• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТЕМА 15. Національна та міжнародна система регулювання МЕВ

Рис. 2. Рівні, форми і типи міжнародної економічної інтеграції

Слід зазначити, що економічні інтеграційні угруповання країн можуть формуватися різними шляхами:

· «знизу-догори», у процесі поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя, коли домовленостям між країнами про створення зони вільної торгівлі, митного союзу чи спільного ринку передує досить тривалий період розвитку міжнародних економічних зв'язків на рівні підприємців, фірм та корпорацій. Ці зв'язки активно підтримуються на державному рівні, водночас розробляються й реалізуються широкомасштабні двосторонні проекти поглиблення міжнародного економічного співробітництва. Саме таким шляхом розвивались інтеграційні процеси у Північній Америці, насамперед, між США та Канадою;

· «згори-донизу», коли з різних політичних та соціально-економічних причин створюється інтеграційне угруповання країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі подальшого регульованого і скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної інтеграції.

Переважно таким шляхом розвивалась економічна інтеграція в Європі через дво- і багатосторонні переговори і асоційовану участь окремих країн у діяльності інтеграційних угруповань, які вже функціонують. Зокрема, таким шляхом ідуть сьогодні країни Східної Європи, які ставлять за мету інтеграцію до Європейського союзу. Те саме можна сказати про Мексику, її причетність до формування та розвитку Північноамериканської угоди про вільну торгівлю. Слід зауважити, що для становлення та розвитку конкретних форм міжнародної регіональної економічної інтеграції характерним є взаємозв'язок згаданих щойно шляхів (рис. 3).

В цілому послідовний розвиток форм міжнародної регіональної економічної інтеграції забезпечує найбільш повне, найбільш раціональне використання економічного потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку.

Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики за рахунок об'єктивно зумовленого зниження цін на основні товари та послуги та створення нових робочих місць і завдяки концентрації зусиль країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку. Зауважимо також, що в зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються й реалізуються потужні та дійові механізми, інструменти забезпечення колективної економічної безпеки.

Проте, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси міжнародної регіональної економічної інтеграції відбуваються на тлі складного переплетіння політичних і соціально-економічних проблем. Основні чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем, такі:

· націоналізм; традиційні конфлікти між окремими країнами та групами країн; ідеологічні розходження;

· політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць; зростання затрат при реалізації регулятивних функцій на наднаціональному рівні; суперечності, пов'язані із розширенням інтеграційних угруповань тощо;

· динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і «ланцюговою» реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань;

· нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;

· розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

Дослідники відзначають, що у сучасному світі інтеграція та дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер (провінція Квебек у Канаді, Шотландія та Уельс у Великобританії, Корсика у Франції, Каталонія та Країна Басків в Іспанії, фламандці–валони у Бельгії, північ–південь в Італії, роз'єднання Чехословаччини на дві держави, розпад Югославії на декілька держав, дезінтеграційні тенденції у Південній Азії, Росії тощо), але і глобальний (розпад Радянського Союзу, Ради економічної взаємодопомоги).

Інтеграція та дезінтеграція являють собою об'єктивні взаємопов'язані процеси. Більше того, дезінтеграція формує передумови інтеграції на нових кількісних та якісних засадах. У окремих випадках можуть скластися умови для реінтеграції. Доцільно розрізняти: 1) повну; 2) часткову; 3) розширену реінтеграції. У першому випадку мова йде про відновлення того чи іншого інтеграційного угруповання у попередньому складі на тих же політико-економічних засадах. Часткова реінтеграція має місце, коли об'єднуються окремі члени (учасники) інтеграційних угруповань на попередніх принципах або всі учасники, але на якісно нових засадах. Розширена реінтеграція суттєво характеризується включенням у інтеграційні об'єднання, що відновлюються, нових учасників на тих чи інших засадах.

