Ключові терміни та поняття

СТАЛІНСЬКИЙ ТЕРОР В УКРАЇНІ В ЗО- і РОКИ

УТВЕРДЖЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В СРСР.

З а п и т а н н я

І. В яких умовах розвивалася українська культура в 20-х і 30-х роках?

2. Якими були позитивні і негативні наслідки розвитку освіти в розглядуваний період?

3. Як змінилося відношення до української мови в нових історичних умовах?

4. В чому полягали трагічні сторінки розвитку літератури та мистецтва в 30-х роках?

5. Яка доля настигла в розглядуваний період українську інтелігенцію і як це сказалося на генофонді української нації?

· монополія на владу

· монополія на ідеологію

· тоталітарний режим

· ДПУ

· НКВС

· „п׳ятирічка великого терору”

· „вороги народу”

· „український буржуазний націоналізм”

· „Союз Визволення України”

· „Український національний центр

· „трійки”

· мартиролог

Сталінізм — це злочинна політика і практика, невід'ємний атрибут тоталітарного режиму, що торкнувся своєю трагічною суттю усіх сфер суспільного життя країни, в центрі якого стояла окрема людина, групи людей, цілі народи. Правда про цю справжню людську трагедію, яку переніс на собі і народ України, люди почали узнавати з т. зв. «закритої доповіді» М. С. Хрущова на XX з'їзді КПРС, що мала справжній вибуховий ефект.

Що ж відбувалося в 30-х роках в Україні? Внаслідок сталінської «революції зверху» відбулися корінні зміни в структурі влади, економічній системі, правопорядку, ідеології, культурі й освіті, релігії, в національному русі, у військовій сфері, в кадровому корпусі, що призвело до знищення всіх аспектів автономності України. Політика сталінізму привела до того, що Україна втратила контроль над своїми ресурсами, капіталовкладеннями, промисловістю, сільським господарством.

Репресивний апарат, який склався на поч. 30-х років в Радянському Союзі і який покликаний був тримати під жорстоким контролем увесь хід суспільних процесів в усіх регіонах, активно почав діяти й в Україні. Тут, як на випробувальному полігоні, почалося проведення насильницької колективізації, що викликало шалений опір селянства. Як «відповідь» на цей спротив, почалося вишукування «контрреволюціонерів» у сільському господарстві.Різним строкам і формам покарання було піддано ЗО осіб Наркомзему УСРР, 20 з них було розстріляно. В колгоспах України було ліквідовано 85 т. зв. «контрреволюційних куркульських угрупувань», заарештовано близько 400 чоловік, переважна більшість яких загинула. Політика ліквідації куркульства як класу привела до знищення величезної кількості справжніх господарів на українській землі.

Боротьба з «шкідниками» й «саботажниками» в промисловості. В умовах згортання непу (к. 20-х років) сигналом до атаки стала «шахтинська справа»: на лаві підсудних опинилися керівники промисловості України, яким було приписано створення «Харківського центру» по керівництву «шкідництвом». Почалася цілеспрямована, різнобічна боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. «Викриття ворогів» наростали як снігова лавина. Протягом 1930—1940 рр. в Україні було «виявлено» понад 100 всіляких «центрів», «блоків», «націоналістичних організацій».

Національна українська еліта теж попала під косу сталінського безжального терору. Тільки у справі «Спілки визволення України» та «Промпартії» було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції на чолі з С. Єфремовим, відомим українським літературознавцем, академіком, віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, одним з колишніх керівників Центральної Ради, що не приховував свого гостро критичного ставлення до Радянської влади. «Суддями» над «СВУ» були С. Косіор, В. Балицький, П. Любченко, які в др. пол. 30-х років самі стали жертвою сталінського терору.

