• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Юрисдикція Європейського суду з прав людини, її види

Під юрисдикцією зазвичай розуміють юридично закріплені повноваження певних органів щодо розгляду та вирішення справ відповідно до їх компетенції. Згідно з положеннями ст. 32 Конвенції юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції та протоколів до неї та передаються йому на розгляд відповідно до статей 33 (міждержавні справи), 34 (індивідуальні справи) i 47 (консультативні висновки за запитом Комітету міністрів) Конвенції. При цьому у випадку виникнення спору щодо юрисдикції Страсбурзького суду він вирішується самим ЄСПЛ (ст. 32 і ст. 48 Конвенції).

Як зазначає К.В. Андріанов, юрисдикція Європейського суду з прав людини є тим фактором, що відрізняє його як основний елемент нинішнього контрольного механізму Конвенції від інших міжнародних судових органів; саме особливості юрисдикції Європейського суду з прав людини визначають його місце та роль в системі міжнародних інститутів взагалі й у системі інституційного механізму Конвенції та Ради Європи, зокрема. У даному випадку К.В. Андріанов мав на увазі перш за все повноваження Страсбурзького суду щодо розгляду як міждержавних, так і індивідуальних справ.

Слід підкреслити, що юрисдикція ЄСПЛ, попри свою унікальність, має субсидіарний характер та обмежується тлумаченням і застосуванням саме Конвенції, а не внутрішнього законодавства Високих Договірних Сторін.

Принцип субсидіарності означає, що діяльність ЄСПЛ створює лише додаткові гарантії прав і свобод людини, тому що захист цих прав є, передусім, обов’язком і завданням самих держав-учасниць, що випливає зі змісту ст. 1 Конвенції. Суддя Страсбурзького суду Соресен свого часу говорив, що зобов’язання ЄСПЛ є "субсидіарними за часом і за обсягом по відношенню до діяльності компетентних національних органів влади. Завдання органів Конвенції – спрямовувати й сприяти національним правовим інститутам для того, щоб держави-учасниці Конвенції могли гарантувати необхідну міру захисту прав людини через власні правові інститути й процедури".

Таким чином, ЄСПЛ не є черговою інстанцією, що доповнює інституційну систему національних судових органів. Він не може відмінити або скасувати рішення національного суду, нормативний чи індивідуальний акт виконавчої влади або закон. Його завданням є здійснення "європейського контролю" за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. На думку першого судді ЄСПЛ від Росії В.О. Туманова, "європейський контроль" – це один з найважливіших понятійних інструментів Суду, який було утворено з метою "забезпечення виконання зобов’язань, узятих на себе Високими Договірними Сторонами… Відносно принципу субсидіарності "європейський контроль" – немовби зворотна сторона медалі".

Дійсно, вирішуючи питання про наявність чи відсутність порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, Страсбурзький суд, природно, повинен давати оцінку діям (бездіяльності) національних органів влади або національному законодавству щодо їх відповідності Конвенції, однак ЄСПЛ постійно підкреслює, що він не дає ніяких обов’язкових указівок державам-відповідачам стосовно їхньої законодавчої або судової діяльності; вибір способу виправлення ситуації, що спричинила порушення Конвенції, є прерогативою відповідної держави. Прикладом такого підходу є рішення в справі "Socialist Party and Others v. Turkey" від 25 травня 1998 року, в якому ЄСПЛ, з одного боку, визнав рішення Конституційного суду Туреччини від 10 липня 1992 року про розпуск Соціалістичної партії таким, що порушує ст. 11 Конвенції, але, з іншого боку, відмовився задовольняти клопотання заявників про анулювання цього рішення.

Контроль, який здійснює Європейський суд з прав людини, слід відрізняти від контролю, притаманного конституційній юстиції країн континентальної Європи. Скажімо, Конституційний Суд України, розглядаючи справу про конституційність того чи іншого закону, повинен вирішувати питання права, не беручи до уваги конкретні життєві ситуації. Страсбурзький суд, навпаки, уже в другій своїй справі "De Becker v. Belgium" заявив, що він не здійснює абстрактний контроль за внутрішнім законодавством країн-учасниць Конвенції. Як зазначено в рішенні, ухваленому в цій справі, ЄСПЛ покликаний "приймати рішення не з абстрактної проблеми, що стосується відповідності закону положенням Конвенції, а в конкретній справі про застосування закону до заявника й у тій мірі, в якій останній, як результат, міг бути обмеженим у здійсненні одного з гарантованих Конвенцією прав".

