• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

План викладу матеріалу

16.1. Економічний механізм управління природоохо­ронною діяльністю.

16.2 . Міжнародні природні ресурси та співробітницт­во у галузі охорони навколишнього природного сере­довища.

16.3. Економічний механізм природокористування.

16.1. Економічний механізм управління природоохоронною діяльністю

Удосконалення методів екологізації економіки здійснюється не тільки шляхом застосування природозберігаючих технологій та формування екологічних обмежень (стандартів), але й внаслідок створення і вдос­коналення системи управління, тобто управлінських процедур (схем, принципів, рекомендацій, прийомів). Вдала управлінська схема, що позитивно себе зарекомендувала, дає змогу впроваджувати її повтор­но у різних регіонах, уникаючи можливих прорахунків. Процедури економічного управління закріплюються і удосконалюються в процесі повторного їх застосування, враховуючи місцеві особливості в ході поширення на інші регіони країни.

В нинішніх умовах господарювання державна організаційна сис­тема управління охорони довкілля, раціонального природокористу­вання та екологічної безпеки ставить собі за мету:

- формування і впровадження державної політики у природо­охоронній сфері;

- створення наукового і технічного потенціалу;

- створення і впровадження ефективного законодавства у сфері екологічної діяльності;

- удосконалення організаційно-технічного механізму реалізації завдань у галузі природокористування;

- підготовка кадрів для забезпечення природоохоронної діяль­ності та здійснення політики регулювання екологічної та ядерної без­пеки.

Сьогодні суспільство має реальну можливість переломити наявні негативні тенденції та розпочати радикальне поглиблення ринкових реформ з урахуванням екологічного чинника. Це передбачає реаліза­цію політики цілеспрямованого сприяння розвитку ефективних вітчиз­няних виробництв, активної підтримки створення в Україні сучасної конкурентоспроможної екологобезпечної економіки. її формування ви­магає посиленої державної екологічної політики в створенні ефектив­них правових, економічних та організаційних умов для надання регі­онам можливостей, використання наявних матеріальних і фінансо­вих ресурсів для здійснення природоохоронних заходів та проведен­ня комплексу управлінських дій щодо зміни галузевої і технологічної структури виробництва у напрямі зменшення його впливу на стан навколишнього середовища. Реалізація цієї політики здійснюється на трьох рівнях управління: державному, регіональному та місцевому.

Головні питання, що вирішуються на державному рівні, такі:

-розроблення та впровадження методологічного, нормативно-методичного та організаційно-правового забезпечення (розроблення політики регулювання ядерної безпеки, проведення державної еколо­гічної експертизи, формування економічного механізму природокори­стування, регулювання використання природних ресурсів та запобі­гання забрудненню навколишнього природного середовища, ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності);

- державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

- регулювання і організація використання ресурсного потенціа­лу державного значення;

- встановлення державних нормативів якісного стану природ­них ресурсів;

- формування та використання позабюджетних фондів охоро­ни довкілля;

- державний контроль і відповідний вплив за дотриманням при­родоохоронного законодавства;

- організація взаємодії Мінекоресурсів України з іншими міністер­ствами та відомствами стосовно виконання вимог природоохорон­ного законодавства;

- проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони, раціонального використання та відновлення природних ресурсів;

- організація і проведення державної політики щодо збережен­ня біорізноманіття;

- забезпечення екологічної безпеки як складової національної без­пеки;

- реалізація міжнародних угод та підтримання міждержавних стосунків у природоохоронній сфері;

- прийняття державних рішень з урахуванням екологічних ви­мог (організація моніторингу, впровадження інформаційних техно­логій, ведення обліку забруднень, прогнозування тощо);

- удосконалення екологічної освіти та виховання.

До функцій регіонального рівня управління входять такі питання:

- регулювання і організація контролю за використанням природних ресурсів місцевого значення;

- визначення нормативів забруднення навколишнього природно­го середовища (встановлення нормативів гранично допустимих стоків (ГДС), гранично допустимих викидів (ГДВ) та розміщення і чахоронення відходів);

- впровадження ефективного економічного механізму природо­користування;

- проведення моніторингу та обліку об 'єктів природокористу­вання і забруднення навколишнього природного середовища;

- проведення державної екологічної експертизи об 'єктів, розмі­щених на території регіону;

- здійснення державного контролю за дотриманням природо­охоронного законодавства;

- розроблення програм впровадження природоохоронних за­ходів, визначення та реалізація інвестиційної політики;

- інформування населення та зацікавлених суб 'єктів з економіч­них питань.

