Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 2.1. Загальна характеристика держави і права країн Стародавнього Сходу 2 страница

Тоталітарний період історії України переконливо довів зворотне: існуюча на той час теорія, яка визначала зміст українського права й сутність правової політики, виправдовувала всі, навіть протиправні, результати діяльності державної влади. Як наслідок, розуміння громадянами права лише як засобу придушення, заборони та примусу.

Історія підтвердила, що таке догматичне тлумачення марксистського вчення про право було хибним. Однак, ця критична оцінка не повинна розглядатися як підстава щодо визнання цього вчення ненауковим. Воно відповідало деяким закономірностям розвитку людства на певних історичних етапах, а саме другої половини XIX століття – першої чверті XX століття, коли різко загострилися класові протиріччя, мало місце протистояння між буржуазією та пролетаріатом в Росії, що завершилося жовтневими подіями 1917 року. Однак, після них право, відбиваючи суто класове трактування, перетворилося в знаряддя тоталітарної держави.

У сучасних умовах демократичного розвитку України розуміння права як соціального та суто юридичного явища повинно базуватися на принципово інших засадах.

Необхідність цього, а саме осмислення права як складного, багатоаспектного соціального феномену, виявлення взаємозв'язків права з|із| явищами глибинного пласта соціального цілого, такого, що дозволяє розвивати уявлення про різні сторони механізму виникнення, становлення, функціонування та надання правової форми суспільним|громадським| відносинам, зумовили актуальність постановки в цій статті означеної проблеми права, при якій нормативне правопорозуміння| виступає|вирушає| істотною|суттєвою|, але|та| не єдиною теоретичною конструкцією, що має практичне значення для правотворчого процесу.

2. Питання, пов'язані з вибором і обгрунтуванням типу|типа| праворозуміння|, належать до найбільш принципових і дискусійних проблем теорії права. Вся історія розвитку юриспруденції - це історія протиборства різних підходів до розуміння того, що становить сутність|сутність| права як специфічного явища соціального життя.

Відомо, що праворозуміння - це філософсько-правова категорія, що відноситься до галузі доктринальної правосвідомості, охоплює закономірності виникнення, розвитку, функціонування права і правових явищ. Існують різні дефініції цього поняття, але, на наш погляд, найбільш правильно передає його сутність відомий вітчизняний вчений Ю.С. Шемшученко: праворозуміння – усвідомлення правової дійсності через призму правових теорій, доктрин, концепцій. Праворозуміння є формою пізнання сутності і ролі права у регулюванні суспільних відносин. Дійсно, воно представлено в вигляді конкретних правових ідей, систем поглядів, теоретичних конструкцій, що містять в себе визначені закономірності як генетичного, так й гносеологичного плану.

Так, О.Е. Лейст всі концепції праворозуміння зводить до трьох основних типів: нормативного, соціологічного та природно-правового. На думку В.К. Бабаєва дискусія про право в юридичній науці виявила такі основні підходи до визначення його поняття: філософське, нормативне (юридичний позитивізм) і соціологічне. В.С. Нерсесянц також виділяє три типи праворозуміння: легистський (позитивістський), природно-правовий (юснатуралистичний) і розроблений ним лібертарно-юридичний. О.В. Мартишин до основних типів праворозуміння відносить чотири: нормативізм, соціологічну юриспруденцію, теорію природного права і філософське розуміння права. Одночасно існують так звані інтеграційні (комплексні) підходи, що є або спробами об'єднати декілька протилежних, взаємовиключаючих підходів, або, по суті, залишаються в рамках одного з декількох фундаментальних підходів. На нашу думку, поширеність інтеграційних (комплексних) підходів у сучасній юридичній науці пов'язана, насамперед, із змішаним характером правової культури, в якій ідеї правової свободи поєднуються з традиційно силовим регулюванням.

На підставі таких різноманітних підходів і з’являються різноманітні дефініції права.

Якщо ж ми звернемося до словників, у яких зафіксована семантика цього поняття, то побачимо, що в тлумачному словнику В. І. Даля термін «право» подається в чотирьох значеннях, з яких нас цікавлять перші три: 1) упевнення в істині чого-небудь; 2) влада, сила, воля, свобода дії, яка дана ким-небудь або визнана звичаєм; 3) обґрунтованість, законність. Вони базуються на природно-правових підставах, оскільки в цих трьох випадках суб’єктом права виступає індивід, який використовує цей термін у відносинах стосовно реалізації своїх намірів посиленнями на їх істинність, відповідальність звичаям чи волі особистості, обґрунтованості, тобто згоди з нормами чинного права.

