• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція № 13

Зміст лекції

Віруси. РНК-геномні віруси

План лекції

1. Принципи класифікації і загальна характеристика вірусів.

2. Поняття про вірусологічні методи дослідження. Взяття матеріалу і заходи безпеки під час роботи з вірусовмісним матеріалом. Особливості дослідження. Експрес-методи діагностики.

3. Короткі дані про РНК-геномні віруси:

4. Ортоміксовіруси.Вірус грипу людини.Класифікація вірусів грипу людини.

5. Параміксовіруси (кору, епідемічного паротиту).

6. Рабдовіруси. Вірус сказу.

7. Пікорнавіруси.Ентеровіруси. Віруси поліомієліту, коксакі, ЕСНО.

8. Ентеровірус 72 — вірус гепатиту А.

9. Тогавіруси.Вірус краснухи.

10. Ретровіруси. Вірус імунодефіциту людини. СНІД-асоційовані інфекції.

11. Патогенез вірусних інфекцій. Лабораторна діагностика. Специфічна профілактика і лікування

Загальна характеристика.

Осо­бливістю морфології і фізіології віру­сів та відмінністю їх від інших мікро­організмів є те, що вони:

— не мають клітинної структури;

— мають ультрамікроскопічні розміри;

— існують у двох якісно відмінних формах: позаклітинній (віріон) і внутрішньоклітинній (вірус);

— містять нуклеоїд, що включає лише один тип нуклеїнової кис­лоти (РНК або ДНК);

— не мають власних систем мобі­лізації енергії та синтезу білка, тому є облігатними внутріш­ньоклітинними паразитами;

— не здатні рости і розмножувати­ся шляхом поділу, їх кількість збільшується шляхом репро­дукції (від лат. reproduce — від­творення).

Місцем перебування вірусів є клітини бактерій, рослин, тварин і людей Класифікація. Для класифікації вірусів використовують різні критерії: тип нуклеїнової кислоти, наявність суперкапсиду, тип си­метрії, антигенні властивості тощо.

За рішенням Міжнародного комітету з таксономії вірусів, вони об'єднані у більше ніж 55 родин, 19 з яких є патогенними для лю­дей. Родини поділені на підродини, роди і типи. До одного роду може входити одна або декілька представників. Окремі віруси можуть мати один або декілька типів. За антигенною структурою у деяких вірусів виявляють сероваріанти. За типом нуклеїнової кислоти всі віруси поділяють на дві групи: РНК-вмісні віруси (серед них 13 ро­дин є патогенними для людей і тварин) і ДНК-вмісні віруси(з яких 6 родин є патогенними для людей і тварин)

Для виділення чистих культур вірусів найчастіше використову­ють зараження курячих ембріонів, первиннотрипсинізовані і пере­щеплювані культури клітин.

Індикацію вірусів проводять за цитопатичною дією, яку можна виявити методом бляшкоутворення, під час мікроскопії моношару клітин, за зміною кольору індикатора в поживному середовищі із зараженою культурою клітин, у реакціях гемаглютинації та гемад-сорбції.

Визначення типу вірусу ґрунтується на нейтралізації його біоло­гічної активності за допомогою типоспецифічних сироваток.

Механізм взаємодії вірусу з клітиною. Типи вірусних інфекцій. Життєвий цикл вірусів відбувається в декілька стадій: адсорбція на мембрані чутливої клітини, проникнення, репродукція і вихід з клі­тини нових синтезованих віріонів.

Адсорбція вірусів на мембрані чутливої клітини відбувається за рахунок специфічних рецепторів на поверхні вірусів і відповідних їм рецепторів на поверхні клітин макроорганізму. Цим пояснюється органотропність вірусів.

Проникнення вірусу в клітини відбувається за двома механізма­ми: 1) злиття суперкапсиду вірусу з мембраною клітини, при цьому нуклеокапсид проникає у цитоплазму клітини (ВІЛ); 2) механізм ен-доцитозу або піноцитозу (віропексису), при цьому віріон зв'язується зі специфічними рецепторами на ділянці мембрани чутливої кліти­ни (на ділянці "обмеженої" ямки). Ця ділянка разом із віріоном про­гинається всередину клітини, утворюючи обмежений пухирець, під впливом ферментів клітини розчиняються суперкапсид, капсид і вивільняється вірусна нуклеїнова кислота.

Репродукція РНК-вірусів найчастіше відбувається в цитоплазмі клітини, винятком є вірус грипу і ретровіруси (ВІЛ). Репродукція ДНК-вірусів зазвичай відбувається в ядрі клітини, винятком є вірус натуральної віспи. На рибосомах клітини під впливом мРНК вірусу синтезуються білки капсиду, а у складних вірусів додатково син­тезується матриксний білок і білки суперкапсиду. Капсидні білки з'єднуються з реплікованими копіями нуклеїнової кислоти вірусу і утворюють нуклеокапсиди. На цьому закінчується репродукція простих вірусів.

У складних вірусів матриксний білок рухається до внутрішньої поверхні клітинної мембрани і витісняє в цій ділянці мембрани клі­тинні білки. Суперкапсидні білки глікозулюються (з'єднуються з полісахаридами, утворюючи глікопротеїди) і проникають у ділян­ку поверхневої клітинної мембрани, розміщеної навпроти матрик-сного білка. Нуклеокапсид, просочуючись крізь мембрану клітини хазяїна, закутується матриксним білком та ділянкою мембрани із вмонтованими в неї вірусспецифічними суперкапсидними глікозу-льованими білками і відшнуровується від клітини. Таким чином, суперкапсид утворюється за рахунок мембрани клітини-хазяїна, модифікованої глікозульованими білками вірусу, які утворюють на поверхні суперкапсиду шипи (спікули).

Вихід віріонів з клітини може відбуватися "вибухоподібно", коли оболонка клітини розривається і клітина гине, або шляхом просочу­вання вірусу через мембрану клітини, — клітина може залишатися живою.

Такий механізм взаємодії вірусу з клітиною називається продук­тивною інфекцією.

Інколи віруси заносяться у клітини тканин, які є несприятли­вими для їх повної репродукції і виходу з клітин. Недозрілі віріони утворюють скупчення в цитоплазмі клітин (тільця Бабеша—Негрі у клітинах центральної нервової системи при сказі) або у ядрі клітини (гернесвіруси — тільця Коудрі).

Інколи вірусний геном інтегрує в хромосому клітини-хазяїна і реплікує разом з нею. Цей стан називається інтегративною ін­фекцією, або вірогенією. Вірусний геном, інтегрований у хромо­сому клітини-хазяїна, називається провірусом. Цим пояснюється здатність вірусів передаватися вертикально нащадкам у вигляді провірусної копії. Вірогенія характерна для ДНК-вірусів (вірусів простого герпесу, гепатиту В, аденовірусів, вірусу Епстейна—

Ізарр), а також для РНК-вірусів, що містять зворотну транскрип-тазу (ВІЛ, онковіруси). Під час поділу клітин вірусна нуклеї­нова кислота передається дочірнім клітинам, що призводить до збільшення інфікованих клітин. Вірогенія зумовлює тривале збереження (персистенцію) вірусу в організмі хазяїна. Наслід­ки персистенції важко передбачити. Вони залежать від багатьох факторів, у тому числі від локусу хромосоми, в якому відбуваєть­ся інтеграція вірусної нуклеїнової кислоти. Якщо вона вбудову­ється біля промотору хромосоми, може виникнути пухлина (че­рез необмежене розмноження клітин). Геном вірусу гепатиту В, інтегруючись біля промотору у хромосому гепатоцитів, спричи­нює розвиток раку печінки. У разі ослаблення імунітету вірусний геном може знову виходити з хромосоми хазяїна і спричинювати продуктивну інфекцію.

Онкогенні властивості найбільш виражені у дефектних вірусів родини ретровірусів. Вони проявляються у тому, що частина вірус­ного геному (онкоген) вбудовується в ДНК клітини-хазяїна і кодує інформацію, що порушує контроль за проліферацією клітин.

У деяких випадках порушується репродукція вірусу, що призво­дить до його загибелі. Такий тип інфекції називається абортивним.

Залежно від тривалості перебування вірусу в організмі розрізня­ють дві групи вірусних інфекцій — інфекції, зумовлені короткочас­ним та тривалим (персистенція) перебуванням вірусу в організмі.

Якщо вірус перебуває в організмі короткочасно, він може спри­чинити гостру (маніфестну або інапарантну) інфекцію.

Гостра маніфестна інфекція може мати типовий або атиповий перебіг і зазвичай закінчується одужанням, звільненням організму від збудника і формуванням набутого імунітету.

Інапарантна (безсимптомна) інфекція не супроводжуєть­ся клінічними проявами, але також закінчується звільненням від збудника і формуванням набутого імунітету.