На місцевому рівнідо функцій управлін­ня включають вирішення таких питань:

- державний контроль за дотриманням природоохоронного за­конодавства;

- проведення локального та об 'єктного моніторингу;

- впровадження екологічного аудиту на території місцевого са­моврядування;

- організація розроблення місцевих екологічних програм;

- організація і контроль за екологічним розвитком системи кому­нального господарства.

Охорона навколишнього природного середовища і екологічна без­пека, згідно з законодавством України, полягають у здійсненні функцій:

- планування,

- дослідження,

- прогнозування,

- контролю,

- екологічної екс­пертизи,

- інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

Пе­релічені функції спрямовані на охорону, збереження, відтворення та раціональне використання природних ресурсів і забезпечення необ­хідної якості життєвого середовища для нормального функціонування природних та природно-антропогенних екосистем.

Державне управління в сфері охорони довкілля здійснює Кабінет Міністрів України, державна адміністрація, виконавчі комітети місце­вих Рад народних депутатів, а також спеціально уповноважені дер­жавні органи. До останніх належить Мінекоресурсів України. До спе­ціально уповноважених державних органів також належать:

- органи з охорони навколишнього природного середовища і ви­користання природних ресурсів (обласні управління екологічної без­пеки, міські та районні екологічні інспекції, які входять до системи управління Мінекоресурсів України);

- міські та районні санітарно-епідеміологічні станції Міністер­ства охорони здоров 'я України;

- органи з використання та охорони водних ресурсів Державно­го комітету України з водних ресурсів;

- органи з використання та охорони земельних ресурсів Держав­ного комітету України з змелених ресурсів;

- органи геологічного контролю Державного комітету України з геології та використання надр;

- органи гірничого нагляду Державного комітету з нагляду за охороною праці;

- лісова охорона Міністерства лісового господарства України.

Як бачимо, національна екологічна політика реалізується через вищеозначені відповідні Міністерства та державні комітети. Координа­цію діяльності всіх органів у сфері природокористування здійснюють органи екологічної безпеки Мінекоресурсів України. Останнє також проводить комплексне надвідомче управління в галузі охорони дов­кілля, державний контроль за використанням природних ресурсів і додержанням норм екологічної безпеки. Контроль за дотриманням санітарних норм навколишнього середовища виконує Міністерство охорони здоров'я.

Певну роль відіграють у охороні довкілля громадські природоохо­ронні обєднання. Вони самостійно розробляють і пропагують власні природоохоронні програми, створюють фонди охорони природи, здійснюють разом з державними органами управління у галузі охорони довкілля перевірки виконання підприємствами та організаціями природоохоронних планів і заходів, дотримання вимог екологічного законодавства.

16.2. Міжнародні природні ресурси та співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища

Природоохоронні проблеми не мають національних кордонів. Че­рез державні кордони повітряними масами перекидаються десятки тисяч тонн забруднюючих речовин, зокрема сірчаний ангідрид-дже­рело кислих дощів. Транскордонні ріки, котрі протікають по території кількох держав (зокрема, Дунай, Тиса), також є джерелами переки­дання забруднень з однієї країни до іншої. Промислово-виробнича діяльність суміжних країн тією чи іншою мірою впливає на стан при­роди: захворювання лісів, забруднення морів і земельних ресурсів шляхом випадання з димових труб заводів канцерогенних речовин. Широке використання в промисловості та у побуті фреонів руйнує озонний шар всієї планети. Неефективне та наднормативне вирубу­вання лісів, нафтове забруднення Світового океану та масове спалю­вання органічного палива (транспортними засобами) є причиною порушення газового балансу в атмосфері, збільшення вмісту в ній вуг­лекислого газу, а це призводить до зниження вмісту кисню, що в перс­пективі може зумовити глобальну зміну клімату та інші негативні на­слідки. Таким чином, екологічні міжнародні проблеми вимагають міжна­родного співробітництва в їх вирішенні. Переважна більшість природ­них ресурсів, таких як вода, копалини, ліс, тепло, опади тощо, розпо­діляються вкрай нерівномірно і без взаємовигідного обміну ними жод­на країна світу, навіть найбільша і найбагатша, не може нормально роз­виватись.

На планеті існує багато міжнародних природних ресурсів, котрі не належать якійсь конкретній країні, а є спільними. Це, насамперед, ре­сурси Світового океану, що виходять за межі територіальних вод, ре­сурси атмосферного повітря, Антарктиди та космосу. Особливо велике значення для людства мають ресурси Світового океану як сукупність океанів та пов'язаних з ними морів.

