Ключові терміни та поняття

РУХУ В УКРАЇНІ В 60—80-і РОКИ

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОГО

· національно-визвольний рух

· русифікація

· інакомислення

· політична система радянського суспільства

· ядро політичної системи

· правозахисний рух

· УГГ

· УГС

· самвидав

· неосталінізм

· УАПЦ

· УГКЦ

· КДБ

· „катакомбна церква”

Особливості цього руху. Вся історія українського народу—це низка національно-визвольних змагань за право самим розпоряджатися своїм життям, за право мати свою національну незалежну державу. Неодноразові попередні спроби, на жаль, закінчувалися поразками, але кожна з них залишала свій досвід, сприяла формуванню нових рис менталітету українського народу, робила незнищенним національно-визвольний рух.

Особливість даного етапу національно-демократичного руху в Україні полягала в тому, що він (як рух на захист права української нації на самовизначення та вільний розвиток) зливався з загальнодемократичним рухом громадян України на захист прав і свобод людини. Цей загальний рух увійшов в українську історію під назвою дисидентський рух.

Рушійною силою руху, як і на попередніх історичних етапах розвитку українського народу, виступала інтелігенція (найбільш видатні діячі опозиційного руху названі в попередньому питанні). Основні вимоги, які висував опозиційний рух: демократизація політичної системи радянського суспільства, початок якій поклав XX з'їзд партії; всебічне дотримання прав і свобод людини; невтручання у внутрішні справи республік; вільний розвиток їх економіки та культури; припинення процесу русифікації на терені України.

Найпоширеніші форми національно-демократичного руху. Перш за все це були листи керівникам УРСР та СРСР. Серед т. зв. «підписантів» з різних питань було кілька сот представників української інтелігенції: Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, композитор П. Майборода Л. Горьска та сотні інших. Листи-протести йшли не тільки з столиці України, а й з обласних центрів. Так, у 1968 р. на ім'я 1-го Секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка та секретаря Спілки письменників Д. Павличка було надіслано листа, якого підписали понад 300 представників творчої молоді м. Дніпропетровська, що .протестували проти шельмування О. Гончара за його роман «Собор».

Іншою формою демократичного руху було поширення книг, статей, відозв, що викривали політику властей центру і республіки. Ці матеріали потайки переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук в руки. Така система поширення інформації називалася «самвидавом” Одними з перших «самвидавських» робіт були «Правосуддя чи рецидиви терору», «Лихо з розуму» В. Чорновола. Відповіддю властей був його арешт, суд, ув'язнення.

За участь в національно-демократичному русі й випуск «самвидавських» робіт антирадянської спрямованості на 14 років було засуджено (вироком Івано-Фран- ківського обласного суду) Валентина Мороза. Але дух національного борця навіть такий вирок не зміг зламати: в тюрмі він пише нову працю з гострою громадсько- політичною спрямованістю «Репортаж із заповідника ім. Берії».

Цією страдницькою дорогою йшли сотні представників українського національно-визвольного руху. Їх викривальні матеріали, позацензурні праці і публіцисті роздуми пробуджували національну самосвідомість сотень і тисяч допитливих, чесних і патріотичних громадян України.

Своєму протестові проти антиукраїнської тоталітарної системи учасники національно-демократичного руху прагнули надати характеру масових дій. Це була ще одна найактивніша форма їх діяльності. Напр., вшанування 22 травня кожного року пам'яті Т. Шевченка. Цього дня . 1861 р. труну з тілом Кобзаря привезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. Шанувальники по в цей день біля пам'ятника Кобзареві (проти КДУ) читали його вірші, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної самосвідомості викликали гостру реакцію властей (аж до арешту учасників скорботних зібрань). Але демонстрантів не зупиняли ні міліцейські кордони, ні брандспойти, до яких іноді вдавалися власті.

Ще одним чинником національно-демократичного правозахисного руху став рух українства на захист кримсько-татарського народу. Він набув форми підписання петицій до Москви з одним проханням — дозволити татарам повернутися на історичну Батьківщину—в Крим, відновити національне й політичне рівноправ'я цього народу.

