Виникнення і становлення Давньоруської держави 12 страница

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель

41. Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави — Польща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, — писав козацький літописець Са-мійло Величко, — бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали..., що стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».

Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуслав-ський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польшею та Туреччиною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фастовом 1700 p., а потім і до вибуху повстання під проводом С Палія (1702—1704).

Палій (справжнє прізвище Гурко) Семен Пилипович(7—1710) — козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник (1684—1704, 1709—1710). Народився в містечку Борзна (Чернігівщина). Навчався в Київській колегії. У1684 р. отримав «при-повідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козацького полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій території встановилося козацьке самоврядування. Спроби польських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) зазнали відсічі. Протягом 1688—1704 pp. Палій вів переговори з гетьманом І. Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов'язаний з Річчю Посполитою *Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У1702—1704 pp. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазепи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушено. Царський уряд в'щправив Палія у заслання до Тобольська (1705—1708), а в 1709 р. у зв'язку з війною зі шведами повернув в Україну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і залишається його полковником до смерті.

Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 pp., 1750 p., 1768 p. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін і став самоназвою народних месників.

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа IIвступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любо-мирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У ході боротьби активно йшов процес «покозачен-ня», коли селяни масово записувалися в козаки та заводили козацький устрій.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільсько-го та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася — під тиском Росії С. Лещинський втік, і престол отримав Агуст III.Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщи-ни, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 p., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією низки причин. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликало бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення православних на уніатів, ув'язнення православних священиків, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним з натхненників боротьби за православ'я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Розрахунки Росії, що пішла на такий крок, цілком зрозумілі: послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і протистоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити ки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці православної релігії.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах католиків та православних і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їхніми святинями, руйнуючи православні монастирі та церкви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщиною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично набула поширення чутка про те, що нібито Катерина II видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобережжі.

Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду стосовно гайдамацького руху — після зближення з Польщею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня—серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків — підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонстрації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудово розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до .Сибіру.

Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що, з одного боку, вона бачила в гайдамаччині засіб дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого — не хотіла, щоб цей антифеодальний рух поширився на російську територію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобережними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише наприкінці XVIII ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) під владу російського царя відійшла і Західна Волинь. Незабаром на інкорпорованих землях було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

Безумовно, об'єднання в межах однієї держави більшості українських земель (майже 80%), етнічне возз'єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю.

Отже, після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми іноземного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.

42. Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.

Українська революція 1648—1676 pp., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва наклали помітний відбиток на розвиток української культури.

Наприкінці ХуіІ—XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці. У цей час модернізується український плуг — його форма стає асиметричною, що сприяє зростанню продуктивності праці. На Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор — багатозубне рало, що служило для спушування ґрунту. Для виготовлення тканини дедалі більшого поширення поряд з вертикальним набуває горизонтальний верстат. У ремеслі та промислах активно запроваджується примітивна механізація, що базувалася на використанні енергії вітру та води.

Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. У чумацькому промислі для перевезення на далекі відстані вантажів використовували великі вози — мажі. У другій половині XVIII ст. виникає новий різновид мажі — хура. Намагаючись не відставати від Європи, старшина замовляла для власних потреб англійські та німецькі карети, коляски-полукаретки, розшиті золотом й сріблом, прикрашені дорогою бахромою, оббиті саф'яном.

Історичні особливості заселення та розвитку господарства українського Лісостепу, зокрема, поширеність майже до XVIII ст. у ході народної колонізації практики «зай-манщини» зумовили появу в цьому регіоні безсистемних поселень. Проте з припиненням процесу вільної колонізації та посиленням капіталістичного розвитку виникають вуличні, рядові, радиальні, шнурові та інші види регулярних поселень. На Слобожанщині більшість поселень мали квартальну або ж гніздову форму планування, через те що вони виникали в ході державної та поміщицької колонізації. Оскільки при будівництві житла використовували, як правило, місцеві матеріали, то зі зникненням лісових масивів жителі степової та лісостепової зон дедалі частіше зводять хати-мазанки, для будівництва яких широко застосовувалася глина.