Якщо вірус персистує в організмі тривалий час, він може спри­чинити хронічну або повільну (маніфестну або латентну) інфекцію.

Хронічна вірусна інфекція характеризується періодами оду­жання і рецидивами.

Повільна інфекція (термін був запропонований у 1954 році іс­ландським мікробіологом Б. Сигурдсоном для вірусних хвороб, що іноді тривають багато років) характеризується тривалим інкуба­ційним періодом, тривалим прогресуючим перебігом і закінчується тяжкими розладами здоров'я, а найчастіше смертю. В основі розви­тку повільних інфекцій лежать порушення генетичних, імунологіч­них, фізіологічних механізмів, що забезпечує тривалу персистенцію збудника в організмі. Повільну інфекцію здатні спричинити віруси кору, сказу; типовим прикладом повільної інфекції є СНІД.

Латентна інфекція має безсимптомний перебіг і може супрово­джуватися нормальною репродукцією вірусу у відносно здоровому організмі і виділенням його в навколишнє середовище або вірусоно-сійством, при якому репродукція вірусу порушена.

Відомі декілька причин тривалої персистенції вірусу в організ­мі. Це перебування вірусу в дефектному стані, коли він не здатний розмножуватися й індукувати імунну відповідь; перебування гено­му вірусу в клітині-хазяїні у вигляді плазміди або провірусу, де він залишається недосяжним для захисних механізмів організму.

Особливості вірусних інфекцій. Вірусні інфекції переважно ха­рактеризуються такими самими проявами, що й інфекції іншої еті­ології, але мають деякі особливості:

1) стрімке наростання токсичних і токсико-алергійних реак­цій, зумовлене появою численних дочірніх вірусів і руйнуванням клітин;

2) вірусемія — більшість вірусів після проникнення в організм циркулюють по організму з кров'ю і лімфою;

3) пригнічення імунітету — ураження клітин імунної системи: віруси грипу, поліомієліту пригнічують активність Т-лімфоцитів; вірус ВІЛ уражає Т-хелпери і макрофаги; вірус мононуклеозу (вірус Епстейна—Барр) — В-лімфоцити; це призводить до розвитку вто­ринного імунодефіциту, а також до автоімунних хвороб;

4) утворення внутрішньоплазматичних (тільця Бабеша—Негрі — при сказі, Гварнієрі — при натуральній віспі) або внутрішньо­ядерних включень (аденовіруси);

5) через ушкодження хромосом виникає можливість вірогенії та трансформації клітин у пухлину;

6) ушкодження плода, що призводить до вад його розвитку (на­слідок цитопатичної дії вірусів); таку дію проявляють віруси крас­нухи, герпесу, гепатитів, кору, епідемічного паротиту та ін., їх від­носять до збудників ТОРІСН-інфекцій (читається торч-інфекція).

Особливості противірусного імунітету. Неспецифічний захист при вірусних інфекціях забезпечують інтерферони, Т-кілери, аль­фа-, бета- і гамма-інгібітори крові. Ці фактори, особливо при гострій продуктивній інфекції, призводять до одужання раніше, ніж нако­пичуються антитіла в достатній концентрації, але вони не формують набутого специфічного імунітету.

Специфічний набутий імунітет забезпечують антитіла. Анти­тіла при вірусних інфекціях накопичуються повільно, часто після одужання. Захисна роль антитіл зумовлена тим, що вони взаємоді­ють з вірусними рецепторами, пригнічують їх можливість взаємо­діяти з рецепторами клітини-хазяїна. Віруси не проникають у клі­тини, не репродукуються, не спричинюють виникнення інфекції. Набутий противірусний імунітет за наявності Т- і В-клітин імунної пам'яті може зберігатися пожиттєво.

Специфічні антитіла нейтралізують віруси, зв'язуються з ними і утворюють імунні комплекси. У такому вигляді віруси легко ви­водяться з організму макрофагами. Ефективність антитіл у форму­ванні набутого імунітету проти вірусних інфекцій доведена прове­денням специфічної профілактики поліомієліту, кору, епідемічного паротиту, натуральної віспи та інших вірусних інфекцій.

Методи діагностики вірусних інфекцій. Для діагностики вірус­них інфекцій використовують біоматеріали, в яких міститься вірус: кров, спинномозкову рідину, слиз, кал, сечу, секційний матеріал.

Для дослідження патологічного матеріалу застосовують такі ме­тоди: мікроскопічний, метод імунної електронної мікроскопії, ві­русологічний, серологічний, біологічний, молекулярно-генетичні (метод ДНК- або РНК-зондів і ЛПР).

Мікроскопічний метод дає змогу розглянути під світловим мі­кроскопом елементарні тільця або скупчення вірусів в уражених клітинах, під електронним мікроскопом — структуру віріону. Ме­тод електронної мікроскопії малодоступний для більшості лабора­торій через високу вартість і складність приладу. Крім того, багато вірусів мають схожу будову, що значно знижує цінність цього ме­тоду.

Метод імунної електронної мікроскопії ґрунтується на тому, що специфічні антитіла адсорбуються на віріонах, утворюючи мі-кропреципітати. За допомогою електронної мікроскопії виявляють віріони, вкриті "вінчиком" з антитіл. Метод дає змогу не тільки ви­явити віруси, а й ідентифікувати їх за відомою специфічною сиро­ваткою.

Вірусологічний метод ґрунтується на культивуванні вірусів і їх індикації та ідентифікації.

Серологічні методи дають змогу виявити в сироватці крові хво­рих специфічні антитіла або антигени. Для цього використовують серологічні реакції: ІФА, РН, РГГА. Найчастіше застосовують ІФА через високу специфічність і доступність для кожної лабораторії.

Імунофлуоресцентний метод (РІФ) використовують для експрес-діагностики. При цьому проводять як пряму, так і непря­му реакції імунофлуоресценції.

Біологічний метод ґрунтується на зараженні тварин, чутливих до вірусу, який вивчається.

Молекулярно-генетичні методи є найбільш перспективними в сучасній медицині і біології взагалі. їх використовують для вияв­лення окремих фрагментів нуклеїнових кислот або генів, які міс­тяться в досліджуваному матеріалі навіть у мізерній кількості (де­кілька молекул).

Принципи профілактики вірусних інфекцій. Для специфічної профілактики застосовують вакцини із живих ослаблених вірусів (атенуйованих), із інактивованих (убитих) вірусів, субвіріонні (із розщепленого вірусу), субодиничні (із окремих антигенів вірусу), рекомбінантні (генно-інженерні).

Принципи лікування вірусних інфекцій. Препарати, що вико­ристовують для лікування вірусних інфекцій, залежно від дії і клі­нічного значення поділяють на чотири групи: етіотропні, імуномо-дулятори, патогенетичні та симптоматичні.

Для етіотропного лікування використовують хімічні препара­ти, які пригнічують:

1) адсорбцію і депротеїнізацію ("роздягання") вірусів (рекомбі­нантні молекули СБ₄ і анти^р 120 зв'язують поверхневі анти­гени ВІЛ — &р 120 і перешкоджають його адгезії на мембрані чутливої клітини; молекули міжклітинної адгезії І типу — ММА-1, перешкоджають адгезії багатьох збудників гострих респіраторних вірусних інфекцій; амантадин і ремантадин блокують проникнення вірусу грипу в клітину макроорганіз­му та його депротеїнізацію);

2) вірусну ДНК-полімеразу (герпевір пригнічує синтез ДНК ві­русу герпесу);

3) зворотну транскриптазу ретровірусів, у тому числі і ВІЛ (ази-дотимедин);

4) протеази вірусів, що приводить до порушення формування ві-ріонів (ритонавір, індинавір);

5) синтез вірусних білків (інтерферони).

Оскільки вірусні інфекції супроводжуються пригніченням іму­нітету, використовують імуномодулятори (амізон, інтерферони).

Патогенетичні препарати спрямовані на боротьбу з інтоксика­цією, зневодненням, алергійними реакціями, судинними й орган­ними ураженнями, профілактику бактеріальних суперінфекцій. До антибіотиків віруси не чутливі, тому їх призначають для профілак­тики вторинної інфекції бактеріальної етіології.

Симптоматичні препарати спрямовані на усунення супутньої симптоматики (головного болю, кашлю тощо).

Найчастіше при вірусних інфекціях використовують патогене­тичну та симптоматичну терапію і досить обмежено — етіотропну.

ОРТОМІКСОВІРУСИ

Інфекції верхніх дихальних шляхів вірусної етіології називають гострими респіраторними вірусними інфекціями (ГРВІ). За часто­тою та поширеністю вони посідають І місце серед усіх захворювань. Причин тому багато, а саме: велика кількість збудників (130 віру­сів), відсутність перехресного імунітету, відсутність ефективних вакцин, простий спосіб зараження (повітряно-краплинний).

