Виникнення і становлення Давньоруської держави 5 страница

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії.Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської» .

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороде Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р.у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської* боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 pp. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сівер-ські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одо-євські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшансь-кого з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. анти-литовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та iH.v.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.

МЗтже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду

24. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст.

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир НІ розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км² із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литовського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельсь-ку унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віленською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські фео-дали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини — між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального проникнення в українські землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне — залишалося під контролем Литви. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

І У^другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, нев-щухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин

25. Люблінська унія

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різницю між ступенями шляхетства, то в українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі — невеличка група крупних землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями: економічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати найвищі державні посади — канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників — шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівських намісників — воєвод та старост, раз по раз потерпала від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання війська (серебщину), а й відбувати військову службу в загальношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583)

з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр привілеїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на українську шляхту, яка бажала припинення постійних прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви. 1 липня 1569 р. було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати — О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали привілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егоїстичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, прогресуючої втрати національних традицій та культури

26. Утворення Кримського ханства та його експансія на українські землі

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.

Новостворена кримсько-татарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть най-родючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена.

Українські землі були одним з основних об'єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була невзмозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо налічувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та численній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію, ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішувати внутрішні лроблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель

27. Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація великих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полюванні, — бобрівництво, сокільництво та інші види мисливства та ловецтва (шкурка бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то, починаючи з XV ст., ситуація змінюється. Спочатку в Західній Європі підвищуються ціни на худобу, що викликало її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та інших містах волів продавали тисячами, потім вони потрапляли далі на Захід. Дійшло до того, що у цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та українських землях, які входили до її складу. Така кардинальна зміна торговельної кон'юнктури, зростання попиту на продукти скотарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур — почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селеру, салат тощо, появу водяних, а згодом і вітряних млинів тощо). З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV— XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей процес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій половині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами такого зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Більша частина земель була зосереджена в руках великих магнатів. На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщині та Подніпров'ї — Ружинські, Заславські, Капусти, Не-миричі; на Брацлавщині та Поділлі — Замойські, Потоць-кі, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить статистика: у XV—XVI ст. в Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Особливо процес зростання феодального землеволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила широкомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Селянська община базувалася на сусідських територіальних зв'язках й відігравала роль організуючого ядра в житті сільського населення ще з часів Київської Русі. Вона, як правило, утворювалася з окремих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5—11 «димів» — окремих господарств селянських сімей-родин. Населення дворищ складали як повноправні общинники так і залежні селяни. Загалом дворище було суспільним господарчим комплексом із садибами, орними землями, сіножатями, лісами, водами.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та» намісників, обмеженні та ліквідації коп-них (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння супроводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV—XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аграрний характер (жителі міст займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом та торгівлею; перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки натурою і грішми). Водночас за міськими мурами відбувалися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища та процеси: поглиблювалася спеціалізація ремісництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. — 200, а на початку XVII ст. — до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.); виникли фахові ремісничі об'єднання — цехи, виникають перші зародки мануфактурного виробництва; у містах запроваджено Магдебурзьке право.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Виникнення і становлення Давньоруської держави 4 страница	\|	Виникнення і становлення Давньоруської держави 11 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.