Запровадження режиму економії в діяльності органів державної влади.

У цій дилемі криється пояснення нестабільності економічного розвитку України, де споживання розширювалося випереджаючими розвиток темпами. Якщо взяти до уваги зловживання споживчим кредитуванням населення, а також непропорційність розподілу доходів в Україні, то можна вести мову про вимивання необхідного для розвитку капіталу суспільством споживання. Цей процес знайшов відображення у підвищенні в національному господарстві ролі секторів, які обслуговують споживчий попит, сфери послуг, а також гіпертрофованому імпорті, який не може знизити навіть девальвація національної валюти.

Кризовий стан економіки багатьох країн світу, в т.ч. високорозвинутих, змушує уряди вдаватися до “жорсткої економії” бюджетних коштів, “урізання” зарплат в державному секторі, скорочення багатьох соціальних програм, збільшення податкового тиску на підприємницький сектор. Однак такі непопулярні методи виходу з кризи часто не сприймаються громадськістю, викликають протести у пересічних громадян, що змушує уряди шукати більш “гуманних” способів підвищення ефективності роботи державного сектора та стимулювання ініціатив приватного. До такої “панацеї”, на наш погляд, можна віднести модель приватно-державного партнерства. В світовій практиці виділяють дві принципово різні підходи у сфері відносин держави і приватного бізнесу, зокрема, й на умовах партнерства (так зване Public Private Partnerships чи державно-приватне партнерство (ДПП)).

Форми ДПП дуже різноманітні. Більш того, необхідно відзначити, що можливі і практично реалізуються самі різні комбінації базових правових і організаційних принципів.

Основними формами державно-приватного партнерства є наступні: концесії; контракти; угоди про розділ продукції; договори оренди; договори лізингу; спільні підприємства (участь в капіталі).

В Україні, державно-приватне партнерство повинне стати одним із стратегічних напрямів розвитку і модернізації об'єктів сучасної інфраструктури. Враховуючи досвід зарубіжних країн, для застосування ДПП - проектів можна рекомендувати наступні галузі:

1. Транспортна інфраструктура. Україна - найбільший транспортний вузол Європи, через який проходять міжнародні вантажні і пасажирські потоки. Транспортний комплекс включає всі види перевезень: морські, річкові, залізничні, автомобільні, авіаційні і трубопровідні.

В першу чергу необхідно налагодити обмін досвідом і налагодження контактів в сфері ДПП. Тут потрібно відзначити декілька напрямів:

- перше це співпраця із зарубіжними спеціалізованими організаціями по питаннях ДПП;

- друге, це співпраця з міжнародними організаціями такими як Всесвітній банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, спеціалізовані організації ООН, такі як Європейська економічна комісія, Комісія по праву і міжнародній торгівлі;

- третій напрям, це співпраця з консалтинговими компаніями, які мають значний досвід в царині ДПП.

По-друге, опрацювання світової практики реалізації партнерства держави і бізнесу в різних сферах, з пошуком оптимальної моделі, яка може бути використана при формуванні партнерських відносин в Україні.

По-третє, завдання Держави в сфері впровадження ДПП це: законодавче закріплення механізмів ДПП; реалізація пілотних проектів ДПП; створення відповідних державних інститутів.

По-четверте, широка інформаційна підтримка ДПП – конференції, круглі столи, залучення ЗМІ до роз’яснювальної роботи щодо переваг які дає застосування механізмів ДПП при реалізації інфраструктурних проектів.

Основний принцип концепції моделі партнерства держави і приватного сектора (в англомовній літературі – Public Private Partnership, РРРs) полягає в тому, що держава визначає, яких публічних послуг та суспільної інфраструктури вона потребує, а приватні інвестори висувають конкретні пропозиції, що в найповнішій мірі повинні відповідати інтересам держави. Вирішення конкретного завдання в рамках державно-приватного партнерства покладається на того з партнерів, який може це зробити з більшою ефективністю.

