• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 5 страница

В таких умовах царизм змушений був уповільнити наступ на українську автономію. 1750 р. гетьманом України став брат фаворита нової імператриці Єлизавети Петрівни – Кирило Розумовський.

За молодого гетьмана, який саме закінчив освіту в кращих європейських університетах і заодно був президентом Російської Академії наук, як вказував відомий український історик О.Оглоблін, настала “доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зростання Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури”. Було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної України: гетьманство, рада старшин; періодичні з’їзди старшин – Генеральні збори – мали тенденцію до перетворення у шляхетський парламент на зразок польського сейму. Була проведена судова реформа, модернізована армія; гетьман піклувався про розвиток народної освіти і виношував плани відкриття університету. Гетьманська резиденція, якою знову став Батурин, прикрасилась палацами гетьмана і старшин, новими адміністративними будівлями.

Однак російський уряд не відмовився від своїх стратегічних цілей щодо України. Підтвердивши старі заборони гетьману ( вести зовнішню політику, призначати полковників), він з 1754 р. став вимагати регулярних фінансових звітів, скасував митні кордони між Росією і Гетьманщиною ( чим дуже зменшив прибутки гетьманского скарбу), вилучив Київ з-під українського підпорядкування. В цілому підтримуючи соціальну політику К.Розумовського, спрямовану на задоволення інтересів старшини і перетворення її у шляхетство (роздача рангових земель, заборона переходів селян без згоди пана і таке інше), Петербург посилив свій контроль за наданням старшині урядових посад та земельних володінь. Прихід до влади Катерини ІІ (1762-1796) знаменував закінчення “золотої осені Гетьманщини”, розпочався рішучий наступ на залишки політичної автономії України.

Приводом до ліквідації гетьманства стала спроба К.Розумовського закріпити його за своїми нащадками спадково, в чому імператриця побачила зухвалий замах на повноту своєї влади. Після скасування 1764 р. гетьманства всі повноваження перейшли до Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П.Румянцевим. Суть подальшої політики визначала вказівка Катерини ІІ: “Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу”.

У 1765 р. було закрито загальноукраїнські установи – Генеральну канцелярію та Генеральний суд; скасовано полковий устрій на Слобожанщині (заможних виборних козаків переведено в гусари, решта стала державними селянами). У 1781 р. така ж доля спіткала полковий устрій Лівобережжя : тут було утворено намісництво за російським зразком, козацькі військові полки замінили уланськими.

У 1775 р. царський уряд розгорнув рішучий наступ на Запорожжя. Це було завершенням політики значних обмежень прав козаків, яка здійснювалася щодо Нової Січі постійно (з 1735 р. поблизу Січі перебував гарнізон регулярних військ; з 1750 р. у вибори старшини починає втручатись гетьман К.Розумовський, а з 1753 р. царським указом взагалі такі вибори заборонялись. Втілити в життя це розпорядження не вдалося, але коло кошової старшини звузилося і в останнє десятиріччя залишалося незмінним). Надаючи привілеї старшині, царський уряд зміцнював свій вплив на Запорожжя.

Безпосередніми причинами ліквідації Запорозької Січі стали: втрата нею військового значення, ролі форпосту проти татарсько-турецької агресії після успішного завершення російсько-турецької війни 1769-1774 рр.; конкуренція, яку складала запорозька торгівля хлібом, худобою, продуктами тваринництва поміщицьким господарствам; претензії поміщиків на освоєні козаками землі; прагнення царизму зміцнити абсолютистську владу, позбутися єдиної самоврядної області, осередка і гальванізатора антифеодального руху.

Наприкінці травня 1775 р. російські війська під командуванням генерала Т.Текелія зайняли паланки і слободи Запорожжя, 4 червня оточили Січ і оволоділи її укріпленнями. Маніфест Катерини ІІ, що з’явився через два місяці, оголошував: “ Сечь Запорожская вконец уже разрушена с истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков …”.

