Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Поняття про об’єкт науки. Об’єкт вивчення СГ

Перелік об’єктів, що підлягають державній стандартизації.

Основні функції застосування Державної системи стандартизації

4.Основні функції застосування Державної системи стандартизації

 

Ефективність стандартизації в умовах ринкових відносин проявляється через економічну, соціальну та інформаційну функції.

Економічна функція охоплює такі аспекти:

· надання інформації у промисловості щодо продукції та її якості, що дає змогу правильно оцінити й вибрати той чи інший товар, оптимізувати капіталовкладення;

· розповсюдження у промисловості інформації щодо техніки, матеріалів та методів вимірювання і випробування;

· підвищення ефективності та продуктивності праці і зниження собівартості продукції;

· сприяння конкуренції на основі стандартизації методів випробування та уніфікації основних параметрів продукції, що зумовлює її об’єктивне порівняння;

· вдосконалення управління виробництвом та забезпечення певного рівня якості продукції;

· забезпечення сумісності та взаємозамінності.

Соціальна функція стандартизації визначає такий рівень показників та параметрів продукції, який відповідає вимогам охорони здоров’я, санітарії та гігієни, забезпечує захист природного довкілля і безпеку людей під час виробництва, використання та утилізації продукції.

Інформаційна функція стандартизації передбачає створення бази для об’єктивізації сприйняття людьми інформації, а також встановлення термінів та визначень, класифікаторів, методів вимірювання та випробування, креслень, умовних знаків і тощо, забезпечуючи взаєморозуміння.

Стандарт є еталоном всього нового в науці і техніці, а стандартизація – сприяє проведенню інноваційної політики. Саме стандартизація є тою третьою стороною, яка допомагає знайти порозуміння та дістати згоди між виробником та споживачем. В цьому є її мета, як інструмент технічного регулювання.

 

Об'єктами стандартизації є продукція, процеси та послуги,зокрема матеріали, складники, обладнання, системи, їх сумісність,правила, процедури, функції, методи чи діяльність, персонал іоргани, а також вимоги до термінології, позначення, фасування,пакування, маркування, етикетування.

У науці під “об’єктом” розуміють частину об’єктивної дійсності, на яку спрямована діяльність вчених чи вченого, або ж “об’єкт” – це те, що вивчає дана галузь науки, яке об’єктивне матеріальне явище чи категорію духовного порядку дослідник уявляє собі як конкретну сукупність незалежних від нього явищ, які підлягають вивченню (Е.Б. Алаєв). Той же Е.Б. Алаєв стосовно географії конкретизує об’єкт дослідження як природне чи створене людиною цілісне і відносно стабільне утворення, що характеризується певним положенням на поверхні Землі, участю у формуванні ландшафту і підлягає картографуванню.

Кожному об’єкту наукового дослідження притаманна діалектична єдність його змісту і форми, які становлять його суть. Зміст об’єкта відображає матеріально-речовинні, енергетичні та інформаційні зв’язки між його компонентами (структуру), а форма передає рівень стійкості й впорядкованості (організації) цих компонентів.

Об’єкти наукового вивчення є не лише чисто природними чи суспільними, а й суспільно-природними. До останніх належить спільний об’єкт вивчення географії – Географічна оболонка. Вона є матеріально-речовинним виразом діалектичної взаємодії натуро сфери і антропосфери. Ця взаємодія в основному і складає об’єктивну реальність світу.

1. Об’єкт вивчення географії дуже складний і може розглядатися на двох рівнях – глобальному(планетарному), регіональному(територіальному) і локальному(елементарному). ГО як система всіх при поверхневих її сфер ґрунтується на цілісній системі взаємозв’язків між окремими сферами. Лише генетичний аналіз розвитку цих зв’язків між різними компонентами (окремими сферами) є аргументом для сучасного розуміння її структури. Тут варто взяти до уваги час виникнення (формування) різних сфер ГО.

Генетично первинною сферою Землі була неорганічна (нежива) природа (4,6–5 млрд років тому), що була представлена речовиною у трьох агрегатних станах – верхньою частиною літосфери, атмосферою в межах тропосфери і гідросферою.

