Релігійно-традиційна правова система

Вельми значними особливостями порівняно з романо-германською та англо-американською правовими системами мають правові системи, що входять до сім’ї релігійно-традиційного права.

Сім’я релігійно-традиційного права охоплює релігійні правові системи, засновані на будь-якому віровченні, і традиційні правові системи, засновані на звичаєвому праві.

До релігійних правових систем належать: мусульманське, канонічне, індуське, іудейське право; до традиційних — японське, далекосхідне і звичаєве право окремих держав Африки, Азії, Океанії. Загальною ознакою для них є те, що всі вони функціонують нарівні з національним правом окремих держав, а ступінь впливу на суспільство залежить від їх авторитету серед населення.

Мусульманське право являє собою правила поведінки прибічників ісламу, основний зміст яких становлять зобов’язання щодо Аллаха^{^[14]} та інших мусульман, а також санкції за їх порушення.

Період становлення мусульманського права як системи соціально-нормативного регулювання охоплює VII — X століття н. е. Виникло воно на території Аравійського півострову, як гадають, у його західної частині — області Хіджаз.

Мусульманське право — це одна з найзначніших правових систем світу, яка охоплює більш ніж 500 млн. осіб.

Зведення мусульманських теологічних та правових нормативів (шаріат), звернених до людей, був встановлений Аллахом і переданий ним через пророка Мухаммеда. Джерелами мусульманського права є Коран, сунна, іджма та кійас.

Коран (арабською — “аль-Кур’ан”, що означає “читати вголос речитативом, декламувати”) за віровченням ісламу, — книга нестворена, вона — саме слово Аллаха, складається із 114 глав різної довжини, кожна з яких має назву сура. Кожна сура Корану складається із аятів (віршів). За мусульманською традицією одкровення передавалися Аллахом його посланнику пророку Мухаммеду через ангела (“святого Духа”) приблизно у 610–632 роках н. е.^{^[15]}, а їх запис вівся протягом наступних десятиліть.

Нарівні з релігійно-моральними положеннями приблизно у 300 віршах Корану подані установи нормативно-юридичного характеру.

Сунна — збірник переказів (хадісів), у яких йдеться про життя пророка Мухаммеда, розповідається про його вчинки та наводяться висловлювання, що є свого роду дороговказом у житті для віруючого. І тільки близько 500 хадісів можуть бути віднесеними до норм — правил поведінки в правовому розумінні.

Іджма (доктрина мусульманського права) — це єдина думка, якої досягли вчені всіх або ж однієї юридичної школи з питань ісламу і обов’язків правовірних. Звернувшись до Корану та сунни, мусульманські судді (каді) не завжди могли пристосувати їх положення до розгляду конкретних справ. Тому, починаючи з VIII століття функцію тлумачення перших двох джерел почали здійснювати правові школи тлумачення, що зробило доктрину провідним джерелом права. При цьому судді втратили право прямо посилатися на Коран та сунну, а були зобов’язані застосовувати норми в інтерпретації певної правової школи тлумачення.

Кійас (метод міркування за аналогією) — застосування положень, сформульованих у Корані, Сунні та Іджмі, для розгляду подібних та аналогічних випадків.

Таке узгоджене об’єднання різних джерел дістало назву системи “чотирьох корінь” ісламського права.

У ХХ столітті ряд мусульманських держав здійснив кодифікацію окремих галузей права за західноєвропейським зразком (цивільного, торгового, процесуального, кримінального та ін.). Це внесло значну різноманітність у вікові мусульманські правові традиції кожної з держав. Посилення ролі нормативного акта, хоча й прийнятого на підставі принципів ісламу, призвело також до послаблення ролі доктрини в процесі розгляду юридичних справ. У сучасному світі ідеї “вестернізації” найменше торкнулися таких держав, як Саудівська Аравія, Оман, емірати Персидської затоки. Як субсидіарні (додаткові) джерела праці вчених-юристів застосовуються лише за наявності прогалин у законодавстві Єгипту, Сирії, Ірану, Іраку, Пакистану, Лівії, Алжиру та ін.

У зв’язку з цим необхідно розмежовувати релігійне мусульманське право і право мусульманських держав.

Канонічне право в християнській релігії є сукупністю правових рішень (канонів), установлених, головним чином, на всесвітніх та деяких інших церковних соборах. У католицькій церкві канонічне право вміщує також постанови римських пап. Слово “канон” у перекладі з грецької означає “норма”, “міра”, “стандарт”. Найбільш ранніми канонами є правила нового Заповіту. Розрізнені норми різних єпархій, декретів пап були систематизовані у Зводі канонічного права 1582 року (Corpus juris canonici). Аж до ХХ століття ніяких інших кодифікацій канонічного права не відбувалося, воно лише інтерпретувалося каноністами. Поширення в Західній Європі Кодексу Наполеона стало імпульсом до проведення кодифікації канонічного права з 1904 по 1918 рік, який залишався основним правом римської католицької церкви до 1983 року, коли був введений новий Кодекс.