Проте тут же зазначимо, що вже найближчим часом, імовірно, ЄСПЛ може, з огляду на необхідність реформування європейського механізму захисту прав людини, дещо переоцінити свій підхід до цього питання. Це, зокрема, стосується ідеї прийняття "пілотних рішень", покликаних виявляти системні порушення прав людини. Двадцять другого червня 2004 року Страсбурзький суд уперше застосував процедуру постановлення "пілотного рішення" у справі "Broniowski v. Poland". У ній ЄСПЛ зазначив, що про системні порушення слід говорити у випадках, "якщо факти в справі розкривають наявність у [відповідній] правовій системі дефектів, внаслідок яких певному колу осіб було відмовлено або досі відмовляється в користуванні [правами, закріпленими в Конвенції]", і якщо виявлені "в національному праві та правозастосовній практиці дефекти… можуть спричинити численні наступні скарги". У даній справі ЄСПЛ визнав, що встановлене ним порушення Конвенції "переросло в широко розповсюджену проблему, яка виникла внаслідок неправильного функціонування польського законодавства й адміністративної практики і яка здійснила вплив і ще може вплинути на велику кількість осіб". Далі в рішенні зазначено, що "загальні заходи мають або усунути всі перешкоди у здійсненні права численних осіб, котрі постраждали в ситуації, що суперечила Конвенції, або замість цього належним чином відшкодувати збитки". І, зрештою, у резолютивній частині рішення ЄСПЛ зазначив, що держава-відповідач повинна через належні правові заходи та адміністративну практику забезпечити дотримання права власності стосовно інших заявників або адекватно відшкодувати збитки. Більше того, розгляд скарг, поданих на підставі того самого загального положення, припинено до вжиття необхідних заходів загального характеру.

Іншою особливістю європейської системи захисту, без якої неможливо правильно визначити компетенцію Європейського суду з прав людини, є відсутність взаємності зобов’язань Високих Договірних Сторін, яка зазвичай є домінуючою ознакою міжнародних відносин. Ще в 1961 році Європейська комісія з прав людини в справі "Austriav.Italy" висловила позицію, що залишається актуальною і для характеристики юрисдикційних повноважень сучасного Європейського суду з прав людини: держава-учасниця, яка оскаржує дії іншої держави (незалежно від мотивів), "не може вважатися такою, що користується правом на заяву, щоб забезпечити дотримання власних прав, а радше такою, що привертає увагу Комісії до можливого порушення публічного порядку в Європі". З цих підстав Комісія не взяла до уваги посилання Італії, яка ратифікувала Конвенцію на три роки раніше, ніж Австрія, на відсутність взаємності й на те, що Австрія, на відміну від Італії, не була відповідальною за дії, що мали місце безпосередньо до дати набрання чинності Конвенції для Австрії.

Таким чином, гарантовані Конвенцією права людини є об’єктивними за своєю природою та не залежать від характеру відносин між двома чи більше Високими Договірними Сторонами. Це означає, між іншим, і те, що юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на заяви про порушення державами-учасницями положень Конвенції, поданих особами, котрі є громадянами держав, що не ратифікували Конвенцію, або інших держав-учасниць, які неналежним чином дотримуються конвенційних зобов’язань.

У теорії міжнародного права зазвичай виокремлюють чотири традиційні види компетенції, притаманної міжнародним судовим і квазісудовим органам: предметна компетенція (ratione materiae), територіальна компетенція (ratione loci), компетенція в часі (ratione temporis) та за колом суб’єктів (ratione personae). Отже, розглянемо компетенцію Європейського суду з прав людини за кожним з цих видів.

Предметна компетенція (ratione materiae)

Відповідно до ст. 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Високі Договірні Сторони "гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права i свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Однак згідно зі ст. 5 Першого протоколу держави-учасниці "розглядають положення статей 1, 2, 3 і 4 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідно". Аналогічні норми містяться в ст. 6 Протоколу № 4, ст. 6 Протоколу № 6, ст. 7 Протоколу № 7, ст. 3 Протоколу № 12, ст. 13 Протоколу № 13. Таким чином, юрисдикція ЄСПЛ поширюється на справи про порушення прав, гарантованих як Конвенцією, так і Протоколами до неї. Разом із тим, ЄСПЛ не розглядає порушення прав і свобод, закріплених в інших міжнародно-правових договорах (наприклад, у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права тощо).