За масштабом спалахів (епідемії, пандемії, під час яких хворіє 40 % населення Землі) і за збитками, які вони спричинюють щодо здоров'я людей та економіки країн, провідне місце належить віру­сам грипу.

До родини Orthomyxoviridae, роду Influenzavirus належать три типи вірусів грипу: А, В і С.

Захворювання відоме з античних часів. Назву хвороби "грип" (від франц. gripper — схопити) запропонував французький лікар Ф. Бруссе у XVIII ст.

Морфологія. Віріон вірусу грипу А має сферичну форму діаме­тром 80—120 нм. Геном вірусу представлений однонитковою РНК, нуклеокапсид має спіральний тип симетрії, вкритий матриксним білком і суперкапсидом (мал. 43). На поверхні суперкапсиду є шипи (спікули), які складаються з двох глікопротеїдів — гемаглютиніну і нейрамінідази. Гемаглютинін розпізнає клітинний рецептор, забез­печує проникнення вірусу в клітину (злиття суперкапсиду з мемб­раною клітини і мембранами її лізосом), визначає мінливість вірусу і має імуногенні властивості. Нейрамінідаза забезпечує вірусемію (поширення вірусу по організму) і також визначає мінливість вірусу грипу.

Культивування. Вірус легко культивується на курячих ембріонах, деяких перещеплюваних культурах клітин і первиннотрипсинізованих культурах клітин ембріон людини та курчат. Вірус типу С важче адаптується до курячих ембріонів. Оптимальною температурою є 33-34 °С. Цей цикл триває 6—8 годин.

Резистентність. Ві­руси грипу малостійкі в навколишньому середовищі. За кімнатної температури вони гинуть через декілька годин, чутливі до висушу­вання, ультрафіолетового опромінювання, високої температури (за 65 °С гинуть через 5—10 хв), легко знезаражуються дезінфекційни­ми засобами (ефіром, кислотами і лугами).

Антигенна структура. Розрізняють три типи вірусів грипу: А, В і С. Крім того, віруси грипу типів А і В мають декілька сероваріантів. Антигенні варіанти вірусу грипу А зумовлені поверхневими гліко-протеїдами (гемаглютиніном і нейрамінідазою). У вірусів типу А ві­домо 13 сероваріантів гемаглютинінів (від Н₁ до Н₁₃) і 10 варіантів нейрамінідази (від до ЬГ₁₀). Розрізняють два шляхи зміни анти­генної структури: антигенний дрейф і антигенний шифт.

Антигенний дрейф зумовлений точковими мутаціями, що при­зводять до зміни молекул Н і N. Цей процес не спричинює значних змін їх антигенної структури, але знижує специфічність антитіл, що циркулюють у популяції. Це призводить до виникнення епіде­мічного спалаху грипу.

Антигенний шифт зумовлений генетичними рекомбінаціями між окремими штамами вірусу грипу А, можливо, навіть між шта­мами вірусів грипу людей і тварин, унаслідок чого з'являється но­вий антигенний варіант. У вірусу типу В процес антигенного дрейфу виражений слабко, зазвичай він зумовлює локальні спалахи грипу й епідемії. Пандемій не спричинює. За клінічними ознаками захворю­вання на грип В схоже на грип А. Для вірусу типу С не властива така мінливість, як для вірусу типу А. Він зумовлює спорадичні випадки захворювання. Клінічні ознаки хвороби такі, як за помірної форми захворювання на грип типу А.

Особливості епідеміології. Джерелом інфекції є людина (хвора або носій). Пік захворюваності припадає на грудень і січень (най­більш холодну пору року). Інфікована людина стає заразною за 24 год до прояву основних симптомів і епідемічно небезпечна ще протягом 48 год після зникнення симптомів хвороби. Основний ме­ханізм передачі — повітряно-краплинний (під час кашлю, чхання), найбільший ризик зараження створюється у місцях скупчення лю­дей (школа, дитячий садок, пасажирський транспорт, місця масо­вих видовищ тощо). Вважають, що грип у людей спричинюють ві­руси грипу, які містять гемаглютинін 1—3, а нейрамінідазу 1—2, тобто людські сероваріанти можуть мати формулу: Н₁ (Н₀ г^),

н₂м₂ін₃м₂.

У травні 1997 року був зареєстрований перший випадок захво­рювання людини пташиним грипом, спричиненим вірусом типу Н,.!^ (Гонконг), захворювання закінчилося летально. У грудні 1997 року на пташиний грип захворіли 18 людей (захворювання спричи­нив цей самий тип вірусу), з яких п'ятеро померло. Після ліквіда­ції джерела інфекції (за 2 доби було знищено 1,5 млн голів свійської птиці) спалах було припинено. З 2003 року спалахи пташиного гри­пу реєструються повсюдно.

Міжнародні центри з вивчення циркуляції збудника грипу роз­міщені у містах Атланта (США), Лондоні (Велика Британія), Токіо (Японія) і Мельбурні (Австралія).

Особливості патогенезу і клінічної картини. Інкубаційний період короткий — 1—2 доби. Вірус адгезується і проникає у клітини епі­телію верхніх дихальних шляхів (переважно трахеї), де він репро­дукується і руйнує інфіковані клітини, що клінічно проявляється сухим болючим кашлем. Потім вірус проникає у кров — розвиваєть­ся вірусемія. Розмноження вірусу у клітинах ендотелію капілярів призводить до підвищення проникності їх стінок. У тяжких ви­падках утворюються великі геморагії в легенях, міокарді й інших внутрішніх органах, інколи розвивається набряк легень, мозку, що призводить до летального наслідку. Продукти розпаду клітин про­никають у кров, спричинюють сильну інтоксикацію і підвищен­ня температури тіла до 38—39 °С. Період гарячки триває 3—5 діб і супроводжується болем у м'язах, нежитем, загальною слабкістю, кашлем, головним болем. Вірус грипу А нейротропний, тому, осо­бливо у дітей, можливі неврологічні симптоми (судоми, затьмарен­ня свідомості). Крім того, віруси грипу пригнічують кровотворення, імунну систему, що призводить до імунодефіциту. Наявність пере-хреснореагуючих антигенів (хоч і дуже рідко) зумовлює автоімунну реакцію проти гангліонарних нейронів. Все це призводить до роз­витку вторинних інфекцій за рахунок бактеріальної автомікрофло-ри. Найчастішим ускладненням грипу є пневмонія. Здебільшого її спричинюють стрептококи групи В. Грип також сприяє загострен­ню хронічних захворювань (туберкульозу, бронхітів).

Імунітет. Постінфекційний імунітет досить напружений і трива­лий, але має типоспецифічний характер. Головну роль у формуванні набутого імунітету відіграють секреторні імуноглобуліни А і вірус-нейтралізуючі антитіла, які блокують гемаглютинін і нейрамініда-зу. Найбільш сприйнятливими є діти і люди похилого віку. Менша сприйнятливість у інших вікових груп населення пояснюється на­явністю Т- і В-лімфоцитів імунної пам'яті до штамів вірусу, які ра­ніше циркулювали серед людей. Особливо тяжкий перебіг пташино­го грипу пояснюють відсутністю проти нього імунітету.

Мікробіологічна діагностика. Клінічно грип розпізнати важко, через те що симптомокомплекс нагадує ГРВІ, спричинену іншими респіраторними вірусами. Для мікробіологічної діагностики відби­рають змив із носоглотки, виділення з носу, мокротиння. Для дослі­дження використовують декілька методів.

Експрес-діагностику проводять шляхом імунофлуоресцентної мікроскопії мазків із носа і носоглотки. В уражених клітинах вірус у перші 3 дні міститься в цитоплазмі.

Вірусологічний метод ґрунтується на зараженні курячих ембрі­онів або культур клітин. Метод більш ефективний у перші дні хво­роби. Для індикації вірусів алантоїсну рідину заражених курячих ембріонів або культуральну рідину досліджують на наявність фено­мену гемаглютинації в РГА з еритроцитами курей, морських свинок або людей з І (0) групою крові. Ідентифікують вірус у РГГА з діагнос­тичними сироватками.

Серологічний метод: РГГА ставлять у парних сироватках з інтер­валом 8—14 діб. Підтвердженням є збільшення титру антитіл біль­ше ніж у 4 рази під час порівняння зразків сироватки, отриманої у період гострої фази хвороби і через 2—3 тиж у період реконвалес­ценції. Крім РГГА використовують також РЗК, ІФА, РПГА.

