• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Соціальні та культурні цілі.

Соціально-економічні цілі.

Організаційно-управлінські цілі

Довгострокові організаційно-управлінські цілі:

1) побудова саморегульованої цілісної регіональної інноваційної системи;

2) вироблення системи управління інноваційними процесами, яка максимально пристосована до конкретних умов та завдань;

3) формування принципово нової системи управління економікою регіону;

4) створення якісно нової територіальної організації виробництва.

Середньо- та короткотермінові організаційно-управлінські цілі:

1) створення єдиного інформаційного середовища;

2) вироблення системи оцінки ефективності діяльності інноваційної системи та її структурних підсистем;

3) розробка системи контролю та зворотнього зв`язку;

4) розробка механізмів модифікації структури діяльності;

5) розробка ринкових механізмів взаємодії суб`єктів діяльності між собою та із зовнішніми системами;

6) якісна перебудова зв`язків у ланцюгу освіта-наука-виробництво.

Довгострокові соціально-економічні цілі:

1) завоювання стабільних позицій у відповідних сегментах світової ринкової системи;

2) корінне оновлення основних фондів;

3) переорієнтація економіки на виробництво наукомісткої високотехнологічної продукції;

4) вирівнювання балансу “імпорт-експорт”;

5) накопичення критичного технологічно-фінансового та інформаційного потенціалу для здійснення “технологічного прориву”.

Середньо- та короткотермінові соціально-економічні цілі.

1) формування позитивного соціально-економічного іміджу регіону;

2) створення привабливого інвестиційного клімату;

3) оптимізація ресурсоспоживання;

4) формування здорового конкурентного середовища у сфері НДЕКР.

Довгострокові соціальні та культурні цілі:

1) підвищення життєвого рівня населення;

2) побудова “відкритого суспільства”;

3) переорієнтація суспільства на загальнолюдські цінності;

4) корінна перебудова системи освіти на всіх рівнях;

5) закріплення демократичних засад у всіх сферах життя;

6) інтеграція у європейське співтовариство.

Середньо- та короткотермінові соціальні та культурні цілі.

1) підвищення кваліфікаційного рівня трудових ресурсів;

2) підвищення ринкової грамотності населення;

3) підняття рівня ділової активності в регіоні;

4) скорочення безробіття.

На схемі 2 зображений загальний потенціал підприємства або організації і його основні складові виробничо-технологічний, науково-технічний, фінансово-економічний, власне інноваційний потенціал, який представляє ядро всього потенціалу, органічно входячи в кожну його частину.

Схема 2. Загальний потенціал підприємства.

На схемі 3 зображена структура інноваційного потенціалу. Його основу складають інноваційна інфраструктура підприємства спільно з інноваційними можливостями, які створюються за рахунок інших компонент потенціалу.

Існує два підходи до оцінки інноваційного потенціалу:

1. детальний –використовується на стадії обгрунтування інновацій, підготуванні пректа та її реалізації (впровадження). Він достатньо трудомісткий, однак дає найбільш повну інформацію.

При цьому подході використовується така схема оцінки:

1) дається опис нормативної моделі стану інноваційного потенціалу – організації, тобто кількісні та якісні вимоги стану потенціалу по всім блокам;

2) встановлюється фактичний стан інноваційного потенціалу по всім блокам;

3) аналізується розходження нормативних і фактичних значень параметрів;

4) виділення слабких та сильних сторін потенціалу;

5) складається відносний перелік робіт.

Коли строки проведення аналізу обмежени, відсутній спеціаліст, спроможний проводити системний аналіз чи відсутня певна інформація, зокрема про конкурентів, тоді застосовується діагностичний підхід.

Умовами ефективного застосування діагностичного підходу є:

1) застосування знань і основ системного аналізу. Системний аналіз – методологічний прийом, в рамках якого об`єкт дослідження розглядується як система, що функціонює в зовнішньому середовищі. Він використовується практично в усіх галузях науки.

2) необхідно знати взаємозв`язок діагностичниих параметрів з іншими параметрами системи, щоб по стану одного з них оцінити стан усієї системи чи її суттевої частини.

3) Інформація про діагностичні параметри повинна бути достовірною. У відповідності з основами системного аналіза діагностичними параметрами будуть являтися вхідні та вихідні зовнішні параметри.

Вхідні - чисельність спеціалістів, що мають високу кваліфікацію, рівень заробітньої плати, наявність фінансових ресурсів.

Вихідні – тривалість виконаних робіт, рівень і якість виконаної роботи, витрати на виконання робіт, звільнення та переміщення співробітників .

Внутрішні параметри (стан) системи, інформація, яку звичайно складно отримати (діагностика конкурента) і опис звичайно структурними параметрами. Їх можна розділити на ресурсні і функціональні.

Ресурсні – параметри, що характеризують знос, старіння, остаточну потужність, запас ресурсів та організаційних засобів.

Функціональні – характеризують раціональність ефективності функціонування системи по відношенню до використаних ресурсів та організаційного потенціалу.

При діагностичному підході використовується наступна схема проведення аналізу:

1) Введення капіталу управлінських впливів.

2) Створення бази данних (ведення каталогу) ситуацій стану зовнішнього середовища.

3) Створення каталога діагностичних параметрів для характеристики зовнішніх проявів.

4) Створення каталога діагностичних параметрів внутрішніх проявів.

5) Встановлення взаємозв`зку структурних та діагностичних параметрів системи.

6) Спостереження динамічних параметрів та обробка статистичних данних.

7) Оцінка структурних параметрів.

8) Оцінка стану приватних параметрів та визначення інтегральної оцінки потенціалу організації.

