Вчення про природну вогнищевість інвазії

Нерівномірність поширення певних видів паразитів, в тому числі збудників важких хвороб людини та свійських тварин, у деяких випадках набуває характеру природних вогнищ (осередків) інвазії. Вчення про природну вогневищевість трансмісивних хвороб було розроблене видатним паразитологом Є. Н. Павловським у 30-ті роки минулого сторіччя в під час вивчення тайгового енцефаліту. Це страшне захворювання людей, передавачем якого є іксодові кліщі–гематофаги. Вперше з масовим захворюванням на цю хворобу радянські медичні працівники стикнулися з початком освоєння ресурсів корисних копалин Сибіру і Далекого сходу Росії (будівництво Комсомольська-на-Амурі, нових рудників, металургійних комбінатів, залізниць тощо). Тоді ж розпочалося ґрунтовне вивчення шляхів передачі малярії та деяких інших протозойних хвороб людини, піроплазмозів великої рогатої худоби, деяких інфекційних хвороб.

Було з’ясовано, що для тимчасових паразитів-гематофагів фаза контакту є відносно короткою, триває стільки часу, скільки необхідно для ссання певної порції крові. Весь інший час вони є такими самими співчленами відповідного біоценозу, як і їхні потенційні хазяї – живителі. Це переважно кровосисні членистоногі, такі як комарі, мошки, москіти, мокреці, ґедзі, мухи, іксодові, гамазові та деякі інші кліщі. Їх спосіб живлення обумовлює важливу роль переносників, яку вони виконують, передаючи від однієї тварини (людини ) до іншої збудників багатьох вірусних, рикетсіозних бактеріальних, спірохетозних, протозойних та гельмінтозних хвороб, тим самим забезпечуючи їх циркуляцію в природі. Такі хвороби дістали назву трансмісивних.

У людини відомо більше 50 облігатно-трансмісивних хвороб, тобто таких, які іншими шляхами не передаються (малярія, сонна хвороба, філяріатози та ін.). В таких випадках в кровосисних тваринах проходять певні етапи життєвого циклу паразита, найчастіше вони виконують роль проміжних хазяїв. Також є факультативно-трансмісивні хвороби, такі, які частіше передаються іншими шляхами (туляремія, сибірка, чума та ін.). У таких випадках перебування в переноснику не є обов’язковим етапом життєвого циклу паразита. Найбільше хвороб передають іксодові кліщі та комарі. Для людини велике значення мають також хвороби, які передають воші (сипний та зворотний тиф), блохи (чума) та муха цеце (сонна хвороба).

Для тривалого існування вогнища необхідні певні умови, зокрема, наявність головних складових паразитарної системи, а саме: а) збудник та його носії – донори (тварини чи люди); б) певні види переносників, придатних для існування та передавання збудника; в) сприйнятливі тварини (люди) – реципієнти, привабливі для переносників. Водночас є важливим певний комплекс абіотичних факторів, сприятливих для розвитку та існування переносників та збудника, що перебуває у них. В багатьох випадках визначальним є температурний поріг і так звана сума ефективних температур. Наприклад, вірус жовтої лихоманки в комарах за температури +37º С вже за 4 доби стає інвазійним для людини, а за +18ºС лишається нешкідливим для людей протягом 30 діб і більше. Поширені у країнах з помірним кліматом малярійні плазмодії здатні розмножуватися і досягати інвазійної стадії в комарах в інтервалі температур від +16 до +30ºС, швидкість проходження відповідних етапів життєвого циклу плазмодіїв найбільша за оптимальної температури, яка є різною для різних видів. В той же час плазмодії, що викликають тропічну малярію, в умовах помірного клімату не здатні досягати інвазійної стадії в комарах (відповідні види комарів в Україні наявні), до того ж в умовах досить короткого теплого сезону їм не вистачає суми ефективних температур.

