Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Проблема формування багатополярного світоустрою.

Моделі світоустрою.

ЛЕКЦІЯ 10. КУЛЬТУРА МИРУ В КОНТЕКСТІ СВІТОПОРЯДКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Розвиток інтеграційних процесів між окремими державами в напрямку єдиної цивілізації планети - це факт, який нині не викликає ніяких заперечень. З’являється нова спільнота людей з національними особливостями характеру, з різними традиціями, культурою, релігійними переконаннями, соціально-економічним рівнем розвитку, способом життя. При цьому логіка суспільного розвитку спрямовує зусилля людей до співробітництва і миру, а логіка збереження етносу, національної свідомості і самовизначення часто супроводжується суперечностями, що не виключають проявів конфронтації і силової політики.

Всесвітня історія може на яскравих прикладах продемонструвати, як поступово змінюється співвідношення між силами війни і силами миру на користь останніх. Осмислення наслідків Другої світової війни та смертоносні сили сучасних засобів масового ураження робить виникнення нової світової війни малоймовірним.

Однак прогрес науки і техніки дав людям таку могутню зброю, як ядерна, хімічна, бактеріологічна, яка може викликати незворотні глобальні зміни в екологічному середовищі навіть при локальних війнах.

Концепція глобального руху від культури війни до культури миру в ІІІ тисячолітті викладена в проекті ЮНЕСКО “На шляху до культури миру”, розробленому Генеральною конференцією ЮНЕСКО в 1993 р.; в прийнятих 10 листопада 1998 р. 53-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН “Декларації про культуру миру”, “Програмі дій в галузі культури миру”, а також в резолюції “Міжнародне десятиліття культури миру і ненасилля в інтересах дітей планети” (2001-2010). Їх мета – побудова світу, в якому все розмаїття національних культур існувало б в атмосфері взаєморозуміння, терпимості й солідарності.

Могутнім стимулом для безпосереднього розгортання багатопланової роботи по реалізації цього міждисциплінарного проекту в Україні стала міжнародна конференція під егідою ЮНЕСКО “Демократичне врядування і культура миру в країнах Східної, Центральної та Південної Європи”, що відбулася 24-26 березня 1999 р.у Києві.

ООН і ЮНЕСКО не наполягають на точній відповідності їх документам в практиці реалізації національних проектів. Більш того, заохочується розробка специфічних концепцій, що відповідають традиціям, особливостям культурного і духовного розвитку країн, що беруть участь у цьому. ООН і ЮНЕСКО визнають і той очевидний факт, що єдиної методології і методів для реалізації глобального проекту нині ще не створено. Ця творча, інтелектуальна робота може бути виконана, хоча б у загальних рисах, в ході реалізації проекту зусиллями широких верств інтелігенції різних країн світу.

Проект названо трансдисциплінарним. Це важливо мати на увазі, так як, по-перше, створення культури миру не може бути зведено до вирішення приватних проблем, в тому числі проблем профілактики та врегулювання міжетнічних та міжконфесійних проблем (конфліктів), подолання в масовій свідомості елементів ксенофобій чи націоналізму, цивілізованого протистояння геополітичних притязанням та амбіціям окремих понаддержав і т.д. По-друге, декларовані духовні цінності – толерантність, ненасилля, дотримання прав людини, співробітництво, досягнення справедливості у всіх аспектах суспільних відносин – можуть дати миротворчі наслідки тільки при наявності відповідного соціокультурного середовища, яке ще необхідно створити спільними зусиллями.

Позитивний ефект від практики філософії миру пов’язаний із співпаданням індивідуальних та загальносистемних векторів прогресивного розвитку людства. І якщо на окремих етапах свого розвитку особистість може мати труднощі, то в цілому її життєва миротворча позиція є більш стійкою та щасливою, тому що вона знаходить відчутну підтримку у людей. Однак ці достатньо наявні та давно відомі максими людської поведінки не знайшли необхідних науково обґрунтованих трактовок при вступі людства в ІІІ тисячоліття. Тому проект ООН і ЮНЕСКО має явно виражені гносеологічні риси глобального гуманітарного наукового дослідження. Людство бажає зрозуміти своє світорозуміння та світовідчуття в цілісній єдиній системі гуманістичних координат, що називаються загальнолюдськими цінностями. Саме ці аспекти філософії миру ми розглянемо в цій лекції, що має на меті визначення загальних підходів до створення методології і методів вивчення соціоментальних процесів становлення культури миру та подолання наслідків століттями сформованої культури війни.