В 1931 р. було «викрито» ще один міфічний «Український Національний Центр» та його складову частину — т. зв. галіцийську «Українську військову організацію» («УВО»). Її учасників звинуватили в тому, що вони мали на меті «шляхом збройного повстання куркульства» повалити Радянську владу в Україні, відокремити її від Радянського Союзу, встановити капіталістичний лад у формі буржуазно-демократичної Української Народної Республіки. В справу «УНЦ» були втягнуті два визначних діячі української науки — академіки М. Грушевський та М. Яворський, останній з яких після відбуття 6-річного строку на Соловках в 1937 р. був розстріляний. Історична секція АН на чолі з Грушевським була розпущена, його самого звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі», вислали в Росію, де він при «нез'ясованих» обставинах помер, відпочиваючи в 1934 р. в Кисловодську.

Гоніння проти українських письменників, діячів культури й мистецтва. «Контрреволюціонерами» і «шпигунами» були оголошені десятки академіків та дійсних членів ВУАМЛІН, професорів інституту Червоної Професури, Наркомату освіти України. Арешти серед освітян та письменників, особливо посилилися після самогубства М. Скрипника (1933 р.) та М. Хвильового (1933 р.). Із 500 репресованих письменників зникли з життя понад 200, з 85 вчених-філософів, ліквідовані 62. До українського національного мартирологу внаслідок посилених репресій увійшли: Євген Плужник, Микола Куліш, Микола Зеров, Григорій Косинка, Олександр Досвітній, Кость Буревій, Дмитро Фальківський, засновник і керівник театру «Березіль» Лесь Курбас, який драматично загинув в концтаборі. Соловки були повністю «українізовані». Сотні письменників примушено було замовкнути, примиритися з системою, понад 80 чол. емігрували. З прокату були зняті фільми Довженка, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. Українській літературі сталінський терор завдав жахливого удару.

Боротьба проти релігії і церкви.Радянська влада здійснила фронтальний наступ на УАПЦ, наклавши високі податки та обмеживши діяльність українських парафій. Було зруйновано й закрито тисячі церков, розгоруто гоніння проти священниківі віруючих. УАПЦ була примусово розпущена (1930 р.). Другу п׳ятирічку (1933-37 рр.) оголосили „пя׳тирічкою знищення релігії”

Репресії проти партійних та державних діячів. Розпочалися вони в 1933 році. Сталін розправлявся з будь - яким проявом опозицій, замахами на його владу й авторитет. Виключення з партії в цей час з формулюванням «ідеологічні прорахунки й помилки» означало подальшу фізичну розправу. Після вбивства С. М. Кірова(грудень 1934 р.) генсек не лише позбувся можливого конкурента, але й отримав переконливий привід для розгортання хвилі терору проти партійних та державних діячів особливо.

На Україні особливо лютував посланець Сталіна Постишев. Понад 15 тис. керівників були звинувачені в „фашизмі», «троцькізмі», «націоналізмі». Керівником „опозиціонерів» на Україні було визнано Ю. Коцюбинського (розстріляний у січні 1937 р.) «Батьківське» піклування Сталіна про кадровий корпус України закінчилося надзвичайно трагічно: виганялися, а потім зникали „петлюрівські націоналістичні елементи», натомість зміцнювалися партійні лави України за рахунок московських надійних кадрів. Внаслідок такого «очищення» склад КП(б)У з 1933 по 1938 рр. зменшився наполовину, особливо постраждали її керівники. Так, з 11 членів політбюро, обраних в червні 1937 р. XIII з'їздом КП(б)У, загинуло 10 (живим залишився лише Г. Петровський), з 5 канд. у члени політбюро загинули 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК репресовані 100. Всі без винятку члени ревізійної комісії знищені. У ці роки загинули: В. Затонський, М. Хатаєвич, Є. Квірінг, X. Раковський, Г. Гринько, С. Косіор, В. Чубар, Ю. Коцюбинський тощо. Майже весь керівний склад КПЗУ, усі секретарі ЦК ЛКСМУ на чолі з секретарем С. Усенком, увесь керівний склад профспілок України теж пішли під сокиру сталінських репресій. У зв'язках з антирадянською організацією боротьбистів було звинувачено Голову Уряду України П. Любченка, який у період засідань пленуму ЦК КП(б)У,. що висунув таке звинувачення, застрелився (серпень 1937 р.).