Для розвитку міжнародних інтеграційних процесів необхідна наявність ряду об'єктивних і суб'єктивних передумов, ступінь розвитку яких суттєво відрізняється в окремих регіонах світового господарства. Це впливає на характер і рівень регіональної економічної інтеграції. Найважливішими об'єктивнимипередумовами є :

· сучасна науково-технічна революція, що є водночас і матеріальною основою для розвитку міжнародної економічної інтеграції. Якісні зміни в продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій і зміни в цьому зв'язку самого характеру і структури виробництва заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків, наявністю різних міждержавних бар'єрів на шляху руху капіталів, товарів та послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер проблем сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять неможливим чи неефективним їхнє вирішення окремими країнами, стає очевидною необхідність об'єднання різноманітних видів ресурсів. Сучасна науково-технічна революція об'єктивно зумовлює формування оптимального господарського простору, в межах якого забезпечується поява і постійне оновлення широкого асортименту товарів та послуг, прибуткове функціонування виробництва, максимальне задоволення зростаючих потреб суспільства в межах однієї чи кількох країн;

· соціально-економічна однорідність національних господарств, що зближаються. На сучасному етапі всесвітнього економічного розвитку існують дві основні моделі національної організації виробництва і зовнішньоекономічних стосунків: ринкова і планова. Очевидно, що формування спільного господарського простору передбачає принципову подібність основ організації національного виробництва в окремих країнах, спільність умов господарювання виробників;

· наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного розвитку країн, груп країн та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів. Суттєві розбіжності в національних рівнях продуктивності праці, кваліфікації робочої сили, конкурентоспроможності продукції та послуг країн, що інтегруються, можуть стати основою одержання односторонніх переваг, однобокої спеціалізації окремих національних економік, призвести до виникнення економічних та адміністративних бар'єрів на шляху формування спільного господарського простору;

· наявність досить тривалого періоду й досвіду взаємного економічного співробітництва групи країн. Інтеграція являє собою продовження господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівень економічного співробітництва. Інтеграція виникає на основі і в результаті поглиблення та розширення економічної взаємодії різних країн;

Для розвитку міжнародної економічної інтеграції важливе значення мають також економіко-географічна близькість країн, наявність спільних кордонів. Це суттєво інтенсифікує взаємні економічні зв'язки, знижує транспортні витрати, створює умови для реалізації великих спільних проектів співробітництва. Як правило, країни зі спільними історичними, культурними та іншими умовами розвитку більше тяжіють до економічної інтеграції; цілеспрямована діяльність соціальних груп і класів, партій, законодавчих і виконавчих органів країн щодо розвитку власне інтеграційних процесів. Ця передумова носить суб'єктивний характер і віддзеркалює об'єктивні економічні процеси, але водночас впливає на них, може деякою мірою сприяти розвиткові інтеграції чи гальмувати його; тенденція демографічного розвитку; наявність і необхідність розв'язання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної, використання Світового океану та космосу, економічного зростання та зростання народонаселення, економічної безпеки, роззброєння); різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж; ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

Інтеграція має декілька рівнів свого розвитку. Головне значення має взаємодія на рівні підприємств та організацій – безпосередніх виробників товарів та послуг. Саме тут виникають інтеграційні зв'язки в основних сферах відтворення, здійснюється структурна перебудова національних економік, що веде до їхнього взаємодоповнення і переплетення. З цієї причини зростання обсягів і розгалуження структур взаємної торгівлі, міжнародний рух капіталу, науково-виробнича кооперація, міграція робочої сили є вирішальними факторами розвитку інтеграційних процесів в цілому.

Інтегрування основних ланок економік різних країн доповнюється взаємодією на рівні держав. Така взаємодія здійснюється, по-перше, шляхом утворення умов інтеграційних процесів державними структурами, по-друге, безпосередньою участю державних підприємств та організацій у міжнародному економічному співробітництві.

Третій рівень розвитку інтеграційних процесів – взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн – може бути визначений як соціально-політичний. Така взаємодія має суспільний характер, змістом якого є утворення та розвиток політичних, релігійних, культурних, людських та інших передумов міждержавної інтеграції.

Нарешті, четвертий рівень – це рівень власне інтеграційного угруповання як економічної спільності з властивими їй характерними рисами та особливостями. Будучи результатом міждержавного об'єднання, інтеграційне угруповання починає виступати як якісно нове та відносно самостійне утворення, що формує свою власну систему відносин як з кожним учасником об'єднання, так і поза ним. При цьому важливе значення мають чітке розмежування повноважень економічного угруповання як цілого та його окремих учасників, визначення умов взаємодії інтеграційної спільності з третіми державами, іншими міждержавними організаціями.