Профілактика. Використовують методи пасивної й активної імунопрофілактики. Для пасивної імунізації застосовують гомоло­гічний протигрипозний імуноглобулін, отриманий із крові донорів, імунізованих грипозними вакцинами. Для активної імунізації роз­роблені живі й інактивовані вакцини. Серед інактивованих є вірі-онні (виготовлені з високоочищених культур вірусів, вирощених in vitro), субодиничні (виготовлені з очищених поверхневих антигенів вірусу — гемаглютиніну та нейрамінідази) і субвіріонні (розщепле­ні, виготовлені з віріонних методом оброблення детергентами). В Україні зареєстровані і використовуються субодинична вакцина "Інфлувак" (містить Н і N), призначається дітям з 6-місячного віку до 12 років і людям похилого віку, а також субвіріонні "Флюарикс" і "Ваксигрип", які містять антигени двох типів вірусу грипу А і один тип вірусу грипу В. їх штамовий склад змінюють щороку відповід­но до прогнозу (який штам вірусу спричинить епідемічний спалах інфекції).

Лікування. Здебільшого проводять симптоматичне лікування та застосовують імуномодулятори. Препарати амантадину (реманта-дин) використовують для лікування і профілактики грипу.

ПАРАМІКСОВІРУСИ

До родини Paramyxoviridae належать віруси кору, епідемічного паротиту.

Морфологія. Геном параміксовірусів містить однониткову РНК, нуклеокапсид має спіральний тип симетрії, вкритий матриксним білком і суперкапсидом. Зрілий віріон має сферичну форму. До скла­ду суперкапсиду входять глікозульовані білки HN і F, що утворюють шипи. Білок HN має властивості гемаглютиніну і нейрамінідази. Бі­лок F (від англ. fusion — злиття) спричинює злиття вірусної мемб­рани з мембраною клітини, що призводить до утворення синцитію. Тому параміксовіруси можуть переходити безпосередньо з клітини в клітину, не виходячи у міжклітинний простір. Параміксовіруси аглютинують еритроцити, репродукуються у цитоплазмі клітини.

Вірус епідемічного паротиту

Вірус епідемічного паротиту малостійкий, під впливом ефіру, детергентів та інших дезінфекційних засобів руйнується протягом декількох хвилин. Але у висушеному стані за температури 4 °С збе­рігає інфекційність протягом 2 міс, за кімнатної температури — протягом 4 днів.

Антигенна структура однорідна, має один сероваріант.

Захворювання поширене повсюдно. Джерелом є тільки хвора людина або носій. Людина заразна в інкубаційний період і на 1-му тижні хвороби. Шлях передачі — повітряно-краплинний. Хворіють частіше діти віком 5—15 років (переважно хлопчики), але можуть хворіти і дорослі.

Інкубаційний період триває 14—21 добу. Первинне розмножен­ня вірусу відбувається в епітеліальних клітинах верхніх дихаль­них шляхів. Із порожнини рота вірус проникає через привушну протоку у привушні слинні залози, де також накопичується. Вна­слідок цього розвивається запалення, а також збільшення привуш­них і інших слинних залоз, що супроводжується помірним підви­щенням температури тіла, нездужанням. У більшості випадків захворювання не супроводжується ускладненнями і закінчується повним одужанням. У 47 % випадків має безсимптомний перебіг. Інколи вірус проникає у кров і розвивається вірусемія, внаслідок якої вірус проникає у різні органи: яєчки, яєчники, підшлункову і щитоподібну залози, мозок і спричинює ускладнення (орхіт, ме­нінгіт, менінгоенцефаліт, тиреоїдит, поліартрит, нефрит, панкре­атит). Тяжкий перебіг орхіту може призвести до статевої стериль­ності. Підлітки та дорослі частіше хворіють у тяжчій формі, ніж діти, і мають ускладнення.

У дітей до 6-місячного віку виражений природний пасивний іму­нітет завдяки материнським антитілам. Постінфекційний імунітет напружений, тривалий і зберігається впродовж всього життя.

Матеріал для дослідження: слина, сеча, спинномозкова рідина, пунктат залоз, кров. Використовують вірусологічний і серологічний методи.

Специфічна профілактика проводиться живою паротитною вак­циною (ЖПВ) відповідно до календаря щеплень. Вакцинацію про­водять у віці 1 року, ревакцинації підлягають юнаки у віці 15 років. Дослідження напруженості протипаротитного імунітету у 15-річних підлітків у різних регіонах України показало, що кількість сприй­нятливих до захворювання у цій віковій групі коливається від 55,1 до 71,43 %. За визначенням Міжнародної служби з ліквідації хво­роб, епідемічний паротит, кір і краснуха належать до інфекцій, які можна ліквідувати. Для їх ліквідації використовують тривакцину (проти кору, краснухи, епідемічного паротиту).

Вірус кору

Морфологічно вірус кору схожий з іншими вірусами родини па-раміксовірусів. Геном складається з РНК, має суперкапсид, до скла­ду якого входять глікозульовані білки Н (гемаглютинін) і Г (білок злиття). Як і інші параміксовіруси, вірус кору проявляє гемаглюти-нуючі, гемолізуючі і симпластоутворюючі властивості.

Вірус кору культивується у клітинах нирок мавпи, телят, ембрі­онів людини, ембріонів японських куріпок.

Вірус кору нестійкий в навколишньому середовищі. Дезінфек­цію в осередку кору не проводять.

Джерелом інфекції є тільки хвора людина, яка стає заразною в останні 1—2 дні інкубаційного періоду і до 4—5-го дня після появи висипу. Найбільш заразними є хворі у катаральний період. Меха­нізм передачі — повітряно-краплинний. Вірус кору не передається через предмети побуту, продукти харчування, через третіх осіб.

Сприйнятливість до кору становить 95—98 % і залежить від віку. Вхідними воротами є слизові оболонки верхніх дихальних шляхів і кон'юнктива ока.

Зазвичай вірус кору спричинює гостру продуктивну інфекцію. Інкубаційний період триває близько 10 діб. Продромальний період характеризується явищами гострої респіраторної хвороби: риніт, фарингіт, кон'юнктивіт, а також підвищенням температури тіла. Вірус розмножується в епітеліальних клітинах слизової оболонки носоглотки, трахеї, бронхів і регіонарних лімфатичних вузлах. Про­никаючи у кров з 3-го дня інкубації, спричинює ураження клітин ендотелію судин, унаслідок чого утворюється висип. Останній має вигляд папул, звичайно з'являється на 4-й день після підвищен­ня температури тіла спочатку за вухами, на лобі, потім поширю­ється по всьому тілу. На слизовій оболонці щік утворюються пля­ми Коплика—Філатова. Вірус кору уражає Т-лімфоцити, порушує функцію моноцитів, що призводить до імунної супресії, наслідком якої є вторинні інфекції (пневмонія бактеріальної етіології).

Захворювання може супроводжуватися такими ускладненнями: круп (унаслідок набряку гортані), зрідка може виникати гострий коровий енцефаліт у дітей віком понад 8—10 років. Хворі стають дратівливими, плаксивими, у них порушується мова, зір, вони не впізнають раніше знайомих речей, швидко втрачають інтелект, впа­дають у коматозний стан, що призводить до смерті.

У дітей, яким з профілактичною метою було введено імуноглобу-лін, хвороба має легкий перебіг (мітигований кір).

Вірус кору зрідка може спричинити повільну інфекцію — під-гострий склерозивний паненцефаліт, який може виникати через 1—6 років після перенесеного кору. Характерними для цієї хвороби є прогресивні неврологічні розлади. Тривалість захворювання — 1—3 роки.

Основну роль у розвитку цієї інфекції відіграє зниження клітин­ного імунітету. Т-цитотоксичні лімфоцити не знищують інфікова­них клітин, в організмі синтезуються автоантитіла, розвивається автоімунне захворювання.

З вірусом кору деякі вчені пов'язують виникнення розсіяного склерозу, червоного вовчака, автоімунного гепатиту, отосклерозу, гломерулонефриту. Але ці питання потребують подальшого ви­вчення.

Захищеною від кору віковою групою є діти до 3-місячного віку, що народилися від матерів, які мають протикоровий імунітет. По­ступово напруження природженого імунітету знижується і діти з 6—9-місячного віку стають сприйнятливими до кору.

Постінфекційний імунітет напружений, стійкий і довічний.

Мікробіологічну діагностику проводять у разі потреби. Матеріа­лом для дослідження є слиз із носоглотки, кров, секційний матеріал (мозок). Використовують мікроскопічний (експрес-метод), вірусоло­гічний і серологічний методи.

Експрес-метод — це виявлення вірусу у заражених клітинах за допомогою РІФ.