Побут завжди був віддзеркаленням суспільних процесів, особливо рельєфно це можна прослідкувати вивчаючи історію костюма. Зокрема, наприкінці XVII—XVIII ст. одяг населення свідчив про майнову диференціацію (якщо селяни та рядові козаки шили одяг з полотна, то феодальна еліта — із золототканих тканин іноземного виробництва), розвиток нових форм промислового господарювання (мануфактурні тканини витісняють із ужитку домоткане полотно), іноземні впливи (українська знать Правобережжя своїм одягом наслідувала польську шляхту, прагнучи в такий спосіб протиставити себе простому людові) тощо.

Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Зокрема, сільська територіальна община (громада) під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства поступово втрачає свої позиції. Характерно, що цей процес у різних регіонах розгортався нерівномірно. Його суть полягала в еволюційному переході від колективних форм землеволодіння до приватної власності на землю. На Правобережжі та в Західній Україні під впливом інтенсивного розвитку фільваркового господарства поземельна община починає розкладатися вже у XVI—XVII ст., а на Лівобережжі та Слобожанщині цей соціальний інститут не тільки зберігся, а й активно функціонував ще в XVIII ст., як і у всій Російській імперії.

Зазнає змін і первинна ланка суспільної організації —сім'я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберігала свій патріархальний характер — її главою був батько або ж дід. Водночас завдяки українській ментальності помітну роль у сім'ї відігравала жінка. Розвиток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, залучення жінок та дітей до процесу виробництва, зростання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім'ї.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою — одна школа припадала на 2,5 тис. осіб, але вже через сто років у цьому регіоні (Харківщина) одна школа припадатиме на 4,3 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрівні дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Україні запровадити обов'язкову освіту. Зокрема, 1760—1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військової справи. Ця ініціатива була підтримана гетьманом і невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кількість письменних серед населення.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії. У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодішніх європейських університетів. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гізель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.)» зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Ба-ранович, М. Довгалевський та ін.)» утворився осередок щодо розробки теорії українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський та ін.).

Сакович Касіян (Каліст; бл. 1578—1647) ~ письменник, культурно-освітній і церковний діяч. Народився у с Потеличі (Галичина), син православного священика. Навчався в Замойській академії та Краківському університеті. У 1620—1624 pp. ректор Київсько/' братської школи. У1625 р. перейшов в уніатство, в 1641 р. — у католицизм. Тривалий час був абатом Лубенського василіанського монастиря. Його твір *ВЬршЬ на жалосный погреб... Петра Конашевича Сагайдачного...- (1622) став визначним внеском в українську літературу. Автор філософських навчальних посібників (1620, 1626), а також прокатолицьких богословсько-полемічних трактатів, виданих у 1641—1644 р.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — історик, освітній та пол'ггич-ний діяч. Народився в Пруссії в німецькій реформаторській родині. В 1642 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум, продовжив навчання за кордоном. З 1645 р. — ректор названого колегіуму. З 1650 р. — ігумен Кирилівського, з 1652 р. — Миколаївського монастирів у Києві. Від 1656 р. до 1683 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель лаврської друкарні. Захищав інтереси Української держави в російсько-українських переговорах 1654 р. Завдячуючи йому, Київщина за Андрусівським перемир'ям залишалася в складі Росії. Автор трактатуМир с Богом человеку (1669), який містить багато відомостей з історії України XVII ст. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності він у 1690 р. був заборонений Синодом. Широке визнання здобула також праця Гізеля -Твір про всю філософію» (1645—1647).

Києво-Могилянська академія того часу була своєрідною кузнею кадрів не тільки для духовного розвитку споконвічних українських земель, а й для піднесення освіти та культури в інших слов'янських країнах, особливо в Росії. Вагомий внесок у здійсненні реформ Петра І належить вихованцям академії Ф. Прокоповичу, С. Яворсь-кому, Г. Кониському, П. Величковському.

Прокопович Феофан(у миру Єлисей, Єлізар; 1681—1736) — письменник, учений, культурно-освітній діяч. Народився в Києві у небагатій родині крамаря Церейського. Навчався в Київському і Рим ському єзуїтських колегіумах. Закінчив Київську академію. У 1704 р. вступив до Київського братства, постригся в ченці і став професором, а згодом ректором Київської академії. В 1716 р. за наказом Петра І переїхав до Петербурга, де фактично став на чолі Російської православної церкви. Активний прихильник реформ Петра І, був його головним помічником у духовних справах.

Саме в Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів. Чимало випускників академії працювали вчителями у школах Росії, розповсюджуючи систему освіти та знання, орієнтовані на західні зразки.

