у театральній мантії, яка стоїть на котурнах і тримає в одній руці театральну маску, а в іншій – меч або палицю.

Полігімнія (“багата гімнами”) – спочатку, подібно до Терпсіхори, покровителька танців, пізніше почала вважатися музою пантоміми. Зображувалася жінкою з вкритою покривалом головою.

Талія – муза комедії. Зображувалася дівчиною в легкій одежі та у вінку з плюща, з комічною маскою в лівій руці і пастушою палицею або бубном у правій.

Терпсіхора (“та, що любить танці”) – муза танцю.

Уранія – муза астрономії. Зображувалася дівчиною з небесним глобусом та указкою в руках. (Уранією іноді також називали Афродіту як уособлення чистого, піднесеного кохання.)

Заслуговує на увагу позиція Платона щодо класифікації та призначення сучасних йому мистецтв. Видатний філософ уважав, що для нижчої касти суспільства, для землеробів, ремісників, торговців цілком достатньо народної творчості та мистецтвремесел, таких як скульптура або живопис.

Друга каста – воїни – мають засвоїти три види високих професійних мистецтв: танець, музику та поезію (під поезією тут мається на увазі, власне, вокальна музика). І, нарешті, найвищій касті суспільства – правителям і мудрецям – личать найвищі, “споглядальні” мистецтва: філософія та геометрія.

Слід зауважити, що поняття літератури як виду мистецтва в усій різноманітності її жанрів остаточно сформувалося лише в добу Нового часу. В античності ж з літературою ототожнюється поезія, яка фактично була різножанровою вокальною музикою. Власне художня проза починає формуватися лише за доби пізнього еллінізму. Цікаво, проте, що натомість наукові й філософські твори в Давній Греції тривалий час писались у вигляді виключно римованих “поем”. Перший такий прозаїчний твір з’являється не раніше VI ст. до н. е.

Внаслідок надзвичайно високої ваги в релігійній за характером середньовічній картині світу трансцендентних складових вона набуває, так би мовити, “вертикального формату”. Ця картина світу не зорієнтована на повсякденнобуттєву практичність, вона здебільше складається із сфер, які не іманентні людській профанній буденності. Слід зауважити, що відсутність за Середньовіччя швидкого прогресу матеріальної культури або активних змін у досягненні комфорту повсякденного життя можуть бути пояснені насамперед відсутністю світоглядних передумов для того. Людині Середньовіччя бракує уваги до власної повсякденності, побутовим і буденним проблемам належить порівняно невелике місце в її картині світу. За обсягом і вагою в середньовічному світогляді переважають далекі від повсякденного практицизму трансцендентні сфери, що знаходяться нижче бажаного або вище реально можливого для людини. І, до речі, зовсім не випадково ми піднімаємо голову (очі) вгору, коли полишаємо профанну буденність, переживаючи екстаз або катарсис, шукаючи натхнення, – і опускаємо, коли відчуваємо смуток, пригнічення, дискомфорт від неповноти свого існування. Отже, інтенція до трансцендентного навіть на рівні фізіології пов’язана з вертикальними тілесними рухами. Вертикальними домінантами пройняте і мистецтво цієї доби – згадаймо готику.

Високі шпилі готичних соборів, їх кам’яне мереживо і залиті кольоровим після проходження крізь вітражі світлом інтер’єри унаочнювали ідею релігаре – відновлення зв’язку людини з Абсолютом. І, знову ж таки, відновлюватися мав зв’язок не паритетних, рівних між собою, розміщених в одному буттєвому пласті, тобто сурядних, взаємно розташованих “горизонтально” сутностей, – ішлося про відновлення ієрархії буття, поновлення вертикальних підрядних структур і відносин. Такими ж “вертикальними” властивостями вирізняється і музика Середньовіччя. Серед найтиповіших прикладів – григоріанські хорали, в яких людський голос безупинно підноситься вгору, каденції є скоріше відносними, ніж остаточними, і ніколи не відбувається іманентного завершення музичної думки, бо за кожним нібито завершенням музичної фрази відчувається її трансцендентне продовження.