При глобалізації розвитку економіки значення Світового океану величезно і невпинно зростає у зв'язку з виснаженням природних ре­сурсів суші. Світовий океан формує клімат планети, є джерелом ат­мосферних опадів та поглинає надлишок вуглекислого газу в атмос­фері. Внаслідок життєдіяльності океанських рослинних організмів, переважно фітопланктону (сукупність рослин, завислих в повітрі, як правило, мікроскопічних водоростей), утворюється понад 50 % кис­ню. Риба та інші морські істоти складають 1 % продовольства, що спо­живається людством.

Океан є зручним транспортним шляхом, що зв'язує країни та кон­тиненти, він забезпечує сприятливі умови для відпочинку та туризму.

З шельфів Морської зони постійно збільшується видобуток корис­них копалин, зокрема нафти, сірки, золота тощо. В перспективі є мож­ливість добувати фосфорити, кам'яне вугілля та інші ресурси.

Значення Світового океану як сховища води постійно зростатиме. Морська вода містить понад 60 хімічних елементів. При зменшенні цих елементів на суші доведеться їх видобувати з морських запасів, при цьому особливо заслуговує на увагу здатність морських організмів до концентрації цих речовин у своїх тілах. Наприклад, у водоростях накопичується залізо, йод, в кістках риб - свинець, цинк, мідь тощо. Нині третина кухонної солі, що видобувається в усьому світі, отри­мується з морської води. З неї видобувають бром, магній. Значні ба­гатства містяться у надрах Антарктиди, які в майбутньому можуть бути використані.

В перспективі більш широко будуть використовуватись як енерге­тичні, так і матеріальні ресурси космосу.

При використанні міжнародних ресурсів особливо важливими є дотримання міжнародних домовленостей про їх спільне використання високого наукового потенціалу, коштів для проведення експери­ментів, відповідного обладнання, якого багато країн світу не мають.

Найбільші проблеми постають при сумісному використанні запасів риби та мігруючих тварин і птахів, адже вони знаходяться під охоро­ною на території однієї країни, стають об'єктом промислу на тери­торії іншої.

Ця проблема водночас є екологічною і економічною, оскільки країна-споживач отримує додатковий прибуток за рахунок того, що країна-охоронець витрачає кошти на охорону і відмовляється від здобичі заради збереження зникаючого виду. Це призводить до політичної на­пруженості у стосунках між країнами. Недопущенню таких конфліктів має сприяти прийняття відповідних двосторонніх угод.

Не менш важливою проблемою, що вимагає міжнародного співробітництва та відповідних домовленостей, є забруднення, котрому підлягають абсолютно всі міжнародні та міжнаціональні ресурси. У навколишньому просторі за останні роки значно зросла кількість відходів земного походження - контейнерів зі сміттям, відпрацьова­них ядерних відходів тощо, котрі спричиняють труднощі в роботі аст­рономів, зв'язківців, метеорологів, підвищують небезпеку космічних польотів.

Космічна техніка завдає значної шкоди озоновому шару. Важли­вою проблемою сьогодення є забруднення Світового океану нафтою, промисловими стічними водами, побутовими відходами з кораблів, затонулими реакторами і боєзарядами атомних підводних човнів. Учені стверджують, що існування всієї біосфери залежить від того, чи змо­жуть люди запобігти початку атомної, бактеріологічної, хімічної та еко­логічної воєн, які можуть викликати незворотні екологічні зміни.

16.3. Економічний механізм природокористування.

Україна однією з перших країн у світі i перша серед держав колишнього Радянського Союзу в виконодавчому порядку почала реалiзацiю концепцій платного природокористування. Сьогодні в країні прийнято 10 законів, прямо пов'язаних з проблемами природокористування, в яких подаються економiчнi механізми здійснення екологічної полiтики. Серед них: Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», «Земельний кодекс», «Водний кодекс», «Кодекс про надра», «Лісовий кодекс», закони «Про екологічну експертизу», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповiдний фонд», «Про відходи та інші».

Крім того, прийнято ряд інших законів, у яких вирішення екологічних проблем передбачене окремими підрозділами, а також концепції, мiжнароднi угоди, більше 100 постанов та інших законодавчих актів.

Економічний механізм природокористування включає низку елементів, серед яких:

- плата за користування природними ресурсами;

- плата за забруднення навколишнього середовища;

- система економічного стимулювання природоохоронної діяльності;

- створення ринку природних ресурсів;

- вдосконалення ціноутворення з урахуванням екологічного фактору, особливо на продукцію природоексплуатуючих галузей;

- екологічні фонди;

- екологічні програми;

- продаж прав на забруднення;

- система “застава – повернення”;

- екологічне страхування

У 1992 р. Україна стала першою з країн, що в законодавчому порядку прийняла систему платежiв за забруднення i використання природних ресурсів (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» ).