Розглядаючи питання про предметну компетенцію Європейського суду з прав людини, слід підкреслити, що перелік прав і свобод, що охороняються ЄСПЛ, не збігається з назвами статей Конвенції та Протоколів і є значно ширшим. Скажімо, ст. 8 Конвенції, яка має назву "Право на повагу до приватного та сімейного життя", надає також гарантії недоторканності житла й таємниці кореспонденції. А гарантії статті 6 Конвенції "Право на справедливий судовий розгляд" було деталізовано та значно розширено в прецедентному праві Страсбурзького суду.

В.О. Туманов вирізняє три групи прав і свобод людини, на які поширюється предметна юрисдикція Європейського суду з прав людини[14]:

1) судові гарантії (права у сфері юстиції та правоохоронної діяльності):

· право особи негайно оскаржити в суді свій арешт або затримання;

· право особи на компенсацію у випадку незаконного арешту або затримання;

· заборона взяття особи під варту в період досудового (попереднього) слідства без достатніх підстав;

· заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження з особою, взятою під варту;

· заборона позбавлення волі за невиконання договірного зобов’язання;

· право на безперешкодний доступ до правосуддя;

· право на незалежний і неупереджений суд;

· гарантія рівності сторін судового процесу та принципу змагальності;

· право на гласність судового процесу;

· право на судовий розгляд протягом розумного терміну;

· право обвинуваченого на захист, у тому числі право на користування послугами безкоштового захисника;

· право на призначення безкоштовного перекладача обвинуваченому, який не володіє мовою процесу;

· презумпція невинності;

· заборона смертної кари;

· заборона повторного засудження та покарання за одне діяння;

· заборона зворотної дії нового кримінального закону або закону, який збільшує покарання;

· право на перегляд вироку або міри покарання у вищій інстанції;

· право на компенсацію у випадку судової помилки;

2) особисті права (до цієї категорії В.О. Туманов додає також невелику кількість гарантованих Конвенцією прав соціального та економічного характеру):

· право на життя та заборона смертної кари;

· заборона рабства та примусової праці;

· право на повагу до приватного життя;

· недоторканність житла;

· таємциця кореспонденції;

· заборона незаконного прослуховування телефонних розмов;

· заборона на розголошення відомостей про особу без її згоди;

· заборона створювати перешкоди для подання скарги до Європейського суду з прав людини;

· право на шлюб;

· рівність у подружжі;

· права дітей, народжених поза шлюбом;

· свобода думки, совісті та віросповідання;

· право на освіту;

· право на безперешкодне користування своїм майном;

· заборона неправомірного відчуження майна;

3) політичні та громадянські права:

· свобода висловлення думки (свобода слова);

· право отримувати та розповсюджувати інформацію;

· свобода мирних зборів;

· заборона пропаганди соціальної, расової, національної, релігійної ненависті;

· право на вільне створення асоціацій, у тому числі професійних спілок;

· право на вільні періодичні вибори;

· право на свободу пересування та вибору місця проживання;

· заборона вислання державою своїх громадян;

· заборона позбавлення громадянина права на в’їзд на територію його держави;

· заборона колективного вислання іноземців;

· процесуальні гарантії у випадку вислання іноземців;

· гарантії у випадку екстрадиції.

Дещо особливе місце в переліку прав займають положення ст. 13 "Право на ефективний засіб захисту" та ст. 14 "Заборона дискримінації" Конвенції, скарги про порушення яких розглядаються Страсбурзьким судом лише в поєднанні зі скаргами на порушення інших конвенційних прав і свобод.

Територіальна компетенція (ratione loci)

Територіальна юрисдикція Європейського суду з прав людини в контексті положень ст. 1 Конвенції тісно пов’язана з юрисдикцією держав-учасниць, яка, у свою чергу, не завжди обмежується їхньою територією.

У практиці Страсбурзького суду набув поширення екстериторіальний принцип визначення юрисдикції. Приміром, у рішенні, прийнятому в справі "Loizidou v. Turkey", ЄСПЛ постановив, що з огляду на предмет і мету Конвенції Високі Договірні Сторони несуть відповідальність за дотримання Конвенції у тих випадках, коли внаслідок військової акції (законної або незаконної) вони встановлюють ефективний контроль на певній території поза межами їх національних кордонів. Зокрема, у названій справі ЄСПЛ вирішив, що до його компетенції відноситься розгляд заяви, поданої проти Туреччини за дії, вчинені на території Турецької Республіки Північний Кіпр (ТРПК) органами влади останньої. Як зазначив ЄСПЛ, до того часу, доки Туреччина здійснює ефективний контроль на території ТРПК за допомогою своїх збройних сил, вона відповідальна не лише за дії своїх представників на території ТРПК, але й за дії місцевої адміністрації, вчинені за підтримки Туреччини.