Новою якісною сторінкою в історії Землі стало виникнення життя, що започаткувало формування органічної (живої чи біологічної) сфери (3,5–3,8 млрд. років тому)

Внаслідок розвитку і взаємодії біосфери з конкретною територією виникають матеріальні системи – ландшафти, сукупність яких утворює ландшафтну сферу Землі чи сферу активної взаємодії і глибокого взаємного проникнення при поверхневих сфер – неорганічної сфери, ґрунту і живої речовини (Ю. Єфремов і Г. Хозін). Ландшафтна сфера вивчається фізично географією і є частиною ГО Землі.

Найактивнішим новим етапом в історії Землі стало виникнення нової живої матерії, що мислить (3 млн. років тому). Носієм її є людина. Здатність людини до самопізнання, яка проявилася у формах суспільної праці як особливого обміну речовини і енергії з природою, призвела до створення людського суспільства і розвитку нової сфери – антропосфери(інші назви – соціосферу, техносфера). Елементом антропосфери є соціум – предметно-духовний світ людини з її свідомістю, діяльністю, спілкуванням – спосіб її життя. Сукупність конкретних соціумів на поверхні Землі формує ойкумену з її компонентами – основними видами людської діяльності.

Антропосфера є складним утворенням, що складається із окремих компонентів (сфер), об’єднаних діяльністю людини, а саме: 1) природно-ресурсна сфера, яка пов’язана із життєдіяльністю людей, 2) соціосферу – сукупність людей із їх життєвими відносинами, до яких належить демосфера (процеси відтворення населення і формування систем розселення) та адміносфера, яка здійснює функцію влади, управління, постійно відновлює держані інститути (сформувалася близько 40 тисяч років тому); 3) екосфера як сукупність виробничих відносин і продуктивних сил, а точніше – сукупність технологічних процесів матеріального і нематеріального виробництва; 4) культуросфера, яка відтворює культурні цінності (матеріальні й духовні), якісні властивості суспільного життя (5 тисяч років тому); 5) техносфера – найскладніша частина антропосфери, що охоплює взаємодію технічних засобів виробництва з природно-ресурсним потенціалом території на основі науково-технічного прогресу; 6) політосфера – сфера діяльності людини, що пов’язана із класовими, національними та іншими суспільними відносинами, основою яких є проблема завоювання, утримання і використання влади.

За В.І. Вернадським, антропосфера поступово перетворюється в ноосферу – сферу людського існування, розумного регулювання біосоціальних процесів, морально-гуманістичної єдності людини і природи. Ноосфера є результатом взаємодії еволюцій біосфери і соціуму.

Таким чином: 1) ГО є цілісним природно-суспільним утворенням, в якому взаємодіють закони “чистої” природи і суспільства; 2) філософським аргументом цілісності ГО виступають принцип монізму (матеріальної єдності світу) і детермінізму (загального зв’язку між компонентами природи); 3) цілісним є процес освоєння всієї поверхні Землі; 4) цілісним є також процес вивчення і спостереження Землі.

2. З виникненням людського суспільства ландшафтна сфера Землі стає його географічним середовищем. Географічне середовище це та частина земного простору, з яким людське суспільство перебуває на даний час у безпосередній взаємодії, тобто воно пов’язане з процесом життєдіяльності людей. Конкретно ГС виступає у вигляді природних умов і ресурсів.

ГС російський географ-теоретик В.С. Лямін поділяє на фізико-географічне і суспільно-географічне. До першого він відносить елементи природи, які на певному історичному етапі розвитку суспільства існують як матеріальні умови і розвиваються на основі дії природних законів, до другого – елементи природи, які створюються лише матеріальним виробництвом. Таким чином, природні умови і ресурси є матеріальними субстратами суспільства, їх можна назвати географічними засобами виробництва (життєдіяльності людини). Технологія взаємодії природи і суспільства змінюється з розвитком НТП і особливостей способу виробництва матеріальних благ. Ця взаємодія здійснюється шляхом пізнання людиною законів природи і активного пристосування їхньої діяльності до існуючих природних умов і ресурсів з метою їх доцільного використання. На цій основі розвивають природно-антропогенні процеси. Змістом цієї взаємодії є праця – процес, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює, контролює обмін речовин між собою і природою. Формою виразу цього природно-суспільного процесу є природокористування – сукупність впливів людини на природу, яка включає заходи з її освоєння, перетворення й охорони.