Будучи формою виявлення та етапом розвитку інтернаціоналізації господарського життя, економічна інтеграція водночас суттєво відрізняється від традиційного економічного співробітництва різних країн. (Слід зауважити, що така відмінність має досить відносний характер, оскільки економічна інтеграція є прямим продовженням міжнародного економічного співробітництва, виникає на його основі).

З 1947 по 1995 р. у світі було створено більш 60 інтеграційних угруповань. Об'єднання останніх визначалося цілою низкою передумов:

· схожість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається між промислово розвиненими або між країнами, що розвиваються;

· географічна наближеність країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків спільного кордону та історично сформованих економічних зв'язків;

· спільність економічних та інших проблем, що існують перед країнами в області економічног розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо. За своєю сутністю економічна інтеграція покликана вирішити низку конкретних проблем, які реально існують перед країнами, що інтегруються;

· демонстраційний ефект. У країнах, що входять до інтеграційних об'єднань, як правило, відбуваються позитивні зрушення (прискорення темпів економічного росту, зниження інфляції, ріст зайнятості і т.д.), що справляють певний психологічний вплив на інші країни. Демонстраційний ефект має прояв, наприклад, у бажанні країн колишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цього макроекономічних передумов;

· «ефект доміно». Після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об'єднання, інші країни, які залишилися за його межами, відчувають деякі труднощі, пов'язані з переорієнтуванням економічних зв'язків країн, що входять до даного угруповання. Це нерідко призводить до скорочення обсягів торговелбних відносин країн, що залишилися за межами інтеграції. У результаті вони також змушені вступити в інтеграційне об'єднання. У цілому, спираючись на зазначені передумови, країни утворять інтеграційні об'єднання, що, незважаючи на численність у сучасної світовій економіці та різні рівні розвитку, переслідують приблизно однакові цілі.

Найбільш вагомі інтеграційні угруповання включають в себе десятки країн. Так, Африканське співтовариство – більше 30 країн, а АТЕС – більше 20, ЄС – 15.

Європа має великий досвід та потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції. Це пояснюється як політичними і соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США, Азія з пріоритетом Японії). Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні інтеграції західноєвропейських країн у рамках Європейського союзу (ЄС).

Європейський Союз (ЄС) –інтеграційне об’єднання , до складу якого входить 27 країн Західної (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція) та Центрально-Східної (Латвія, Литва, Естонія, Кіпр, Чеська Республіка, Словаччина, Угорщина, Польща, Словенія, Мальта – країни, що вступили до ЄС 1 травня 2004 року) Європи та Болгарія і Румунія, котрі приєдналися до ЄС 1 січня 2007 р. ЄС базується на трьох засадах:

· Європейське співтовариство з доповненнями та формами співробітництва, передбаченими угодою про Європейський Союз (Маастрихтська і Амстердамська угода);

· Спільна зовнішня політика і політика у сфері міжнародної безпеки;

· Співробітництво у внутрішній та зовнішній політиці.

Цілями ЄС стали:

· утворення тісного союзу народів Європи;

· сприяння збалансованому та довгостроковому економічному прогресу, особливо завдяки створенню простору без внутрішніх кордонів;

· посилення економічного та соціального співробітництва;

· утворення економічного та валютного союзу і створення в перспективі єдиної валюти; утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, особливо шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики у сфері безпеки;

· розвиток співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ;

· збереження та примноження спільних надбань.

До середини 1998 року 11 країн з 15 членів ЄС виконали вимоги Угоди про ЄС і стали членами валютного Союзу, запровадивши єдину європейську валюту – євро. На даний момент таких країн налічується 12.

Рада держав Балтійського моря (РДБМ) створена у 1992 році за ініціативою Німеччини і Данії як координуючий орган Балтійського регіону. До складу РДБМ увійшли 11 держав (Німеччина, Данія, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Російська Федерація, Фінляндія, Швеція, Естонія), метою їхнього співробітництва є :

· реалізація спільних проектів у галузі енергетики, транспорту, зв’язку, екології та ін.,

· співпраця в межах трансатлантичних. Загальноєвропейських і регіональних (субрегіональних) структур та ініціатив.

