Суб’єкт-об’єктне відношення у пізнанні

Передусім гносеологія вирішує принципове питання – чи можливе достовірне пізнання світу?

Упродовж тисячолітнього розвитку філософії в ній щодо цього сформувались такі позиції:

● оптимістична, тобто визнання принципової пізнаваності світу (хоча у ньому завжди буди пізнане і непізнане з переважанням останнього);

● скептична – коли принципова пізнаваність світу не заперечується, але висловлюється сумнів у вірогідності знання. У розумних межах скептицизм корисний і навіть необхідний, бо сумнів є шляхом до істини: немає пізнання без проблем (адже сама проблема є знання про незнання), а проблем немає без сумнівів. Як образно говорив індійський поет-мислитель Р.Тагор, розум людини подібний до лампи: чим яскравіше світло, тим густіша тінь сумнівів. Адже лише віра не терпить сумнівів. Якщо людина не сумнівається, значить, вона – прихильниця догматизму, зупинилася у своєму інтелектуальному розвитку.

● агностична – повністю або частково заперечує можливість пізнання світу.

Процес пізнання є нічим іншим як взаємодією суб’єкта пізнання з об’єктом пізнання. Іншими словами, пізнавальна діяльність людини як творення знання про об’єктивну реальність є процесом, який утворюється в системі відносин «людина-світ» і має свої характерні особливості.

Ці особливості розкриваються через відповіді на низку питань, які в історії світоглядної культури отримали назву «проблеми пізнання». Серед цих проблем особливими є питання про те, хто що пізнає, а також те, які взаємовідносини між тим хто пізнає, і тим, що пізнається, тобто проблема суб’єкт і об’єкта пізнання.

Саме визначення, що ми вибудовуємо своє бачення світу в системі «людина-світ», приводить до думки, що під суб’єктом пізнання слід розуміти людину або ту чи іншу спільноту (соціальну групу, клас, суспільство або людство в цілому), коли вони не просто відображають дійсність, а утворюють знання.

Знати – означає знайти у світі суб’єктів свій особливий, неповторний образ дійсності. При цьому слід враховувати, що пошук цього особливого образу залежить від того, хто цей пошук веде, або ким і чим є суб’єкт пізнання.

Адже людина, відображаючи дійсність, будучи її творцем у царині знання, має різний рівень розвитку і історично, і у віковому, освітньому, професійному, інтелектуальному, психологічному відношеннях. Історія свідчить, що до тих пір, доки досвід людства не був достатньо багатим, не мав тієї багато вимірності у баченні світу, який він має сьогодні, знання про світ було обмежене сферою, яка нині називається буденною, емпіричною (досвідною). У стародавньому суспільстві пізнання, по суті, завершувалось знаннями, які ми називаємо міфотворчістю, тобто знання мало переважно не пояснюючий, не прогнозуючий, а констатуючий характер. І основною причиною був суб’єкт пізнання, зокрема брак досвіду людини і людства, яке перебувало на зорі свого земного існування.

У міру розвитку людини, людства конкретний споглядальний буденний характер діяльності суб’єкта поступово переростає в процес домінування у пізнанні пояснення (це ми бачимо у релігійному світогляді), а потім підноситься до рівня системи знань, у яких відбувалось і міфологічне констатування фактів, і релігійне пояснення, і нова сфера функціонування знання – визнання сили людського пізнання, вибір оптимальних шляхів пізнання і перетворення дійсності. Це вже є досягнення суб’єктом рівня наукового освоєння дійсності. А визнання мудрості підносить суб’єкт до рівня філософського освоєння об’єкта дійсності.

Таким чином, суб’єкт – поняття, яке вживалося ще в античній філософії, але лише в ХVІІ ст. почало використовуватися в сучасному розумінні як визначення психолого-теоретико-пізнавального «Я», що протиставляється чомусь іншому – «не-Я», предметові, об’єктові, тобто людині, якій протистоїть, протиставляється об’єкт і яка спрямовує на цей об’єкт своє пізнання, або дію, - в цьому розумінні людина і виступає як «суб’єкт пізнання», «суб’єкт дії» тощо.

Проте активність пізнавального процесу вимірюється не тільки тим, хто є суб’єктом пізнання, а й існуванням об’єкта пізнання. При цьому, під об’єктом ми розуміємо те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта.

Пізнавальні можливості людини є безмежними, але реально об’єктом пізнання стає лише те, з чим безпосередньо, завдяки органам чуття та мисленню, має справа людина, або ж коли посередником стають різні технічні засоби, технології.

Суб’єкт і об’єкт пізнання перебувають у органічному взаємозв’язку, взаємовідношенні – сутність їх взаємодії можна відобразити також формулою: без суб’єкта немає об’єкта, і навпаки. Пізнання не може відбутися, якщо немає що пізнавати, і кому пізнавати.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сутність, особливості та призначення пізнання	\|	Форми абстрактного мислення (логічного пізнання): поняття, судження, умовивід.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.