В добу Середньовіччя на перший план виступає мистецтво архітектури. Християнський храм був не тільки центром релігійного життя, а й дуже часто – місцем вирішення світських суспільних проблем. Усе це вимагало не тільки значних розмірів споруди і досить складних технічних рішень, а й пошуку форм та пропорцій, здатних викликати в людини відповідні емоції, почуття, стани, переключати її світосприйняття з профанного, іманентного рівня на рівень сакральний і трансцендентний. Саме за таких обставин архітектура справді стає не ремеслом, а мистецтвом. В. Єфименко пише: “Масивність і геометричність архітектурних форм стали головними ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найохочіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр і напівциліндр, конус, піраміду. Романський храм – це одночасно і математичне рівняння, і фуга, і образ космічного порядку”. Розвиток архітектури, в свою чергу, стимулював розвиток скульптури та монументального живопису, декоративноприкладного мистецтва. Значні позиції за доби. Середньовіччя (як, зрештою, і в будьяку епоху) належали музиці. Протягом майже всього Середньовіччя в західноєвропейській професійній музиці домінували хоровий спів та органне багатоголосся, пов’язані з естетикою християнського культу. Проте існували і світські види музичного мистецтва, представлені творчістю менестрелів і шпільманів, трубадурів і мінезингерів, а пізніше і мейстерзингерів.

У XI ст. італійським монахом Гвідо з Ареццо було покладено початок сучасному нотному запису (остаточно нотне письмо сучасного типу оформилося тільки в XVI ст.).

Кардинально відмінною від середньовічної є координатна система і масштаб світогляду Нового часу, що був закладений Ренесансом. Увага до “зовнішньої” відносно людського філогенезу структури Універсуму змінюється увагою до системи внутрішньої. На зміну світу трансцендентного приходить світ іманентного людського досвіду. Якщо в попередню епоху людська думка тяжіла до аналізу і систематизації буття в усій його єдності, то ренесансна людина обирає тільки один фрагмент і починає поглиблено аналізувати саме його. Обраний фрагмент буття – це світ людини, природним чином найбільш важливий для неї самої і найбільш доступний для дослідження (звідси й іманентизація буття). Як зазначав Д. Чижевський, “...Ренесанс не стільки “відкрив”, себто знайшов людину, скільки вирвав її з цілості матеріального та духовного всесвіту, одірвав її від вищого світу (чи світів), ізолював її”.

Як уже зазначалося, для розвинутої (типової) середньовічної картини світу був характерним “вертикально” спрямований рух людської думки. Людина намагалася визначити своє місце в ієрархії буття, яке будувалося по висхідній, У спрямованій на пізнання середньовічній свідомості панували опозиції “вертикальні”: життя земне –життя небесне; тіло – душа; земля – небо; пекло – рай; гріх – святість. Дані опозиції утворюються за принципом “низ – верх”, причому їх “низ” є меншим, замалим, недостатнім або небажаним для людини, а “верх” – перевершуючим, недосяжним, завеликим (принаймні поки що) для неї. Ренесансний же (а за ним і новочасний) рух думки мав “горизонтальний” характер і витворював розмішені так само в горизонтальній “людській” площині опозиції: життя – смерть; багатство – бідність; далеке – близьке; друг – ворог; справедливість – несправедливість. Дані опозиції оточують людину як “ліве – праве”, обидві компоненти таких “горизонтальних” опозицій неуникенно (як життя і смерть) потенційно доступні кожній людині, є, так би мовити, іманентними для неї.

Ренесансноновочасна культура створює картину світу зовсім іншого, набагато зменшеного порівняно з попереднім, масштабу. Проте в цій зменшеній картині значно збільшується відносний обсяг (або відсоток від цілого) оточуючого людину довкілля та образу самої людини. Вона пізнає світ навколо себе, світ іманентно доступний, світ, вдивляючись у який людина повільно повертає голову ліворучправоруч, роздивляється навкруги. Починаючи з Відродження людина розбудовує світ в іншій, ніж за Середньовіччя, тобто “горизонтальній” площині. Не випадково спускаються донизу, розтікаються по землі кремезними, чіткими і досить простими (горизонтальними]) геометричними фігурами архітектурні споруди. Формується світ, у якому домінує іманентність, світ людський, антропоцентричний. Це світ паритетних відносин з довкіллям, світ, у якому є сенс і місце боротьбі та героїчним зусиллям. Це переважно світ, у якому людина спроможна до активного впливу на довкілля, владна багато чого змінювати на свій розсуд. Якщо середньовічне пізнання ширяло у сфері трансцендентної суті людини, то нова культура зацікавлюється повсякденністю та долею людини. І якщо в своїй суті сама людина не владна була щось змінити, наприклад змінити власні морфологічні особливості або своє місце в загальному плині буття, то відносно своєї повсякденності або власної долі вона вже відчуває себе більш спроможною і владною. Як мінімум, вона майже завжди владна піти ліворуч або звернути праворуч, купити корисний житній буханець або спокуситись смачною здобою. Поширюється думка, що “людина сама коваль свого щастя”, посилюється увага до навколишнього речового (предметного) простору, починає розвиватися наука, основою якої є емпіричне спостереження, лабораторний експеримент та систематизація чуттєво здобутих фактів. Більш активними стають зміни в матеріальній культурі, прискорюється прогрес у досягненні комфорту побуту, швидкоплиннішими стають стилістичні зміни і мода в усіх сферах життя.