Для існування осередку інвазії також є важливим наявність умов, які сприяють нападу кровососів-переносників на людину чи інших тварин–потенційних хазяїв паразита. У багатьох випадках це мають бути певні біотопи, різні, в залежності від екологічних преференції специфічного переносника (печери, лісові урочища, водойми певного типу, оази в пустелі тощо) або споруди, приміщення певного типу. Членистоногим –гематофагам притаманні спеціальні поведінкові реакції, прояв яких залежить від фізіології переносника, фізіологічного стану живителя, температури та вологості середовища. Для кожного виду характерна своя фенологія, сезонні та добові ритми. Так, є денні (ґедзі, мухи), нічні (москіти) та сутінкові (більшість комарів) кровососи. Успішний пошук живителя забезпечують, зокрема, добре розвинуті нюхові і терморецептори.

Зазвичай у кровосисних членистоногих є кілька гонотрофічних циклів, яйця дозрівають порціями, кілька разів і це вимагає кількаразового кровоссання, що збільшує ймовірність перезараження живителів. Іноді зараження наступного хазяїна відбувається не під час чергового кровоссання, а контамінативно, напр. збудник сипного тифу виділяється з екскрементами вошей і потрапляє в організм людини через подряпини на шкірі. Через ті самі ворота інфекції потрапляє і збудник зворотного тифу, але за умови роздавлювання вошей. Зараження чумою відбувається лише у випадку поїдання інфікованих бліх (тварини, зокрема гризуни, мають звичку викушувати цих паразитів). Кровосисні комахи зазвичай мають певні преференції щодо живителів. Наприклад, комарі або ґедзі рідше нападають на людину, яка знаходиться поряд із гуртом худоби чи в стайні.

Типові природно-вогнищеві хвороби – це захворювання, збудники яких тривалий час успішно циркулюють у природних біоценозах між дикими тваринами за допомогою переносників. Людина підключається до цього кругообігу лише тоді, коли „випадково” потрапляє у вогнище інвазії (інфекції). Наприклад, головними хазяями-носіями кліщового енцефаліту є гризуни (переносник Ixodes persulcatus), кліщового зворотного тифу – гризуни та їжаки, летючі миші (переносник – Ornitodorus papillipes), шкірного лейшманіозу – гризуни піщанки та ін. (переносники – москіти), жовтої пропасниці та багатьох філяріозів – мавпи (переносники – різні двокрилі). Природні вогнища зазвичай пов’язані з певними ландшафтами: тайга (тайговий кліщовий енцефаліт), степ (чума), напівпустелі (лейшманіоз), савани (сонна хвороба), тропічні ліси (жовта пропасниця, хвороба Чагаса).

Значна частина природно-вогнищевих хвороб передається не за допомогою переносника-кровососа, а іншим шляхом. Нетрансмісивні природно-вогнищеві хвороби – це захворювання, проміжними хазяями збудників яких є різні некровосисні тварини, тісно пов’язані з певними біоценозами, в яких зазвичай мешкають і їхні остаточні хазяї. Як і у випадку трансмісивних хвороб, людина або свійські тварини заражаються лише в разі перебування у такому біоценозі. Зараження відбувається переважно аліментарним шляхом за трофічними ланцюгами з їжею (жертва-хижак) або в разі контамінації їжі або води дрібними проміжними хазяями. В деяких випадках личинки паразитів здатні активно проникати крізь шкіру хазяїна (перкутанно). Серед хвороб цієї групи є такі, що циркулюють переважно в дикій природі (альвеококоз і спарганоз, що спорадично зустрічаються у людини, мезоцестоїдоз та спірометроз собак, лігулідоз у свійських качок, метастронгільоз та спарганоз у свиней тощо). Інші хвороби успішно циркулюють як у дикій природі, так і за участю свійських тварин і людини (трихінельоз, ехінококоз, опісторхоз і дикроцеліоз). Є хвороби, які в умовах України зустрічаються переважно у свійських тварин та (або) людини (дифілоботріоз людини, фасціольоз та монієзіози жуйних, дирофіляріоз собак, деякі гельмінтози курей). В таких випадках інвазія може набувати синантропного характеру.