Наступна доля козаків склалася по-різному. Генеральну старшину – кошового П.Калнишевського, писаря І.Глобу, суддю П.Головатого за наказом цариці відправили до північних монастирів “на смирение”. Селяни - втікачі, що були на Січі, та козацька сірома потрапили в залежність до нових землевласників. Близько 5 тис. запорожців перейшли за Дунай, прийняли турецьке підданство і збудували в гирлі річки Задунайську Січ (1775-1828). Більшість козаків уряд відніс до розряду військових поселенців, з яких згодом було сформовано Чорноморське козацьке військо. У 1792 р. воно було передислоковане на Кубань і поповнене переселенцями з Лівобережжя та Слобожанщини. На Кубань пізніше переселилася частина козаків Задунайської Січі, а потім і нащадки задунайців, що у 1828-1860 рр. в складі Азовського козацького війська дислокувалися в районі Маріуполя.

Землі Запорожжя були включені в загальний процес господарського освоєння та територіально-адмістративного облаштування, який розгорнувся на півдні України в останній чверті XVІІІ ст. В цей час внаслідок російсько-турецьких війн до Росії було приєднано Північне Причорномор’я. В 1774 р. за Кючук – Кайнарджійським мирним договором Росія отримала землі між Дніпром і Бугом та опорні пункти на Керченському півострові, в 1783 р. до Росії було прилучено весь Крим; за Ясським миром 1791 р. імперія приєднала територію між Бугом і Дністром. У завоюванні та захисті цих земель, а подекуди і в їх колонізації велика роль належала козакам-чорноморцям. Адміністративно-територіальний устрій Південної України неодноразово змінювався аж поки на 1803 р. вона не була поділена на три губернії – Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Ліквідація Запорозької Січі означала ліквідацію останньої самоврядної області на території України. В 1783 р. на Лівобережжя і Слобожанщину було поширено дію загальноросійських законів. Обкладання всього селянства та рядового козацтва за новим указом грошовим податком збільшило збори в імперську казну в три рази. В цьому ж таки році відбулося юридичне оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині, у 1796 р. його було поширено на Південну Україну.

“Компенсуючи” старшині політичні втрати, а по суті підкуповуючи її, 21 квітня 1785 р. Катерина ІІ поширила на старшину чинність "Грамоти на права, вольності і переваги благородного російського дворянства”. Указ імператриці завершив процес перетворення козацької еліти з колись активної політичної сили на інертну. Становий егоїзм панівної верхівки українського суспільства витіснив загальнодержавницькі національні інтереси. Остаточна ліквідація автономії України відбулася без опору старшини.

3. Правобережжя під владою Польщи. Правобережна Україна – центр Української держави Богдана Хмельницького – стала ареною найжорстокіших змагань часів Руїни. Роз’єднавши і ослабивши правобережне козацтво, збройну боротьбу за землі його 12 полків розгорнули чотири іноземні держави – Польща, Туреччина, Росія, Кримське ханство. Майже всі вони намагалися надати своєму втручанню в українські справи “законного” вигляду.

В ідеологічному обгрунтуванні агресії до старих тез про “споконвічні, з діда-прадіда” російські володіння та “дідичні” польські додалися нові, часів національної революції. Польський король стверджував, що Правобережжя має належати козакам, а вони присягнули на вірність йому, отже, “при кому козаки, при тому й залишається Україна”. Туреччина виправдовувала свої наміри колишнім договором з гетьманом П.Дорошенком. Москва посилалася на те, що “ Хмельницькому… по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі були віддані і після смерті Хмельницького … під королівським володінням ніколи ці містечка не були”.

Єдиною політичною силою, яка справді мала право на встановлення своєї влади над Правобережжям, була Гетьманщина. “Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить”, - неодноразово підкреслювали лівобережні гетьмани, намагаючись проводити самостійну політику щодо втрачених земель.