Специфічна профілактика проводиться атенуйованою живою коровою вакциною відповідно до календаря щеплень. Але 0,3 % ді­тей після одноразової вакцинації втрачають імунітет. Вакцина ви­пускається у вигляді моновакцини, а також у вигляді комбінованої тривакцини проти кору, краснухи і паротитної інфекції. В Україні вакцинація проти кору починається з 12—15 міс життя, ревакцина­цію проводять у 6 років. Контактним у віці до 30 років, які раніше не хворіли і не були щеплені, для профілактики кору вводять коро­ву вакцину не пізніше 3 днів після контакту. Незважаючи на масову вакцинацію дітей, в останні роки захворюваність на кір в Україні зросла в 10 разів, зросла також захворюваність серед підлітків і осіб молодого віку. Це пояснюється зниженням імунітету через незба-лансоване харчування, забруднення довкілля промисловими вики­дами та іонізуючою радіацією.

Для лікування кору використовують імуноглобулін, рибавірин.

ВІРУС СКАЗУ

Вірус сказу належить до родини Шт.аЬс1оуігісІае (від грец. гкаЬйоз — прут), роду Ьузвауігиз.

Сказ (гідрофобія, лісса) — хвороба, яка відома з античних часів. Лікарі Стародавнього Сходу описали його ще за 3 тис. років до н.е. Питання з епідеміології сказу відображені в працях Арістотеля і Демокріта, а Цельс пропонував припалювати рани від укусів собак. Але більш серйозне вивчення сказу почалося в XIX ст., що і привело до розроблення ефективних вакцин. Під керівництвом Л. Пастера була отримана вакцина і вперше введена 6 липня 1885 року хлопчи­ку, який був покусаний скаженою собакою. З тих пір вакцина широ­ко використовується для активної профілактики сказу.

Незважаючи на те що захворювання відоме з давніх давен, воно і зараз залишається мало вивченим і дуже небезпечним. Щорічно від сказу помирають десятки тисяч людей. Сказ реєструється повсюд­но, за винятком деяких острівних країн, які ізольовані від великих континентів (Англія, Австралія, Нова Зеландія тощо).

До сказу сприйнятливі всі теплокровні тварини. Послаблення боротьби з бездомними тваринами призвело до зростання випадків захворюваності як серед тварин, так і серед людей. За офіційними даними, щорічно від сказу гине більше ніж 1 млн сільськогосподар­ських і домашніх тварин.

Морфологія. Вірус сказу належить до складних вірусів. Його ге­ном містить однониткову РНК, нуклеопротеїд має спіральний тип симетрії. Суперкапсид складається з подвійного ліпідного шару. Ві-ріон має вигляд кулі, один кінець його плоский, інший — заокругле­ний. Поверхня віріону випукла, на ній розміщені шипи (спікули).

Культивування. Вірус добре репродукується в курячому емб­ріоні, у клітинах нейробластом мишей, нирок новонароджених хом'ячків, у культурі диплоїдних клітин людини. Дозрілі віріони виходять з клітини за допомогою брунькування.

Антигени. Вірус сказу однорідний за антигенною структурою. Штами, що циркулюють у природі серед тварин, називають "вулич­ними". У разі потрапляння в організм людини вони спричинюють захворювання з тривалим періодом інкубації та утворюють специ­фічні тільця-включення (тільця Бабеша—Негрі) в цитоплазмі клі­тин.

Унаслідок послідовних пасажів у мозку кроликів (100 пасажів) Л. Пастер і його співробітники отримали "фіксований" вірус (virus fixe). Він має короткий і стабільний період реплікації (7 діб), зни­жену інфекційність, але зберігає антигенність, тому його викорис­товують для виготовлення антирабічної вакцини. Цей вірус рідко утворює тільця-включення в уражених клітинах.

Резистентність. Вірус сказу порівняно малостійкий у навколиш­ньому середовищі, але в трупах тварин за низької температури збе­рігається до 4 міс. За температури 50 °С гине через 30—40 хв, під час кип'ятіння — майже миттєво. У разі заморожування до -70 °С зберігається протягом декількох років.

Особливості епідеміології. Джерелом сказу є дикі і свійські тварини. У різних регіонах Землі є свої особливості осередків ска­зу, в яких роль резервуару інфекції виконують різні дикі тварини. В Україні це лисиці, в Південній Америці — кажани, в Північній Америці — єноти. Джерелами інфекції можуть бути вовки, шакали, мангусти. Серед свійських тварин основним джерелом інфекції є со­баки (до 90 %), але можуть бути коти, корови, коні, свині. Хоча до вірусу сказу чутливі всі ссавці, але ступінь чутливості у них різна. Вважають, що у дрібних тварин (польових мишей, кажанів) мож­ливий абортивний або безсимптомний перебіг хвороби з подальшим тривалим носійством. Епізоотіям сказу у лисиць передує нашестя гризунів. У тварин віруси сказу накопичуються в слинних залозах. Основним шляхом передачі є укус тварин (90—95 % випадків) або попадання слини інфікованої тварини через мікротравми. Вірус на­копичується у великій кількості у слині тварин за 7—10 діб до появи клінічних проявів хвороби. Особливо небезпечним є потрапляння вірусів в очі, в рани на голові чи обличчі. Можливі й інші шляхи передачі. У печерах, де перебуває велика кількість кажанів, можли­вий повітряний шлях передачі; він може бути реалізованим також у лабораторії під час роботи з інфікованим матеріалом без дотриман­ня правил безпеки. Вважають, що можлива передача вірусів сказу деякими кровосисними комахами. Через плаценту вірус не пере­дається. У людей не кожне зараження супроводжується розвитком хвороби. Хворіють близько 15—ЗО % заражених, але кожний, хто захворіє, вмирає.

Особливості патогенезу і клінічної картини. Вірус проникає че­рез ушкоджену шкіру у м'язи і сполучну тканину. У клітинах цих тканин відбувається первинна реплікація та накопичення вірусу. В цих тканинах вірус може зберігатися в латентному стані протягом тривалого часу (іноді місяці). У разі проникнення в периневральний простір периферичних нервів вірус починає рухатися по їх аксонах у центральну нервову систему зі швидкістю 3 мм/год. Там вірус про­никає в клітини сірої речовини головного і спинного мозку, поши­рення вірусу відбувається від клітини до клітини. На цьому етапі віруси проникають також у спинномозкову рідину. В уражених нер­вових клітинах виникають дегенеративні зміни, в них з'являються специфічні для сказу включення (тільця Бабеша—Негрі). Найбіль­ше їх накопичується в клітинах мозочка, довгастого мозку, гіпокам-па, кори великого мозку. Також розростаються клітини нейроглії головного і спинного мозку, за рахунок чого утворюються "вузли­ки сказу". Внаслідок цього в тканині мозку порушується кровообіг, утворюється набряк, розвивається специфічний рабічний енцефа­літ. Після розмноження в клітинах центральної нервової системи віруси знову по волокнах периферичних нервів поширюються у зво­ротному напрямку, проникають майже в усі органи і накопичують­ся у великій кількості в слинних і слізних залозах. Проникнення вірусу у внутрішні органи призводить до порушення їх іннервації та функції. Перебіг хвороби триває до 5—7 діб. Смерть настає внаслі­док асфіксії або тяжких серцево-судинних уражень.

Інкубаційний період при сказі найчастіше триває 1—3 міс, інко­ли скорочується до 7—8 днів або подовжується до 1 року. Його три­валість залежить від локалізації і глибини рани, а також від дози та властивостей штаму вірусу, що потрапив в рану.

Розрізняють дві форми перебігу сказу: буйну і тиху. При буй­ній формі виділяють три клінічні стадії: стадію депресії, збуджен­ня (буйна стадія) та стадію паралічів. На першій стадії з'являються невизначений біль, м'язові посмикування і свербіж у ділянці рани, змінюється настрій (порушується сон, з'являється втомлюваність, депресія, відчуття страху, тривоги, зникає апетит). У хворого роз­виваються слухові і зорові галюцинації. Хворий шукає самотності, його мучить думка про смерть. Потім (можливо, на наступний день) підвищується температура тіла, виникає нудота, блювання, біль у горлі, кашель, біль у животі, іноді розширюються зіниці.

У стадії збудження хворий неспокійний, навіть агресивний, об­личчя перелякане, очі блищать, зіниці нерівномірно розширені, ви­діляється велика кількість слини, яку хворий не може проковтнути через болючі спазми ковтальних м'язів. Судоми і спазм ковтальних м'язів виникають також, коли хворий намагається випити води (звідси назва "гідрофобія" — боязнь води).

Стадія збудження може переходити у стадію паралічів. У хворо­го припиняються судоми, відновлюється ковтання, хворий заспо­коюється — "зловісний спокій". Але у хворих розвивається парез ніг, голосових зв'язок. Ця стадія триває 2—3 доби. Смерть настає миттєво.