Плата за право користування природними ресурсами практично призначена для їх власника (держава чи приватний власник). Вона пов¢язана з вилученням абсолютної ренти. Платежі за охорону та відновлення –це компенсація витрат ресурсів в процесі виробництва.

Важливим елементом в системі економічного механізму природокористування є платежі за забруднення природного середовища. Вони компенсують еколого – економічні збитки, екстерналії, скоєні підприємствами. Хоча, очевидно, що зараз вони компенсують лише незначну їх частину.

В залежності від впливу на довкілля встановлені два види нормативної плати:

- за гранично допустимі викиди в межах встановлених норм;

-за перевищення гранично допустимих нормативів. У цьому випадку платежі зростають в декілька разів.

Суттєвим моментом є й механізм утворення джерел. Платежі в межах нормативів забруднення можна віднести до собівартості і таким чином перенести їх сплату на споживача. Сума за понаднормативний вплив на довкілля сплачується з прибутку підприємства. Це знижує його рентабельність.

Така система стимулює виробника до мінімізації забруднень. Інший момент – можливість зменшення платежів за рахунок витрат на природоохоронні роботи (будова очисних споруд, фільтрів, землеохоронні заходи).

Суттєвого значення в системі платного природокористування набули різноманітні штрафні санкції за нераціональне використання природних ресурсів та забруднення довкілля. У випадку відчуження земель через їх нераціональне використання (несанкціоноване складування відходів, забруднення важкими металами, радіоактивними елементами, обробки, що руйнує ґрунтовий шар тощо), забруднення води та повітря вище встановлених нормативів і т. д. повинні застосовуватися суворі санкції, економічна та правова відповідальність. Зокрема розмір штрафів має бути значним, щоб реально впливати на діяльність виробника.

Оплатне природокористування визначає характер системи економічного стимулювання природоохоронної діяльності, заходів із зниження забруднень навколишнього середовища. Ця система має сприяти формуванню екологічно збалансованої поведінки виробника та споживача. Система економічного стимулюванняреалізується через такі інструменти, як оподаткування, субсидування, пільгове кредитування природоохоронної діяльності, прискорену амортизацію фондів та інші заходи.

Податкові інструменти умовно можна вважати та­кими, що спрямовані на вилучення доходів. Не менш (а можливо, й більш) важливим є стимулювання екологічно обумовленої діяльності економічних суб'єктів за допомогою системи пільго­вих (дотаційних) податкових інструментів.

До основних видів податкових пільг відносяться:

- зменшення ставок ПДВ і податку на прибуток (аж до повного звільнення від сплати податків);

- зменшення ставок податку на власність;

- дозвіл на включення в собівартість продукції витрат екологічного призначення, не пов'язаних безпосередньо з основним видом діяльності,

- надання податкових привілеїв з інвестування в екологічну сферу,

- формування режимів приско­реної амортизації, зниження ставок акцизних зборів, ін.

Більшість з цих напрямків вже показала свою екологічну ефективність у багатьох країнах світу. Особливо широко застосовуються податки. У екологічних ( зелених) податків дві мети:

- зробити вартість продукції більш адекватною щодо витрат (у тому числі на охорону природи та покриття збитків навколишнього середовища).

- сприяти політиці, при якій збитки компенсує забруднювач, а не суспільство в цілому ( реалізація принципу “забруднювач платить”).

Держава дає лише початковий поштовх, впливаючи на ціни. Усе інше виконують ринкові механізми: впливають на поведінку виробника та споживача, на попит та пропозицію продукції в залежності від ступеню її екологічності тощо.

В загальному випадку для виробників податкові пільги повинні встановлюватися із урахуванням рівня проведення природоохоронних заходів, екологічності виду діяльності. При вживанні ефективних заходів доцільне зменшення оподаткованого прибутку, наприклад, скорочення його на суму, яке підприємство реінвестувало на охорону природи.

В деяких випадках податки взагалі можуть не вимагатися. Наприклад, від податків звільнюються екологічні фонди. Таку політику доцільно проводити і щодо прибутків, отриманих від утилізації вторинних ресурсів та відходів, для внесків організацій, а також грантів на охорону природи.

З позицій переходу економіки до стійкого розвитку, система податків повинна передбачати підвищені податки на природоекусплуатуючі галузі. Це знизить вигідність внесків на їх розвиток.