1. Моделі світоустрою (від лат. modulus- міра, зразок, в широкому значенні умовний образ – зображення, описання, план, схема тощо) – побудовані на основі сукупності основних чинників міжнародного життя зразки світосистемних зв’язків, що претендують на відносну концептуальну самостійність. Основні ознаки моделей світоустрою:

· стійкість;

· повторюваність;

· стабільність;

· неперервність;

· верифікація (від лат. verus – істинний, facio – роблю) – перевірка, емпіричне підтвердження теоретичних положень науки шляхом співставлення їх з фактичними даними, експериментом);

· альтернативність;

· варіантність.

Діюча модель базується на узаконеній конфігурації державних кордонів, легітимній структурі двосторонніх та багатосторонніх відносин, на принципах взаємодій і співробітництва, що визнаються акторами міжнародного співтовариства, на наявності зон інтересів та сфер впливу, на правилах підтримки миру й сприйнятних для всіх сторін інструментах безпеки.

Генеза перших моделей світоустрою відноситься до того часу, коли в міжнародних відносинах почалася набирати стійкого характеру тенденція подолання стихійного накопичення знань відбувався перехід до формування концептуальних підходів у цій сфері, а самі міжнародні відносини стали формуватися як система поглядів на зовнішню політику.

Певну цінність мають думки вчених “доакадемічного періоду”: Геракліта, Платона, Аристотеля, Фукідіда, Августина, Макіавеллі, Г.Гроція, Сен-П’єра, Монтескьє, Спінози про повторюваність війни та миру як важливих елементів міжнародного життя. Французький письменник й архієпископ Франсуа Фенелон (1651-1715 рр.) здійснив одну з перших спроб обґрунтувати концепцію "балансу сил" через призму певних подій, що повторюються та впливають на закономірності міжнародних відносин. Поняття "рівновага сил" вперше використано в Утрехтському мирі 1713 р. Авторство терміна "рівновага сил" належить засновнику англійської колонії в Північній Америці У. Пенну (1644-1718 рр.). Англійський філософ і юрист, родоначальник філософії утилітаризму (позитивістський напрям, що вважає користь основою моралі та критерієм людських вчинків; отримав поширення у Великобританії в 19 ст. – від. лат. utilitas – користь, вигода) Ієремія (Джеремі) Бентам (1748-1832) під поняттям “міжнародні відносини” розумів “спілкування (відносини) між державами”. Проблема рівноваги сил як важливого компоненту міжнародних відносин знайшла своє відображення в працях філософів Гердера, Гоббса, Гегеля, Канта, Фіхте; політиків Гамільтона, Талейрана, Дж.Монро, Меттерніха, Т.Рузвельта, В.Вільсона; військових теоретиків Клаузевіца, Мольтке, Астафьєва та інших.

Федір Федорович Мартенс (Фрідріх Фромгольд) (1845-1909 рр.), російський юрист і дипломат (з 1885 р. – віце-президент Європейського інституту міжнародного права. Делегат Росії на ряді міжнародних конференцій (в т.ч. Гаагських 1899 і 1907 рр.), позитивно оцінюючи значення утворення за Вестфальським миром 1648 р. системи рівноваги сил, не був прихильником, між іншим, її абсолютизації.

Формування геополітичних теорій (починаючи з кінця ХІХ ст.) супроводжувалось опорою не стільки на саму концепцію “балансу сил” як таку, стільки на порушення проголошеної нею рівноваги.

На якісне поглиблення теоретичних моделей стійкості міжнародних відносин важливе значення мали праці, в яких розглядались: застосування системного підходу в цій сфері. Одним з перших системний підхід застосували К. Райт у книзі “Дослідження міжнародних відносин” (1955) і М. Каплан “Система і процес в міжнародній політиці” (1957), системний підхід розробляли Ч. Макклеланд, К. Уолтц, Е. Поздняков, П. Циганков, К. Гаджиєв, А. Богатуров, В. Гантман, Т. Парсонс. Вони ж розробляли безпосередньо самі моделі світоустрою у зв’язку із зміною рівноваги сил. Так, наприклад, М. Каплан розробив десять таких моделей, віддавши перевагу “вільній біполярній системі” й “балансу сил”.