Дещо іншою була ситуація в галузі освіти на Правобережжі та західноукраїнських землях. Хоча по селах працювали дяківські школи, все ж форсований наступ католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та занепаду тих, що продовжували існувати, зокрема Львівської та Луцької. Офіційна влада підтримувала лише єзуїтські та уніатські школи, які стали засобами асиміляції українського населення. Середня освіта майже цілком була підконтрольна єзуїтському ордену, під патронатом якого діяли Львівський, Кам'янецький, Перемишльський та інші колегіуми. Після ліквідації ордена наприкінці XVIII ст. у Речі Посполитій була проведена шкільна реформа. У цей час сфера освіти потрапила під вплив монахів-василіан, але навіть реорганізовані школи залишалися осередками полонізації українського народу. Важливим центром науки та культури у західноукраїнському регіоні був Львівський університет, заснований ще 1661 р. Проте діяльність цього навчального закладу суворо регламентувалася, а навчання велося латинською мовою, що перешкоджало піднесенню його ролі в розвитку української національної культури.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Наприкінці XVII—XVIII ст.в українських землях діяло 13 друкарень у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін. Провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерської лаври, яка тільки 1760 р. надрукувала 2 тис. букварів. У західному регіоні найпотужнішою була львівська друкарня А. Піллера, яка до 1800 р. видала понад 250 книжок іноземними мовами, а 1776 р. видрукувала першу газету в Україні — французькою мовою вийшла «Львівська газета».

Значним зрушенням у видавничій справі стало запровадження гражданського шрифту (вперше це було здійснено в Єлисаветграді 1764 p.), після чого кирилицею друкувалися тільки церковні видання, а «гражданкою» — світські. Цей крок звільнив світську літературу з-під впливу церкви, а також сприяв розвиткові народної літератури та мови.

Культурний процес в українських землях наприкінці XVII—XVIII ст. значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. Незабаром у мовну політику вніс корективи і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову.

У XVIII ст. певні зрушення відбулися в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Зокрема, І. Галятовський активно вивчав причинно-наслідкові зв'язки таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький переклав та популяризував книгу Везалія «Космографія», присвячену проблемам астрономії. Наукові студії українських вчених досить часто мали прикладний характер. Так, Ф. Прокопович 1707—1708 pp. підготував для слухачів Київської академії курс з арифметики та геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики». «Народи, які засвоїли геометрію, — зазначав вчений, — набагато перевищують інші народи у всіх науках і мистецтвах».

Інтенсивно розвивається в цей час медицина. Про порівняно високий рівень медичної науки в українських землях свідчить той факт, що багато лікарів-українців (І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) одержали вчений ступінь доктора медицини. Перша в Україні польова аптека з'явилася 1707 р. у м. Лубнах, а вже 1787 р. в Єлисаветграді відкривається перша медична школа. Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович не лише описали епідемії чуми та холери, а й запровадили щеплення проти віспи та інші запобіжні заходи для боротьби з цими небезпечними захворюваннями.

Позитивні зрушення відбулися не лише у сфері природничих наук, айв науках суспільних, що сприяло поступальному розвитку політичної культури. На зламі XVII і XVIII ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Суть цього процесу полягає у відмові від традиційного провіденціалізму (розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога) та пошуках причинно-наслідкових зв'язків історичних подій та явищ; критичному ставленні до джерел; виділенні історії із загальної енциклопедичної маси гуманітарних знань; базуванні викладу історичних праць на принципах системності та послідовності. Найяскравішими серед історичних творів XVIII ст. були фундаментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця» (фахівці вважають найімовірнішим його автором Р. Ракушку-Романовського), літописи Г. Грабянки та С. Величка. Ці праці характеризуються новизною тематики та викладу, чималим обсягом, використанням багатьох джерел. Особливо значними були здобутки С. Величка. Він розширив поняття «український народ», до якого зараховував усі суспільні класи та верстви, тоді як його попередники обмежувалися тільки козацтвом; чіткіше, ніж у інших історичних творах, окреслив поняття «Україна» (Україна — це територія по обидва боки Дніпра); на противагу багатьом історикам XVII—XVIII ст. висвітлив історію України не ізольовано, а у світовому історичному контексті.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Виникнення і становлення Давньоруської держави 11 страница	\|	Виникнення і становлення Давньоруської держави 13 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.317 сек.