Співдружність незалежних держав (СНД)створена на основі Угоди про створення СНД, підписаної вищими керівниками Республіки Білорусь. Російської Федерації та України. Країни-члени СНД (Азербайджан, Білорусь, Вірменія. Казахстан, Киргиз стан. Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україна, Грузія)

Цілями співдружності проголошені :

· співробітництво у політичній, економічній, екологічній, гуманітарній та культурній галузях;

· сприяння всебічному і збалансованому економічному і соціальному розвитку держав-членів у межах загального економічного простору, а також міждержавному співробітництву й інтеграції;

· забезпечення прав людини і основних свобод відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та документів ОБСЄ;

· співробітництво з метою забезпечення миру і безпеки, прийняття ефективних заходів до скорочення озброєння і військових витрат, ліквідації ядерної зброї та інших видів озброєння;

· мирне врегулювання суперечок і конфліктів між державами – членами.

Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС)створена в 1992 році 11 державами (Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина. Україна) . Які підписали Декларацію про Чорноморське економічне співробітництво – ЧЕС. Цілі ЧЕС:

· перетворення Чорного моря в море миру та добробуту шляхом розвитку дружніх та добросусідських відносин;

· поглиблення двостороннього та багатостороннього співробітництва як між країнами-членами, так із іншими зацікавленими країнами;

· сприяння економічному, технологічному і соціальному прогресу, також вільному підприємництву;

· охорона специфічних економічних інтересів держав – учасниць, особливо країн. Які перебувають на етапі переходу до ринкової економіки;

· використання всіх можливостей для розвитку та диверсифікації їхнього співробітництва в економіці, промисловості, науці, технології й охороні навколишнього середовища.

Асоціація держав Південно – Східної Азії (АСЕАН)буластворена у 1967 році і на сьогоднішній час налічує 12 держав (Бруней. Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Сінгапур, М’янма, Папуа-Нова Гвінея) цього регіону. Цілі організації :

· сприяння регіональному співробітництву в економічній, соціальній та культурній сферах з метою зміцнення миру в регіоні;

· прискорення економічного зростання соціального прогресу та культурного розвитку в регіоні на основі спільних дій у дусі партнерства і рівноправ’я;

· заохочення активного співробітництва та взаємної підтримки в економічні, .соціальній , культурній, технічній, науковій та адміністративній сферах;

· взаємодія у сфері науки й освіти, сільського господарства, промисловості та ін.;

· сприяння тісному співробітництву з міжнародними регіональними організаціями.

Азіатсько –Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС)створене у 1989 році з метою підтримання зростання і розвитку країн-учасниць( Австралія, Бруней, Гонконг, Індонезія, Канада, Кирибаті, Малайзія, Маршаллові острови, Мексика, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Росія, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі, Японія). Створення організації має сприяти зростаючій економічній взаємозалежності держав Азіатсько - Тихоокеанського регіону у сфері послуг, капіталу, технологій; зміцненню відкритої багатосторонньої торгової системи; підвищенню ступеня лібералізації торгівлі та інвестицій у регіоні; зміцненню і стимулюванню розвитку приватного сектора; використанню принципів вільного ринку для збільшення переваг регіонального співробітництва.

У 1985 році було створено Асоціацію регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК) (Бангладеш, Бутан, Індія, Мальдівська Республіка, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка). Мета створення – сприяння багатосторонньому співробітництву південноазіатських країн в економічній, соціальній та культурній сферах. Лідером цього угрупування є Індія, а головною особливістю цього регіону – багатство ще невичерпаних природних ресурсів.

Північно – Американська асоціація вільної торгівлі (НАФТА)зародилася у 1989 році, а у 19994 році перетворилася на союз трьох держав : Канади. Мексики та США..

Мета створення НАФТА:

· усунення митних обмежень у взаємній торгівлі;

· досягнення високого рівня інтеграції ринків товарів, капіталу, технологій та трудових ресурсів;

· досягнення майже повної незалежності від зовнішнього постачання енергоресурсів;

· посилення конкурентоспроможності північноамериканського економічного центру в порівнянні із західноєвропейським та азіатсько-тихоокеанським центрами.

Найбільшим за економічними показниками та за територіальним охопленням у Латинській Америці є угрупування, що має назву Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛААІ), яке було створене у 1980 році на базі країн (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор) , які до цього об’єдналися у Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі.

