Виникнення і становлення Давньоруської держави 14 страница

У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили ЗО осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.

На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об'єднання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.

Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у широких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П'ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.

Однак частина членів «Союзу благоденства» не погодилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Південне товариство». її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С. Трубецькой, Є. Оболен-ський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821— 1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товарнетво» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку) налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.

Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їхній консолідації активно йшов процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною рисою цих проектів були спільна мета — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу та спільний шлях досягнення цієї мети — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання «Руська правда» була консерватив-нішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою».

Водночас з «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об'єднаних слов'ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинсько-му 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об'єднаних слов'ян» та «Клятва об'єднаних слов'ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов'янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов'янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію.

Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узгодили час спільного виступу — літо 1826 p., тобто саме той період, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени Північного товариства організували в Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.

Проте цей доволі стрункий змовницький план з самого початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим ударом було те, що сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз'їхалися по домівках. Другим — нерішучість О. Якубовича та О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропав-лівської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціонерами вже фактично нічого не вирішувала. До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного перевороту, другі — щоб шляхом демонстрації примусити Миколу І піти на глибокі суспільні реформи, треті, будучи революційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, пропагандистське та виховне значення і служитиме прикладом для майбутніх поколінь революціонерів. Такий різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих, яка ще більше посилилася через відсутність на Сенатській площі С. Трубецько-го. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.

Намагаючись виправити становище та продовжити почин «Північного товариства», 29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бесту-жев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали «Православний катехізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадковим — чернігівці розраховували на допомогу членів «Товариства об'єднаних слов'ян». Проте вже наступного дня біля села Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає. Приспана самодержавством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася заявити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармського управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827— 1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор пануючого режиму, ідеї декабристів знайшли своїх прихильників, і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій — у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був зумовлений активним наступом самодержавства на автономні права Королівства польського, що виявлялося в поширенні на польську територію загальноімперських репресивно-поліцейських порядків, запровадженні цензури, активній боротьбі з ліберальною польською опозицією та патріотичними організаціями тощо. Всі ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815).

Повстання розпочалося у Варшаві після того, як члени військового таємного товариства школи підхорунжих під керівництвом П. Висоцького напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича. Захоплення міського арсеналу та озброєння міських жителів зробило цей виступ масовим. Незабаром повстанці настільки контролювали ситуацію, що обрали Національний уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. Відчуваючи, що самотужки вирватися із орбіти Російської імперії майже неможливо, польські патріоти висунули гасло: «За вашу і нашу свободу» й звернулися по допомогу до народів Литви, Білорусії та України.

Намагаючись поширити полум'я повстання на українські землі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавалерійський корпус генерала Ю. Дверниць-кого. Проте розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українського населення були марними. Це і не дивно, адже поляки обстоювали збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, що не влаштовувало українське селянство, до того ж землі Правобережжя не отримували автономії, а входили до складу Польської держави, в чому не була зацікавлена місцева українська еліта. Через це Ю. Дверницького підтримало переважно польське населення Правобережжя. Проте цього було замало. Зазнавши нищівної поразки від царських військ під м. Боромлем, 6—7 квітня польський корпус перейшов австрійський кордон і у Галичині був роззброєний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Вор-целя на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Ко-лишка на Поділлі, до яких входили переважно представники польської шляхти.

Опанувавши ситуацію та оволодівши ініціативою, царські війська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання.

Поразка повстання загальмувала, але не зупинила розвиток польського визвольного руху. Уникаючи репресій російських властей, майже 10 тис. польських революціонерів виїхало за кордон — до Англії, Бельгії, Франції, Швейцарії тощо. В еміграції утворилося дві політичні течії — консервативна, лідером якої був А. Чарторийсь-кий, та демократична на чолі з Й. Лелевелем. Якщо консерватори виступали за відновлення Польської держави як монархії, збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, то демократи обстоювали ідею республіки, скасування кріпацтва, рівність націй. Діяльність прибічників А. Чарторийського була зосереджена переважно в дипломатичній сфері (пошуки підтримки з боку західних держав) та теоретичній (розробка нової програми польського руху). До речі, у теоретичних студіях консерваторів з національного питання вказувалося на расову спорідненість поляків та українців, а також передбачалося трансформувати Річ Посполиту в федерацію трьох держав — Польщі, Литви та України, тобто повернутися до ідей та положень Гадяцької угоди 1658 р.