Такі норми не повністю правові — скоріше це гібридна правова система, оскільки вона охоплює як корпоративні, так і моральні регулятори. Як правові норми корпоративне право можна розглядати тією мірою, якою воно визнається обов’язковим у тій чи іншій державі (наприклад, абсолютна теократична монархія Ватикану).

Індуське право є одним з найбільш стародавніх і оригінальних у світі. Ряд положень індійського збірника Веди (ІІ тисячоліття до н. е.) можна витлумачити як правила поведінки загального характеру. Подолавши віки, традиційні норми стародавнього та середньовічного права — веди, смрити, дхармашастр та ін., залишилися складовою частиною внутрішньодержавного права Індії. Індуське право поширюється на осіб, які сповідують індуїзм незалежно від місця проживання. Зараз у світі налічується близько 300–350 млн. індусів, які мешкають переважно в Індії. Живуть вони також у Пакистані, Бірмі, Сінгапурі, Малайзії та державах Східної Африки.

Характерними ознаками індуського права є:

- персональний характер правової системи, оскільки вона застосовується лише до індусів (за народженням, релігією) та до навернутих до індуїзму (мається на увазі, що в разі переїзду індус везе право з собою);

- поширення на означені категорії відносин: внутрішньосімейні, кастові, відносини землекористування, договірного права, права власності;

- відносна незалежність від інших правових систем (англійського, мусульманського права), що свідчить про високий рівень правової культури;

- наявність жорстких правил станово-кастової організації, за якою члени кожної касти — брахмани (священослужбовці), кшатрії (військові), вайшиї (торговці) та шудри (слуги і ремісники) мають власну систему прав і обов’язків, власну мораль, рівень пізнання істини;

- тісний зв’язок з індуїзмом релігійно-філософської і соціально-етичної систем, заснованих на віротерпінні, релігійних догмах, норми яких не мають уніфікованого характеру, а церква — ієрархічної організації;

- здатність до адаптації в умовах постійних соціально-економічних і політичних змін;

- включення до сфери дії індуського права представників неортодоксальних релігійних общин, сектантських груп (лингаяти, арья-самаджисти, джайли, будисти, сікхі та ін.);

- різноманітність джерел права: веди — священні книги, ідейні засади індуського права; смрити — правові трактати, що коментують веди; збірники висловлювань індійських авторитетів; звичаї — правила поведінки доброчесних, розсудливих людей.

Сьогодні окремі положення індуського права зазнали змін у зв’язку з прийняттям відповідних законопроектів; відмінена відповідальність за порушення норм кастової належності, заборонена полігамія, дозволені розлучення, встановлено право на отримання аліментів та ін.

Іудейське право (єврейське право, Talmud law) виникло понад три тисячоліття тому, розвивалося і зберігалося як право єврейського народу незалежно від того, була державність у євреїв чи не було її. Цьому процесу сприяла наявність внутрішньої автономії єврейських общин — їм дозволялося мати органи самоврядування і власні судові заклади. Іудейське право являє собою нормативну частину Усного Вчення — Талмуда. Воно включає також Агаду — стародавні сказання та легенди, вислови мудреців, повчальні історії. Спочатку законодавчі положення передавались усно із покоління в покоління і аж у V столітті були зафіксовані в письмовій формі.

Записане вчення — Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон, є основним джерелом права для суддів і нагадують конституції єврейського народу. Іншим джерелом є талмудична література — Мішна, Мндрашим, Барайти, Єрусалимський та Вавилонський Талмуди.

Іудейське право регулює цивільні, сімейні, трудові і кримінально-правові відносини. Його головною відмінною ознакою є релігійно-національний характер: додержання релігійних наказів так само обов’язкове для євреїв, як і додержання юридичних законів іудаїзму. При цьому право постійно вдосконалювалось винятково представниками європейської юридичної думки, що відрізняє його від інших релігійно-традиційних правових систем.

Іудейське право забороняє євреям звертатися до неєврейських судових інстанцій, хоча презюмується, що законів держави слід обов’язково дотримуватися. Ця заборона не стосується звернень до державних судів після створення Ізраїлю.

Характерно, що сучасна судова система держави Ізраїль не пов’язана зобов’язанням дотримуватися принципів єврейського права. Проте фактично законодавство і судова практика абсорбує багато положень із старовинних джерел, особливо в галузі приватного права.

