Ключові терміни та поняття

ДЕРЖАВИ НА ДУХОВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

РУСИФІКАТОРСЬКИЙ НАСТУП ТОТАЛІТАРНОЇ

· тоталітарна держава

· „Тези реформи школи”

· державна мова

· русифікація

· культура

· дисиденти

· репресії

Суть цього процесу. За радянських часів цей процес почався в Україні ще з др. пол. 30-х років, а потім продовжувався в наступні десятиліття. Основний його прояв це: витіснення української мови російською в усіх сферах суспільного життя; створення всіляких перепон для розвитку української культури, для пізнання справжньої історії свого народу; це, нарешті, намагання розглядати мову, культуру, історію українського народу через призму російської культури, мови, історії.

Цей русифікаторський наступ відбувався не стихійно, а цілеспрямовано, через низку державних заходів, які скеровували цей процес в бажане для влади русло. Для реалізації цих заходів використовувалися кадри, ідеологічний процес, в тому числі й таке явище, як систематичне й багаточисельне переселення українців на східні, рідко розселені землі Казахстану, Сибіру, Уралу, Далекого Сходу та заохочення переселення росіян в Україну (показник: за переписом 1926 р. в Україні проживало 2,6 млн. росіян, за переписом 1989 р.— вже 11,4 млн;).

Новий русифікаторський наступ. У роки і місяці короткої «відлиги» після XX з'їзду КПРС (1956 р.) почався недовготривалий період пожвавлення національно-культурного життя в Україні: відродження української мови, культури, історії. Але вже в к. 50-х років починається новий русифікаторський наступ на українство. В 1958 р. з'являються «Тези реформ школи» (Тези ЦК КПРС), головним завданням яких було «зміцнення зв'язків школи з життям» (залучення шкільної молоді у виробництво). «Про між іншим» в цих тезах ставилося питання про мову навчання в загальноосвітніх школах і про „право батьків» самим вирішувати, якою мовою (російською чи мовою корінної національності) має відбуватися навчання її дитини. Це була завуальована русифікаторська «вказівка зверху», бо прийняття чи неприйняття пункту про мови було залишено формально на розгляд республік. Через декілька місяців усі республіки, окрім Азербайджану і Латвії, прийняли цей закон разом з пунктом про мови. Верховна Рада України, прийнявши з цього приводу республіканський закон, в ст. 9 про мови (право «вибору батьків»), доручала Кабміну розробити заходи, які б забезпечували всі умови для поліпшення викладання російської мови як могутнього засобу «міжнаціонального спілкування, зміцнення дружби народів СРСР та прилучення їх до скарбів російської та світової культури».

Новий імпульс русифікаторському наступові дала Всесоюзна конференція, проведена в столиці Узбекистану м. Ташкенті в 1979 р. на тему: «Російська мова— мова дружби і співпраці народів Радянського Союзу». Після цієї конференції в Україні, як і в інших республіках, почалося вивчення російської мови вже з 5-літнього віку в дитячих садках, прийнято низку «нових заходів» для покращання вивчення російської мови в школах і вузах усіх ступенів і спрямувань.

Закону про якусь заборону української мови не було, але варто було лише попросити читати лекцію українською мовою, як зразу ж студента чи викладача звину- вачували в націоналізмі.

Поступово більша частина вузів, в тому числі і столичних, стала зрусифікованою (навчання й прийняття іспитів переведені на російську мову). Знання цієї мови давало, безсумнівно, перевагу під час вступу у вуз. Внаслідок цього створювалася атмосфера потягу з українських шкіл до російських, що дозволяло розширювати мережу останніх за рахунок українських шкіл.

Русифікація охопила всі зрізи державного й суспільного життя: від кадрової політики до дошкільних закладів. Для обґрунтування цього процесу використовувалися різноманітні докази: у дитячих садках і школах — то «вибір» батьків; у вузах—наявність хоча б одного іноземного студента, який не володіє українською мовою. Для реалізації «процесу» використовується преса, кінематограф, радіопередачі, партійні з'їзди, урядові заходи. Навіть святкування 60-літнього ювілею радянської влади в Україні проходило виключно (за поодинокими виступами письменників) російською мовою, починаючи з доповіді першого секретаря ЦК КП України В. Щербицького.

Таким чином, українська мова, формально вважаючись державною, фактично зникала з життя держави й залишалася лише в селах, а також серед невеличкої час-тини інтелігенції, переважно гуманітарної.

Російська ж мова об'єктивно ставала знаряддям знищення багатої і своєрідної української культури. .

Боротьба національно-свідомих сил українства проти русифікації. Початок українському спротиву русифікації поклала брошура І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». На плаху цієї боротьби поклали свій спокій, а дехто й своє життя десятки і сотні представників українства: журналіст Василь Симоненко (з Полтавщини, помер в 1963 р.); поет Василь Стус, який з 1972 р. й до кін ця свого життя перебував в ув'язненні; філолог, вчитель Михайло Горинь (зі Львівщини); поет, журналіст С. Ка- раванський (з Одещини); історик Валентин Мороз (з селянської родини, що на Волині); поет, перекладач, літературний критик Іван Світличний (з Луганщини); журналіст, літературний критик В. Чорновіл; талановита скульптор Алла Горська (із зросійщеної української сім'ї, що мешкала в Ленінграді, по-звірячому вбита КДБ у 70 р.); сільський вчитель і письменник з Донеччини Олександр Тихий (помер в засланні в 1984 р.); письменник, філософ Олесь Бердник (з Херсонщини), який звернувся з відкритим посланням до росіян «Терновий вінок країни», де гнівно засуджував русифікацію; молодий, талановитий історик Михайло Мельник, який після обшуку й відібрання в нього 15 його рукописних праць, в (основному спрямованих проти русифікації, в березні 1979 р. покінчив життя самогубством; поет, письменник, учасник війни Микола Руденко; історик, літературний критик і поет Євген Крамар, який в 1981 р. після кількох викликів до органів КДБ за виступи проти русифікації безслідно зник, та багато-багато інших.

Покаранню за виступ проти русифікаторського наступу на українство були піддані й неукраїнці. За постановку фільму «Тіні забутих предків», а потім за відмову дублювати його російською мовою талановитий кінорежисер і сценарист Сергій Параджанов зазнав репресій за «український буржуазний націоналізм».

Своєрідним чином переслідувалися за обстоювання української культури й «державні мужі». П. Шелест, який, на думку Москви, забагато дозволяв українській інтелігенції, навіть заохочував, щоб вони оспівували українство, та й сам у кн. «Україна наша радянська» ідеалізував українську старовину, називав Запорізьку Січ колискою демократизму», «забував», що «величні культурні надбання українського народу—то завдяки допомозі російського народу», був усунутий від керівництва Україною.

Спротив русифікації та загальному поворотові до неосталінізму породив таке явище як «дисидентство» (термін був занесений із Заходу). І хоча в Україні дисидентський рух був невеликий і погано організований, його існування свідчило про те, що рух опору в Україні після розгрому ОУН-УПА відродився і може стати зародком широкого демократичного руху, як це і сталося в др. пол. 80-х років.

З а п и т а н н я:

1. Якою була суспільно-політична та ідеологічна атмосфера в Україні в 70-х-перш. пол. 80-х років?

2.Чим ви можете аргументувати, що русифікаторський наступ на духовність українського народу почався ще в к. 50-х років?

3.В який спосіб в Україні відбувалися процеси русифікації ?

4. Які приклади „адміністративних” переслідувань за обстоювання українства Ви можете назвати?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ключові терміни та поняття	\|	Ключові терміни та поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.