Ключові терміни та поняття

ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦП. ХІД І НАСЛІДКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ.

· коренізація

· українізація

· національні меншини

· націонал-ухильництво

· теорія боротьби двох культур

· інакомислення

Суть цієї політики. Національно-визвольний рух українського народу після повалення царизму, спрямований на побудову своєї суверенної держави, закінчився трагічною поразкою. З допомогою російсько-більшовицьких формувань перемогу отримали ті сили, які й утворили УСРР в складі СРСР. Щоб забезпечити собі підтримку з боку неросійських народів, керівництво Комуністичної партії пішло на проведення політики «коренізаціі», яка почала втілюватися в життя після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) в усіх республіках. В Україні ця політика набула форми «українізації». Вона передбачала:

— посилення уваги до висування, підготовки та виховання кадрів з представників корінної національності, розстановку їх передовсім в партійному та державному апараті;

— втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів рідної для корінного населення мови;

— запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет, журналів мовами корінних національностей.

Шляхи, напрямки здійснення політики «коренізаціі» в Україні. В нашій республіці ця політика здійснювалася двома напрямами:

— шляхом українізації;

— шляхом створення політичних, економічних та інших умов для всебічного розвитку національних меншин, що проживали на терені України.

Хід «українізації». Керівництво процесами «коренізаціі» в Україні здійснював наркомат освіти, яким керували в 20-і роки переконані прибічники українського національного відродження — Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Вони виходили з того, що саме «українізація» покликана в умовах збереження радянської влади ліквідувати наслідки пригніченого становища, в якому знаходився український народ до революції. Але потрібно відзначити, що з самого початку вона не розглядалася її ініціаторами як самомета. Українізація розглядалася як найважливіший засіб перебудови культури України на ідеологічних принципах марксизму. 1 там, де вона була відкрито спрямована на формування української національної самосвідомості, їй чинився опір.

Опір «українізації». На поч. 20-х років абсолютну більшість органів радянської влади на Україні обслуговували російські або російськомовні чиновники. Багато з них, як і сьогодні, не сприймали «українізацію», вважаючи її політичним маневром, уступкою «петлюрівщині» і всіляко саботували її. Дуже повільно піддавався цьому процесові держапарат, з великими труднощами вдавалося переводити діловодство місцевих державних установ на українську мову, практично вся організаційно-партійна та масово-політична робота в республіканській партійній організації в перш. пол. 20-х років проводилася російською мовою. Дещо змінилася ситуація в др. пол. 20-х років.

Наслідки «українізації». Але попри спротиву процесам «українізації» наслідки її, особливо в др. пол. 20-х рр. були значущими. На кінець 1927 р. 4/5 шкіл, більше половини технікумів, понад чверть інститутів використовували українську мову навчання. Українською мовою видавалися більше половини газет і журналів, випускалися майже всі кінострічки, повністю здійснювалося радіомовлення, ставилися вистави в чверті театрів. На українську мову було переведено 2/3 діловодства. Майже половину працівників апарату ЦК КП(б)У володіли українською мовою.

«Українізація» поширювалася також на ті регіони СРСР, де компактно проживали українці. Так, за переписом 1926 р. на Далекому Сході проживало 7 млн. 873 тис. українців, тут було 24 національних райони, працювало понад 700 українських шкіл і гімназій, було три українські видавництва, десятки газет і журналів українською мовою. Така ж ситуація була і на Північному Кавказі, де проживало 3 млн. 107 тис. українців.

Створення сприятливих умов для всебічного розвитку національних меншин. Ці процеси відбувалися паралельно з «українізацією». За даними того ж Всесоюзного перепису, в республіці проживало 2,6 млн. росіян, майже 1,8 млн. євреїв, понад 460 тис. поляків, 385 тис. німців, 264 тис. молдаван, 106 тис. греків, 95 тис. болгар тощо. В процесі національно-територіального районування було виділено 13 національних районів, кількість яких на к. 20-х років збільшилася до 24. За даними на 1929— 1930 навчальний рік в Україні працювало понад 2 тис. національних шкіл тощо.

Труднощі й помилки в проведенні «коренізаціі». У здійсненні такої важливої, складної й делікатної справи, як «українізація», безперечно не могло не бути певних труднощів, а іноді й помилок. Вони виявилися в ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців та в ін. Одначе, під впливом деформацій, що їх зазнавала національна політика з боку Сталіна та його оточення, керівництво України не змогло протистояти спробам зірвати «українізацію», які знайшли свій вияв в традиційних тоді звинуваченнях в націоналізмі та сепаратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед державного апарату, поміж представників інтелігенції. Саме це привело до того, що всі досягнення «українізації» вже в середині 30-х років були пущені «під ніж» працюючої на повний маховик сталінської адміністративно-командної тоталітарної системи.

З а п и т а н н я:

1. Коли була впроваджена політика «коренізаціі» і в чому її суть?

2. В яких формах ця політика здійснювалася в Україні?

3. Які політичні сили чинили опір «українізації»?

4. назвіть провідників українізації в УСРР?

5. Що ви знаєте про т. зв. «націонал-ухильництво» в Україні і хто з відомих діячів українського руху постраждав від звинувачення в «націонал-ухильництві»?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ключові терміни та поняття	\|	Ключові терміни та поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.