Принцип екстериторіальної юрисдикції застосовувався Європейським судом з прав людини і при розгляді справи "Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia" (рішення від 8 липня 2004 року). У даному випадку було подано заяву про порушення Молдовою та Росією положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у зв’язку з діями органів влади невизнаної Придністровської Республіки. ЄСПЛ зазначив, що заява, зроблена Молдовою при ратифікації Конвенції, про те, що вона не контролює територію Придністров’я, не є належним застереженням у розумінні ст. 57 Конвенції. З огляду на це фактична неможливість здійснювати ефективний контроль у Придністров’ї не позбавляє Молдову відповідальності за дотримання Конвенції на цій території. Вона повинна була всіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням інших держав і міжнародних організацій продовжувати гарантувати права і свободи, передбачені в Конвенції. Російська Федерація, зі свого боку, також повинна нести відповідальність за порушення Конвенції, адже вона здійснювала військову, політичну та економічну підтримку сепаратистського режиму в Придністров’ї.

Якщо зважити на визнання Страсбурзьким судом екстериторіальної юрисдикції держав-учасниць, неоднозначну оцінку може викликати його ухвала від 12 грудня 2001 року щодо прийнятності заяви у справі про бомбардування 23 квітня 1999 року країнами НАТО будинку телерадіокомпаній у Белграді (колишня Федеративна Республіка Югославія). У даному випадку Страсбурзький суд вирішив, що до його компетенції не входить перевірка дій Високих Договірних Сторін на території колишньої Федеративної Республіки Югославії. В ухвалі йдеться, що Конвенція є багатостороннім договором, який, на тлі положень ст. 56 Конвенції, має юридичну силу в регіональному контексті, і перш за все в правовому просторі країн-учасниць, а Федеративна Республіка Югославія явно не є частиною цього правового простору. Далі ЄСПЛ зазначив, що бажаність уникати прогалин або вакууму в захисті прав людини вимагала від нього визнавати юрисдикцію лише тоді, коли дана територія за певних обставин перебувала б під звичайною дією Конвенції. Так, у справі "Loizidou v. Turkey" на територію Північного Кіпру за звичайних умов поширювалася б гарантії Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, тому що вона набрала чинності для Кіпру ще 6 жовтня 1962 року. Утім окупація у 1974 році північної частини острова Кіпр іншою Договірною Стороною – Туреччиною – позбавила Уряд Кіпру можливості здійснювати ефективний контроль на цій території та виконувати зобов’язання, узяті відповідно до Конвенції.

Отже, територіальну юрисдикцію Європейського суду з прав людини можна визначити як сукупність територій держав-учасниць Конвенції, а також територій, за міжнародні відносини яких вони відповідають.

Компетенція в часі (ratione temporis)

Компетенція Європейського суду з прав людини в часі визначається датою набрання чинності Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод для держави-відповідача в справі. При цьому термін набрання чинності відраховується не від дати ратифікації, ухвалення або затвердження Конвенції, а від дати здачі на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи ратифікаційних грамот або документів про ухвалення чи затвердження. За загальним правилом ЄСПЛ не розглядає скарги про порушення конвенційних норм, які відбулися до зазначеної дати.

Однак необхідно підкреслити, що для визначення компетенції ratione temporis Страсбурзького суду важливою є не тільки дата оскаржуваного порушення, але й дата остаточного рішення компетентних внутрішньодержавних органів. Крім того, до уваги треба брати характер порушення (було порушення одномоментним чи триваючим).

У згаданій вище справі "Loizidou v. Turkey" держава-відповідач заявляла заперечення на підставі ratione temporis, яке було відхилено. Аргументація турецького Уряду полягала в тому, що процес "реприватизації власності" в північній частині Кіпру почався в 1974 році й набув форми незворотної експропріації в силу статті 159 Конституції Турецької Республіки Північний Кіпр від 7 травня 1985 року. Таким чином, на думку Уряду, пані Лоізіду фактично перестала володіти своїм майном задовго до того, як Туреччина визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини, тобто задовго до 22 січня 1990 року.