При тихій формі стадія збудження відсутня, тобто І стадія зразу переходить у стадію паралічів. Паралітична стадія триває 1—3 доби, смерть настає від припинення дихання або серцевої діяльності. Тиха форма сказу розвивається в осіб, покусаних кажанами, а також у ал-козалежних і тих, хто отримав неповний курс вакцини. Існують й інші нетипові клінічні форми сказу.

Можливість тривалого інкубаційного періоду (декілька місяців і навіть років) і обов'язковий летальний наслідок дає підставу дея­ким дослідникам відносити сказ до повільних інфекцій.

Імунітет. При сказі в крові і спинномозковій рідині накопичу­ються віруснейтралізуючі антитіла, синтезується інтерферон. Але захворювання має настільки швидкий перебіг, що ні антитіла, ні інтерферон не встигають виконати свої функції. Після вакцинації імунітет зберігається протягом 1 року.

Мікробіологічну діагностику проводять мікроскопічним, віру­сологічним, біологічним і серологічним методами. Матеріалом для дослідження є слина, спинномозкова рідина, біоптати шкіри (поти­лиці і шиї), секційний матеріал.

Мікроскопічним методом виявляють тільця Бабеша—Негрі у зрізах мозкової тканини.

Вірусологічним методом виявляють вірус із слини, спинномоз­кової рідини, мозкової тканини шляхом зараження матеріалом культури клітин (найчастіше використовують клітини нейроблас-томи мишей).

Біологічним методом виявляють вірус унаслідок зараження мишенят-сисунців у головний мозок, які гинуть через 8—12 діб від сказу. Наявність вірусу визначають шляхом виявлення тілець Бабеша—Негрі під час дослідження мозку або виявленням антиге­нів у РІФ.

Серологічний метод (РІФ) використовують для виявлення анти­тіл у біоптатах шкіри і мазках-відбитках із центральної частини ро-гінки. Це експрес-метод, відповідь можна отримати через 6—8 год.

Оскільки мікробіологічне обстеження хворого пов'язане з тех­нічними труднощами, за можливості обстежують тварину, яка на­несла травму.

Профілактика. Неспецифічна профілактика спрямована на ізоляцію бездомних собак і котів. Профілактику сказу серед ди­ких тварин проводять шляхом додавання вакцини до харчових приманок.

У разі укусу необхідно промити рану мильною водою і оброби­ти спиртовим розчином йоду. Необхідність проведення специфічної профілактики залежить від обставин.

Якщо рана нанесена дикою чи бездомною хворою твариною, специфічну профілактику проводять зразу після оброблення рани. Спочатку вводять антирабічний імуноглобулін, а потім вакцину, введення якої починають не пізніше ніж через 2 тиж після укусу. Використовують два види вакцин: інактивовану вакцину Фермі (виготовлена з мозку овець, заражених атенуйованим фіксованим вірусом) і антирабічну інактивовану культуральну вакцину (виго­товлена на культурі клітин нирок сірійського хом'ячка, зараженій атенуйованим вірусом сказу). Культуральна вакцина більш ефек­тивна і менш реактогенна, тому використовується також для специ­фічної профілактики сказу особам, що належать до груп високого ризику зараження (медичні працівники відділень, де лікують хво­рих на сказ, працівники спеціальних лабораторій, професійні мис­ливці, ветеринари, спелеологи).

Лікування симптоматичне.

ПІКОРНАВІРУСИ

До родини Picornaviridae (від лат. рісо — маленький і та — РНК-віруси) відносять віруси роду Enterovirus, який об'єднує віруси по­ліомієліту, Коксакі, ECHO, гепатиту А та ін.

Всі віруси роду Enterovirus характеризується деякими спільни­ми ознаками: вони дуже маленькі (діаметром 22—ЗО нм); мають у геномі однониткову РНК, не мають суперкапсиду; мають кубічний тип симетрії; репродукуються у цитоплазмі клітини, звільнення до­чірніх вірусів супроводжується лізисом клітин-хазяїнів; стійкі до ефіру, жовчі, кислот, лугів, а також у навколишньому середовищі; розмножуються у певних культурах клітин.

Для захворювань, спричинених ентеровірусами, також харак­терні деякі спільні риси: сезонність захворюваності (літо—осінь), фекально-оральний механізм передавання, широке носійство серед здорових людей, переважне ураясення дітей віком до 12 років.

Вірус поліомієліту

Вірус поліомієліту (від грец. polios — сірий і myelitis — запален­ня спинного мозку) був відкритий у 1909 році. Хвороба поліомієліт відома багато тисячоліть. За даними ВООЗ, у 1995 році в світі зареє­стровано понад 20 млн людей із залишковими ознаками поліомієлі­ту. В Європі поліомієліт був зареєстрований у 9 країнах, 85 % яких припадало на країни СНД.

Захворювання реєструється в усіх країнах світу. Всередині XX ст. поліомієліт перетворився на загрозливу епідемічну хворобу, яка уражала десятки тисяч людей, 10 % з який вмирали, а 40 % за­лишилися каліками.

У 1996 році було проведено масову імунізацію дітей, що привело до різкого зниження захворюваності на поліомієліт.

ВООЗ проводить роботу щодо реалізації програми ліквідації по­ліомієліту в усьому світі. У 2002 році Україну приєднано до країн, сертифікованих ВООЗ як території, вільні від поліомієліту. На да­ному етапі головною метою українських медиків є недопущення виникнення та поширення на території країни захворювань на по­ліомієліт, спричинених "дикими" штамами поліовірусів. Для цього проводиться виявлення хворих з підозрою на поліомієліт, ретельне епідеміологічне розслідування та їх лабораторне обстеження. Ме­тою лабораторного дослідження матеріалу від зазначених хворих є виділення поліовірусів та їх внутрішньотипова диференціація (вак­цинні штами чи "дикі").

За антигенними властивостями виділяють три типи вірусу: І, II і III. Найбільш патогенним для людей є І тип, який спричинює 65— 95 % епідемій. III тип спричинює епідемії дуже рідко, II тип пере­важно зумовлює латентну форму інфекції. До І і III типу поліовіру-су чутливі мавпи (шимпанзе, макаки), до II типу — гризуни (щури, миші, хом'яки).

Джерелом інфекції є тільки люди. Основний механізм зара­ження — фекально-оральний. Потрапляючи в організм людини, вірус розмножується в епітеліальних і лімфоїдних тканинах верх­ніх дихальних шляхів, але катаральних явищ не спричинює, тому повітряно-краплинний механізм не має суттєвого значення при пе­редачі інфекції, хоч і можливий у перші дні захворювання.

Виділяється вірус з випорожненнями у великій кількості (в 1 г фекалій до 1 000 000 інфекційних доз) з кінця інкубаційного періоду (останні 3—7 діб) і до 40-ї доби хвороби, а іноді — декілька місяців.

Інкубаційний період триває від 3 до 35 діб, в середньому — 7—14 діб. Первинне вогнище розмноження вірусів локалізується в епіте­лії ротоглотки, тонкої кишки, в лімфоїдній тканині кільця Пирого­ва і в пейєрових бляшках. Можливе вторинне проникнення вірусів з епітелію слизових оболонок у лімфоїдну тканину і кров. Розвиваєть­ся первинна вірусемія, внаслідок чого вірус потрапляє в усі органи, окрім центральної нервової системи. За наявності в крові антитіл відбувається нейтралізація вірусу, інфекція затухає, тобто розви­вається абортивна інфекція. Якщо в організмі антитіла відсутні, розвивається вторинна вірусемія, віруси проникають в центральну нервову систему, оскільки вони нейротропні, мають виражену здат­ність прикріплюватися до рецепторів нейронів передніх корінців спинного мозку, довгастого мозку і мосту мозку.

Зазвичай вірусемія має безсимптомний перебіг, інколи може бути короткочасне підвищення температури тіла, загальна слаб­кість. Така форма називається "малою" хворобою, вона закінчуєть­ся одужанням і формуванням постінфекційного імунітету.

У разі проникнення вірусу в центральну нервову систему роз­вивається "велика" хвороба. Загибель рухових нейронів передніх корінців спинного мозку призводить до паралічу скелетних м'язів, унаслідок чого хворий або вмирає, або залишається інвалідом.

Розрізняють 4 основні клінічні форми поліомієліту: 1) абортивну ("малу" хворобу); 2) непаралітичну (менінгеальну); 3) паралітичну, 4) інапарантну (приховану).