Всі ці дії учасників національно-демократичного руху викликали гостру реакцію партійно-державних верхів і сприяли наростанню неосталінських настроїв в їх середовищі: масові арешти української інтелігенції к. 60-х років перетворилися в справжній погром національно-демократичних сил України. Величезна кількість українських патріотів-правозахисників була засуджена до тривалих термінів ув'язнення та відправлена до таборів сурового чи особливого режиму на Уралі та в Мордовії. Крім системи тюремно-табірних ув'язнень, на захист тоталітарного режиму була кинута «каральна медицина». Найбільш небезпечних „державних злочинців» було ув’язнено в психіатричних лікарнях спеціального типу. Серед них «особливо виділялася» Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в'язницю самого жорстокого режиму. Окрім генерала Петра Григоренка, який провів у божевільнях 6,5 років, жертвами тюремно-психічного терору стали Л. Плющ, В. Ручин, М. Ковтуненко та інші українські націонал-демократичні правозахисники.

Релігійний різновид національно-демократичного руху. Він був викликаний до життя забороною української автокефальної церкви в довоєнні роки та греко-католицької Церкви в повоєнні часи, а також шаленою антирелігійні кампанією к.50-х—поч. 60-х рр. Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована греко-католицька церква фактично діяла в західних областях України в підпільних умовах. Значна частина населення цього українського регіону продовжувала таємно відправляти релігійні обряди. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який в 1963 р. прибув у Ватикан після багаторічного сибірського заслання.

Послідовним борцем за права українських віруючих був один з талановитих богословів, багаторічний в'язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Романюк (чий прах вже в незалежній Україні знайшов собі «місце» біля Св. Софії). Саме завдяки йому зростали опозиційні тенденції в Російській православній церкві, яка на той час фактично репрезентувала волю державних інстанцій.

Українська Гельсінська Спілка. В 1975 р. 35 держав Європи і Північної Америки, в т. ч. й уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпечити виконання в кожній держав високих принципів демократії, прав людини. Розуміючи, що за умов Радянської України це практично неможливо, група правозахисників в листопаді 1976 об'єдналася в УГС. Керівником її став Микола Руденко, а серед 36 її членів були такі відомі українські націонал демократи й правозахисники, як Л. Лук'яненко, П. Григоренко, І. Кандиба, В. Чорновіл, В. Стус, С. Караванський та ін. Це була відкрита громадська організація хоча й не була визнана владою, її метою було: ознайомлення широкої української громадськості з Декларацією прав людини; захист національно-державних інтересів України; поширення матеріалів про незаконні арешти в Україні, списки політичних в'язнів, їхнє становище у в'язницях та звернення з цього приводу до світової громадськості.

Придушення національно-демократичного руху в Україні. Розправа над легальне діючою (в рамках радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод) Українською Гельсінською групою—23 із 37 чол. були засуджені та відправлені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянства, В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули у таборах—означала, що українським національно-демократичним рухом «покінчено». Основними причинами цієї поразки руху були:

— відсутність у його учасників чіткої програми, здатної забезпечити підтримку широкими верствами населення; |

— за своїм соціальним станом цей рух був переважно інтелігентським, населення України, як і на попередніх етапах національно-визвольного руху, не було готове до сприйняття, в своїй переважній більшості, національної ідеї, як об'єднуючого начала; було неготове до сприйняття опозиційних ідей;

— рух виявився недостатньо організованим;

— але самою головною причиною, що привела до припинення національно-демократичного руху, було те, що каральна державна машина застосувала небачений тиск, репресії. І

Однак, справа учасників національно-демократичногя руху не пропала. Всупереч величезним перешкодам, народні маси узнавали правду про справжню історію та справжнє становище України. Націонал-демократи, правозахисники відкрили Україну світові. Завдяки їхній самовідданій діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення власної неналежної держави.

З а п и т а н н я:

1. Які національно-демократичні й національно-визвольні рухи в попередні етапи української історії Ви знаєте?

2. Назвіть найпоширеніші форми національно-демократичного руху в Україні в 60—80-і роки XX ст.?

3. Хто такі дисиденти? Кого із найвідоміших з-поміж них Ви знаєте?

4. Що Ви можете розповісти про В. Романкжа, А. Шептицького, Йосипа Сліпого?

5. Чому національно-демократичний рух в Україні в 60—80-х рр. потерпів поразку і в чому його значення для українського народу?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ключові терміни та поняття	\|	Ключові терміни та поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.