Важливим є і регіональний аспект. В місцевості з напруженою екологічною ситуацією система оподаткування повинна бути більш м’якою у порівнянні із екологічно чистими регіонами. Пільгові податки мають надаватися державним та приватним підприємствам, які виробляють екологічне обладнання, матеріали, а також тим, що пропонують екологічні послуги (будівництво та реконструкція природоохоронних об’єктів).

Підвищені податки має сенс застосовувати при оціюванні екологічно небезпечної продукції (препаратів, що руйнують озоновий шар, етильованого бензину, пестицидів, енергомісткої техніки). Для того, щоб дати промисловості час на на перехід до виробництва альтернативної продукції, цей податок необхідно зробити прогресивним у часі.

За деякими оцінками частка податків, пов’язаних з природокористуванням має зрости на порядок та складати 30-50% прибуткової частини державного бюджету.

Прискорена амортизація основних фондів добре випробувана у світі як стимулятор пріоритетних видів діяльності НТП. Підприємство, завищуючи амортизаційні відрахування, скорочує розмір оподаткованого прибутку. В результаті цього його чистий прибуток зростає.

Вимагає поліпшення система державних субсидій для економіки. В наш час субсидії відіграють антиекологічну роль. Особливо це помітно на прикладах двох економічних комплексів ПЕК та АПК.

Створення ринку природних ресурсів актуальне в умовах їх дефіцитності та можливості отримання значних коштів від їх продажу. Цивілізований ринок ресурсів дасть можливість активно залучати капітал в природоексплуатаційну галузь. Створення бірж природних ресурсів, проведення аукціонів, де підприємці могли б закупати права на розробку та оренду за умов жорсткого екологічного контролю та комплексної екологічної експертизи могли б суттєво збільшити державні та регіональні прибутки від природокористування.

Ринок природних ресурсів (перш за все, землі) повинен передбачати і створення іпотечної системи. Власники ресурсів зможуть закладати їх для отримання інвестицій у розвиток виробництва.

Концепція удосконалення ціноутворення в економіці має важливе значення для поліпшення природокористування. Є два аспекти цієї проблеми:

- досягнення НТП, запровадження маловідходних технологій натикаються на неефективність ресурсозбереженння через низьку вартість ресурсів. За таких умов розумне підвищення цін стимулювало б перехід на режим економної експлуатації;

- більш того, ціна повинна враховувати рівень екологічної безпеки продукції. Чиста екологічно продукція має бути дешевшою за ту, виробництво якої пов’язане з негативним впливом на довкілля, або ту, яка сама є небезпечною для природи та здоров’я людини.

Важливе значення для фінансової сторони охорони природи відіграють позабюджетні фонди. Основна мета їх формування - створення незалежної від державного бюджету централізованого джерела фінансування природоохоронних потреб. Серед їх основних задач:

- фінансування та кредитування програм та науково – технічних проектів, спрямованих на покращення стану довкілля та забезпечення екологічної безпеки населення;

- мобілізація фінансових ресурсів на природоохоронні заходи та програми,

- економічне стимулювання раціонального природокористування, запровадження чистих технологій;

- сприяння розвитку екологічного виховання та екологічної свідомості.

Джерела формування екологічних фондів: в основному платежі підприємств за викиди⁄скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів, штрафні платежі, кошти за відшкодування заподіяних збитків, добровільні внески.

Для реалізації важливих екологічних завдань велике значення має формування екопрограм – комплексних заходів. Цільові екологічні програми в нашій країні необхідні для вирішення наступних питань:

- виконання міжнародних зобов’язань (охорона озонового шару, подоланння проблеми парникового ефекту, збереження біорізноманіття);

- охорона та раціональне використання природних ресурсів;

- охорона особливо цінних природних об’єктів;

- реабілітація зон екологічного лиха.

Великі перспективи має розвиток ринкових механізмів продажу прав на забруднення. Одна з важливих його складових – право на продаж різного виду викидів та скидів. Спрощена схема цього механізму така. Підприємство, що бажає розширити своє виробництво, має вибір: створити надійну систему очищення у себе або викупити право на додаткове забруднення у іншого підприємства. В результаті загальна сума забруднень не збільшується, а сума витрат на охорону природи мінімізується.

Читайте також:

1. III. Повторення вивченого матеріалу.
2. III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
3. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
4. IV. Вивчення нового матеріалу.
5. IV. Вивчення нового матеріалу.
6. IV. Виклад інформаційного матеріалу
7. IV. Виклад інформаційного матеріалу
8. IV. Подання нового матеріалу
9. IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу
10. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
11. V. Вивчення нового матеріалу.
12. V. Виклад нового матеріалу

Переглядів: 532