Мета створення ЛААІ:

· сприяння розвитку регіонального економічного співробітництва і торгівлі;

· підготування ґрунту для створення латиноамериканського спільного ринку;

· розширення торгово-економічних зв’язків з іншими країнами.

Карибське співтовариство і Карибський спільний ринок (КАРІКОМ ) створене в 1973 році на основі Карибської асоціації вільної торгівлі і має на меті: сприяння економічному співробітництву на засадах механізмів спільного ринку; створення спільних інститутів і співробітництво в таких галузях, як охорона здоров’я, освіта, культура, комунікації і промисловість.

Подібні плани виробляються в ще одного об’єднання подібного до митного союзу Центральноамериканського спільного ринку (ЦАСП), до якого входять Гватемала, Коста–Ріка, Нікарагуа, Сальвадор. Але певні політичні та соціальні проблеми не дозволяють цим країнам досягнути таких успіхів у інтеграції, як країнам КАРИКОМ.

Найбільшим з африканських інтеграційних груп є Економічне співтовариство держав Західної Європи (ЕКОВАС). Основні зусилля ЕКОВАС направлені на ліквідацію внутрішніх тарифів і встановлення єдиного зовнішнього тарифу, що сприятиме перетворенню ЕКОВАС у митний союз.

Загалом слід зазначити, що інтеграційні процеси набули найдовершеніших форм лише у Західній Європі.

Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, до якої призвели односторонній її розвиток у межах високо спеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика та механізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини і національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу.

Для ефективної й організаційно оформленої інтеграції України в сучасні світогосподарські зв'язки необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні передумови.

Основніполітико-правові передумови інтеграції:

· політичне визначення України;

· забезпечення територіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки;

· безумовне виконання міжнародних зобов'язань, особливо в сфері прав людини; запровадження прийнятної форми громадянства;

· перегляд існуючої практики політичних зв'язків із державами колишньогоСРСР;

· пряма участь у регіональних і глобальних політичних процесах;

· формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання.

Економічні передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам:

· економічному та інституційному забезпеченню суверенітету;

· оцінці економічного потенціалу і напрямів структурної перебудови;

· розробленню та реалізації обґрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення й приватизації, соціального захисту населення;

· оцінці експортного потенціалу, виробленню експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

· запровадженню національної грошової одиниці з включенням її в систему міжнародних розрахунків;

· розв'язанню проблеми зовнішньої заборгованості та розподілу активів колишнього СРСР шляхом відповідних переговорних процесів.

До основних соціально-культурних передумов інтеграції належать:

· відродження і виховання почуття власної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України;

· формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти;

· розвиток контактів з українцями, які проживають за межами України.

Формування інфраструктурних передумов насамперед пов'язане з:

· розвитком транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних), необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави (національні авіакомпанії, флот, транспортні корпорації);

· розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з включенням їх до міжнародних систем.

Формуючи інтеграційну стратегію і тактику, слід враховувати особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних угруповань:

· відсутність досвіду державності, необхідність здобуття справжнього суверенітету;

· нерозробленість політико-правових регуляторів та інструментів;

· нерозвиненість ринкових відносин;

· інерція погіршення економічного стану;

· запас соціальної витримки населення, який виснажується.

Значний вплив на інтеграційну мотивацію та політику України справляють такі чинники:

· збіг періодів дезінтеграційних та інтеграційних процесів;

· розміщення в регіоні, що характеризується інтеграцією високого рівня;

· конкурентоспроможність щодо аналогічних інтересів країн Східної Європи;

· негативний досвід інтеграції в рамках СРСР і РЕВ.

Інтеграція України у світове господарство можлива різними, але водночас взаємопов'язаними шляхами:

· через активну та ліберальну зовнішньоекономічну політику; за рахунок формування середовища, сприятливого для іноземного підприємництва й інвестування та транснаціоналізації високомонополізованих підприємств;

· через укладання двосторонніх міждержавних економічних угод та участь у багатосторонніх міжурядових переговорах; за рахунок інтенсифікації

· східноєвропейських інтеграційних процесів та формування передумов інтеграції в західноєвропейські інтеграційні структури.

На процеси включення України до сучасної системи світогосподарських зв'язків впливають конкретні внутрішньо- і зовнішньоекономічні фактори, що формуються в системі передумов, особливостей і шляхів інтеграції.