В ході війни 1672-1676 рр. територія Правобережжя була захоплена і поділена між польським королем і турецьким султаном. Спробу оволодіти нею у 1674-1681 рр. здійснили Росія і гетьман І.Самойлович. Два походи турецької армії 1677 та 1678 рр. на політичний центр Правобережжя – Чигирин вщент розорили край, довершили повне виснаження його ресурсів. Врешті Бахчисарайський договір 1681 р. між Росією та Туреччиною, російсько-польський “Вічний мир” 1686 р. та рішення Карловицького міжнародного конгресу 1699 р. закріпили Правобережну Україну за Польщею. Однак збереження в цьому районі інтересів інших держав та національно-визвольний рух населення Правобережжя зумовили на початку XVІІІ ст. нове загострення боротьби за володіння даними територіями.

Незважаючи на вимоги міжнародних угод 80-х рр. зберігати нейтральний і безлюдний стан Наддніпрянського Правобережжя, саме в цей час тут почав відроджуватися полково-сотенний устрій – одна з головних ознак козацької державності. Потреби господарського відродження краю примусили польського короля дозволити козацькі слободи південніше р. Рось і відновити козацькі вольності на території колишньої козацької республіки. Це привабило сюди втікачів із західно-українських земель, розпочався зворотний рух козацтва з Лівобережжя. Відновилися Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський, Корсунський, а згодом – і Чигиринський, Могилівський, Уманський полки. Енергійні полковники С.Палій, А.Абазин, С.Самусь сприяли налагодженню козацького самоврядування, судочинства, накладали повинності на маєтки, збирали податки.

Відродження української державності викликало занепокоєння польських властей. Відкинувши лицемірну тезу про те, що Правобережжя належить козакам і тільки тому – Польщі, сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва. Намагання силою провести в життя цю постанову привело до поразки польських військ під Фастовим, а потім – до масового повстання, яке в 1702-1704 рр. охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь і Поділля. Керовані старшиною на чолі з С.Палієм повстанці висунули вимоги національної революції – соціальне, національне, религійне визволення. Не випадково сучасники назвали цей народний рух новою Хмельниччиною. Важливим політичним завданням повсталих було возз’єднання з Лівобережною Гетьманщиною. Делегація правобережних полковників звернулася до Петра І з проханням про протекцію і допомогу лівобережними козаками. Ігноруючи волю українського населення, цар відмовив, бо побоювався міжнародних ускладнень. Однак коли направлення російських військ стали вимагати інтереси Північної війни, яку тоді Росія вела проти Швеції та її польських союзників, на Правобережжя виступили лівобережні козацькі полки. Їх з ентузиазмом вітало населення. Приєднавши “тогобічні” полки до Гетьманщини, І.Мазепа усунув від влади і заарештував С.Палія.

Гетьман докладав великих зусиль, щоб переконати Петра І в необхідності об’єднати Україну (конфлікт на цій основі став однією з причин виступу І.Мазепа проти царя) і до 1708 року фактично контролював значну територію Правобережжя. Після поразки І.Мазепи та його сподвижника П.Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно закріпила Правобережжя за Польщею.

Відновивши своє панування, польські магнати повернули старі та захопили нові маєтки: на середину ХУІІІ ст. 40 магнатських родин володіли 80% території Правобережжя. Господарство розвивалося на основі панщинно-фільваркової системи і вимагало багато робочих рук. Встановлення тривалих строків слобід сприяло припливу втікачів із Галичини, Волині, Полісся. Разом з тим, спроби ввести кріпацтво по закінченні пільгових років викликали значне соціальне напруження.