Паралітична форма проявляється у 0,1—1 % пацієнтів. Хворо­ба починається гостро, температура тіла піднімається до 39—40 °С, на 3-ю—4-у добу розвивається параліч. Залежно від локалізації про­цесу розрізняють спинальну, бульбарну, енцефалітичну й інші фор­ми хвороби. Спінальний поліомієліт виникає в разі ураження клітин передніх корінців спинного мозку, наслідком якого є асиметричне ураження нижніх кінцівок (60—80 %). В уражених кінцівках пору­шується кровообіг, вони стають холодними на дотик, шкіра набуває синюшного відтінку, уповільнюється ріст кісток (симптом здавна називали "сухою ногою" або "кінською стопою"). У разі ураження рухових нейронів розвивається атрофія м'язів.

Бульбарний поліомієліт виникає у разі ураження клітин довгас­того мозку. При цьому уражаються центри, що інервують м'язи під­небіння, гортані, а також дихальні м'язи. Може виникати вторинна інфекція бактеріальної етіології, що призводить до тяжкої форми пневмонії.

Частота і тяжкість паралітичної форми захворювання збіль­шується пропорційно до віку хворого. Для дітей віком понад 10— 15 років більш характерні тяжкі форми, що призводять до каліцтва. У 20—ЗО % осіб, що перехворіли в дитинстві, через 25—30 років мо­жуть розвиватися загальна слабкість, біль і атрофія м'язів (можли­во, внаслідок порушення іннервації).

Постінфекційний імунітет напружений і тривалий.

Специфічну профілактику проводять двома видами вакцин: інак-тивованою формаліном (вакцина Дж. Солка) і живою атенуйованою тривалентною вакциною, яка містить штами І, II і III типів вірусу (вакцина А. Себіна). В Україні зареєстровані і використовуються вакцини: Імовакс Поліо (Франція) — інактивована формаліном три­валентна вакцина; Поліо Себін Vero (Франція) — жива атенуйована тривалентна вакцина; Поліо Сабін (Бельгія) — жива атенуйована тривалентна вакцина; вакцина поліомієлітна пероральна І, II, III типів (Росія).

Вакцинація проводиться відповідно до календаря щеплень за ві­ком. Після вакцинації дуже рідко (1 випадок на 1 —10 млн вакцино­ваних), але трапляється вакцино-асоційований паралітичний поліо­мієліт, що свідчить на користь застосування хімічної вакцини.

Лікування симптоматичне. Етіотропних засобів для лікування хворих на поліомієліт немає.

Віруси Коксакі

Віруси Коксакі були виділені в 1948 році із фекалій дітей, хво­рих на поліомієлітоподібне захворювання, які перебували у шпита­лі міста Коксакі (США). Морфологічно віруси були схожі на вірус поліомієліту, але відрізнялися за антигенною структурою і патоген­ністю для тварин, тому їх виділили в окрему групу.

За морфологічними властивостями, методами культивування і резистентністю до факторів навколишнього середовища вони не відрізняються від вірусу поліомієліту. За патогенністю для тварин (мишей-сисунців) їх поділили на дві групи: А і В. Віруси групи А у новонароджених мишей спричинюють дифузне запалення і некроз посмугованих скелетних м'язів, що призводить до в'ялих паралічів. Віруси групи В у новонароджених мишей зумовлюють ураження центральної нервової системи (параліч), а зміни у м'язах виражені слабко; інколи спричинюють міокардит і запальні процеси у селе­зінці. За антигенною структурою віруси Коксакі поділені на серова-ріанти: у групі А виділено 24 сероваріанти, у групі В — 6.

Джерелом інфекції є люди (хворі та носії). Механізм передачі — фекально-оральний (фактори передачі — харчі, вода, предмети по­буту), а також повітряно-краплинний (у перші дні хвороби хворий може виділяти вірус під час чхання та кашлю).

Вхідними воротами є слизові оболонки носоглотки і травного тракту. Віруси Коксакі груп А і В здатні спричинити поліомієлі-топодібні захворювання, які можуть супроводжуватися параліча­ми, їх міотропність більше виражена, тому вони здатні уражати не тільки нервову систему, а й м'язи. Симптоматика захворювань дуже різноманітна. Віруси Коксакі можуть спричинити асептичний ме­нінгіт, епідемічну міалгію (гарячка, больові напади в грудній кліт­ці, плеврит), герпангіну (висока температура тіла, герпетичний ви­сип на задній стінці глотки, головний біль, ригідність потиличних м'язів), "малу" хворобу, гастроентерит (біль у животі, діарея), го­стрі респіраторні захворювання, міокардит. Кардіотропність більше виражена у вірусів Коксакі групи В. У 20—40 % хворих віком до 20 років хвороба ускладнюється міокардитом. У немовлят міокардит спричинює високу летальність.

Віруси Коксакі групи А можуть спричинити екзантематозний висип на пальцях рук і ніг, долонях і підошвах, на слизових обо­лонках, що супроводжується появою болючих везикул, виразок на слизових оболонках щік і язика, гарячкою, яка триває 4—7 діб.

Постінфекційний імунітет стійкий, але типоспецифічний. Спе­цифічна профілактика не розроблена.

Віруси ECHO

Віруси ECHO були виділені в 1951 році із кишечнику хворого на поліомієлітоподібне захворювання. За морфологічними та деякими іншими властивостями вони були подібні до вірусів поліомієліту і Коксакі, але відрізнялися від них за антигенною структурою, мето­дами культивування, резистентністю до факторів навколишнього середовища і виявилися непатогенними для лабораторних тварин: ні для мавп, ні для мишей. Спочатку їх назвали некласифікованими, тобто "сирітками" (Orphan). У 1955 році, коли було виявлено велику групу схожих між собою вірусів, їх об'єднали в одну групу і до пер­шої назви додали: кишечні (Enteric), цитопатичні (Cytopatogenic), людські (Human), від перших літер цих термінів і утворилася назва ECHO (читається екго).

За антигенною структурою вірусного капсиду виділяють 34 се-роваріанти.

Джерела інфекції і механізм передачі такі самі, як у поліовіру-сів і вірусів Коксакі. Так само віруси ECHO проявляють лімфотроп-ні властивості. Після розмноження в клітинах слизових оболонок верхніх дихальних шляхів і тонкої кишки, а також в лімфоїдній тканині віруси проникають у кров, що спричинює вірусемію і зу­мовлює генералізацію інфекції. Далі розвиток хвороби залежить від тканинного тропізму вірусу та імунного статусу організму.

Серовари 8—11 і 20 проявляють тропізм до слизових оболонок верхніх дихальних шляхів і спричинюють ГРВІ, гарячку; серовари 2—9, 12—14, 16, 21 зумовлюють асептичний менінгіт; серовари 9 і 16 — гарячку і короподібний висип на шкірі. Зрідка віруси ECHO здатні спричинити енцефаліт і паралічі.

Після перенесеної інфекції формується стійкий імунітет, але ти­поспецифічний.

Специфічна профілактика не розроблена.

Мікробіологічна діагностика ентеровірусних інфекцій. Оскіль­ки клінічні прояви хвороб, спричинених поліовірусами, вірусами Коксакі і ECHO, схожі між собою, до того ж на фоні зменшення за­хворюваності на поліомієліт спостерігається ріст поліомієлітоподіб-них захворювань, які іноді набувають характеру епідемічного спа­лаху, мікробіологічні дослідження проводять паралельно для всієї групи ентеровірусів.

Для діагностики відбирають кал, змиви і мазки з ротоглотки, кров, спинномозкову рідину (за показаннями), секційний матеріал. Для дослідження використовують експрес-методи, вірусологічний і серологічний методи.

Експрес-методами є каріологічний (під час мікроскопії препара­тів з матеріалу, взятого в перші дні захворювання, і пофарбованих розчином гематоксиліну, виявляють характерні зміни у структурі ядер клітин) та метод імунофлуоресценції.

Вірусологічний метод полягає в тому, що досліджуваним матері­алом заражають культури клітин, а для виділення вірусів Коксакі групи А додатково заражають новонароджених мишенят. Іденти­фікацію вірусів проводять у РН, РГГА, РП. Для диференціації ві­рулентних ("диких") та атенуйованих штамів визначають генетичні маркери вірулентності.

Серологічне дослідження (метод парних сироваток) — для вияв­лення антитіл в сироватці крові використовують РН з вакцинними музейними штамами поліовірусів, а також РНГА.

ВІРУСИ ГЕПАТИТУ

Віруси гепатиту різні за типом геному, структурою віріонів, ме­тодами культивування, але мають спільну властивість — всі вони уражають печінку в організмі людини.

Вірусний гепатит є серйозною глобальною проблемою. За дани­ми ВООЗ, у світі нараховується понад 1 % населення, що є носіями інфекції, 70 % припадає на гепатит А.

За рівнем захворюваності та економічними збитками одне з пер­ших місць серед інфекційних хвороб посідає гепатит А.