Середвнутрішньоекономічних факторів принциповим є перехід України до розвиненої ринкової економіки, для чого потрібні розроблення і реалізація відповідної довгострокової програми. Така програма має, по-перше, враховувати сучасний соціально-економічний стан та особливості України; по-друге, бути адаптованою до еволюціонізуючого зовнішнього ринкового середовища; по-третє, спиратися на досвід переходу до ринкових відносин інших постсоціалістичних країн.

Важливе значення має такий довгостроковий фактор, як структурна перебудова національної економіки, орієнтована на сучасні техніко-технологічні, економічні, екологічні і соціальні стандарти. Деформована структура національної економіки не відповідає критеріям суверенного розвитку України як з точки зору оптимальних пропозицій самозабезпечення та зовнішньоекономічної спеціалізації, так і з науково-технологічних, соціальних і особливо екологічних позицій. Існує ціла низка негативних проблем пов’язаних із структурою економіки України:

· велика питома вага фізично та морально застарілої техніки в складі основних виробничих фондів (понад 60%);

· диспропорції в системі самозабезпечення ключових галузей життєдіяльності країни (майже повна зовнішня паливно-енергетична залежність; задоволення потреби в електротехнічних і кабельних виробах, продукції текстильної, целюлозно-паперової та медичної промисловості лише наполовину; відсутність виробництва каучуків, ряду продуктів органічного синтезу, устаткування для легкої промисловості, переробних галузей агропромислового комплексу тощо;

· незбалансованість галузевої структури промисловості з точки зору її соціальної орієнтації (потенціал промисловості на 90% формують важкі галузі; питома вага виробництва предметів споживання становить близько 30%, тоді як у розвинених країнах вона досягає 50-60%).

Включення України до будь-яких інтеграційних угруповань у такому стані, без чіткого бачення перспектив структурної реорганізації, може призвести не лише до консервації, а й до посилення негативних тенденцій у всіх галузях національної економіки. І навпаки, участь України в інтеграційних процесах за умов цілеспрямованої внутрішньої структурної політики дасть змогу ефективніше й швидше виправити деформовану економіку, виходячи з таких пріоритетів структурної переорієнтації:

· науково-технічне та технологічне оновлення виробництва із забезпеченням його конкурентоспроможності шляхом глибокої модернізації. Зменшення ресурсомісткої за рахунок ефективного використання власних паливно-сировинних ресурсів;

· підвищення рівня внутрішньої збалансованості національної економіки для зменшення зовнішньої залежності в розвитку її ключових галузей за рахунок формування системи власної міжгалузевої кооперації та забезпечення повних виробничих циклів;

· формування умов для соціальне орієнтованого розвитку національної економіки за рахунок, з одного боку, цілеспрямованої трансформації її структури, з другого – завдяки забезпеченню балансу споживчого ринку з доходами населення, підвищенню мотивації до праці, фінансовій макростабілізації.

Отже, необхідною передумовою проведення ефективної інтеграційної політики України є синхронізація відповідних процесів із масштабами і темпами розвитку національної економіки під впливом внутрішньоекономічних факторів.

Дія зовнішньоекономічних факторів інтеграції обумовлена, з одного боку, станом розвитку форм зовнішньоекономічної діяльності, а з другого – умовами розвитку середовища.

Зовнішньоторговельна діяльність України в останні роки зберегла негативні довгострокові структурні тенденції в експорті/імпорті товарів і послуг, а саме:

· переважно сировинна спрямованість експорту, превалювання матеріаломісткого обладнання в експорті продукції машинобудування;

· нераціональність товарної структури імпорту;

· деформована географічна структура експорту та імпорту, аж до монопольної залежності від окремих країн;

· вкрай нерівномірне розміщення експортного потенціалу України.

На зовнішню торгівлю впливали й такі несприятливі фактори:

· неконкурентоспроможність більшості підприємств, товарів у якісно нових умовах зовнішньої торгівлі;

· велика зовнішня заборгованість, в тому числі пов'язана з експортно-імпортною діяльністю останніх років;

· неможливість ефективного валютного контролю;

· недієва система митного контролю;

· неврегульованість торговельно-економічних відносин з країнами «ближнього зарубіжжя», і насамперед з Росією;

· нерозвиненість інфраструктури зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі інформаційної;

· кадрова незабезпеченість на всіх рівнях здійснення і регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Відсутність стратегічних орієнтирів, втрата державного контролю за зовнішньоекономічною діяльністю призвели до хаотичного вивозу українських товарів; створення криміногенної обстановки навколо експорту та імпорту найефективніших груп товарів (нафта і нафтопродукти, чорні метали, продовольчі товари тощо); втрати країною валютних коштів; невиправданої конкуренції між українськими учасниками ЗЕД; демпінгової торгівлі.