Засліплена войовничим шовінізмом польська шляхта скористалась ліквідацією козацтва для посилення національно-релігійного гноблення, перетворення українців у денаціоналізовану людність – “бидло”, придатне тільки для важкої роботи в маєтках. Наприкінці 20-х років ХУІІІ ст. в польських планах з’явився “Проект ліквідації Русі”. На думку його автора, кожен поляк, який прагне врятування вітчизни, повинен вважати своїм обов’язком зневажати, переслідувати і винищувати тих, хто дотримується “ворожого римському грецького віросповідання”. Для цього пропонувалося:

“Шляхта руського обряду й уніати, а тим більше схизматики не повинні допускатися на жодні посади, на яких могли б здобути собі друзів, майно і заслужити пошану…”; заможні поляки “не повинні брати русинів на жодну службу, на якій вони могли б здобути освіту”; “у містах… заможних русинів треба довести до злиднів і позбавити можливості рятувати один одного грішми… У невеликих містах… старости повинні… примушувати мешканців під різними приводами до відбування панщини”; “слідкувати, щоб усі декрети… випускалися польською мовою, а не руською. Таким чином русини залишаться у вбогості і неуцові і не будуть мати… ніякого впливу, ані поваги”; “вкрай потрібно тримати попів у непроглядній темряві, а для цього найбільш дієвим засобом є вбогість…” і т.ін.

Положення “Проекту” поділялися значною частиною магнатсько-шляхетської верстви, католицького духівництва і по суті були основою політики правлячої верхівки Польщі щодо України. Вона не могла не викликати обурення українського населення. Однак ліквідація козацтва виявилася надзвичайно сильним ударом по розвиткові соціальної та національно-визвольної боротьби: різко знизився рівень організованості, самоусвідомленості її цілей. Водночас зміцнюється рух, який дістав назву гайдамацького (від турецького “гайда” – гнати, переслідувати).

Гайдамаччина характеризувалася насамперед діями здебільшого ізолюваних один від одного невеликих мобільних загонів повстанців, керівниками яких були в основному запорожці або козаки з Лівобережжя, а більшу частину учасників складали розорені селяни і міщани. Наявність люмпенізованних елементів зумовлювала нерідкі грабіжницько-розбійні прояви, однак в цілому це була форма національно-визвольної і соціальної боротьби, що побутувала на Правобережжі більше ніж півстоліття. Зародившись у 1714 р. на Волині, гайдамацький рух у своєму розвиткові пройшов три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина).

Приводом до першого великого повстання послужила поява на Правобережжі російських та лівобережних козацьких військ з метою посадити свого ставленика на польський королівський престол. Селяни вважали, що війська прийшли на допомогу проти шляхти. Почалося масове покозачення, стихійний рух охопив Київщину, Поділля та Волинь, пани покидали свої маєтки.

Виконавши своє основне завдання, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Разом з поляками за допомогою зрадника С.Чалого вони на кінець 1638 р. розгромили основні сили повстанців. Так само спільними зусиллями було придушено і виступ гайдамаків у 1650 р., коли їх загони взяли під свій контроль Брацлавщину, Київщину, Східне Поділля, захопили потужні фортеці Умань, Фастів, Вінницю.

Найвищого піднесення гайдамацький рух набув у 1768 р. Селянсько-козацьке повстання, що дістало назву “Коліївщина”, було підготовлено масовим незадоволенням селянства збільшенням панщини на Київщині та загостренням релігійної ситуації.

Використання польських військ для навернення православних в уніатство, покарання різками, ув’язнення священників – ці та інші методи фанатичного митрополита Ф.Володкевича викликали звернення православних до Катерини ІІ з проханням про захист. (Свого часу “Вічний мир” передбачав таку роль Росії). Дипломатичними засобами імператриця домоглася від польського короля формального зрівняння у правах православних з католиками.

Обурені католицькі фанатики з числа магнатів і шляхти створили збройні союзи-конфедерації, оголосили “хрестовий похід” проти православних і розгорнули кривавий терор. По всьому Правобережжі вбивали православних, руйнували храми, глумилися над православними святинями.