У іншому словнику, а саме великому тлумачному словнику сучасної української мови право також має чотири змістових значення: 1) законодавство; здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни; 2) система встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, що виражають волю панівного класу або усього народу; 3) обумовлена певними обставинами, підставами, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь; 4) наука, що вивчає юриспруденцію; правознавство; суд. Однак, суб’єктом права в більшості цих випадків виступає вже держава, яка встановлює для особистостей норми поведінки.

На цій же підставі базується й розуміння права авторами великого енциклопедичного юридичного словника: «Право – система встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується як переконанням, так і силою державного примусу».

Ця точка зору поділяється й іншими вченими. Зокрема, М.І. Байтін стверджує, що право - "це система загальнообов'язкових, формально-визначених норм, які виражають державну волю суспільства, видаються або санкціонуються державою і охороняються від порушень можливістю державного примусу, є владно-офіційним регулятором суспільних відносин".

У всіх цих дефініціях суб'єктом права виступає держава, яка встановлює для індивідів норми і правила поведінки, що визначають міру їх свободи, тобто можливості що-небудь робити, і що дають їм привід для яких-небудь дій. У наявності традиційний (скоріше традиційний радянський) нормативний тип праворозуміння, що ігнорує індивідуальні й соціально-групові інтереси людей, а також об'єктивне регулювання суспільних відносин сучасної дійсності. Зручний привід для іронії з приводу «тоталітарного» мислення радянського періоду!

Але є і інші точки зору. О.Ф. Скакун вважає, що під правом слід розуміти систему норм і принципів, визнаних більшістю населення як справедлива і рівна міра свободи, формально закріплених (санкціонованих, встановлених) і забезпечуваних державою як регуляторів суспільних відносин з метою узгодження (компромісу) індивідуальних, соціально-групових і суспільних інтересів (волі). Р.З. Лівшиц стверджує, що право за своєю соціальною суттю є засобом суспільної згоди, компромісу. Право, на думку Р.З. Лівшица, є нормативно закріплена і реалізована справедливість. В.С. Нерсесянц вважає, що право це загальнообов'язкова (тобто забезпечена державним захистом) формальна рівність; рівна міра (або масштаб, форма, норма, принцип) свободи, що володіє законною силою; справедливість, що має силу закону; загальнообов'язкова форма рівності, свободи і справедливості; загальнообов'язкова система норм рівності, свободи і справедливості. М.В. Цвік та С.П. Погребняк під правом розуміють засновану на уявленні про справедливість міру свободи і рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається та охороняється державою.

Кожна з цих дефеніцій грунтується на відмінних від нормативного підходах до розуміння права і свідчить про принциповий відхід від старих позицій, з яких право розглядалося|розглядувало| як замкнена самодостатня система норм. Тобто з|із| затвердженням плюралізму думок в теорії права представники різних шкіл визначають право багатоаспектно|різноманітний|: як міру свободи, як міру справедливості і рівності, як втілення консенсусу в суспільстві|товаристві|, як певний порядок тощо.|лад|

Розширення смислового поля правознавства слід оцінювати позитивно. Проте|однак| деяким представникам галузевих правових наук тепер неясно, що ж розуміти під правом, що є|з'являється| об'єктом дослідження в галузевих науках.

Наслідком невизначеності праворозуміння є розвиток «синтетичного», інтеграційного типу розуміння права, що прагне до об'єднання вже існуючих, класичних концепцій. Спостерігається прагнення виробити цілісне визначення права. Прикладом такого підходу є точка зору В.В. Лазарева, який дає (як він сам стверджує) інтеграційне визначення права. Під ним вчений розуміє сукупність визнаних у певному суспільстві й забезпечених офіційним захистом нормативів рівності та справедливості, що регулюють боротьбу й узгодження вільних воль в їх взаємовідношенні один з одним.

На наш погляд, пошук єдиного визначення права є віддзеркаленням тривалого існування в науці принципу єдності знання й заперечення поліморфізму, що не відповідає сучасній правовій дійсності. Разом з тим, багатозначність самого змісту поняття «право» відвічно примушує будь-якого дослідника виходити з того, що істиною вважаються достатньо очевидні знання, що адекватно відображають об'єктивну реальність і виключають сумніви людей їх суті. Саме така парадигма і повинна бути в основі вироблення тієї дефініції права, яка відображала б реальності сучасного світу.

Завдання на семінарське заняття: який з визначених підходів до права найбільш вдало можна використовувати у правоохоронній діяльності?

Лекція № 10

Тема: ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ТИПОЛОГІЯ ПРАВА /2 години/

Мета лекції:

- освітня: формування у студентів (курсантів) знань про сутність і зміст

права, його принципи, функції та історичні типи.

- розвиваюча: закріплення уявлень про право як вищу соціальну цінність.

- виховна: подолання правового нігілізму у студентів (курсантів).

Міжпредметні зв’язки: філософія, політологія, соціологія.