Сюди ж можна віднести класифікацію міжнародних систем (у Хоффмана це стабільні та помірковані мультиполярні системи, а також “революційні” біполярні системи); виділення чисельності “силових центрів”, що визначають біполярність, багатополярність чи однополярність (Роузкранц); визначення типів контролю в залежності від характеру міжнародних системи – “баланс сил”, біполярна чи імперська моделі (Гілпін); визначення домінуючого положення “світових держав” в управлінні глобальними процесами (Морган, Модельські); характеристику переваг та слабин монополярних і мультиполярних систем, в т.ч. і в умовах конфліктів (Хаас); визначення потенційних можливостей держав у світосистемних зв’язках – Люард в цьому контексті ввів термін “держави-учасниці”, виявлення “конфігурації співвідношення сил” у біполярній та багатополярній системі (Р. Арон). В роботах К. Уолтца “Теорія міжнародної політики” (1979) і Р. Гілпіна “Війна та зміни у світовій політиці” (1983) “біполярність” трактується з позицій системного підходу, хоча й не поширюється на всю сферу світосистемних зв’язків.

На 80-і рр. ХХ ст. припадає кореляція теорії “реалізму” та формування школи “неореалізму”, що стала з часом загальноприйнятою в структурній теорії міжнародних відносин. Змістовні межі поняття “міжнародних відносин” у радянській науці були вперше визначені в 3-томному виданні “Міжнародні відносини після Другої світової війни” (1962 р.).

До переліку великих систем світового порядку можна віднести систему в межах двох договорів й укладення 1 квітня 1713 р. Утрехтського миру між франко-іспанською коаліцією та коаліцією Великобританії, Голандії, Пруссії, Португалії й Савойського герцогства й укладення 7 вересня 1714 р. Раштаттського мирного договору між Священною Римською імперією та Францією. Ці дві події, по суті, два етапи одного й того ж процесу, що поклав кінець європейській війні за іспанську спадщину та привів до створення нової політичної конфігурації на європейському континенті.

За певних обставин можна говорити про моделі європейського устрою, що сформувались під дією Вестфальської системи міжнародних відносин, що сформувались та проіснували три з половиною століття; система, що була заснована на універсальних основоположних принципах – абсолютний суверенітет “нації – держави”, пріоритет національних інтересів, що дозволяє виступати державі в якості вищого судді в національних межах і єдиним представником нації в світовій політиці.

Для свого часу ознаки моделі мала силова політика в системі європейської рівноваги, як спосіб врегулювання міжнародних відносин, що була закріплена на Віденському конгресі (1815 р.). Абсолютно інші обриси мала Версальсько-Вашингтонська система, що сформувалася за підсумками Першої світової війни на основі угод в рамках Паризької мирної конференції (1919-1920 рр.) і Вашингтонської конференції (1921-1922 рр.): визнання непродуктивності та історичної приреченості силової політики і розгляд в якості головних чинників глобального міжнародного порядку міжнародного права, демократії, глобальної етики, проголошення відкритості договорів та угод в дипломатичній діяльності, визначення в якості вирішальної ролі в забезпеченні міжнародної безпеки не національно-етнічного самовизначення, а колективних дій держав. З цією метою і була створена Ліга Націй, відповідно до рішень Паризької мирної конференції.

“Модельний вимір” мала ленінська концепція мирного співіснування держав з різним суспільним устроєм, що визнавала за кожним народом право вільно вибирати свій політичний устрій, суворо дотримуватись збереження суверенітету всіх країн і не втручатись у внутрішні справи інших держав. Це ж можна сказати і про моделі багатосторонньої дипломатії по збереженню миру і міжнародної безпеки після створення ООН. На основі домовленостей союзних держав – переможниць у Другій світовій війні в ході Кримської (Ялтинської, 1945 р.) і Берлінської (Потстдамської, 1945 р.) конференції склалась Ялтинсько-Потстдамська система, яка з часом була зруйнована в ході “холодної війни”, привела до деформації міжнародного права, до розпаду СРСР, розпуску Варшавського договору, зміні політичного устрою в цілому ряді країн (насамперед, європейських), створенню на пострадянському просторі нових держав, перетворення США в єдину наддержаву, що розглядає всі світові проблеми лише через призму своїх національних інтересів. До числа наслідків зруйнованого біполярного світу відноситься також збільшення кількості ядерних держав, розповзання не контрольованих і нестримуваних регіональних та внутрішньонаціональних збройних конфліктів. “Холодна війна” стала моделлю біполярного протистояння по всіх параметрах (в політиці, ідеології, економіці, гуманітарній сфері) між двома суспільними системами та двома понаддержавами.