Маючи на меті посилити свій вплив на Правобережжі, Росія направила для боротьби з конфедератами війська. Місцеве населення розцінило це як допомогу у боротьбі проти офіційної польської влади. Поширилися чутки про “ Золоту грамоту” Катерини ІІ, яка начебто закликала до боротьби із шляхтою. Тисячі селян об’єдналися в загони, які в свою чергу почали терор проти шляхти, католиків та уніатів. Особливо активно діяли повстанці під керівництвом запорожця М.Залізняка та уманського сотника І.Гонти. Рух все більше набував не тільки національного та релігійного, але і антифеодального забарвлення.

Однак російський уряд постійно проводив двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він прагнув виглядати в очах українського населення захисником від польської сваволі, вбачав у гайдамаччині засіб дестабілізації та ослаблення Польщі, з другого – не хотів, щоб антифеодальний рух поширився на російську територію. Тому розвиток повстання у східному напрямку викликав зміну тактики російських військ : від таємної підтримки гайдамаків вони з червня 1768 р. перейшли до каральних акцій проти повстанців. Протягом другої половини 1768 – початку 1769 рр. Коліївщину було придушено.

Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення повного контролю над правобережними землями, але досягти цього вдалося тільки наприкінці XVIII ст. Скориставшись ослабленням Польщі, Росія виступила одним з ініціаторів територіального розчленування країни та знищення її державності. Внаслідок другого поділу Польщі (1793 р.) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а після третього (1795 р.) – Західна Волинь. На приєднаних землях згодом було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

Об’єднання в межах однієї держави майже 80% українських земель, етнічне возз’єднання українців двох берегів Дніпра, посилення позицій єдиної православної церкви сприяли розвиткові українського народу. Однак наприкінці XVІІІ ст. Гетьманщини вже не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не сприяло повноцінному розвиткові краю.

В и с н о в к и :

Кінець XVII-XVIII ст в українській історії пройшли під знаком тотального наступу іноземних поневолювачів на українську державність та впертої боротьби народу на захист завоювань Національної революції. Протягом майже 100 років її головний здобуток – Гетьманщина – була центром політичного життя України. Хоч царська Росія контролювала її зовнішню і військову політику, постійно втручалася у внутрішні справи, все ж безпосереднє управління, ключові позиції в суді, фінансах, армії належали козацькій старшині. Набутий нею досвід, історична пам’ять про державне життя сприяли розвиткові національної свідомості українців.

Прагнення царизму знищити українську державність, його переважаюча сила привели у 80-х рр. XVIII ст. до повної ліквідації Гетьманщини та самоврядування Слобожанщини і Запорожжя. Шляхетська Польща ще раніше знищила українські державницькі інституції на Правобережжі. Колоніальна політика іноземних держав характеризувалася постійним обмеженням українських прав; посиленням централізації, уніфікації, русифікації та полонізації; цілеспрямованою політикою розколу українського суспільства; хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів України.

Література до подальшого вивчення теми :

Величко С. Літопис. Т.2 – К, 1991.

Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Збірник документів.- К.,1970.

Мазепа І. Звернення до українського війська // Єфименко О.Я. Історія України та її народу. – К., 1992.-С.241-244.

Орлик П. Вивід прав України // Вивід прав України: Львів, 1991.

Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К., 1993.

Апанович О. Урядові службовці Гетьманщини – українська інтелігенція XVIII ст. // Укр.іст. журн. – 1997.- № 2.

Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1993.

Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999.

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996.

Голобуцький В.О. Запорозька Січ в останні роки свого існування (1734-1775) – К., 1961.

І.Мазепа і Москва. Історичні розвідки і статті. – К., 1994.

Історія України. – К., 1997.

Історія України в особах : ІХ – ХІІІ ст. – К., 1993.

Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. (1760-1830) – К., 1996.

Сергієнко Г.Я. Правобережна Україна: відродження української козацької державності і визвольний рух проти панування Речі Росполитої (80-90-і рр. XVІІ- початок ХVIII ст.) // Укр. іст. журн. – 1996. - № 3.

Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины в ХVII-XVIII вв. – Харьков, 1964.