Вперше інфекційний гепатит був виділений у самостійну нозоло­гічну одиницю в 1888 році російським лікарем С.П. Боткіним, тому тривалий час хвороба називалася "хворобою Боткіна". У 30-х роках XX ст. було встановлено, що існує інша форма гепатиту з паренте­ральним шляхом передачі, тому одну форму гепатиту стали назива­ти "інфекційним гепатитом", а другу — "сироватковим гепатитом".

Назва "сироватковий гепатит" була невдалою, тому що ця форма ге­патиту також є інфекційною. В 1973 році ВООЗ затвердила за інфек­ційним гепатитом назву "гепатит А", відповідно і назву збудника гепатиту А—вірус HAV, за сироватковим гепатитом — "гепатит В", відповідно і назву збудника — вірус HBV. Нині відомо 9 збудників гепатиту: А, В, С, D, Е, F, G, TTV, SEN. Найбільш вивченими є вірус гепатиту А, В, С і Е.

Вірус гепатиту А

Вірус гепатиту А належить до родини Picornaviridae, роду Enterovirus, типу 72. В антигенному відношенні однорідний.

Вірус стійкий у навколишньому середовищі. Він найбільш стій­кий серед ентеровірусів: до дії низької та високої температури (за 60 °С частково втрачає інфекційність через 4—12 год), кислот, дез­інфекційних засобів, у тому числі до хлору; через відсутність су-перкапсиду стійкий до ефіру. Все це сприяє тривалому збереженню вірусу в навколишньому середовищі. За кімнатної температури збе­рігається декілька тижнів.

Дясерелом інфекції є тільки люди (хворі та носії). Механізм передачі — фекально-оральний. Шляхи передачі — водний (го­ловний шлях), а також аліментарний і контактно-побутовий, можливий повітряно-краплинний. HAV є високопатогенним. За даними ВООЗ (1987), для зараження людини досить одного вірі-ону. Сприйнятливість населення становить 100 %. Хвороба має виражену осінньо-зимову сезонність. Хворіють переважно діти у віці до 14 років.

Інкубаційний період триває від 15 до 50 діб, в середньому стано­вить 28—ЗО діб. Після потрапляння в організм HAV репродукується в регіонарних лімфатичних вузлах, в епітеліальних клітинах тонкої кишки, потім проникає у кров — розвивається короткочасна віру-семія. Вірус проникає у лімфоїдні клітини, а внаслідок гепатотроп-ності — в клітини печінки (гепатоцити), де знову розмножується. Це призводить до порушення внутрішньоклітинного метаболізму і до руйнування клітин. Цитопатичну дію вірусу посилюють автоімунні механізми. Розвивається гострий дифузний гепатит, знижується де-зінтоксикаційна і бар'єрна функції печінки, порушується білковий, вуглеводний і пігментний обмін. У сироватці крові накопичуються деякі ферменти (альдолази, амінотрансферази тощо).

Клінічно хвороба може мати стертий перебіг, він більше харак­терний для дітей; часто має субклінічний перебіг (без жовтяниці) і залишається нерозпізнаним.

Типова гостра жовтянична форма має циклічний перебіг: ін­кубаційний період, продромальний (безжовтяничний), ясовтянич-ний період і реконвалесценція.

Але в осередках інфекції переважають безсимптомні і безжов-тяничні форми — "феномен айсберга".

Постінфекційний імунітет стійкий і тривалий, зумовлений ві-руснейтралізуючими антитілами і клітинами імунної пам'яті.

Для дослідження відбирають кров, фекалії, сечу. Використову­ють серологічний метод дослідження. Найбільш доступним та інфор­мативним методом є виявлення анти-HAV IgM у реакції ІФА. Тим самим методом виявляють антиген вірусу в фекаліях інфікованих. Але здебільшого діагноз ставиться шляхом проведення біохімічних і клінічних аналізів сечі, калу, крові.

З 1992 року для специфічної профілактики використовується вакцина. В Україні зареєстрована вакцина "Хаврикс" (Бельгія) — містить інактивований формальдегідом вірус гепатиту А і "Твін-рикс" (Бельгія) — для профілактики гепатиту А і В. Поствакци-нальний імунітет триває 20 років. Вакцинацію проводять дворазово (другу — через 6—12 міс після першої). Контактним рекомендують вживання аміксину для стимуляції вироблення ендогенного інтер­ферону та пригнічення реплікації вірусів.

Головним у терапії гепатиту різної етіології є застосування іму-номодуляторів і гепатопротекторів. Такі властивості мають препа­рати ербісол, урсосан, протефлазид.

Вірус гепатиту С

Вірус гепатиту С (НСУ) належить до родини Паупагісіае, роду Нерасіуігиз. Починаючи з 1990 року в розвинутих країнах здійсню­ється контроль за наявністю антигену вірусу гепатиту С в препара­тах крові.

Гепатит С нині є серйозною проблемою для охорони здоров'я в усьому світі. За даними ВООЗ, інфікованість вірусом гепатиту С у різних країнах становить від 0,3 до 14,5 % населення, частота хро-нізації — 55—80 %. На долю гепатиту С припадає 20 % випадків гострого гепатиту, 70 % хронічного гепатиту, 40 % цирозів печінки і 60 % випадків гепатоцелюлярної карциноми. Захворювання по­ширені повсюдно і епідеміологічно близькі до гепатиту В.

Вірус гепатиту С належить до складних вірусів, геном представ­лений однонитковою РНК. Нуклеокапсид має кубічний тип симе­трії. Вірус дуже варіабельний.

Особливістю вірусу гепатиту С є те, що швидкість мутацій перс вищує швидкість реплікації, чим пояснюється "ухиляння" його від імунної відповіді.

Вірус гепатиту С стійкий у навколишньому середовищі.

Джерелом інфекції є тільки інфікована людина. Інфекція пере­дається через кров, її препарати, а також через інструменти. Серед хворих переважають пацієнти після переливання крові, хірургіч­ного втручання, внутрішньовенного введення наркотиків. Основне значення в поширенні інфекції мають особи з безсимптомними та стертими формами хвороби.

Інкубаційний період здебільшого триває 6—8 тиж. Клінічна картина схожа з клінічною картиною гепатиту В, але має легший перебіг і характеризується відносно швидким одужанням. Часто пе­ребігає у безжовтяничній формі з помірним збільшенням печінки і рідко — селезінки, жовтяниця проявляється приблизно у 25 % хворих. Інколи інфекція перебуває в організмі в латентній формі 10—15 років, а потім переходить у хронічний гепатит.

Тяжкі форми хвороби розвиваються при змішаній інфекції, спричиненій HCV, HBV і HDV, — це мікст-гепатит.

Вірус може уражати не тільки гепатоцити, а й імунокомпетентні клітини (моноцити, В-лімфоцити, нейтрофіли), що призводить до розвитку вторинного імунодефіциту.

Імунітет формується нестійкий через невисоку захисну функцію антитіл, можливе повторне зараження.

На дослідження у хворого беруть кров. Досліджують також кров донорів, препарати крові серологічним методом. Для виявлення антигенів і антитіл використовують ІФА і ЛПР. Для підтверджен­ня результатів реакції ІФА використовують метод імуноблотингу. Маркером перенесеної інфекції є анти-HCV IgG, які циркулюють в крові 4—5, а інколи 10 років.

Специфічна профілактика не розроблена.

Для лікування використовують інтерферон, аміксин, а також аналоги нуклеозидів: ламівудин, фамцикловір.

РЕТРОВІРУСИ

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) належить до родини Retroviridae (від лат. retro — назад), підродини Lentivirinae, роду Lentivirus.

Віруси цієї родини мають деякі особливості: 1) це єдина роди­на вірусів, які мають диплоїдний геном, тобто містять 2 ідентичні молекули РНК; 2) у складі віріону є фермент зворотна транскрип-таза (ревертаза), завдяки якому РНК-геном перетворюється на ДНК-геном (звідси назва родини); ДНК-вірусу інтегрує в хромо­сому клітини-хазяїна, внаслідок чого вона або гине (ВІЛ), або пе­ретворюється на пухлинну (онковіруси); 3) функція ревертази не контролюється геномом, тому фе

Читайте також:

1. Вид заняття: лекція
2. Вид заняття: лекція
3. Вид заняття: лекція
4. Вид заняття: лекція
5. Вид заняття: лекція
6. Вступна лекція
7. Вступна лекція 1. Методологічні аспекти технічного регулювання у
8. Клітинна селекція рослин.
9. Колекція фонограм з голосами осіб, які анонімно повідомляли про загрозу вибуху
10. ЛЕКЦІЯ (4): Мануфактурний період світової економіки
11. Лекція - Геополітика держави на міжнародній арені
12. Лекція 02.04.2013

Переглядів: 6372