Серед зовнішньоекономічних факторів інтеграції на окрему увагу заслуговують також ті, що впливають на умови міжнародної міграції робочої сили, становлення повноцінних валютних відносин.

Формуючи власну інтеграційну політику, Україна має визначитися з відповідними середньо- та довгостроковими пріоритетами, виходячи із сучасних умов ефективного функціонування національної економіки.

Середньострокові інтеграційні пріоритети перебувають у полі двох різноспрямованих векторів. З одного боку, обережне ставлення до участі в інтеграційних угрупованнях країн з високим рівнем наднаціонального регулювання, зумовлене особливостями України як самостійного суб'єкта інтеграції. З другого, неможливість тривалого «позаінтеграційного» розвитку в регіоні, де масштаби і динаміку економічної інтеграції визначають не лише внутрішні, а й потужні зовнішні (глобальні) фактори.

Розрізняють такі види державного регулювання міжнародної торгівлі:

1) одностороннє;

2) двостороннє;

3) багатостороннє.

Одностороннєрегулювання полягає у застосуванні методів впливу урядами країн в односторонньому порядку без погодження або консультацій з торговими партнерами. Такі заходи вживають здебільшого під час загострення політичних відносин.

Двостороннєрегулювання передбачає, що заходи торгової політики попередньо узгоджуються країнами – торговими партнерами. Кожна зі сторін попереджує свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торгові відносини, а лише сприяють їм.

Багатостороннєрегулювання передбачає узгодження і регулювання торгової політики багатосторонніми угодами.

Найважливіше значення в регулюванні торгово-економічних відносин країн світової співдружності має Генеральна угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ).

В залежності від масштабів втручання в міжнародну торгівлю розрізняють протекціоністську торгову політику і політику вільної торгівлі.

Вільна торгівля – політика мінімального державного втручання в зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

· селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

· галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

· колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

· прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще – політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Рівні регулювання міжнародної торгівлі:

Фірмовий – це угода між фірмами про розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту товарів, сфер впливу, цінової політики.

Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних угод між державами, групами держав.

Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних інституціональних структур, відповідних угод (Всесвітні торгові організації – ГАТТ/СОТ, міжнародна торгова палата – МТП).

Міжнародні торгові відносини регулюються за допомогою двох груп інструментів:

1) тарифне регулювання;

2) нетарифне регулювання.

Тарифне регулювання міжнародної торгівлі:

Митний тариф (customs tariff) у залежності від контексту може визначатися як:

· інструмент торгової політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком;

· перелік ставок мита, що застосовуються до товарів, що переміщуються через митний кордон, систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;

· конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввезенні певного товару на митну територію країни. У цьому випадку поняття митного тарифу цілком збігається з поняттям мита.

Мито (customs duty) – обов’язковий податок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту.

Мито виконує три основні функції:

· фіскальну, що відноситься як до імпортного, так і до експортного мита, оскільки воно є однією зі статей доходної частини державного бюджету;

· протекціоністську (захисну), що відноситься до імпортного мита, оскільки з його допомогою держава захищає місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;

· балансуючу, що відноситься до експортного мита, встановленого з метою запобігання небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з тих або інших причин нижче світових. Існує декілька класифікацій мита.

За способом стягування:

· адвалорні – начисляються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються митом (наприклад, 20% від митної вартості);

· специфічні – начисляються у встановленому розмірі за одиницю товару (наприклад, 10 дол. за 1 г);

· комбіновані – містять обидва названих види митного обкладення (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 дол. за 1 г).

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
4. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
5. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
6. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
7. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
8. VI. Узагальнення та систематизація знань
9. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
10. VII. ТЕСТИ З ДИСЦИПЛІНИ «МІЖНАРОДНА
11. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
12. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням

Переглядів: 708