Субтельний О. Україна : історія. – К., 1993.

Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVІІІ ст. – К., 1994.http://sites.kpi.kharkov.ua/history/navch/kl/l_6.htm

Лекція 5. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

( 1648 – 1676 рр.).

На середину ХVІІ ст. у різних сферах життя українського суспільства визріли гострі суперечності із його статусом у складі Речі Посполитої, її політикою в національному питанні. Небажання правлячої верхівки Польщі визнати й вирішити кризу українсько-польських взаємин привело до національної революції, спрямованої на зміну суспільного ладу, національне визволення та створення власної держави. Революція не тільки глибоко трансформувала українське суспільство, а й змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі, мала широкі й далекосяжні наслідки для України й сусідніх держав. Причини, сутність, особливості розвитку та проявів революційних процесів 1648-1676 рр. будуть розглянуті в даній лекції за планом :

1. Причини, передумови, рушійні сили та характер революції.

2. Національно-визвольна та соціальна боротьба в 1648-1657 рр. Українська козацька держава.

3. “Руїна”. Криза та поразка революції.

1. Причини, передумови, рушійні сили та характер революції.

Національно-визвольна та соціально-політична боротьба українського народу була обумовлена його становищем та розвитком в Речі Посполитій. Безпосередні причини повстання, як їх бачили сучасники, узагальнені в літописі Самовидця: незадоволення своїм становищем козаків-випищиків, яких перетворювали на кріпаків і слуг; утиски і несправедливості, що їх терпіли позбавлені власного суду реєстровці з боку шляхтичів у ролі старшини; незадоволення селян, пригноблюваних шляхтою, старостами та євреями-орендарями; переслідування православ’я, поширення католицтва у Східній Україні після придушення повстань козацтва. До цього додавалося національне гноблення (мовна, культурна, освітня, релігійна дискримінація; полонізація української шляхти, ставлення до українців як до “хлопів”, людей другого сорту) та релігійні обмеження, нав’язування церковної унії, фактична ліквідація православної церкви на Волині і в Галичині, ярлик “схизматиків” (розкольників), з яким жили православні священники. Широке незадоволення викликали утиски українського міщанства, якому чинилися перешкоди в торгівлі, ремеслі, участі в міському самоуправлінні і ще тисячі й тисячі великих і малих кривд, яких зазнавали українські піддані польського короля.

Польсько-шляхетські панівні верстви (до них слід віднести й ополячених українських магнатів) “ нічого не забули і нічому не навчилися” з досвіду українських повстань 1630-х рр., і це зробило вибух народного обурення неминучим. Характеру національної революції йому надали передумови, що визріли в українському суспільстві на середину ХVII ст.:

1. Досягнутий важкою працею українського народу розвиток продуктивних сил, господарське освоєння нових південно-східних територій (Південна Київщина, Брацлавщина, Лівобережжя), утвердження там якісно нового типу господарства, заснованого на дрібній власності на землю та власній або вільнонайманій праці козака. Суперечності між цим, буржуазним за своєю суттю, господарським укладом і наступаючим фільварково-поміщицьким стало однією з провідних передумов революції, а Наддніпрянщина – її економічною базою та джерелом соціально-політичної активності.

2. Етнічне згуртування і зростання самосвідомості українського народу, в якій викристалізовуються національні інтереси, утверджується рішучість знищити польське панування. Особливе значення в цьому процесі мало духовно-культурне відродження кінця XVІ – першої половини XVІІ ст., що сприяло ідеологічному обгрунтуванню визвольної боротьби.

3. Станове оформлення козацтва, яке з 20-30-х рр. XVІІ ст. починає виступати як захисник загальнонаціональних інтересів і набуває досвіду взаємодії з селянством та міщанством.

4. Розвиток Запорозької Січі, що стала праобразом майбутньої козацької української держави.

5. Відродження в 1620-1630 –х рр. православної церкви, яка освятила боротьбу українців за визволення.