З XVI ст. починає складатися система мистецтв, властива Новому часу. Головні позиції спочатку займають образотворчі мистецтва (живопис, скульптура, графіка), що цілком пояснюється орієнтацією вже ренесансного світогляду на світ іманентних, матеріальних явищ, тобто на світ, у якому акцентується його функція як середовища людського існування.

Для порівняння: в античному світогляді світ сприймався й аналізувався з боку його структурної досконалості, гармонійності, довершеності; в епоху Середньовіччя – як результат творчої інтенції Бога, упредметнення телеологічних сенсів.

На роль високого мистецтва починає претендувати ремесло. Поширення в живопису прямої перспективи свідчить про суттєві зміни в його розумінні та функціях. Написання перспективної “реалістичної” картини за мотивацією дії, логікою сакралізації, характером взаємовідносин митця з глядачем та наслідками справленого твором враження подібне до циркового атракціону. В обох випадках авторвиконавець демонструє свою вправність і майстерність; створює дещо не утилітарне і вже тим самим (а частіше і тільки цим) потенційно наділене надповсякденним сенсом; глядач же усвідомлює, що талановита людина, яка до того ж довго тренується (навчається), може робити ось такі складні й неможливі для непідготованого загалу трюки (предмети). Отже, цирковий фокус так само і з тих самих причин викликає наше захоплення майстерністю виконавця, як і фокус, що полягає у створенні на площині за допомогою фарб досконалої ілюзії тривимірний світу: фрагмента ландшафту, образу людини, якогось предмета тощо. Різниця тут власне тільки в засобах і взаємодії з часом: ілюзіоністичний номер або фокус є процесуальним явищем, вони розгортаються у часі; картина ж як предмет зберігає щодо часу певну автономність.

Наприкінці XVII – у XVIII ст. провідні позиції поряд з образотворчими мистецтвами завойовує театр. Формуються класичні й для нашого часу музичні жанри та інструментарій. У XIX ст. досягає свого розквіту література.

Цікаво, що система найвагоміших видів мистецтв Нового часу принципово вплинула і на бачення та розуміння античного мистецтва, професійна мистецтвознавча історія та теорія якого створювалась якраз починаючи з XVIII ст.

Стало загальновизнаним, наприклад, що в Давній Греції найвищого розквіту досягли мистецтва архітектури і скульптури і, відповідно, що саме вони були “високими” мистецтвами античності; активно, але, як правило, без урахування реальної специфіки, почала досліджуватись “антична література”. Хоча, як доводилося вище, ситуація в системі античних мистецтв була дещо відмінною від їх системи в Новий час.

Художня культура сучасності охоплює і дуже давні, і порівняно нові види мистецтва. Так, образотворче мистецтво існує ще з часів первісного суспільства, а історія кінематографії налічує ледь більше сотні років. З середини XX ст. дістав розвиток такий новий вид мистецтва, як телебачення. Останні десятиліття позначені появою різноманітних форм медіамистецтва (відеокліпи, відеоінсталяції, відеоскульптура і т. п.). Зазнала змін і традиційна для попередніх часів загальна класифікація мистецтв – тепер прийнято, окрім літератури, музики, театру та кінематографії, виділяти також візуальні мистецтва (дефініція, яка об’єднує як традиційні образотворчі мистецтва, так і новітні медіаційні й інформаційні) та акціонізм (сучасні процесуальновидовищні мистецтва, такі, наприклад, як хепенінг або перформанс).

Система мистецтв не є замкнутою, отже, з подальшим розвитком суспільства, його технічних і духовних аспектів можуть з’явитися і нові, невідомі сучасності види мистецтва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Художня культура як складова культури духовної. Систематизація видів мистецтва	\|	Жанрові системи мистецтв

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.