Розглянувши ці доводи, ЄСПЛ зауважив, що відповідно до Резолюції 541 (1983 р.) Ради Безпеки ООН створення ТРПК визнано юридично недійсним, тому він не може розглядати положення ст. 159 Конституції ТРПК як такі, що мають силу для цілей Конвенції. Заявниця, як зазначив ЄСПЛ, була і залишається законним власником землі, тому заперечення ratione temporis відхиляється, адже в даному випадку мова йде про триваюче порушення, яке почалося до визнання Туреччиною компетенції Страсбурзького суду, але продовжується на момент розгляду справи.

У справі, порушеній за заявою Совтрансавто-Холдинг проти України, Європейський суд з прав людини також мав вирішити питання про його компетенцію в часі з огляду на те, що Конвенція набрала чинності для України 11 вересня 1997 року. Факти справи полягали в тому, що 26 грудня 1996 року, 11 серпня 1997 року та 20 жовтня 1997 року генеральний директор ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" прийняв рішення про збільшення (кожного разу на третину) статутного фонду товариства (відповідні зміни до статуту було зареєстровано Луганським міськвиконкомом 30 грудня 1996 року, 12 серпня 1997 року та 18 листопада 1997 року відповідно), унаслідок чого частина статутного фонду, що перебувала у власності заявника, зменшилася з 49 % до 20,7 %. Двадцять п’ятого червня 1997 року заявник оскаржив ці рішення в арбітражному суді Луганської області, звернувшись із позовом до ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" та Луганського міського виконавчого комітету (справа № 70/10-98). Провадження в справі тривало до 26 квітня 2002 року.

Уряд України наполягав на тому, що Європейський суд з прав людини не може розглядати скарги заявника стосовно фактів, що мали місце до дати набрання Конвенцією чинності для України, тобто до 11 вересня 1997 року. Утім, ЄСПЛ відхилив попереднє заперечення Уряду, зазначивши, що знецінення акцій заявника становило процес, розтягнутий у часі, який складався з трьох етапів і закінчився ліквідацією товариства "Совтрансавто-Луганськ". На думку ЄСПЛ, сукупність фактів справи, їх послідовність створили тривалу ситуацію, в якій заявник перебуває дотепер у зв’язку з відсутністю адекватної компенсації. За цих обставин той факт, що частина обставин цієї справи мали місце до 11 вересня 1997 року, як вирішив ЄСПЛ, не дає підстав констатувати відсутність компетенції ratione temporis розглядати скаргу заявника за статтею 1 Першого Протоколу.

Кінцевий проміжок часу, до якого поширюється юрисдикція Європейського суду з прав людини, визначається змістом ст. 58 Конвенції. Згідно з положеннями цієї статті Висока Договірна Сторона може денонсувати Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод тільки через п’ять років після дня приєднання до неї та через шість місяців після подання відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря Ради Європи. При цьому така денонсація не звільняє відповідну Високу Договірну Сторону від її зобов’язань за Конвенцією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов’язань i яке вона могла здійснити до дати, від якої денонсація набрала чинності. Крім того, будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом Ради Європи, перестає бути й учасницею Конвенції на тих самих умовах.

Таким чином, заява подана проти держави, яка денонсувала Конвенцію, у період до набрання чинності цією денонсацією має бути визнана прийнятною ratione temporis. Така ситуація мала місце, коли Данія, Норвегія та Швеція подали скаргу проти Греції (квітень 1970 року) у той час, як остання денонсувала Конвенцію 12 грудня 1969 року. Європейська комісія з прав людини, яка розглядала цю скаргу, дійшла висновку, що Греція все ще несе зобов’язання відповідно до Конвенції, тому Комісія може прийняти скаргу до розгляду. Щоправда, після цього Комісія "заморозила" розгляд даної скарги й повернулася до неї лише після того, як Греція знову стала учасницею Конвенції в 1974 році.

Компетенція за колом суб’єктів (ratione personae)

Європейський суд з прав людини має досить широку компетенцію за колом суб’єктів, яка визначається за правилами ст. 33 та ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Узагалі, ЄСПЛ має повноваження розглядати скарги проти будь-якої держави-учасниці, подані іншими державами-учасницями або будь-якими особами, неурядовими організаціями або групами осіб, що вважають себе потерпілими від порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї.