Розвиткові національно-визвольної війни сприяли також розкол у польському суспільстві – всевладдя шляхти і магнатів, слабкість королівської влади, та міжнародне становище. Сусідні Речі Посполитій держави – Кримське ханство, Угорщина, Швеція, Московське царство та Османська імперія були зацікавлені в її ослабленні. Всі вони кінець кінцем виявилися втягнутими в українсько-польський конфлікт.

Звільнення від влади шляхетської Польщі стало корінним питанням існування українського народу, відповідало інтересам широких верств суспільства : селянства, реєстрового і нереєстрового козацтва, міського населення, православного духовенства, української православної, головним чином дрібної, шляхти, - які і стали рушійними силами боротьби.

Найважливішу роль в революції відігравало козацтво. Нефеодальне за своєю суттю, воно виступило носієм нових соціально-економічних відносин, визначило політичну програму боротьби, було її керівником, основою для створення нової політичної еліти. Козацтво становило кістяк армії, чинило найпослідовніший і найорганізованіший опір спробам феодалізації суспільства, хто б їх не здійснював – власна старшина і шляхта чи польський і російський уряди.

Антифеодальна боротьба селянських мас забезпечила всеукраїнський масштаб революції. Метою селян було здобуття особистої свободи і вільної власності на землю. Активно підтримавши Б.Хмельницького, селянство рішуче і вперто відстоювало здобуті “вольності” протягом кількох десятиліть, разом з козацькою голотою складало крайню ліву, часом анархічну і найбільш непримиренну частину революційних сил.

Хоча малочисельне українське міщанство не мало в Україні такої значної ролі, як городяни в національних революціях на Заході Європи, його матеріальна й ідеологічна підтримка, а в окремі періоди і масова участь у збройній боротьбі сприяли розвиткові революційного руху. Особливо активним воно було в Західному регіоні.

З самого початку рух набув загальнонародного характеру і спрямовувався проти польського національно-релігійного гноблення, за “відокремлення Русі від Корони”. Згодом боротьба велася також проти спроб Росії, Кримського ханства, Туреччини підпорядкувати Україну своїм інтересам.

Невід’ємною складовою революції була соціальна боротьба, основний зміст якої полягав у ліквідації феодальної залежності та експлуатації у всіх їх формах, у прагненні особистої свободи і вільної власності. Найяскравішим проявом цього аспекту революції стала Селянська війна 1648-1652 рр., в результаті якої селянство й міщанство домоглися від українського уряду визнання своїх головних соціально-економічних прав.

Отже, боротьба мала національно-визвольний, релігійний, соціальний характер. Вже в її ході визначилось головне завдання – створення єдиної незалежної держави як гаранта збереження і розвитку завоювань народу. Все це, як і масштаби, форми боротьби, якісні зміни, що відбувалися в житті українського суспільства, дозволяє характеризувати події, які почалися в Україні 1648 р. як “Українську національну революцію”, а не просто “визвольну війну”. Саме так їх оцінюють провідні спеціалісти з даної проблеми вітчизняної історії В.А.Смолій та В.С.Степанков. Їх головні висновки покладені в основу цієї лекції.

У розвитку Української національної революції виділяються такі періоди :

І (лютий 1648 – серпень 1657 рр.) - характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Утворюється і фактично завойовує незалежність Українська держава, яка веде пошук союзників з метою повної перемоги над Польщею і воз’єднання в своїх межах всіх етнічних українських територій.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. III. По території охоплення
3. L2.T4/1.Переміщення твердих речовин по території хімічного підприємства.
4. А – до відновлення, б – після відновлення.
5. А. В. Дудник 1 страница
6. А. В. Дудник 10 страница
7. А. В. Дудник 11 страница
8. А. В. Дудник 12 страница
9. А. В. Дудник 2 страница
10. А. В. Дудник 3 страница
11. А. В. Дудник 4 страница
12. А. В. Дудник 5 страница

Переглядів: 490