Особливості, притаманні різним галузям суспільної інфраструктури (капіталомісткість, ризиковість, технологічна складність), визначають ступінь участі та рівень зацікавленості приватного сектора у державно-приватному партнерстві. Оскільки приватний сектор зорієнтований на прибутковість, то модель РРРs неможливо застосовувати у секторах, де важливою є суспільна безпека, управління – витратне, а послуги – малопридатні для продажу. Так, проекти з надання послуг водопостачання, будівництва доріг, мостів і телекомунікацій є інвестиційно привабливими для приватних інвесторів з огляду на їх порівняно швидкий термін окупності, рентабельність та “ефект масштабу”. Державно-приватне партнерство у сфері освіти, охорони здоров’я є також можливим, проте, з огляду на специфічність цих послуг, їх велику “суспільну вартість”, наявність суттєвих трансакційних витрат на “проходження” дозвільних державних процедур, не достатньо мотивує потенційного інвестора до вкладання коштів саме в такі проекти. Що ж стосується таких суспільних благ, як поліція, оборона, заклади пенітенціарної системи, пожежна охорона, парки і заповідники, музеї і бібліотеки, то їх фінансування, переважно, здійснюється через державний бюджет і вони знаходяться у державній власності, оскільки є не лише малоприбутковими, але й виконують важливі суспільні функції.

Брак ресурсів державного бюджету, а також значні інституційні зміни у більшості галузей державного сектору змушують уряди багатьох країн передавати їх бізнесу у довгострокове використання, залишаючи за собою право регулювання та контролю. Так, за період 1987-2004 рр. у Великобританії з’явились державно-приватні партнерства у таких інфраструктурних секторах, як залізничні дороги – 51%, охорона здоров’я – 11%, мости і автостради – 9%, освіта – 7%, оборона – 6%, поліція і тюрми – 3%, інші – 13% від загальної кількості проектів.

Наразі Україна не потребує масштабної фінансової підтримки Заходу. Адже за оцінками експертів, українці тримають 40 млрд. дол. за кордоном і ще 10 – 20 млрд. дол. – на руках[2] . Для ефективного розвитку промисловості, і насамперед переробної, нам необхідні західні технічні та управлінські ноу-хау. На першому етапі перетворення промисловості їх зазвичай надають країні провідні західні компанії шляхом внесення прямих іноземних інвестицій чи створення спільних підприємств.

За даними авторитетного видання Harvard Business Review (HBR) загальна вартість всіх фінансових програм країн світу, направлених на подолання кризи складає 13 трлн. дол. Вартість антикризових заходів України в 2009 році оцінюється на рівні 10,4% ВВП 2008 р. (біля 99 млрд. грн.)[3] . Аналіз даних Harvard Business Review (HBR) свідчить, що високий показник співвідношення витрат на фінансове оздоровлення до номінального ВВП означає збільшення терміну економічного відновлення країни. Адже програми фінансового оздоровлення, по суті, зводилися до підтримки банківського сектору центробанком чи грошової допомоги уряду “депресивним” галузям і не мали інвестиційного характеру.

В умовах сьогодення заходи з боку держави, що сприятимуть детінізації неформальної економіки, а відтак залученню до легальної економіки додаткових ресурсів, вкрай необхідних для реанімації економіки у посткризовий період повинні здійснюватися за такими напрямками:

- створення паритетних умов для функціонування різноманітних форм підприємницької діяльності за рахунок послаблення фіскального тиску на функціонування легальної економіки, створення переваг, що стимулюють мотивований перехід тіньової діяльності на легальні засади.

- запровадження на певний період режиму легалізації державного нагляду та контролю за підприємницькою діяльністю;

- стимулювання попиту на робочу силу, насамперед за рахунок розширення малого підприємництва та державне регулювання пропозиції робочої сили на ринку праці;

- запровадження легалізації (амністії) доходів, отриманих унаслідок приховування від надмірного оподаткування, за умови якщо вони не мають кримінального підґрунтя.

У зв’язку з необхідністю подолання криз в Україні на сьогодні здійснюється адміністративна реформа, метою якої скорочення державного апарату та підвищення його дієвості. З метою підвищення дієвості антикризових заходів необхідно запровадити ефективний контроль за використанням державних коштів та ефективну координацію зусиль на всіх рівнях державної влади.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Визначення пріоритетів стабілізації розвитку економіки та державне управлінське забезпечення.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.