Компетенція Європейського суду з прав людини щодо розгляду міждержавних справ дещо відрізняється від традиційного в міжнародних відносинах права на дипломатичний захист. У ст. 33 Конвенції проголошено: "Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке допущене, на її думку, іншою Високою Договірною Стороною". Це означає, що будь-яка держава-учасниця Конвенції може звернутися до ЄСПЛ не лише в разі порушення прав і свобод її громадян іншою державою, але й у всіх випадках, коли вона вважає, що інша Висока Договірна Сторона порушує положення Конвенції та протоколів до неї. До того ж таке звернення не можна вважати втручанням у внутрішні справи держави, адже вони не є такими з огляду на зобов’язання, узяті на себе державами-учасницями Конвенції.

На відміну від цього, право на дипломатичний захист передбачає можливість держави порушити справу проти іншої держави в міжнародному судовому органі лише в тому випадку, коли перша сама є об’єктом порушення або захищає права свого громадянина (громадян), які вона вважає порушеними внаслідок протиправної поведінки з точки зору міжнародного права. У рамках права на дипломатичний захист тільки ефективний зв’язок між державою та особою у вигляді громадянства дає право урядові висувати на міжнародному рівні вимоги від імені цього індивіда.

Слід зазначити, що практика ЄСПЛ щодо розгляду міждержавних справ є досить скромною – до 1998 року він розглянув лише одну таку справу ("Ireland v. the United Kingdom", 1978 р.). У 2001 році було прийнято рішення в справі "Cyprus v. Turkey". У той же час практика колишньої Європейської комісії з прав людини є більш широкою: вона розглядала справи "Австрія проти Італії" щодо судового переслідування південних тірольців італійською владою у 1950-х роках; "Данія, Норвегія, Швеція, Нідерланди проти Греції" щодо тотального порушення прав і масових репресій у Греції після приходу до влади наприкінці 1960-х років "чорних полковників"; "Данія, Франція, Нідерланди, Норвегія, Швеція проти Туреччини" щодо порушень прав і свобод військовою хунтою, яка прийшла до влади у вересні 1980 року; серію справ "Кіпр проти Туреччини" щодо порушень положень Конвенції владою Турецької Республіки Північний Кіпр та інші справи.

Компетенція Страсбурзького суду щодо прийняття індивідуальних скарг, як уже було зазначено вище, є унікальною для міжнародного права. До прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна міжнародна судова установа не мала повноважень щодо розгляду скарг проти держав, поданих приватними особами. Однак практична діяльність Європейського суду з прав людини засвідчила його дієвість і стала взірцем для створення аналогічних міжнародних органів у інших частинах світу.

Якщо до реформи європейського механізму захисту прав людини, запровадженої Протоколом № 11 до Конвенції, компетенція Страсбурзького суду щодо розгляду індивідуальних скарг залежала від наявності спеціальної заяви держави-відповідача про визнання такої компетенції ЄСПЛ, то після 1 листопада 1998 року вона стала обов’язковою для всіх країн-учасниць Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Так, відповідно до ст. 34 Конвенції "Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, яка вважає себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права".

Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод є передусім міжнародним договором, тому відповідачами у Європейському суді з прав людини виступають тільки держави-учасниці цієї Конвенції. Не можуть бути відповідачами міждержавні об’єднання чи міжнародні організації (наприклад, Європейський Союз, НАТО, СНД тощо), неурядові організації або окремі громадяни держав-учасниць.

Читайте також:

1. Безпека— це збалансований, за експертною оцінкою, стан людини, соціуму, держави, природних, антропогенних систем тощо.
2. Вестфальский мир як основа європейського правопорядку 1648-1815 рр.
3. Виконавча владабазується на певних принципах: пріоритет прав людини, демократизм, законність, рівноправність громадян у державному управлінні, гласність.
4. Внутрішні джерела небезпеки обумовлені особистими якостями людини, які пов’язані з її соціально - психологічними властивостями і являють собою суб’єктивний аспект небезпеки.
5. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку XXI ст.
6. Громадянство Європейського Союзу
7. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв'язків зі світом.
8. Д25.Рішекння Європейського суду з прав людини як джерело конст права в ЗК.
9. Дія електромагнітного випромінювання на організм людини, його нормування
10. Еволюція європейського механізму захисту прав людини
11. Етапи розвитку Європейського валютного союзу
12. Етапи формування Європейського Союзу

Переглядів: 14430