Доцільно виділити чотири групи параметрів біполярності:

1) наявність ідеологічних суперечностей;

2) принцип вертикальної дипломатії, тобто наявність блокової системи, що створюється сторонами для зміцнення своїх власних позицій і що впливає на рівновагу всієї системи;

3) наявність конфліктності між полюсами та її трансформація на всю систему міжнародних відносин;

4) принцип горизонтальної дипломатії, тобто наявність в умовах біполярності співробітництва, що є проявом зацікавленості протилежних центрів у збереженні стабільності системи до певного часу у використанні невоєнних засобів та дипломатичних контактів.

Біполярне протистояння періоду “холодної війни” хоча й не переросло у збройний конфлікт між двома наддержавами, але супроводжувалось великими стражданнями і жертвами (у формі релігійних конфліктів у країнах Азії, Африки, Латинської Америки й Карибського басейну).

Закінчення біполярного протистояння між Сходом та Заходом не принесло бажаних “дивідендів миру”, не дивлячись на ядерне роззброєння та скорочення збройних сил Сходу і Заходу. Підтвердженням того, що протиборство у формі збройного конфлікту не відійшло назовсім у минуле і що воєнна сила як і раніше є грізним та могутнім політичним засобом, стали етнічні та національні конфлікти в колишній Югославії та колишньому СРСР, іракські “Війна в затоці” і “Буря в пустелі”, збройне протистояння в Середній Азії й Афганістані, громадянські війни на африканському континенті. Після зруйнування біполярного світу світова спільнота здійснює активний пошук найбільш оптимального моделювання ймовірного світоустрою, яке привело б до якісно нових міжнародних відносин.

2. На порядок денний сьогодні поставлена проблема формування багатополюсного світоустрою, що базується на тому, що поняття “єдиний світ” не може бути світом одноманітним і що недопустими є положення, коли цей світ з багатьма не тільки спільними, але й специфічними інтересами жив би під диктовку якоїсь однієї країни, нехай навіть і понаддержави. Таки й світ передбачає наявність декількох рівних між собою полюсів, що володіють достатнім потенціалом (економічним, політичним, військовим) як для створення серйозної противаги опоненту (противнику) на випадок прояву з його боку експансії, гегемонізму і тощо, так і для забезпечення достатнього й рівноправного партнерства, діалогу, чіткого проведення своєї лінії поведінки. Поряд з цим багатополюсність має в собі багато ризиків, важко передбачуваних намірів і вимагає відпрацювання нового інструментарію світовими справами. На Саміті тисячоліття була запропонована нова концепція управління в умовах глобального (глобалізованого) світу. Концепція багатополярного світу суттєвим чином впливає на трактування категорії “сила” в міжнародних відносинах, яка протягом тривалого часу включала в себе головним чином воєнні аспекти.

Багатополюсному розумінню світу протистоїть модель однополюсної (“монополюсної”) структури світового порядку, в якій в якості монополюса виступає єдина наддержава – США, що збереглася після “холодної війни”. Прихильники “уніцентризму” розглядають уніполярність як результат еволюції від багатополярності до “просунутої моделі геополітичного світоустрою – біполярності”, в результаті чого “завершується перехід до зрілої форми уніполярності” (К.Е.Сорокін). Підтвердженням прихильності США контрольованому ними однополюсного світоустрою стала антитерористична операція в Афганістані, проведена Вашингтоном під лозунгом “Хто не з нами, той проти нас”.

Розгром афганських талібів був лише незначною частиною великої перемоги, головним же став суттєвий перерозподіл сфер впливу в світі на користь Америки, демонстрація нею своїх політичних та військових можливостей як єдиної понаддержави світу США вдалося увірватися в Середню та Центральну Азію, досягти там не лише військової присутності, але й забезпечити собі можливість у майбутньому вибудовувати свою зовнішньополітичну лінію з урахуванням того, що ці країни опинилися в центрі Великого шовкового шляху і саме через них міг здійснюватися самий короткий шлях для товарів та ресурсів з Південно-Східної Азії, Китаю й Індії до Європи.

Американці створили в регіоні плацдарм, що є одним з найбагатших за покладами нафти, зміцнили своє панування в нафтових районах Близького Сходу та Перської затоки, забезпечили повну залежність Пакистана від США, продемонстрували можливість створення в своїх інтересах безпрецедентно широкої коаліції держав, вирішуючи глобальні проблеми без НАТО і, по суті, навіть без ООН. Проголошене 29 січня 2002 р. щорічне послання американського президента конгресу й американському народу закріпило саме такий курс Вашингтона, і призначенням “доктрини Буша” стало визначення “історії людської свободи”. Навіть колишній міністр юстиції США Рамсей Кларк змушений був порівняти свою країну з “наркоманом, що сп’янів від своїх успіхів”.