Діяльність демократичного табору мала більш радикальний характер і концентрувалася переважно в площині практичної революційної боротьби. Одним з головних осередків демократів була таємна організація «Молода Польща», що перебувала в Швейцарії. У 1835 р. один з її лідерів Ш. Конарський отримав завдання підготувати повстання проти царського самодержавства в Польщі, Литві, Білорусії та Україні. Того ж року в Кракові він утворює таємну організацію «Співдружність польського народу», яка досить швидко почала розростатися і 1835—1837 pp. вже мала свої філії у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та інших містах Правобережжя. Однак незабаром організація була викрита, а її лідера Ш. Конарського 1839 р. розстріляли.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло: «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному — наданні автономії Правобережній Україні.

44. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму».

Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними рисами історичних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лу-комського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785— 1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їхніми авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полети-ка та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти.

Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Ка-менського «Історія Малої Росії».

«Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».

«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки» .

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, однак, незважаючи на ці вади, праця Д. Бантиш-Каменського стала кроком вперед у розвитку української історіографії. «Історія Малої Росії» — фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого О. Пушкін говорив, як про «справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача».

Безумовно, Д. Бантиш-Каменський не був радикалом і схилявся до консервативних, монархічних позицій, але він не замовчував (а в подальших виданнях навіть розширював) сюжети, пов'язані з політичною автономією України. Для розвитку національного відродження важливо також те, що «Історія Малої Росії», в якій була створена хоч не зовсім досконала і послідовна, але панорамна та систематизована картина самобутньої української історії, з'явилася саме в той час, коли побачили світ перші томи «Истории государства Российского» М. Карамзіна, просякнуті ідеями великодержавность

Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Ка-линовського було фактично започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). Опубліковані в книзі думи та пісні він назвав «мізерними уламками колись розкішного будинку». Продовжувачем справи М. Цертелєва став майбутній перший ректор Київського університету М. Максимович, який видав цілу серію збірок українського фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).

На початку XIX ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства — друкована граматика української мови — «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним з перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст І. Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського стала творчість не тільки родоначальника української літератури І. Котляревського, а й відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку.

Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. Поет на практиці довів, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки, а отже, може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня у різних жанрах від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України.

Непересічне значення великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, айв утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.

У середині 40-х років XIX ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап.

Після Віденського конгресу (вересень 1814 — травень 1815 р.) Європа всю першу половину XIX ст. вирувала. Тривала безкомпромісна боротьба між силами реакції, які вимагали відновлення і зміцнення монархічних режимів, та прихильниками республіканських форм правління і демократичних конституцій. Своєрідною кульмінацією цього протистояння стали революції 1848—1849 pp., що прокотилися Францією, Німеччиною, Австрією, Італією, Угорщиною. Шукаючи оптимальних варіантів суспільного розвитку, у цей час активно розвивалася філософська думка. Значного поширення набули західноєвропейські філософські системи Гердера, Гегеля, Шелінга, ідеї християнського соціалізму Леру та Ламене. Саме на цьому ґрунті представник польських романтиків А. Міцкевич у своєму творі «Книги польського народу та книги польського пілігрімства» створив концепцію польського месіанства. Крім нових ідей, одна за одною з'являється низка моделей таємних організацій, що борються за соціальне та національне визволення, — карбонарії в Італії, «Молода Європа» у Швейцарії, декабристи у Росії та ін.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла «народності» означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оцінювати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи приклад європейських таємних організацій; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузь-кий, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефо-дія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, Що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Виникнення і становлення Давньоруської держави 13 страница	\|	Виникнення і становлення Давньоруської держави 15 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.