Процес пізнання природи і суспільства має між предметний характер. Ще на початку 20 століття С. Рудницький писав, що географія повинна виконувати чотири завдання: 1) морфологічне – зовнішній опис явищ і процесів, 2) структурне – опис матеріальних складових, 4) динамічне – опис розвитку явищ і процесів за часом, 4) генетичне – розкриття причинних зв’язків між явищами і процесами. Це стало основою так званою геопросторовою парадигмою географії. Її дотримувався Е.Б. Алаєв. Синтез подібних поглядів дозволяє сформулювати такі складові географічного аспекту взаємодії природи і суспільства: 1) територіальна організація (впорядкованість) взаємодіючих компонентів природи (бере свій початок від хорологічної концепції Альфреда Геттнера, розвинута і доповнена в працях багатьох фізико- і економ-географів; 2) комплексний розвиток взаємодіючих компонентів геосфери; 3) пропорційність взаємодіючих компонентів геосфери; 4) необхідність оптимізації, а згодом і управління (регулювання) взаємодією компонентів.

3. На регіональному і локальному рівнях пізнання поверхні Землі об’єктами вивчення географії є географічні комплекси, які в зарубіжній літературі часто називають ландшафтами (Е. Нееф). Вони є результатом диференціації та інтеграції матеріально-речовинних компонентів навколишнього середовища, реальними територіальними поєднаннями компонентів усіх сфер Землі. Поділяються на ПТК і СГК. Таким чином, суспільно-географічні комплекси почали формуватися внаслідок діяльності людей. Ця діяльність має великі територіальні відмінності і залежить від способу виробництва матеріальних благ і рівня розвитку НТП.

На початку XXI століття СГ, як і географія загалом, не має чітко визначеного онтологічного (загального, реально існуючого) об’єкта свого дослідження. У цьому питанні відсутня єдність між ученими-географами. Учені часто путають поняття онтологічного (загального, реального, існуючого) об’єкта свого дослідження.

Джордж Демко – американський географ українського походження – виділяє три наукові парадигми у розумінні об’єкта:

1) просторовий аналіз, що відповідає на питання “де?”, “чому?” і розкриває процеси територіального розміщення та розподілу явищ на земній поверхні;

2) зосереджує увагу на аналізі взаємодії людини і земного природного довкілля (т. зв. екологічна парадигма);

3) аналіз просторової диференціації явищ на земній поверхні, районування і зонування території (т.зв. регіональна парадигма).

Онтологічним об’єктом науки загалом є певний фрагмент (частина) реальності, на який спрямована увага (рефлексія) і який опосередковано системою понять і категорій, а також методами дослідження. СГ має свій загальний і конкретний об’єкти, а також предмет дослідження.

Донедавна учені змушені були притримуватись думки (марксистсько-енгельсівсько-ленінського положення), що об’єктом кожної науки є відповідна форма руху матерії. Однак багато наук вивчають не тільки матеріальну сферу дійсності, але й духовну, кожна наука досліджує історію свого розвитку; виникли науки, що вивчають процеси управління, пов’язані з циркуляцією інформації.

Існують кілька підходів до розуміння загального об’єкта СГ:

1) Суспільство загалом чи його окремі сфери. Плюсом у цьому підході те, що суспільство розглядається з геосферних позицій у зв’язку з іншими сферами. На цій геосфер ній основі будується теорія Географічної Оболонки (ГО), яка вважається найзагальнішим об’єктом вивчення системи географічних наук. ГО має континуально-дискретну організацію різного просторового масштабу – від глобального до локального.

За О.І. Шаблієм, суспільство слід розглядати як складну систему сфер: демографічної, соціальної, господарської, екологічної, політичної, духовно-релігійної тощо, які перебувають у взаємному зв’язку (генетичному й функціональному) і формують геопросторові єдності – від локальних до глобальних. Такий підхід дає змогу вивчати суспільство загалом синтетично, а кожен компонент – окремими галузями географії, в контексті зв’язків з іншим (природним довкіллям) та формувати галузево-компонентні, а також просторово-компонентні підрозділи СГ, але з акцентом на найважливіший елемент – людину.

2) Людина. Якщо головним у СГ стає людина, то змінюється багато вироблених в ній установок, положень і висновків.

По-перше, людину слід розглядати не як “продукт суспільних відносин” (Маркс), а найважливіший продукт розвитку природи і суспільства, як соціо-природний компонент, найголовнішою властивістю якого є духовність. Фундаментальною метою людського існування стає досягнення духовних цінностей.