Усередині самого єврейського права вирізняється проблема колізії законів унаслідок світового географічного розселення єврейських общин, яке призвело до формування різних правил та норм, які застосовуються при розгляді подібних юридичних проблем у різних регіонах.

Японське право. Відокремлене географічне положення, що перешкоджає просяканню правових інститутів інших держав, сприяло виникненню в японському суспільстві своєрідної системи норм, традицій, що дозволяють регулювати відносини сторін шляхом узгоджувальних процедур. Із середини ХІХ століття національне право Японії прагне до континентальної правової сім’ї, оскільки ґрунтується воно на французькому і германському законодавстві. Проте після Другої світової війни японське право зазнало значного впливу права США, особливо в галузі економіки. Поряд з тим досить великого регулятивного значення в японському суспільстві набули норми “гірі”, що приписують поступовість примирення, згоду при розгляді юридичних справ без звернення до офіційних судових органів.

Далекосхідне право. Цінність тієї або іншої нормативної системи залежить від її здатності до впорядкування людських відносин. З цього погляду вельми своєрідною є далекосхідна правова сім’я. Походить вона з Китаю і пов’язана з філософським вченням Конфуція. Етичні цінності і традиції цієї держави мали значний вплив на Монголію, держави Індокитаю, Малайзію, Бірму, Японію, Корею.

В основі конфуціанства лежить прагнення людини співвідносити свою поведінку з космічною гармонією. Той, хто прагне поводити себе правильно, повинен любити лише праведні вчинки, не порушувати встановлену природою рівновагу, підпорядковувати власні інтереси збереженню гармонії. Правила, яких слід дотримуватися, під назвою “лі”, не є однаковими для всіх, а залежать від статусу людини, його статі, фаху, службового становища, сімейного стану. Право з позицій конфуціанства має дуже загальний характер, не враховує багатоманітності людських відносин. Водночас правила “лі” дають можливість досить точно обумовлювати поведінку сторін у конкретній ситуації. Попри все, втручання офіційних судових органів не в змозі відновити порушену гармонію. Тому перевагу в конкретних ситуаціях слід віддавати узгоджувальним процедурам, домагаючись відновлення прав шляхом взаємних поступок і терпіння.

Прибічники школи легістів дотримувалися протилежної позиції і відверто ворогували з конфуціанцями. Людина за своєю сутністю егоїстична, тому її інтереси повинні бути обмежені законодавством і засобами державного примусу. Проте китайська державність протягом понад 2000 років ґрунтувалася на філософському вченні Конфуція. З роками його прибічники визнали закони як необхідну форму регулювання відносин у суспільстві.

Інтенсивний розвиток законодавства в сучасному Китаї за континентальним зразком, проголошення його особливого шляху не виключає збереження багатьох інститутів традиційного права і морально-етичних передбачень у суспільстві.

Звичаєве право держав Африки, Азії та Океанії являє собою унікальну правову систему, коріння якої сягають тисячоліть.

Ці правові системи мають велику різноманітність конкретних форм. Форми залежать від стадії розвитку суспільства, наявності (відсутності) та особливостей колоніального режиму в минулому і вплив колишніх метрополій на державу нині; особливостей джерел; відносної недоступності для впливу інших держав.

Неповторність системи традиційного права полягає в збереженні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державного визнання. Звичай тією чи іншою мірою відомий усім правовим системам, проте в романо-германському та англо-американському праві він виконує допоміжну (субсидіарну) роль.

Звичаєве право африканських держав має переважно неписаний характер і передається з покоління в покоління окремими народами або племенами, що робить його іноді єдиним джерелом права і дає уявлення про особливості культури цих народів.

Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти людей (роду, племені, родини, селища), а не суб’єктивних прав конкретних осіб. Наприклад, шлюб — це угода між родинами, за якою наречений чи його представник розраховується за майбутню дружину викупом або зобов’язується відпрацювати за неї. Правила про успадковування майна побудовані так, щоб родина ніколи не втрачала контролю над майном.

Для оцінки звичаєвого права як архаїчного не має достатніх підстав, оскільки навіть тепер рішення, прийняті за його нормами, рідко заперечуються сторонами. За даними ряду дослідників, у колишніх франкомовних колоніях лише один відсоток (!) справ доходить до офіційних судів. Мабуть, жодна з національних правових систем світу не має такої високої ефективності розгляду юридичних справ.

Слід відзначити тенденцію до поступового формування загальних правових принципів на африканському континенті під впливом норм міжнародного права і міждержавних об’єднань, а також ідей становлення ринкових відносин та демократії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Англо-американська правова система	\|	Співвідношення технічних і правових норм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.