Претендує на самостійність також модернізований варіант однополярності, що ґрунтується на відносно багатосуб’єктній природі, коли “монополюсом” є не одна країна, а група держав, які складають домінююче “ядро” всього світоустрою, а навколо цього “ядра” і повинна вибудовуватися, прямо чи опосередковано, вся конструкція міжнародних відносин. У розумінні прихильників цієї позиції, насамперед, А. Страуса, співдружність держав, що виступає в якості “монополюса” – це в даному випадку не співдружність рівнозначних одиниць в атлантичні “ядрі”, так як визначальною ланкою цього “ядра” повинна виступати єдина нині понаддержава. На його думку, “концентрична структура” нового світопорядку складається з трьох кіл: в центрі – США, друге коло – “союзна система” (ЄС, Японія) і третє – Росія, Китай, країни “третього світу”. Як підкреслює О.О. Злобін, така однополюсність базується не на військово-силових чинниках і не на зовнішніх балансах сил, а на “внутрішньому балансі”, що характерний кожній складовій “концентричної структури”, балансу сил “в традиційному значенні вже не існує”, а “однополюсність буде продовжувати своє існування й визначати розвиток світу”. “Однополярність”, що трактується Страусом в рамках “балансу сил”, як вважає автор, погано “передає сутність і концепції, і самої справи”. Від біполярності до моноцентризму рухається й Західна Європа, що спирається на створенні об’єднання – ЄС, РЄ і НАТО, що ефективно функціонують і які посідають ключові позиції в основних сферах міжнародних відносин в Європі: економічна інтеграція, зовнішньополітичне співробітництво та забезпечення безпеки, співробітництво в правовій, соціальній та гуманітарних сферах.

І ще одна модель: її прихильники, висловлюючи своє негативне ставлення до ідей однополярності та багатополярності – від більш –менш м’якої формули “створення не однополярного і не класичного багатополярного світу” до категоричних тверджень про безумовну застарілість те тільки “біполярності”, але й “багатополярності” й “однополярності”, - розглядають сучасний світ як багаторівневу високорухливу міжнародну та міждержавну систему, в якій на перший план висувається необхідність багатосторонніх рішень і нових міжнародних інститутів.

У статті “Одинока наддержава” С.Хантінгтон зробив спробу обґрунтувати важливу тенденцію у світоустрої на найближчі 10-20-років: перехід від “одно-багатополярності”, коли одночасно співіснують “однополярність” в особі єдиної понаддержави (США) і “багатополярність”, що сповідується рядом інших країн, до істиної багатополярності в ХХІ ст. Її розвиток – він пов’язав насамперед із становленням спільної підтримки порядку і створення колективних інструментів для зміцнення безпеки.

Став реальністю “регіоналізований світ”, в якому чітко вимальовуються нові лінії протистояння і конфліктів – не лише по межі політичних й економічних інтересів, а й по лініях культури, етнічності, національної й конфесійної приналежності. На пострадянському просторі процеси диференціації економічної й політичної систем, національних інтересів і міжнародних пріоритетів все ще домінують над тенденцією до інтеграції, що не може не позначитися на нових геополітичних колізіях.

Правомірним є також виділення “статичних моделей” міжнародних відносин, що характеризуються нестабільністю і не піддаються прогнозу та мають ситуативний вимір (аналіз на основі post factum). Гіпотетично можливий варіант і безполюсного світу, що управляється міжнародною спільнотою, однак на практиці це навряд чи можливо (у будь-якому випадку, на цьому етапі історичного розвитку).

Сучасний світопорядок має складну конфігурацію, він такий, що його неможливо “розкласти по поличках” однополярності чи багатополярності. Якщо з точки зору військової могутності світ став дійсно однополярним в особі США, то з точки зору економічного потенціалу світ все більше й більше набуває трьохполярної структури - США-Європа-Японія (на їх частку припадає 2/3 сукупного світового валового продукту). Реальним претендентом на приєднання до цієї структури найближчим часом є Китай.

Взаємне урахування інтересів, механізми колективного вирішення ключових проблем, пріоритет права й широка демократизація міжнародних відносин – гарантія ефективності та надійного світопорядку ХХІ ст.

ІІІ. ДОКУМЕНТИ

ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

прийнята і схвалена Резолюцією 217 А (ІІІ)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проблема тероризму та засоби її вирішення.	\|	Стаття 2.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.