Людину можна характеризувати, по-друге, з допомогою категорій діяльності – трудової, споживальної, соціо-природної, відтворювальної, розселенської. Діяльнісна парадигма найповніше відповідає сучасним загальнонауковим і філософським підходам до онтологічного об’єкта СГ. До того ж відбувається збігання видів діяльності з відповідними сферами суспільства: трудової діяльності – з господарською, соціо-природної – з соціальною й екологічною.

По-третє, діяльнісна парадигма вносить у суспільно-географічні дослідження функціональну складову.

Людину можна розглядати і як соціальний елемент біосфери. Людина – той елемент біосфери, що перетворює її в ноосферу (закон В.І. Вернадського).

Таким чином, ноосфера з її розумовим змістом і людським біологічним субстратом є синтезом косноприродного, біоприродного і нооприродного, який найчіткіше розвивається і проявляється на земній поверхні. СГ досліджує людську (біо- і ноосферну) сторону земної поверхні.

Таким чином, загальним об’єктом СГ є людське суспільство або ж його великі частини – населення (народонаселення), господарство (як єдність виробництва і послуг), соціальна сфера тощо.

Часто під об’єктом СГ розглядають сфери – 1) антропосферу (французька географічна школа), 2) географічне середовище (В.О. Анучин), 3) етносферу (О. Топчієв), 4) соціосферу (Голиков), 5) ноосферу (Вернадський).

За Е.Б. Алаєвим (1996 р.), об’єктами дослідження суспільної географії є населення, господарство, його різні галузі, природні умови і ресурси, які, виходячи із суті цієї науки, визначаються з точки зору їх просторово-часового розвитку і взаємодії. Граничним об’єктом дослідження є заселена, освоєна або залучена певним чином до життя суспільства частина ландшафтної оболонки Землі з її просторовими структурами господарства і формами організації суспільства. Специфічними об’єктами дослідження є просторові форми взаємодії населення, господарства і природного середовища – економічні райони, територіально-виробничі комплекси, населені пункти тощо, а також їх мережі та системи.

Таким чином, за Е. Алаєвим, суспільна географіякомплекс наукових дисциплін, які вивчають закономірності розміщення суспільного виробництва і розселення людей, тобто – територіальну організацію життя суспільства, особливості її проявів у різних країнах, районах, місцевостях.

За О. Топчієвим, суспільна географіянаука про територіальну організацію життєдіяльності суспільства.

За М.М. Паламарчуком і О.М. Паламарчуком (1998 р.), соціально-економічна географія – це наука про територіальну організацію суспільства, про суспільно-територіальні комплекси, чинники їх формування структуру, організацію і закономірності розвитку.

Існують й інші розуміння суті суспільної (економічної) географії. Так, наприклад, російський економіко-географ Ніколай Колосовський писав у 1955 р., що “економічна географія – дійсно економічна наука, але настільки пов’язана із природознавством (природним середовищем), що її теоретичною опорою повинна стати не тільки одна політична економія, але й природознавство (фізична географія)”. За Ю.Г. Саушкіним (1965 р.) “економічна географія повинна спиратися на закономірності розвитку природних комплексів різного масштабу, які вивчаються фізичною географією. Без знання і оцінки закономірностей розвитку і територіальних відмінностей географічного середовища економічна географія не зможе успішно розвиватися”.

Інший російський економіко-географ Б.М. Сємевський (1968 р.) писав, що “економічна географія вивчає розвиток і розміщення виробництва в умовах певного географічного середовища, певних ландшафтів і може вирішувати поставлені перед нею завдання, не спираючись на дані фізичної географії”.

На основі вивчення законів суспільної географії М.Д. Пістун (1996 р.) називає суспільну географію як “науку про територіальну організацію і комплексно-пропорційний розвиток матеріально-речовинних і духовних компонентів діяльності людини”.

 


Читайте також:

  1. Cтатистичне вивчення причин розлучень.
  2. II. Мета вивчення курсу.
  3. II. Поняття соціального процесу.
  4. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
  5. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
  6. IV. Вивчення нового матеріалу.
  7. IV. Вивчення нового матеріалу.
  8. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
  9. V. Вивчення нового матеріалу.
  10. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
  11. А/. Поняття про судовий процес.
  12. Аварії на пожежно-вибухонебезпечних об’єктах




Переглядів: 680

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Концепція розвитку національної стандартизації,метрології та сертифікації, основні напрями їх діяльності. | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.