Синатропно-вогнищеві хвороби – це захворювання, циркуляція яких здійснюється у межах певного населеного пункту, господарства чи навіть окремої ферми. В циркуляції можуть бути задіяні як свійські тварини (людина), так і синантропні тварини. Це теніїдози людини, спричинені бичачим та свинячим ціп’яками, гідатигероз собак та котів, цистіцеркоз кролів, деякі гельмінтози ставкових риб. Слід також згадати дракункульоз, який в умовах Середньої Азії був поширений виключно в деяких містах. Інколи осередковий характер мають геогельмінтозні хвороби, напр. такі нематодози людини, як ентеробіоз та родентолепідоз („дитсадкова інвазія”), анкілостомоз (осередки, пов’язані з шахтами), дипілідіоз собак і котів (цикл може відбуватися в окремій квартирі) тощо.

Окремо слід загадати захворювання, осередки яких формуються лише за наявності певних ландшафтно-кліматичних умов, визначальними з яких є температура та вологість. Це перш за все так звані тропічні хвороби, серед яких є як біогельмінтози (філяріози, дракункульоз, шистозоматози), так і геогельмінтози (анкілостомідоз).

Ще один аспект ролі і місця паразитів у біоценозі виявляється шляхом з’ясування конкретних шляхів циркуляції паразитів у цьому біоценозі. Прикладом можуть слугувати ґрунтовні дослідження польських гельмінтологів на Мазурських озерах. В одному з озер було знайдено 170 видів тварин – потенційних хазяїв (проміжних і остаточних). У перших проміжних хазяїв зареєстровані личинки 78 видів гельмінтів, у других проміжних хазяїв – личинки 51 виду, а у остаточних хазяїв – 78 видів гельмінтів. В цьому озері виявлено 21 варіант шляхів циркуляції гельмінтів, в тому числі для трематод, остаточними хазяями яких тут можуть бути риби, амфібії та птахи – 12 варіантів за участю 2-3 хазяїв. Для цестод, знайдених у риб, птахів та ссавців – 6 варіантів, в тому числі дво- та трикомпонентні, а для акантоцефал – 3 варіанти, в яких роль проміжного хазяїна виконують ізоподи, а остаточними є риби, амфібії або птахи. В біоценозі цього озера остаточними хазяями гельмінтів є переважно птахи, тоді як риби частіше є проміжними, а не остаточними хазяями. Якщо остаточний хазяїн є рідкісним або нечисленним компонентом біоценозу, то й чисельність його паразитів буде невисокою. Те саме спостерігається і у випадках, коли в біоценозі відсутні головні хазяї (проміжні та остаточні) певного паразита, а є лише другорядні. Встановлено, що зараженість проміжних хазяїв у певному біоценозі на порядок або кілька порядків нижча, ніж зараженість хазяїв остаточних. Якщо хазяїв у життєвому циклі декілька (перші та другі проміжні, паратенічні, остаточні), зараженість зростає по ступенях трофічної піраміди. Виявилось, що зараження проміжних хазяїв у водоймі має локальний характер, заражені особини зосереджені в певних місцях (затоках, протоках, відкритих плесах чи навпаки, у заростях рослин, на мілинах або у глибоких місцях), що зумовлено преференціями остаточного хазяїна.

Подібні дослідження проводились і в Україні. В 60-ті роки було розроблено метод комплексного вивчення паразитологічної ситуації, який передбачає визначення зараженості людей та сільськогосподарських тварин населеного пункту чи невеликого регіону разом з вивченням усіх груп потенційних проміжних та паратенічних хазяїв з метою встановлення їх зараженості личинками паразитів та шляхів передачі інвазії (кліщі, комахи, дощові черви та водні олігохети, наземні та водні молюски тощо). Пізніше були розроблені та впроваджені у практику подібні, але вужчі методи гельмінтологічної оцінки водойм та гельмінтологічної оцінки пасовищ.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Паразити як компоненти біоценозів, циркуляція паразитів в екосистемах	\|	Географічні фактори, які визначають поширення паразитів та ймовірність існування певних паразитарних систем

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.