Актуалізація опорних знань:згадати зі шкільного курсу основ правознавства визначення терміну „право”.

ТЗН:контролююча комп’ютерна програма з другого модуль-контролю, комп'ютерна презентація; схеми й таблиці.

Актуалізація опорних знань:згадати зі шкільного курсу основ правознавства визначення терміну „право”.

ТЗН:контролююча комп’ютерна програма з другого модуль-контролю, комп'ютерна презентація; схеми й таблиці.

1. Поняття, ознаки та принципи права.

2. Об’єктивне та суб’єктивне юридичне право: поняття та сутність.

3.Історичні типи права.

ОПОРНІ ПОНЯТТЯ: право, об'єктивне право, суб’ктивне право, приватне право, публічне право, форма права, нормативний акт, правова система, концепція права, цінність права, суспільна формація, рабовласницьке право, феодальне право, буржуазне право, соціалістичне право, право соціально-демократичної орієнтації, соціально-демократичне право.

1. Сучасні дефініції права сформувалися на підставі таких різноманітних підходів праворозуміння.

2.Об’єктивне юридичне право – це правила поведiнки, якi або безпосередньо встановленi державою, або санкцiонованi нею як загальнообов’язкові норми, що виражають загальні й індивідуальні інтереси населення країни, реґулюють згідно з цими інтересами суспiльнi вiдносини, i порушення яких може призвести до застосування щодо порушника тих чи iнших заходiв державного примусу.

Право є об’єктивним у тому розумiннi, що безпосередньо не залежить вiд бажання та свiдомостi окремих осiб i не належить їм.

Найістотнішою ознакою права є його тiсний зв’язок із державою, який виражений у тому, що:

- держава офiцiйно встановлює право, забезпечує його виконання, у тому числi за допомогою державного примусу. Для цього iснує спеціальний апарат нагляду й контролю, судового розгляду спорiв, покарання винного тощо;

- право як нормативне вiдбиття державної волi реґулює суспiльнi вiдносини в загальносоцiальних та iнших iнтересах. Вiдповiдно до цього право є знаряддям утiлення в життя полiтики держави, специфiчним засобом органiзацiї її рiзносторонньої управлiнської та iншої дiяльностi, здiйснення її завдань i функцiй;

- право має обов’язковий характер, що дозволяє йому бути особливим соцiальним реґулятором, критерiєм правомiрної та неправомiрної поведiнки;

- на вiдмiну вiд iнших соцiальних норм специфiка реґулятивної ролi права пов’язана з представницько-зобов’язуючим змiстом бiльшостi норм, що його складають.

Основні принципи об’єктивного права:

- закрiплення та захист основних прав людини;

- юридична рiвнiсть суб’єктів як перед державою, так i перед законом;

- єднiсть юридичних прав та обов’язків;

- визнання закону офiцiйним джерелом юридичних прав та обов’язків особи;

- закрiплення в нормах об’єктивного права процедурно-процесуальних порядкiв забезпечення й захисту юридичних прав, а також виконання обов’язків громадянами;

- незалежнiсть судiв i здiйснення на цiй основi правосуддя;

- презумпцiя невинності.

Соцiальне призначення права, його мiсце та роль у системi нормативного реґулювання розкриваються у функцiях, тобто основних напрямах впливу права на суспiльнi вiдносини. Вони поділяються на соцiальнi та спецiально-юридичнi. До соцiальних функцiй права слід віднести гуманiстичну, органiзаторську, управлiнську, органiзацiйну й iншi. Спецiально-юридичнi функцiї права – реґулятивна, охоронна.

У правознавствi термiн "суб’єктивне", який уживають як епiтет до термiна "право", має суто умовне значення. Під термiном "суб’єктивне" розуміють право, яке належить тiй чи iншiй особi, суб’єкту, а не право у значеннi сукупностi юридичних норм. Юридична норма стосується всiх громадян держави, вона не може належати будь-якiй окремiй особi, суб’єкту. I якщо йдеться про право, що належить суб’єкту, то й самому термiну "право" надається зовсiм iнше значення. Якщо докладніше розглянути проблему суб’єктивного права, з’ясовується, що воно є єднiстю таких можливостей особи:

- можливості поводити себе певним дозволеним чином (тобто мiра можливої поведiнки або право на свої дiї). Так, суб’єктивним правом особи у правовiдношеннi за трудовим договором є право отримувати заробiтну плату, а в разі необхiдностi – розiрвати цей трудовий договiр;

- можливості вимагати вiдповiдної поведiнки (здiйснення певних дiй або, навпаки, утримання вiд дiй) вiд iнших осiб (тобто право на чужi дiї). Наприклад, право працівника вимагати вiд роботодавця забезпечення умов та охорони працi, її оплати не нижче встановленого в країні мiнiмального рiвня;

- можливості звернутися до держави в разi необхiдностi за захистом своїх прав (тобто право на дiї держави).