В серпні 1937 р. в Київ прибули три особистих представника Сталіна — Молотов, Єжов, Хрущов. За підрахунками, репресіям були піддані 37 % членів КП(б)У, тобто майже 170 чоловік. М. Хрущов, який після С. Косіора очолив ЦК КП(б)У, в своїх мемуарах згадував: «Партійне керівництво України було майже повністю розгромлене. Нам довелося починати все з нуля».

Репресії проти командного складу Робітничо-Селянської Червоної Армії. На Україні вони почалися в 1936 р. проти майже всього командного складу Київського воєнного округу, який очолював Й. Якір. Водночас вони торкнулися й 150 чол. Харківського воєнного округу, який очолював І. Дубовий. Лише за півроку було репресовано 45 командирів стрілецьких з'єднань, в тому числі щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 рр. загинули коменданти всіх Укріплених районів — особливих з'єднань, розташованих в Україні. На поч. березня 1938 р. М. Хрущов та командир Київського воєнного округу С. Тимошенко рапортували у Москву, що з військ округу за рік «винищено» близько 3 тис. чоловік, з них заарештовано понад 1 тис., «оновлені» практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними під час катастрофічних поразок початкового періоду Великої Вітчизняної війни.

Знищення й самих керівників НКВС (Народного Комісаріату Внутрішніх справ). Серед загиблих чекістів на Україні понад 1200 чол., в т. ч. М. Лаціс, Б. Манцев та ін. Жертвами репресій ставали і співавтори сталінського «великого терору», діячі , які очолювали НКВС України в 30-х роках: В. Балицький, І. Леплевський та ін.

Сталін діяв не сам. Впродовж 1937-1941 рр. („п׳ятирічка великого терору”) в таборах НКВС бкло ув׳язнено понад 5,2 млн. чоловік, що у 2,2 рази більше, а ніж за попередні п׳ять років. Свою «теорію» і «практику» він реалізовував через своїх безпосередніх поплічників— кар'єристів. Провідниками антилюдяної політики він зробив і тих діячів, за плечима яких були роки боротьби за соціалістичні ідеали. Серед них й українські республіканські керівники, що стали не тільки самі жертвами сталінізму, а й винуватцями багатьох трагічних подій в Україні. Це: С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар, Г. Петровський, П. Любченко, М. Демченко, В. Балицький та ін.

Наслідки терору для українського руху за своє самоутвердження. Внаслідок сталінських кампаній терору рух українського народу за своє самоутвердження, що, здавалося, набирав силу в 20-х роках, в 30-х втратив незліченну силу своїх прибічників. Суспільство дедалі опускалося в прірву відчаю, моральної деградації, відбулася морально-етичних відносин (атмосфера страху, заохочення доносі тощо). Не витримуючи фізичних мук, люди давали свідчення на своїх друзів, родичів, сусідів. Були страчені покоління, які могли б відіграти визначну роль в українському національно-державному відродженні. Українська нація зазанала величезних демографічних втрат. Відбувся зпнепад української культури, інтелектуального потенціалу української нації.

Ми повинні знати ці трагічні сторінки нашого минулого, якщо прагнемо до того, щоб сталінізм не пережив свого творця.

З а п и т а н н я:

1.Якими шляхами відбувася процес формування тоталітарного режиму в СРСР?

2. Що таке сталінізм?

3. Як і коли склався сталінський репресивний апарат і якими були його ключові завдання?

4. Коли почалися сталінські репресії в Україні?

5. Що Ви знаєте про т. зв. справи «СВУ», «Промпартії». «УНЦ», «УВО»?

6. На що були спрямовані масові репресії партійних та державних діячів?

7. Які наслідки знищення командного складу РСЧА?

8. Чи міг Сталін сам реалізувати свою репресивну «політику» і «практику»? Хто був його активним помічником?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Умови, в яких розвивалася культура в 30-х роках (порівняно з 20-ми).	\|	Ключові терміни та поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.