Одна з найважливіших проблем, характерних для сьогоднішньої української економіки, - це проблема погіршення інноваційного клімату. У середині 80-х років в нашій країні середній термін служби обладнання становив 28 років, а відтоді він міг хіба що збільшитися. 40% основних виробничих фондів в будівництві фізично зношено. У машиобудуванні більше половини ОВФ потребують негайної модернізації, а більше чверті- негайної заміни. Чи варто говорити про те, що вирішення цих проблем неможливе внаслідок катастрофічної недостачі інвестиційних ресурсів.

Ситуація є ще більш важкою, якщо врахувати, що нова техніка стоїть дорожче і дорожчає значно швидше, ніж низько кваліфікована робоча сила. У результаті технологічна модернізація виробництва стає в принципі невигідною, оскільки підприємства, що не здійснюють інновації, мають більш низькі витрати і, отже, кращі індивідуальні умови відтворювання.

Наукоємкі виробництва (приладобудування, біотехнологія, тонка хімія і т.д.), які в період кризи не мають практично ніяких ринкових стимулів до існування, потребують державної підтримки. Оскільки ринковий попит на продукцію даних галузей в період кризи неминуче падає (і тим швидше, ніж глибше загальний спад виробництва), його повинна забезпечити система державного замовлення.

Для найшвидшого виходу з кризи необхідне посилення прямого втручання держави в економіку. Тільки воно здатне створити структурні передумови для виходу з кризи, підтримуючи галузі, що вимагають довгострокових капітальних вкладень. Вимагає найшвидшого рішення питання про пріоритетні напрями науково-технічного прогресу, які насамперед повинні користуватися економічним заступництвом держави.

Українські великі компанії не схильні до інновацій, особливо радикальних, по визначенню. Це недивно. Значна частина діючого корпусу керівників промислових підприємств сформувалася в умовах директивної економіки. Вони звикли "бігати" не за інноваціями, а - від інновацій. Якщо уже справа піде про необхідність освоєння виробництва нової техніки, вони вважатимуть за краще діяти старим, давно відомим ним способом. А саме, постараються купити за кордоном, краще за рахунок державних або позабюджетних коштів, ліцензію на виробництво випробуваної і, як правило, вже застарілої техніки. Західні компанії продають такі ліцензії з величезним задоволенням. Вони позбуваються "зношених" конструкцій, як позбуваються старого одягу. Якщо вдається продати - продають, а немає - просто викинуть. Ним-то хоч-не-хоч необхідно рухатися уперед. Хоч би маленькими кроками.

Протягом досить тривалого (по мірках сьогоднішнього дня) часу відсутність розумної інноваційної політики підмінялася створенням різного роду організаційних структур. Створені державою або при вирішальній підтримці держави різні фонди, направлені на підтримку інноваційної діяльності, зі своєю функцією не справляються. Реально вони працюють в інтересах власного "апарату" і "наближених" організацій. Незважаючи на переможну реляцію, їх діяльність швидше може бути розцінена як імітація діяльності. Якщо, звичайно, дивитися з точки зору перетворення інновацій в рушійну силу розвитку суспільства.

Недостатня фінансова підтримка з боку держави, нерозвиненість законодавчої бази, низький рівень розвитку інноваційної інфраструктури - всі ці чинники, що згадуються підприємствами як що гальмують інноваційний процес, в більшій або меншій мірі пов'язані з діяльністю держави.

Коли починає обговорюватися проблема державної участі в поліпшенні інноваційного клімату, то перша і майже єдина проблема, яка знаходиться в центрі уваги, це недостатнє фінансування з боку держави. Частково таке завужене сприйняття відбувається від стереотипа відношення, успадкованого з радянських часів, коли держава підтримувала шляхом прямого інвестування всі види науково-технологічної діяльності і керувала “впровадженням" розробок в промисловості. Разом з тим недостатнє державне фінансування це тільки одна сторона проблеми, і при цьому трохи ілюзорна, оскільки важливий не тільки об'єм коштів, що виділяються, але і як, кому, на основі яких механізмів ці кошти виділяються. І тут ситуація не така однозначна. Інша сторона проблеми складається в надто слабому використанні державою непрямих важелів стимулювання науково-інноваційної діяльності, адже саме непряме регулювання є основним методом створення сприятливого інноваційного клімату в розвинених країнах світу. Під непрямим стимулюванням розуміється, передусім, нормативно-правове регулювання участі різних інститутів в інноваційному процесі, розподіл прав на інтелектуальну власність, що створюється; а також податкове регулювання.

Розглянемо більш детально різні механізми державної участі в створенні сприятливого інноваційного клімату в економіці. Умовно можна виділити три компоненти діяльності держави в цій сфері:

· створення спеціальних фінансових механізмів державної підтримки інноваційної діяльності;

· формування інноваційної інфраструктури;

· непрямі методи регулювання.

Читайте також:

1. Античні міста-держави на півдні України, їх культурні традиції.
2. Біосоціальні риси людини
3. Визначте соціальні перетворення в процесі радянізації українського суспільства.
4. Висуває принципово нові соціальні ідеї.
5. Відрахування в соціальні фонди.
6. Відрізняють запропоновані (предписанные) і набуті соціальні статуси.
7. Волонтерство у соціальній роботі
8. Грошово-кредитна політика центрального банку: суть, типи, стратегічні цілі. Інструменти грошово-кредитного регулювання.
9. Державне управління у соціально-культурній сфері.
10. Державні соціальні служби в Україні
11. Довгострокові соціальні програми
12. Досвід європейських країн у соціальній роботі з наркоманами.

Переглядів: 663