Суб’єктивне право – це завжди нерозривна єднiсть усiх трьох указаних можливостей. Звичайно, є помилкою зводити суб’єктивне право лише до якоїсь однієї з трьох зазначених можливостей, хоча специфiка суб’єктивного права як юридичного явища виявляється саме в третiй можливостi – в охоронi його примусовою силою держави.

У сучаснiй юридичнiй лiтературi суб’єктивне юридичне право характеризується як передбачена нормою права й захищена державою можливiсть особи поводити себе належним чином i вимагати певної поведiнки вiд iнших осiб.

Таким чином, суб’єктивне право однiєї сторони правовідношення нерозривно пов’язане з юридичним обов’язком iншої, навіть ним забезпечується. Так, право особи на отримання заробiтної плати нерозривно пов’язане з обов’язком адмiнiстрацiї виплатити її. Без виконання цього обов’язку неможливо реалізувати суб’єктивне право.

Юридичний обов’язок– це вид i мiра належної поведiнки особи, якi вiдповiдають суб’єктивному праву iншої сторони правовідношення, а також є вимогою закону. Носiя юридичного обов’язку у правовідношенні називають зобов’язаною особою (на вiдмiну вiд уповноваженої особи, тобто носiя суб’єктивного права).

Юридичний обов’язок, на вiдмiну вiд суб’єктивного права, характеризується категоричнiстю, становить владне розпорядження, необхiдну поведiнку суб’єкта правовiдношення. Вiн є важливим засобом здiйснення прав громадян.

Виникнення в однiєї особи юридичного обов’язку означає водночас появу суб’єктивного права в iншої особи. I навпаки, якщо в когось виникло те чи iнше суб’єктивне право, то це означає, що в iншої особи з’явився вiдповiдний юридичний обов’язок.

3. Історичний тип права – це сукупність його найістотнiших ознак, що

виражають сутність права, зумовлену конкретною епохою. Їх можна виявити, аналiзуючи як певні типи виробничих вiдносин i вiдповiдні типи держав (так званий формацiйний пiдхiд), так i конкретно-географiчні, нацiонально-iсторичні, спецiально-юридичні, релiгiйні ознаки (так званий цивілізаційний підхід).

Згiдно з формацiйним пiдходом право є продуктом дiяльностi держави, тому типологiя права не може не збігатися в принципi з типологiєю держави. Звідси видiляють такi iсторичнi типи об’єктивного юридичного права: рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний.

Рабовласницьке право будувалося на відносинах панування й підкорення. Воно характеризується тим, що приватною власністю були не тільки знаряддя та засоби виробництва, але й раби.

Основне завдання рабовласницького права полягало в охороні рабовласницької власності, придушенні опору рабів і незаможної частини населення.

Рабовласницьке право найвищий розвиток одержало в Давньому Римі. Саме римські юристи розробили багато правових інститутів (сімейного, спадкового права, інститут власності тощо), які істотно вплинули на законодавства багатьох країн світу.

Феодальне право виступало могутнім засобом підтримки панування феодалів над залежними від них селянами та закріплювало феодальну власність на засоби виробництва (передусім на землю). Характерною особливістю феодального права можна назвати те, що воно було правом привілеїв або становим правом. Окрім цього, феодальне право було правом сильного. Воно відкрито визнавало за джерело права пряме насильство та захоплення чужих володінь.

Буржуазне право існувало у вигляді двох головних різновидів: романо-германської правової сім’ї, основним джерелом якої є нормативно-правові акти, й англо-американської правової сім’ї, заснованої на судових прецедентах і судовій практиці. Саме в умовах буржуазного суспільства виникло таке конкретно-історичне явище, як конституція. Термін "конституція" вперше з’явився у процесі боротьби буржуазії проти феодалізму й означав вимогу правового закріплення організації державної влади, способів її існування та формальної рівності громадян перед законом. А це і є необхідною умовою забезпечення та розвитку приватного підприємництва й вільної конкуренції. У конституційних нормах буржуазія вбачала певну ґарантію стабільності свого економічного та політичного стану, ґарантію участі в реалізації державної влади.

Соціалістичне право виникає після перемоги соціалістичних революцій у Росії та деяких країнах Європи й Азії, а також установлення диктатури пролетаріату. Згідно з марксистською концепцією сутність цього типу права полягає в тому, що соціалістичне право виступає виразником волі й інтересів панівного класу: на перших етапах розвитку соціалістичного суспільства – робітників, селян і працюючої інтелігенції, а пізніше й усього народу, керованого комуністичною партією. Воно є засобом революційного перетворення суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Тема 2.1. Загальна характеристика держави і права країн Стародавнього Сходу 4 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.